Арсен ПАЛАМАР, письменник-публіцист

СЕЛО ВИМИРАЄ…

У нашого села славне минуле, важке сучасне, та чи буде в нього майбутнє? А майбутнього, мабуть, таки не буде. Історії село вже не потрібне ні в економічному, ні в соціальному аспекті. Європейська спільнота, до якої прагнемо і ми, давно й невідворотно відмовилася від безперспективного з усіх поглядів села й успішно замінює його ошатними містечками, зрештою, фермерськими «дворянськими гніздами» з суперсучасною інфраструктурою і сервісним забезпеченням. До цього вже в нинішньому столітті маємо прийти й ми, раз і назавжди розпрощавшись зі своїми ясеново-кропив’яними селами, бо інакше європейці сприйматимуть Україну не як цивілізовану державу, а як резервацію, заповідник болота і хащів, у яких проживають нещасні тубільці типу австралійських аборигенів.

Процес відмирання нашого села пішов... Його ніхто не зупинить, ніякими поверненнями «боргів», дотаціями чи бізнес-проектами села не відродити. Бо настав такий час, коли цього нікому вже не треба — ні владі, ні громаді. Процес для нас, українців, болісний, навіть катастрофічний, оскільки село — це колиска нації, нашої духовності й ментальності, і якщо поламати цю колиску, цю останню основу нашої ментальності, то що зостанеться від нас самих як самобутньої нації? Та оскільки процес неминуче невідворотний, то все ж набагато розумніше було б наперед готуватися до його викликів і відповідно змінюватися самим, аніж у розпачі заламувати руки над розбитим коритом.

Звісно, відмирання села, європеїзація селянства, як і всі еволюційні епохальні процеси, що відбуваються з нами чи ми самі здійснюємо їх, на жаль, триватимуть не одне десятиліття або й століття. Уявляєте, скільком поколінням українських селян доведеться шукати винних, бідкатися, нарікати на щербату долю, поки вони заживуть як нормальні, цивілізовані люди.

«Слава Богу, тато вмерли...»

Нинішні наші села ніби знову опинилися в прифронтових зонах, ніби над ними знову проносяться шквали канонад та бомбардувань. І в центрі, й на околицях бовваніють розбиті хати — потрощені дахи, сліпими зіницями зіяють чорні пройми вирваних вікон і дверей. Навколо тих хат повалені, не до кінця розтягнуті сусідами тини потопають у бур’янах та хащах. З кожного сільського кутка скалить зуби запустіння.

Такі лихоліття на долю нашого селянина випадали аж надто часто: пожежі, дві світові війни, сталінські репресії, грабіжницька колективізація. Та тільки-но біда миналася, він негайно хапався до роботи: відбудовував хату, зводив ще кращу, опікувався господарством. Де тільки та снага і сила бралися! Трагічною ж прикметою нинішнього розору села є те, що його люди вже не мають бажання відновлювати родинні гнізда ,не мають волі до життя в селі, до протиборства лихові. Байдужість і безнадія знесилили серця.

З усього видно, що цей руйнівний процес з кожним роком тільки набиратиме темпів. Село змирилося з тим, що в нього не буде майбутнього, і мовчки, тихо вигибає. Село повернулося обличчям до цвинтаря... Як свідчить статистика, за роки незалежності з карти України зникли понад дві тисячі сіл — це дві середні за розміром області.

І тут треба відверто сказати, що головна причина занепаду села не стільки в зовнішньому, фізичному його нищенні, скільки у внутрішньому — моральному, духовному, культурному. Із зовнішніми руйнівними силами воно могло мужньо й переможно боротися, але проти внутрішнього розору, проти деградації людських душ стало безсилим. Саме півстолітнє околгоспнення душі села, нищення його вікових традицій, культури, моралі, національних почуттів довели його до депресивної байдужості, а безробіття, безперспектив’я, злидні, брехливість, аморальність і безвідповідальність нинішньої влади тільки поглибили безнадію та вихлюпнули всі ті недуги на поверхню.

То ж не жарти: до війни галичани уявлення не мали про самогон, наркотики, СНІД, на ціле село було не більше одного злодія, одного п’яниці й однієї повії. Як не парадоксально, але своєю «наявністю» вони навіть виконували позитивну морально-виховну функцію, бо батьки, показуючи на них пальцем, мали можливість на їхніх прикладах повчати дітей, якими їм не слід бути в житті. Нині в селі сотні злодіїв, п’яниць, повій, самогонників, чимраз більше наркоманів, ВІЛ-інфікованих, і щонайменшої позитивної виховної ролі вони не відіграють, бо нікому вже й показувати, якими не слід бути. Навпаки, тепер здеградовані односельці крутять пальцем коло скроні, киваючи вслід тим останнім порядним людям, котрі з ними не п’ють, не крадуть, не схильні до гульок...

Село Угринів на Тернопіллі. Андрій П. — шістдесят років. Був одружений в сусідній області, мав дочку. Дружина померла. Повернувся до маминої хати. Запив. Мати дорікала: «Слава Богу, тато вмерли і не бачать нашої ганьби...» Кажуть люди, що він і мамі «поміг» померти, аби не дорікала. Животіє сам у старій, аварійній хаті. Не пере, не варить. До церкви його не пускають, бо від нього смердить. Тепер він сам кожному зустрічному повторює: «Слава Богу, мама вмерли...» Має велику компанію пияків, які не шкодують йому самогону...

