Фільм українського кінорежисера Віталія Потруха отримав головний приз — переміг в номінації «Дебют. Короткий метр» на XVII Міжнародному кінофорумі «Золотий витязь», що проходив у Москві. Стрічка «Закон» — ігровий дебют режисера. Це екранізація однойменного оповідання Юрія Липи, одного з письменників українського «розстріляного Відродження». 25 хвилинну короткометражку знято на творчому об’єднанні«Дебют» Національної кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. Сценарій написав Леонід Череватенко, оператор — Володимир Галицький, композитор — Сергій Пілютиков. У «Законі» знялися актори: Сергій Гаврилюк, Костянтин Лінартович та ін. Фільм розповідає про зраду i помсту. Із загубленого серед громадянської війни українського села не повернулась застава... А куди вирушає гайдамацький загін — на підмогу чи на розправу? Про це стане зрозуміло тільки на місці. Посеред засніжених просторів розігрується сувора драма... Як розказав Віталій Потрух на прес-конференції, яка пройшла у Міністерстві культури і туризму України, цього року за головний приз на фестивалі змагався 41 фільм з різних країн світу. Загалом учасниками «Золотого витязя-2008» — одного з найбільш масштабних кінофестивалів Росії — стала 21 країна. Україна вперше за всю історію цього кінофоруму отримала золоту статуетку «Витязя». Представники ЗМІ мали змогу подивитися картину і поспілкуватися зі знімальною групою. Міністр культури і туризму Василь Вовкун та голова Державної служби кінематографії Ганна Чміль повідомили журналістів про підтримку, яку надає Міністерство молодим вітчизняним кінематографістам.

«День», 7 червня 2008 року

P.S.

Цікавий фільм. Але. Чи зуміли уповні режисер/сценарист відобразити всю трагічність написаного і чи зуміли розставити у фільмі всі авторські (Юрія Липи) наголоси?

У фільмі, на нашу думку, відсутні певні акценти. Національні. Тож на мій суб’єктвний погляд фільм значно втратив у режисерській інтерпретації. Хоча й залишається певний етичний вимір, але без авторських (Юрія Липи) наголосів національний сенс Визвольної Війни міліє, пертворюючись на щось близьке до совєтського стереотипу так званої «громадянської війни». Маємо або брак режисерської/сценарної майстерності, або ж вияв певного упередження. Непрямий доказ на користь другого припущення – отримана нагорода на Московському кінофестивалі. Тамтешнє журі добре знає за що відзначати посланців з України. Пропонуємо ще раз уважно прочитати оповідання. Півжирним шрифтом виділено цікаві з погляду стилістики твору місця.

Олег РОМАНЧУК, шеф-редактор журналу «Універсум»

Юрій ЛИПА

ЗАКОН

 Улітку дощі не падають на Херсонщині, земля від спраги розколюється, жовкнуть і в’януть трави. Так коло дороги, як прив’ялу траву, і знайшли бунчужного Захарченка. Коло нього й кінь стояв. Бунчужний утікав, видно, – рука ліва посічена, нижче колін сліди пили (пилити між дошками пробували «радімиє»), а сам бунчужний жовтий, страшний, белькотить обрубком язика, – вирізано гайдамацький язик, – мабуть, сказав їм правду.

Бунчужного знайшли свої, з Першого ж Гайдамацького полку, – поїхали шукать, бо три дні як застава не вертається. А тоді большевики з передмість платили по двісті карбованців керенками за гайдамацьку голову, – воно декому й охота на гайдамацький чуб.

Почали допитуватися, дошукуватися, бачили заставу аж до Анастасіна, а там і слід по них прохолонув.

До Анастасіна – хутенько: Сіпало, Ковтун, Свідзінський, Панченко, бунчужний Безкровний – кубанець, і ще хлопців п’ять із ними сердитих. А провадив хорунжий Завойко, – той багато не говорить.

Їхали степом, вітерець з-над моря свіжий, сонце.

Обернувся Завойко, – далеко на могилі стоїть вартовий гайдамака – в чорній козачці на чорному коні. Майорить, змотується шлик на морськім вітрі, – от як прапор у степу заткнуто.

Коло підніжжя тієї могили вчора аґітатора-анархіста розстріляли. Глянув як вуглинами, – «хай живе анархія!» – крикнув і впав під кулями, руки розкинувши.

Ідуть далі, дорога рівна. З малих сугорбиків жовті ховрашки вискакують, свистять тоненько.

Не говорять, покурюють. А сонце пече аж дзвенить.

