Юрко ПОКАЛЬЧУК: «З ДЕРЖАВОЮ НЕ ВСЕ ГАРАЗД. ДЕРЖАВА ЩЕ НЕДОРОСЛА»

У вересні 1996 року Юрко Покальчук дав нашому журналові прекрасне інтерв’ю під промовистою назвою «Сьо­годні культура вигідна державі». Якраз через десять років, у вересні 2006-го, під час роботи Книж­кового Фо­руму у Львові я взяв відеоінтерв’ю в Юрка Покаль­чука (свого давнього друга і земляка, багатолітнього члена редакційної колегії «Універсуму», постійного автора журналу) для телепередачі «Ук­раїна в універсумі», яку я тоді вів на Львів­ському телебаченні.

Відзнятого відеоматеріалу Юрко не бачив. Я лише телефоном повідомив його про те, що сюжет вдався і були гарні відгуки телеглядачів. Цифрову копію з відеострічки вдалося зробити, але згодом сам диск і оригінал відеострічки кудись заподілись і лише 10 вересня цього року запис, на щастя, несподівано віднайшовся в комп’ютері мого університетського товариша Івана Хвищуна. Про­поную читачам «Універсуму» відтворений текст тієї розмови, яка донині не втратила актуальності. Хай ця публікація буде замість квітів на могилу славної пам’яті Юрка Покальчука.

– Сьогодні гість нашої програми – відомий український письменник, харизматична постать в сучасній українській літературі, Юрко Покальчук. Ведемо розмову не в студії, а на природі, чудового вересневого дня, коли у Львові триває традиційний книжковий ярмарок. Десять років тому Юрко Покальчук, даючи ексклюзивне інтерв’ю журналові «Універсум», сказав: «Культура вигідна державі». Юрку, чи є нині культура вигідна Українській державі?

– Річ у тім, що з державою не все гаразд. Держава ще недоросла. П'ятнадцять років – це такий собі пацан, який думає, ніби уже дорослий і робить дуже багато помилок. Уважаючи себе спроможним на багато що, він може кохатися, може комусь набити писок, а більше – нічого. Він ще не довчився. Наша держава сьогодні удає, ніби ми живемо в прекрасному суспільстві. Наша держава сьогодні – такий собі не довчений підліток, який поводить себе досить нахабно. Не хоче вчитися.

– А де знайти вчителя?

– Якщо ми відвідаємо книжковий ярмарок і подивимося на те, що робиться на книжкових стендах, то побачимо, скільки з’явилося нових цікавих імен. Маємо дуже цікаву літературу. Тобто за ці десять років українська література і книгодрукування зробили величезний крок уперед. Я пам’ятаю, що років сім чи вісім тому на полиці книжкового форуму страшно було дивитися. Усе голе й босе, мало хто з літераторів і видавців приїхав. Не було чого видавати, не було чого друкувати. Враження було драматичне і трагічне: невже все гине? Сьогодні книгодрукування розвивається, але розвивається всупереч державі. Хоч це дивно... Усупереч антиукраїнським настроям, відчутним сьогодні, оскільки вони проти нашої мови. Це однозначно. Навіть у Галичині чи на Волині всі ті, хто при грошах, моментально переходять на російську мову... Сумно.

Але те, що «всупереч», – це тому, що в різних верствах нашого населення свідомість народилася. От Майдан. Це була величезна подія. Я думаю, що колись ми святкуватимемо Майдан як свято національне, бо це був перший час національної консолідації. Вожді, які потім пересварилися між собою, – це не важить. Я, наприклад, дуже шаную Олега Скрипку, який відмовився від «заслуженого артиста» за те, що був на Майдані. На Майдані були заледве не мільйони людей. І коли в наметах я спілкувався зі студентами – львівськими і франківськими, – поруч були намети одеські, дніпропетровські, де студенти розмовляли російською мовою. Я спитав одного хлопчика, студента з Івано-Франківська: «А як же ви з ними миритеся?» Він каже: «Пане Юрку, сьогодні байдуже, як говорити, сьогодні важливо, що говорити». Потім прийшла літня сива жінка і принесла нам картоплю, бо нічого іншого не мала, і російською каже: «Ребятки, покушайте, вы ж тут мёрзнете». Хто її туди послав? І коли сидять бабусі в мене під будинком і кажуть: «Что эти кацапы себе думают? Они хотели Крым нам забрать? Сволочи!» Вони говорять російською мовою, але в них свідомість державна, національна з’являється, незалежно від усіх цих януковичів та інших, які сьогодні дорвалися до влади і намагаються Президента відсунути подалі від влади...