Є в Угринові жінка — ще молода. Знайшла собі коханця-зека. Разом з ним, подейкують, звела зі світу свого безробітного чоловіка, та так вправно, що ніхто й не запідозрив. П’ють на пару і б’ються. А грошей бракує навіть на самогон. Зате в Підгайцях (райцентр) є напівлегальний бордель, тож мати водить туди старшу доньку на «заробітки». І це нікого вже не бентежить. Бо в селі чимраз більше жінок-п’яниць. Особливо старших віком. Як у буряківничих ланках присмокталися до самогону, так не перестають цмулити донині. Безнадію і злидні заливають...

До війни була в Угринові заможна родина — багатії на весь повіт. По війні їх розкуркулили, репресували. На батьківському обійсті залишився молодший брат. Людина морально знищена, про власну господарку не дбав. Стара батькова хата валиться, вікна забиті дошками. Це і все, що зосталося від родини статечних господарів.

Молодь, зрозуміло, не хоче брати приклад з таких «реліктів», не хоче й чути про життя в селі. Бере курс на заробітки — в Польщі, Чехії, Португалії. Бо що доброго успадкувала вона від «роздержавленого», розгубленого і спитого старшого покоління? Безробіття, злидні, обвальний занепад культури, моралі, людської гідності. Тваринницькі фермські приміщення розтягли по цеглині. Будинок культури — і той аварійний, бібліотеку пропили. В селі кепкують, що й сільську раду пропили. Для молоді сьогодні тут місця не залишилося. І про європеїзацію села говорити нема з ким. Такої деградації людини наш край не пам’ятає з часів прийняття християнства.

«Село неначе погоріло, неначе люди подуріли...»

Тудорів — віддалене, глухе, оточене лісами село Гусятинського району. Ледве не щодня, тільки-но над обрієм зажевріє світла смуга світанку, як на її тлі на польовій дорозі від села до лісу з’являються чорні фігурки дивних істот. Рухаються вони якось неприродно: то зігнуті в три погибелі, то перехилені на один бік або кумедно випростані під тягарем об’ємистих мішків та сумок, вони здалеку нагадують якихось химерних калік, що групами чи поодинці йдуть світ за очі і зникають у темряві лісу. Відразу в пам’яті зринають незабутні рядки зі шкільного уроку літератури про калік-журавлів, котрі розгрузлою польовою дорогою йдуть у безвість у пошуках кращої долі, а насправді — чергової фата-моргани...

Оті химери — то каравани сільських торбоносів. Студенти, яких батьки з важенними сумками продуктів випроводжають до міста, старші люди з запасами домашнього добра на продаж. Навесні та влітку переважно жінки носять сумки з назбираними лікарськими травами, квітами, лісовими і садовими ягодами, молокопродуктами. Восени і ближче до зими вже чоловіки скидають на плечі лантухи з «дарами полів та городів». Автобус до села давно не ходить. А до найближчої асфальтівки — 12 кілометрів. У торбоносів нелегка дилема: візьмеш «товару» мало — вторгуєш мізер, візьмеш більше — не донесеш.

У цьому селі все носять на плечах, як у доісторичні часи: корми худобі з поля у веретах, хмиз із лісу на дрова, товар на міський ринок. Торгівля дарами природи — єдиний вид заробітку. Перспектив на роботу в селі — щонайменших. Уся колгоспна нерухомість — фермські приміщення, конюшня, тракторна майстерня, пилорама, сушарка — давно розтягнута дощенту. Газ до села не довели — забракло коштів. Поля заросли бур’янами, у селі нема чим обробляти землю. Тому люди відмовляються від наділів, обмежуються самими городами, як було за колгоспного ладу, хоча останнього давно нема. Утримувати корів та свиней нерентабельно — перекупники диктують ціни втричі нижчі від реальних.

Зараз селянинові стало збитково вирощувати худобу на м’ясо. Коли ще живеш біля траси, то, заплативши немалі гроші, відвезеш м’ясо до міста на базар. Та не дуже й заробиш, бо потрапиш в лапи перекупників. А не захочеш віддати, то наймуть продажних праводавів-перевертнів, котрі швиденько заберуть і тебе, й те м’ясо. От і виходить, що перекупники-пройдисвіти грабують нас двічі: спершу за безцінь відбирають продукцію у селянина-виробника, а потім втридорога продають її нам, городянам. І влада на цей рекет ніяк не реагує, по суті, сприяючи злочинцям.

У глибинному Тудорові ні худоби, ні молока не здати, то й вирізають селяни своїх корівок, залишаючи собі лише дещицю. Тому над селом лунає переважно козяче мекання.

Сільські дороги — суцільні баюри, клуб «світить» вибитими вікнами, понад 20 садиб стоять пусткою. Трудяться лише старі люди, щоб допомогти дітям у містах. Батьки свідомо випихають молодь із села. Хворі пенсіонери до лікарів майже не звертаються.

Зранку село ще тверезе, а увечері п’яне. Чоловіки до обіду ніби щось роблять, а до пізньої ночі «п’яними соловейками» виспівують навколо сільського буфету повстанських пісень — пропивають ті копійки, які жінки вторгували на міських базарах за петрушку. Жінки вже не мають сил боротися з пияцтвом, — руки в них у мозолях та ранах, плечі у синцях від тяжких торб.

«Село неначе подуріло...» Європа просто згоряє від нетерпіння прийняти таку «культуру» до свого союзу. Аякже, розбіглася!

Чи усвідомлює нинішня влада всю глибину деградації народної душі?

Було колись «потьомкінське село»

У роки перебудови Вербівець мав честь красуватися в ранзі «потьомкінського села». Радянський режим постійно хворів на такі демагогічні замашки: брав річний бюджет району (на цей раз Лановецького) і кидав його на благоустрій «показового» села, щоб довести всьому світові «переваги колгоспного ладу». То нічого, що для влади інші села району на той час ніби переставали існувати, зате яку грандіозну показуху можна було влаштувати і скільки горілки випити во славу розвиненого соціалізму!

Спершу Вербівець газифікували, заасфальтували дороги і тротуари, на головних вулицях встановили ажурну металеву огорожу, далі — більше: під лісом, на пагорбі спорудили двоповерховий банно-пральний комбінат з величезним залом для розважальних заходів, навпроти — млин, пекарню, ще далі — дитсадок, сільську їдальню, де відбувалися весілля, торговий центр, медпункт, пожежну станцію, будинок культури, стадіон, сільський парк (!), на видних місцях аж два пам’ятники полеглим на війні односельцям. Зрозуміло, і матеріально-технічна база колгоспу була ідеальною: машинний двір з критими гаражами, автозаправка, ремонтна майстерня, пилорама, новенькі фермерські приміщення, молочно-товарний комплекс, механізований зерносклад, дві водонапірні башти...

А тепер уявіть, якщо зможете: нині з усього цього багатства вижили тільки школа, церква, медпункт і обидва пам’ятники визволителям. Та ще одна водонапірна башта. Від колгоспних господарських приміщень і сліду не залишилось. Єдина новинка — це корчма. Як символ нашого сьогодення. Відкрита в приміщенні колишнього торгового центру.

Колгоспна техніка давно знищена, здана в металобрухт. Землю ще якось обробляють, але далеко не всю. Худобу як вирізали п’ятнадцять років тому, то й не відновлюють, тож органічних добрив нема, а мінеральні селянам не по кишені. Вирощують сякий-такий суржиковий урожай, не дай, Боже, великий, бо куди його діти? І чим більший урожай, тим менше хліборобові заплатять за зерно. Українську економіку розумом не збагнути! Тому кілька немічних так званих фермерів полишили свою справу.

Якісь чесько-литовські ділки взяли в селі в оренду 500 га вільної землі і вирощують соняшник та сою — для ковбасників і тих ковбас, в яких лише 5 відсотків м’яса. Платять ділки своїм десяти наймитам по 300 грн. на місяць. Для безробітного селянина і це благодать. А решта що заробляє?

Про це я мав намір довідатися в сільській раді, але ні голови, ні секретаря не застав на місці (ще дорогою сюди вербівчани попередили, що їхнє керівництво проблемами-бідами села майже не переймається і цілими днями на роботі не буває). Зате завжди «на посту» землеупорядник Михайло Князький, який у сільраді і за керівника, і за сторожа. Сам називає себе зеком на волі, бо працює за половину зарплати. А до пенсійного стажу потрібно повний оклад мати. Отже, мусить чоловік працювати два роки за один. До пенсії йому шість років. Тобто дванадцять...

Приміщення сільської ради — колишня контора правління колгоспу. Після відомої всім нам епохи Великого дерибану колгоспів за господарством залишилися великі борги перед державою. Тепер село спадкоємець тих боргів. І доки не поверне — фінансування нема. І не буде, бо люди — обкрадені, обдурені, озлоблені — нічого нікому повертати не збираються. У таких відносинах з державою і доживають колишні «зразкові» колгоспники віку, точніше, поволі вимирають.

«Наше село забуте Богом і людьми, — зітхає Михайло Князький. — А влада дурна...»

Як же так? Ще недавно — село зразкової культури і побуту, а нині забута Богом руїна? Все пояснюється просто. «Зразкову культуру» адміністративно-командна система накинула йому штучно, силоміць, на непідготовлений грунт. Як тільки тоталітарна система щезла, село стало таким, яким воно є насправді. Це великий урок для всіх нас: доки люди самі недозріли до відповідного рівня культури, влаштовувати їм потьомкінську показуху — марна справа. Перед нами живий приклад. Вербівчани не змогли подбати про подальший розвій культури села, неспромоглися навіть у загальних рисах зберегти той рівень, який мали.

Господар того, що вкрав

Є кілька причин, чому вербівчани так організовано й оперативно розвалили всі «переваги соціалізму». Перша: показуха фінансувалася старим режимом. Коли дотацій не стало, село втратило можливість і бажання підтримувати «ту брехню» власними силами. Друга причина: в усі часи раб ненавидів своє ярмо. Ненависть та тільки чекала слушної нагоди для вибуху. Свіжий приклад: останній голова господарства, покидаючи село, залишив порожнім свій розкішний особняк. Місцевій школі якраз потрібне було затишне приміщення для дошкільнят, та рада села не підтримала педагогів. Невдовзі від особняка зосталася руїна.