Я сподіваюся, що накип рано чи пізно зникне, – ці випадкові люди, – і, пам’ятаючи, що держава молода, знаймо, що в цьому пацанові (ідеться про Україну. – О. Р.) є дуже багато енергії, сили і можливостей.

– Але ж його треба спрямувати в нормальне русло.

– Його треба вчити. І треба спрямовувати. Це і є завдання.

– Юрку, ти тримаєш в руках якесь нове видання. Твоє, очевидно?

– Я тримаю в руках книжку «Хулігани», яка вийшла тиждень тому. Це фото реальне, зроблене у Прилуцькій виховній колонії, де я випускаю журнал, який також називається «Універсум». Малюнок хлопчисько зробив. Цій роботі вже майже двадцять років. Я мав перерву п’ять років, був за кордоном, потім вернувся. Зона, яка розмовляла переважно російською, сьогодні говорить, ну, скажімо, на третину українською. Усі вихователі, вчителі спілкуються чистою українською мовою. І малолітні вітаються: «Добрий день, пане полковнику!» Розумієте? І коли нещодавно святкували ювілей Івана Франка, – 150 років, – а в нас, – бачите, кажу «в нас», – щорічний фестиваль був у колонії. Цілий рік готуються. Яке франкове свято вони зробили! Жодного несвідомого – Франка читали напам’ять! Виступав начальник управління департаменту з виконання покарань і каже, що, напевне, ці діти ніколи в житті Франка б не розгорнули і, може, ніколи б не знали. Тобто, це теж рух. Як і все, що я роблю. Хоча про мої книжки часто кажуть: «Ах, він там пише такі фривольні історії з чимось еротичним, сексуальним». А хтось каже «порнографічним». Але я не пишу порнографії. Я беру еротику як засіб.

Оце якраз виступав перед ув’язненими в Житомирській колонії № 4. Люди читають українською мовою! І я вважаю, що завдання кожного письменника-митця писати так, щоб тебе читали. Я виступав на кількох фестивалях. І в Гуляйполі. Ми зробили альтернативний День Незалежності. Це свято кожного українця. Це святий день. Але я не хотів дивитися на Ющенка поруч із Януковичем. І ми подалися в Гуляйполе. Приїхала сила-силенна людей із Запоріжжя, із Дніпропетровська. Мене запросили до Запоріжжя, де я ніколи не був, російськомовні. Усі мої книжки, які були, розкупили. І суть не в тому, що це я. Я не єдиний. Є Жадан, Дереш, Поваляєва, Ірена Карпа, і Андрухович урешті, зі старших людей. Людей треба вчити конкретно.

Я, мабуть, усоту, утисячне кажу на телебаченні, навіть сьогодні звертаюся до львівського керівництва: подивіться на книгарні. Добре, є дві книгарні, де є переважно українська література. Книги щезають з центру, а на розкладках, скрізь на вулицях продається тільки російськомовна література. Треба поставити питання про те, щоб кожна книгарня мала українську книжку в певному обсязі, щоб її не витісняли. Це державна політика. Якби ця політика бодай трохи була спрямована в бік адміністрації Запорізької області, щоб губернатор сказав: «У всі книгарні бодай по одній книжці кожного українського автора. Купують – давайте ще». В Одесі мене розкуповують через «Букву». Приїхав у Суми – ціла полиця моїх книжок, ніхто мене там не знає – випадково туди потрапив... Українська мова поступово іде далі, коли є щось цікаве українське.

– Хочу з тобою посперечатися. Так, справді, йдеться насамперед про якість продукції. Якщо є добірний текст, добра література, то цей твір, – повість, роман, поезію, – читатимуть і російськомовні. Але є тривожна статистика. Є цифри, які засвідчують, що, скажімо, за останні десять років спілкування російською в побуті зросло на десять відсотків. Це факт. І ще. Я неодноразово фіксував – і рне лише я – на рівні побутовому, на рівні шкільництва, на рівні студентського колективу, що читають вкрай мало. Це не може не тривожити. Так, дуже добре, що є багато назв, і книжковий ярмарок 2006 року – це не ярмарок зразка 1996-го. Але ті самі мізерні наклади... Тож постає багато інших запитань. Ти часто буваєш за кордоном. Як твої тамтешні друзі коментують події в Україні?