Усе закономірно. Колгоспна система піввіку вчила людей красти. Цілі покоління селян виростали в атмосфері «легітимації» крадіжу, змалку готувалися до нього. Несунами були діди, батьки, діти й онуки. Крали як могли: хто автомашинами і тракторами, хто підводами, а хто мішками та веретами .Шоста частина світу керувалася гаслом «Не вкрадеш — не проживеш». Матері — синів, дружини — чоловіків мали за невдах, якщо ті не вміли спритно красти, махлювати, вибріхуватися, і гордилися ними, коли ті вміли. Та що матері, коли сама влада тягла туди ж. Пригадайте, які села офіційна пропаганда розхвалювала на всі лади як незаперечні приклади соціалістичних «переваг». В основному ті, жителі яких розбудовували свої садиби невідомо за які кошти і яким чином роздобуті матеріали, хоча всі здогадувалися, що за крадені. Змушеного промишляти крадіжем колгоспника вона лицемірно величала «господарем землі», «ковалем свого щастя». Насправді ж він був господарем лише того, що накрав. Що зумів «накувати» собі нечесним способом. І тільки.

Так комуністичний режим спотворив, скалічив душу української хліборобської нації, відкинув її духовний, моральний розвиток ледве не до скіфських часів. Це був духовний геноцид українства, тяжкий злочин проти людства, який ще далеко не закінчився. То за що тепер дорікати вербівчанам?

І все ж гірко дивитися на руйнацію села. Тільки підходиш до нього — ліворуч автобусна зупинка з розваленим павільйоном, всередині якого ростуть кущі; праворуч — ветеринарний пункт і швейна фабрика без вікон та дверей, приміщення пилорами без даху. В центрі села вже згадуваний банно-пральний комбінат скоро нагадуватиме Колізей — одне з чудес світу місцевого значення. На пекарні дах сповзає на фасад, наче кепка п’яниці на ніс. Стадіон без лавок, гостьова трибуна аварійна. На центральних вулицях від металевої огорожі залишилися окремі фрагменти. У провулках кілька десятків хат із забитими дошками вікнами. Коли запитую перехожих, де раніше був господарський комплекс колгоспу, вони вказують рукою лише напрямок — десь за околицю. Бо там тепер вирощують ячмінь на пиво .

Дуже оригінально виглядає сільський парк. Суцільні хащі, навіть собаки його обминають. І лише у віддаленому кутку дивом зберігся білий казковий теремок. Невже в селі нікому силікатної цегли не треба?..

Біля школи вас зустріне поглядом яскраво-зелених очей бронзовий Тарас Шевченко. Бронза з часом вкривається патиною. На рівних поверхнях погруддя атмосферні опади її стирають, а в глибоких складках очей не дістають, тож зелені очі набирають моторошного виразу і, мабуть, світяться вночі. Раніше навколо десятирічки сяяли оригінальні ліхтарі, символізуючи світло знань. Тепер це залишки металобрухту. Ажурна, чавунного литва огорожа закладу теж далеко не ціла.

Директор школи Володимир Герасимчук розповідає: коли в селі в основному все вже було роздерибанено, знайшовся негідник, колишній випускник, котрий ночами став виймати з вікон рідної школи шибки і розбирати огорожу. Злодія «вирахували» і делікатно попросили так само вночі, щоб ніхто не бачив, повернути крадене. Той брутально відмовився. Довелося викликати міліцію. Правоохоронці змусили зухвальця серед білого дня віднести чавунні секції огорожі на старе місце. Відтоді школа має спокій.

На одне весілля — три похорони

Зі стін Вербовецької десятирічки вийшли відомі люди — академіки Григорій Штонь і Леонід Серединський, заступник керуючого банком «Аваль» Яків Смолій, два декани університетів, десятки вчителів, лікарів, інженерів, економістів. Але все це в минулому, невесело констатує директор. Раніше в школі було 530 учнів, нині — 150. Наступного року не буде і 20 випускників, а першачками стануть лише п’ятеро діток. У «показовому» селі мешкали 2,5 тисячі людей, нині — менше тисячі. Виїздять цілими сім’ями і вже ніколи не повернуться. Весілля стали рідкістю. Якщо в містах смертність населення ще ніби тримається на рівні народжуваності, то серед старіючих селян вона втричі вища. Вербовець — не виняток. Така ситуація нині майже в усіх селах України.

«Ми належимо до розряду країн з низьким рівнем народжуваності і високим — смертності, — ділиться тривожними думками Володимир Іванович. — Бо хто в нинішньому селі має народжувати? За статистикою, якою я цікавлюся, народжуваність у нашому Вербівці перекриває смертність ледве на третину. Лише за останні сім років тривалість життя вербівчан, і без того невисока, знизилася ще на п’ять років. Кожна десята дитина помирає. Нині в Україні маємо ледве три мільйони дітей до десятирічного віку, а треба щонайменше десять мільйонів. Що буде з нашими кадрами через двадцять років? Учителі, на жаль, вже не можуть закликати учнів відмінно вчитися, готуватися стати господарями своєї долі, коли старші брати і сестри цих дітей з дипломами нидіють без роботи. Про яке світле майбутнє мова?»

То чому так загрозливо вимирають селяни? Злидні, погане харчування, постійна пригніченість від невдач, розчарувань і безнадії, невміння дбати про власне здоров’я. Все так. Але є й інша причина. Разом із вимиранням спостерігається й виродження села — глибинні зміни на генному рівні його жителів. Уже впродовж 30—40 років майже в кожній хаті варять самогон. За даними вітчизняних генетиків, через вживання в родині цього напою протягом 50 років народжуються лише фізично і розумово хворі діти. А щоб відродити спиту націю, потрібно щонайменше 500 років цільової реабілітації і сухого закону. Кого в Україні це бентежить?

Чому саме ми, українці, стали жертвами виродження? Бо за статистикою, 95 відсотків східних слов’ян природно схильні до вживання алкоголю і лише 5 відсотків не сприймають його. Для порівняння: у японців не сприймає алкоголь 35 відсотків населення, а в китайців — ще більше. То ж які перспективи з огляду на ту безнадію, яка нині охопила село і штовхає селянина шукати розради в оковитій?

Попрощавшись з директором школи, я рушив центральною вулицею Вербівця до автобусної зупинки. Раптом дорогу мені заступив, грубо схопивши за рукав, здоровенний п’яний чолов’яга, як з’ясувалося згодом — колишній, зовсім ще не старий сільський хірург, який безнадійно спився і тепер бомжує. На мої слова, що мушу поспішати, почув злобну відповідь: «Нині ти далеко не зайдеш...», від чого стало моторошно.

А на зупинці підстерігало ще одне видовисько. Вибоїстою дорогою стара дебела селянка з онукою років одинадцяти тягли доволі тяжку «кравчучку», завантажену трьома мішками капусти. Мішки діряві, до візка не прив’язані, на вибоїнах верхній мішок постійно сповзав убік, головки капусти падали на дорогу. Стара раз по раз поправляла мішки, запихала в них загублені качани, а мала жалібно скаржилася, що їй важко тягти оту «кравчучку». Подумалось: ну чому ото люди такі безпорадні? Невже не можна було наперед запастися кількома вірьовками й зав’язати ті мішки та прикріпити їх до візка? Аж тут стара, наче розлючена ведмедиця, накинулась на дитину з москальськими матюками та дикими погрозами... Зрозуміло: яке життя — така й культура. Отака наша самобутність і європеїзація...

Село саме не реформується

Я довільно вибрав три далеко не найгірші села на Тернопільщині. На жаль, така деградація селянства панує сьогодні в усіх регіонах країни. У південно-східних цей процес навіть ще трагічніший, бо західняки спрадавна глибше шанували землю і працю на ній. Страшні наслідки руйнівної політики держави, що вчила і вчить громадян красти й брехати, повсюдно простежуються на жалюгідному становищі розгромленого колгоспною системою і нинішньою псевдодемократією селянства.

Чому стався такий всеукраїнський дерибан колгоспної власності? Найперше — держава ніколи не платила і не платить селянинові за його працю. Друге —квола, недорозвинена реформа не дала господаря землі. І нарешті — вісімдесят відсотків селян опинилися за межею бідності. Оскільки ж господаря нема, а жити якось треба, та й хочеться, то нічийну власність просто мусиш розбирати. Так завжди на світі велося.

Колись український хлібороб і колосочок у полі підбирав, а нині його нащадки з байдужим серцем залишають під снігом сотні тонн зерна, картоплі, буряків. Бо не бачать, для кого старатися. Земля державна, господарка громадська, робота «договірна», зарплати вже не перший рік катма. Зерно за безцінь видурять перекупники, цукор розкрадуть партійні та мафіозні шельменки. Це для них старі та хворі сільські пенсіонери повинні в студеному полі, під дощем і снігом, накладати рештками свого здоров’я? У нас демократія? От є понад сто партій політиканів — нехай менше балакають, а вийдуть дружно в поле та покажуть, як треба вручну збирати урожай.

Здається, зовсім не важко придивитися через межу, тобто кордон, як господарюють польські, чеські, словацькі, угорські селяни, та й собі робити так само. Наші західняки ще 60 років тому були такі ж! На жаль, у нас зробити цього нема кому. Не те, що ніхто не вміє, а просто не хоче вміти. За роки незалежності проведено лише «паперове» паювання землі, що за статистикою становить лише 10% видимості земельної реформи. В результаті українці нині господарюють неначе за первісного ладу: кожен із сапкою на своєму клаптику, на село — дві пари конячок, на кілька сіл один старий комбайн, навколо якого метушаться злодії. А все тому, що не маємо мудрого керівництва.

У таких випадках кажуть: розумний вчиться на чужих помилках, дурень — на власних. Наші керівники належать до третьої категорії «учнів» — не вчаться ні на чужих, ні на власних помилках. Не хочуть. А відомо ж: як людина чогось не хоче, то це ще гірше, ніж не може. Село тим часом нидіє...

За роки незалежності ніхто не спитав селянина — реального господаря землі, що він думає про земельну реформу, про зміни економічних відносин на селі. Чи хоче і чи може він взяти землю і що він хоче та може з нею робити? Головна причина інертності селян має конкретне пояснення. Коли проводилася насильницька колективізація, селянин віддав державі все, що потрібно для налагодження процесу сільгоспвиробництва. Тепер, коли колгоспів не стало, селянин чекає, коли держава поверне йому необхідне для налагодження приватного господарства. Він навіть згоден не стягати з неї відсоток за багаторічне користування його землею та її плодами. Держава бідна, не має що дати? А хто їй винен? Невже селянин?..

Вербовецький землевпорядник Михайло Князький неспроста так непоштиво висловився про нашу державу. Люди села дуже добре відчувають зневажливе ставлення до себе. Вони щодня на власні очі бачать, як державні ігрища в реформи обертаються для села великим економічним, соціальним і культурним провалом. Повернення назад, до сапи, кінської тяги і ручної праці — це кінець української хліборобської культури і слави.

Отож із нинішнім сільським способом життя потрібно щось робити. І негайно! Це означає, що сільську людину треба рятувати — від економічної кризи і від духовної деградації. Для порятунку нації.