– Яка реакція? Річ у тім, що є як не розчарування, то певна втрата інтересу. Коли з’явиться інтерес? Інтерес був, коли була революція і якісь сподівання на цілком нову політику в державі. А коли все повертається, і знову можновладці приходять… Тобто коли до влади приходить не ідеологія, а гроші – те, що сьогодні маємо в нашій державі, – стає нецікавим, бо ж зрозуміло, як торгуватимуться з тим, з другим, з третім і т. д. Реакція – втрата інтересу.

– Гаразд. Яке першочергове завдання українського письменника?

– Я думаю, що це завдання великою мірою і телебачення, розумієш? Я під час своєї праці в Національній раді, коли був одним із її членів, якраз намагався проводити українізацію телебачення. Він, цей напрямок, ще й досі існує. Є проблема: телеаудиторія значною мірою вже привчена дивитися російські серіали… Мені недавно запропонували очолити стандартну групу на «1 + 1» – мовляв, набирай людей, хай пропонують документальні сценарії. Нам потрібні такі теми, які цікаві і Москві, і тут. Маємо продати товар. А як він не проданий, то він не окуповується. Всі домогосподарки не можуть пропустити серіал, бо це святе! Ось у чому проблема. Потрібні українські серіали. Розумієш? Ось чому я зараз не так сильно прагну поїхати в Дніпропетровськ чи в Запоріжжя. Я туди обов’язково поїду! Але згодом. Ти мусиш поїхати туди і показати, який ти крутий український письменник, як ти розмовляєш з людьми. І вони: «О, я даже не знал, что такие украинские писатели бывают!» Отож не треба їх вчити: «Ви повинні!» Нічого вони не повинні. Переконуй своїми книжками.

– Отже, українські письменники мають бути кращими…

– Саме так! Читачі повинні хотіти нас читати! От ця книжка про кого? Про волоцюг. Я писав її з таким болем, тому що все це пережив. Це абсолютно документальна база. Мені дуже важко вона давалася. Я переконаний, що вона буде бестселером. Її вже сьогодні видирають з рук, навіть тут, на ярмарку. Але в нас як? П’ять тисяч – уже бестселер. Але сьогодні таку книжку читатимуть скрізь. Чому? Тому що вона про малолітніх бомжів, які клей нюхають, з дитинства чим завгодно займаються.

– А держава…

– Коли вони в колонії, держава ними опікується. А після того – ні. Про це – документальний фільм, який називається «Зона особливої уваги», – наприкінці вересня він появиться на каналі «1 + 1». Ми його знімаємо на базі цієї колонії. І пафос фільму в тому, що державі байдуже до молоді. Вони неписьменні. От є п’ять пацанів у цій колонії, які не вміють читати і писати. Їх починають вчити. Вони жили невідомо де, невідомо з ким – до шістнадцяти років.

Тут, на Західній Україні, розвивають «Пласт», але в ньому, до речі, теж почалися чвари, – того приймаємо, того не приймаємо, бо той вірить, той не вірить. Не вийшло з нього всеукраїнської скаутської організації. Власне, тому я й пішов звідти, бо нічого не запропоновано. Молодь покинуто напризволяще.

На молодь треба грошей. Оці всі наші олігархи, які мають великі гроші, хай би подумали, що люди, які потрапляють за ґрати, які живуть на вулицях, почнуть грабувати... Хай подивляться, чим займається молодь у вечірній час. Страшна всеукраїнська біда – гральні автомати і так звані комп’ютерні клуби, в яких ночує молодь. За вісім гривень там можна провести ніч. Усі волоцюги там. Хто винен у цьому?

Сьогодні ми в ситуації, коли держава заплющила очі на найбільшу проблему – на виховання молоді й на освіту. Учора Юрій Луценко сказав, що потрібно створити бібліотечку міліціонера і давати їм читати, щоб вони вчилися. Я думаю, що це справа «Просвіти» – випускати маленькі книжечки, щоб та книжечка коштувала 50 копійок, або в крайньому разі гривню просто. І завезти на село, і змушувати село читати.

Село спивається, крім горілки і сексу, у них нічого немає. Навіть телевізора немає і радіо. От що нам треба зараз робити. – культуру! Культура може бути вигідна державі, якщо держава отямиться і зрозуміє: її можна продавати, її можна використовувати, її можна показувати і на цьому заробляти гроші. Це обличчя держави. А в нашої держави таке обличчя, як після пиятики… Зрештою, можна проспатися, узяти книжку і почати читати. І замислитися: може, не треба заливати очі? Може, так і станеться з нашою державою?! Дай Боже.

Розмовляв Олег РОМАНЧУК,
шеф-редактор журналу «Універсум»
вересень 2006 року