Покинуте напризволяще село самотужки не реформується. За браком сил. Бо що може здеморалізоване, зневірене, пенсіонерсько-самогонне село? Допомогти йому вижити, а відтак вийти з кризи на світлу (з твердим покриттям) дорогу поступу та європеїзуватися має держава. Стара держава його в безвихідь завела, а нова, хай буде така ласкава, зобов’язана вивести. Вона не має права байдуже спостерігати, як село занепадає.

Саме держава зобов’язана запропонувати селянам нові форми господарювання — колективні, приватні чи акціонерні. Справу необхідно організувати так, аби кожен селянин знав, що має робити зі своїм паєм, до кого приєднуватися, яке діло починати. Чи залишитися у спілці, чи створювати окреме об’єднання власників, чи ставати фермером. Якщо цього не зробити, то всі зітхання над недолею села — злочинне лицемірство.

Держава сама має посприяти у створенні акціонерних товариств, колективів власників, машинно-технологічних станцій, фермерських господарств, заготівельних пунктів, фондових бірж, Селянського кредитного банку — всієї інфраструктури, необхідної для вирощення врожаю, вироблення тваринницької продукції та збуту її за взаємовигідними цінами. Самі селяни цього не зроблять. Та влада, котра пасивно вичікує, поки село реформується, мабуть, підступно сподівається остаточного його вимирання. Нарешті, держава повинна гарантувати селянинові, що ні в нього, ні в його дітей та онуків приватну землю ніхто не відбере.

Якщо держава не дасть такої допомоги і гарантій, наша земля не матиме господаря, а буде колгоспний батрак. І це вже таки гарантовано, бо державники, котрі повсідалися у великих та маленьких кабінетах, не мають і, з усього видно, найближчими роками не матимуть чіткої ідеології розвитку українського села. А без цього нині й борщу не звариш.

Повернення боргів селу — фікція

Першим, основним і воістину доленосним принципом державної ідеології реанімації українського села мав би бути наступний справедливий розподіл плодів праці хлібороба.

Не так важливо виростити врожай, як його чесно поділити. Революції, повстання, бунти починалися не там, де сіють, жнуть і молотять, а там, де ділять намолот. Найсправедливіший принцип розподілу намолоту запропонував ще у XVIII столітті французький економіст Франсуа Кене. Його схема-константа така: 3+1+1=5. Тобто весь урожай ділиться на п’ять рівних частин, які розподіляються між трьома споживачами: селом, державою і промисловістю.

Поступ суспільства забезпечується лише за умови, коли три частини врожаю залишаються власністю села, а держава і промисловість використовують по одній.

Українське село ніколи не знало такого справедливого розподілу. А після Голодомору й поготів. Колоніальна влада свідомо послуговувалася константою 1+3+1, тобто грабувала наше село і нашу землю. Ми мали нещастя жити в країні, де цей грабіж був узаконений впродовж віків, що й призвело українське село до занепаду. То, може, тепер порозумнішаємо?

Проведімо справедливий розподіл урожаю на прикладі «середньостатистичної» області. Урожай зернових — мільйон тонн. Ділимо на п’ять рівних частин. З них три частини — 600 тисяч тонн, або 60%, мали би відтепер (і до кінця перехідного періоду) залишатися у власності селянства. Лише одна частина йде в державні засіки і одна — переробній промисловості. Ось такий принцип мав би бути покладений в основу турботи держави про українське село.

2. Держава зобов’язана подбати про створення мережі агробірж, вигідних ринків збуту зерна, іншої продукції, про захист сільського виробника від поборів податківців та перекупників. Хто нині може повірити в таке?

3. Держава мала би подбати про паритет цін на продукцію села. У суспільстві, де фермер змушений віддавати весь вирощений урожай, аби придбати один трактор чи комбайн, соціальна справедливість неможлива.

4. Український парламент мав би оперативно, без традиційних шарпанини і чвар прийняти пакет реформ — адміністративну, бюджетну, податкову, банківсько-кредитну, сільського самоврядування, підтримки сільськогосподарського підприємництва та фермерства, а уряд — забезпечити їх безумовне виконання. Як це давно зроблено в передових країнах.

5. Парламент мав би ухвалити законопроект про сільські ради. Донині центр владних повноважень зосереджується на рівні районів та областей, віддалених від потреб конкретної людини. Село безправне, безсиле і злиденне. Невже так важко запозичити досвід тих же Польщі, Словаччини, Угорщини, де надання повноважень саме сільським і містечковим радам дало змогу впродовж якихось десяти років розвинути малий і середній бізнес, місцеву промисловість і змінити на краще обличчя сіл та містечок, бюджети яких нині перевищують бюджети наших районів. Те саме стосується податків. У Польщі держава закладає посильний податок для селянина у ціну пального і техніки. Держава зацікавлена чимбільш продати селянинові пального, бо більше отримає надходжень до бюджету, а він зацікавлений купувати більше пального і техніки, бо ефективнішою буде робота, а отже, вищим дохід. Розумні люди приймають розумні, гуманні, взаємовигідні рішення, всі задоволені, і не треба посилати на села озброєні загони податкової міліції «вчити законослухняності» нещасних селян, які ховаються в бур’янах від драконівських податків...

Дуже бажано, або наші люди знали, чому західний світ багатіє, а ми, українці, бідніємо. Весь секрет у тому, що західний світ уже сто років керується константою Кене. І не тільки в галузі сільського господарства, а й у всіх сферах розподілу благ. Західний трудівник і зарплату отримує в розмірі тих самих 60% вартості (в середньому) виробленої ним продукції. А що заробляємо ми? Що заробляють наші безробітні селяни?..

Якби в Україні сталося таке диво, то це була би чесна, не демагогічна, не популістська, як маємо зараз, турбота про наше багатостраждальне село, про те, щоб наш хлібороб уперше за сотні років став заможним, щоб заможними стали його діти та внуки, котрі проживають у містах. Це була б турбота про добробут усього народу, фізичне й духовне одужання українства, піднесення його культури та авторитету в світі.

Тут деякі аж надто високовчені економісти і політики з купленими дипломами закинуть мені, що мої побажання наївні і в наших умовах нездійсненні. В такому разі, шановні, перестаньте наївно теревенити про відродження села і піднесення добробуту народу взагалі. Український селянин стільки знущань натерпівся в кріпацтві, гулагах, колгоспах, що, далебі, своїм терпінням і приниженням заслужив право бодай на час перехідного періоду на справедливий розподіл плодів його праці.

Що ми хлібороби від Бога — то висока честь, але потрібно також зрозуміти, що для успішного державотворення самої селянської психології замало. Потрібна владна національно-патріотична еліта європейського рівня культури. Інакше нами й надалі правитимуть «безбатченки різних народів», партійно-комсомольські люмпени, злодійкуваті і ненажерливі, як зграя вовків в овечій кошарі, вічно стурбовані лише тим, як гребти під себе, аби мати все, чого ніколи не мали: золоті погони, мільйони доларів, вілли в Пущі-Водиці, яхти в Криму, багато орденів і хмільних розваг, порівняно з якими якісь там кризи, реформи, зубожіння народу — десяте діло. Чи потрібна таким ідеологія європеїзації села?

Погортайте передвиборні програми демократичних партій про «аграрний прорив». Враження — набір порожніх декларацій. «Селяни стануть володіти реальними ділянками землі». А чим «реально» вони будуть їх обробляти? «Перейдемо до розробки типових бізнес-проектів, які будуть фінансуватися інвесторами». Цікаво, хто ті інвестори, з яких країн, чи не з Росії та Ізраїлю часом? «На основі успішного сільгоспвиробництва (уже успішного?) та державної підтримки (коли вона буде? Чи, може, без неї виробництво стане успішним ?) наблизимо якість умов життя у селі до рівня міста» (це ми не раз чули ще за старого режиму). Оце така ідеологія відродження і розквіту українського села? А нема ідеології — не буде й відродження.

Дерибан тільки починається

Сьогодні на селі відбуваються справді катастрофічні процеси, які загрожують національній безпеці країни. З розвалом колгоспів величезні матеріальні цінності, створені довголітньою тяжкою працею мільйонів українців, у тому числі ціною Голодомору, були бездумно знищені.

Та ще страшніше почнеться найближчим часом — дерибанний продаж землі. Під базікання політичних лобістів про право селян на землю і про приватну власність на неї земля з годувальниці вироджується в спекулятивний капітал. Раніше селянин прагнув отримати землю, щоб обробляти її, а тепер — щоб продати і на виручені кошти купити авто, придбати квартиру в місті, ще більше загострюючи проблему цін та інфляції. Багато хто ці гроші просто пропиватиме.

Усі ці фактори нині впливають на посилення песимістичних настроїв серед селянства, їх образи на державу-мачуху. Рівень і якість їхнього життя впали нижче рівня часів «культу особи». Люди не знаходять виходу з ситуації. З ким не поговориш, усі добре бачать тільки недоліки та негаразди, але не знають, де шукати виходу. Як писав колись Василь Стефаник: «Селяни п’ють і нарікають. Нарікають і п’ють». Люди розгублені, вони точно знають, як не повинно бути, але не мають уявлення, як повинно.

Насторожує той факт, що в суспільстві не ведеться ніяких роз’яснень з приводу приватизації землі і створення фермерських господарств. Таке враження, що в Україні нікому нічого не треба. Не так давно радник Президента, доктор економічних наук Павло Гайдуцький підготував законопроект фермерської реформи. Проект не знайшов підтримки. Коли ще жила матеріальна база колгоспів, свідомість селян була не готова (до реформи), тепер, коли свідомість уже дозріла, матеріальна база вмерла. А за прагненням відмінити мораторій на продаж землі криється аж ніяк не турбота про народний добробут, лише банальна ненаситність нових товстосумів.

Цим національним, а ще більше інтернаціональним шельменкам наші селяни потрібні радше як дешева й безправна робоча скотина — достатньо освічена, але безправна, на голодному пайку, бо тоді вона покірніша. І їхні розмови про приватизацію та фермеризацію — лише локшина на вуха наївних, а насправді їм потрібен дерибан нашої землі для спекуляції або «штампування зелених» на експлуатації своїх же співвітчизників шляхом споювання їх у єдиному руслі з державним заливанням нації горілкою та пивом. Вершиною устремлінь наших «диких багатих» є не розвиток масової фермеризації, а навпаки, люмпенізація «диких бідних» та придушення масового підприємництва в аграрному секторі шляхом масового нестворення умов для його виживання.

І це ще не всі наші тривоги та негаразди. Вербівчани (і не вони одні) знають, що в швейцарських банках зберігаються карти володінь ще довоєнних землевласників, їхніх односельців. Якщо Україна вступить до Євросоюзу, панські нащадки матимуть законне право на повернення їм родових володінь, і в нас нема закону, аби захистити своїх людей. Селяни знову можуть стати наймитами в чужих панів «на власній не своїй землі».

У це не хочеться вірити, але факт, що село не має правового, політичного, економічного захисту. Досі нема незалежної селянської профспілки. Парадокс, але велика хліборобська нація не має потужної Селянської партії. Донедавна була немічна Аграрна партія України, однак відомий академік-дояр, сварливий чоловік з переляканими очима, зґвалтував її, злочинно перетворивши в огризок політичного блоку власного непопулярного імені. Це ганьба для всього українського народу.

Усе це означає, що Помаранчева революція — не остання. Ще не одної демократичної революції потрібно, аби в Україні щось суттєво змінилося на краще.

Признаюся до гріха, якого щирі патріоти українського села вважатимуть мені за смертельний: не маю надії на відродження села і необхідність подальшого розвою сільського способу життя в Україні. В умовах багатовікового колоніального гніту село виконувало і, слава Богу, доволі успішно, історичну місію оберега української нації, її незнищенного патріотичного духу та волелюбних устремлінь — і за це кожен українець йому глибоко вдячний. Але після здобуття незалежності місія села кардинально змінилася: тепер воно стає індикатором, за яким світ визначає рівень цивілізованості нації. Багатостраждальне село нарешті зійшло з невільницького хреста, але воскресіння вже не буде. Настав час сільському способові життя поступитися місцем способові міському. Бо в його теперішньому стані він перетворюється на гальмо подальшого цивілізаційного поступу українства. Вчораш­нє село, попри райську красу його природи, солов’їні гаї, вишневі садки і голубі ставки, це ще й вічне прокляте бездоріжжя, болото, бруд, гній, відсутність сучасних джерел культури, зв’язків зі світом, елементарних комунальних вигод. Сільський спосіб життя отупляє людину — і на те нема ради. В таких умовах нинішні й майбутні покоління українців проживати вже не хочуть і не будуть.

Вони прагнуть жити щонайменше в сучасних, європейського типу містечках, поблизу автотрас, у просторих світлих котеджах, де є всі блага цивілізації, хочуть мати власні автомобілі, комп’ютери, ноутбуки, доступ до інтернету, прямий зв’язок зі світом, тобто все те, чим забезпечені їхні європейські ровесники. Молоді дипломовані підприємці, котрі планують придбати великі земельні володіння і стати фермерами, мріють про власні «дворянські гнізда», оточені садом і квітниками, поряд гаражі для авто членів сім’ї та агротехніки, приміщення для найманих сезонних робітників, дитячий майданчик, а сама садиба неодмінно має бути сполучена з ближньою автострадою добротною асфальтівкою. Для західного світу це вже норма.

Україна європеїзується тоді, коли вестернізацію її національної колиски — села здійснить інтелігенція в третьому бодай поколінні. Можливо, все буде й не зовсім так, але що наш народ своїм тяжким минулим заслуговує на те, аби його наступні покоління жили по-людськи, — то це точно.

На жаль, з огляду на наш флегматичний менталітет, тугодумство та нерішучість, це буде не скоро. Змушені в умовах неволі консервувати свої звичаї та традиції, ми і занепад дорогого серцю села будемо консервувати не одне десятиліття, поки воно зовсім не осиротіє та по самі вікна й дахи не потоне в бур’янах. На це вже зараз вказує факт відсутності державної ідеології трансформації та європеїзації села, відсутність стратегії продажу землі і тактики розвитку фермерства. Нема ідеології — не буде діла.

Українська нація, зводячись з колін, не може обійтись без духовного і культурного поступу селянства. Молоді покоління хліборобів, готуючись до вступу в активне життя, хочуть відчувати, що вони потрібні тут, на рідній землі, що весь успішний уклад спрямований на утвердження їх людської гідності, впевненості в завтрашньому дні. На превеликий жаль, сільська молодь цього не відчуває. Навпаки, багато з того, що вона бачить на селі, викликає в неї роздратування, байдужість або пекучий сором, від якого один порятунок — еміграція. А села старіють, занепадають, вимирають.

Сьогодні Україна має власного геніального співця свого забур’яненого, відмираючого села. Це художник Іван Марчук, наш краянин, єдиний українець, внесений до списку «100 геніїв світу». Ніхто на планеті не малює такі пейзажі: покинута людьми стара біленька хатина під стріхою, що за європейськими мірками не тягне навіть на добру клуню, над нею темною хмарою — столітні ясени, а довкола, по самі віконця — бур’яни, бур’яни... (Таких осиротілих хаток чимраз більше в його рідній Москалівці, що недалеко від Вербівця.) Художника можна зрозуміти: в живописній красі цих хащів він знаходить милу його серцю поезію, казкові спогади далекого дитинства. Та проблема в тому, що в його «казкових хатинах» молоде покоління українців сьогодні вже не хоче жити. Так ось, в одному з недавніх газетних інтерв’ю Іван Марчук розповів, як запросив на гостину знайомого німця. Поважний, учений чоловік довго мовчки розглядав його картини, а потім і каже: «Я ніяк не можу зрозуміти, що оце коло хати такі бур’яни?..»

Європа не може зрозуміти такої України. А чи Україна зрозуміє таку Європу?