Перед Анастасіним хорунжий Завойко зліз води напитися. Коло самотнього журавля – колодязь-копанка без води, тільки в жолобі трохи було. Зачерпнув, напився, глянув, а в тім жолобі в однім кінці черви пливають, а в другім – кров масно блищить. Більш ніхто не напився.

Анастасіно – село велике, кацапське, колонія (що то ними миколаї дорогу Україні до моря перегороджували).

В’їхали кар’єром, – ні, нічого, тихо.

У самім селі чорні хати, без огорожі, дітвора по вулицях бігає, собаки виють.

Одні гайдамаки стали в дворі старости Анастасінського, другі – в сусіда старостиного.

Свідзінський коневі дав їсти, трохи сам підхарчувався, дивиться – узди нема.

А по дворі кацапський «мальчонка» бігає.

Не довго й думав, хап мальчонку бити: де узда? Недовго й бив, – той признався, з соломи витягає. А як витягнув та й каже;

– Як мене не будете бити, то скажу вам хто ваших зв’язав і на Романівку відвіз.

– А хто?

– А мій батько, – каже.

Як почув то Свідзінський – хлопця держить, не випускає. Коня веде і хлопця веде.

– Пане хорунжий, – каже до Завойка, от так і так. Знає, хто наших убив.

У хорунжого Завойка очі вузенькі зробились, бере своїх хлопців, іде до кацапської хати, – кацап є:

– Ти віз на Романівку наших гайдамаків, щоб з них живих шкуру здирали?

Божиться, що ні. Кладуть бородатого в його ж хаті – б’ють. Стогне, покрикує, але каже – не я. Завойко слухав, слухав, спинив.

– Не ти, – каже – віз? Побачимо. Ану, давайте мені шомпола! Побачимо. А ви, хлопці, бить не вмієте.

Б’є твердо. Кацап дебелий, довго держався. Аж спина кров’ю заряхтіла,

– Ти віз наших? – питається Завойко. – Признайся, все одно вмреш!

– Я віз, – каже кацап,

Пустили його, Встав хитається. 3-під лоба глянув, а потім бух на землю перед хорунжим.

– Все одно, – каже, – знаю, що вмру. Але як на сповіді кажу, – не я вбивав. Моїми кіньми їх відвезено, але не я віз.

І розказує, хто на гроші поластився, хто вночі зі старостою нападав, хто в’язав гайдамаків, хто всіх трьох на віз поклав, на Романівку відвіз і комуністам продав. Все сказав, дихає важко.

Мигнув Завойко на хлопців. Невелика минула хвиля, а вже пов’язані всі тії, що продавали. Кацап правду сказав, – усі признались,

– Пане хорунжий, – кажуть гайдамаки, – чи суд будете судити? Бо вони вже й під вербами поставлені, щоб спідручніш.

– Буду, – каже Завойко. Дивиться на кацапа, ніби зм’як.

– Чого ж ти, – каже, – признався, що ти віз наших?

– Усе одно, – каже той, – як смерть неминуча, то щоб хоч не били.

– А, – каже хорунжий, і згадавши, – а твій син чого так на тебе наговорив?

На теє син той, мальчонка, горбиться, очицями шилує, губою ворушить у кутку. Він там, як його батька били, увесь час стояв і очей не відводив – дивився.

Поглянув кацап на мальчонку – затрусився.

– Я – каже – його недавно побив добре. Так він побожився, що каже: батьку, як прийдуть гайдамаки ще, то я зроблю, що тобі за мене спину киями спишуть. Отак погибаю.

Стоїть кацап, сльози по бороді течуть.

– Ні, – каже Завойко, – не бійся, ти будеш жити.

Тут усі хлопці сміхом трахнули з кацапа, що такого собі сина надбав. І Завойко трохи усміхнувся. Тільки один Безкровний – ні.

Посидів кацап трохи, устав і – до сина.

– Ні, – каже хорунжий Завойко, – поки ми тут, і волосини з голови твого сина спасти не може, а виїдем, – каже, – но, тоді друге діло.

Вийшов із хати швидко. На майдані суд. Діло ясне. Перший староста повис, крикнув тільки. А потім і всі п’ять, що везли, загойдалися.

Жінки голосять, як на похороні.

Постояли гайдамаки, поодгонювали мухи од коней, – і додому, до касарень. Пізно.

А їдучи, почув хорунжий Завойко, що йому з води тієї, що пив, недобре діється. Почув, що пропасниця до нього береться.

Виїхали за село, а він чує: в голові молоти б’ють. Оглядається такий незадоволений, дивиться: бунчужного Безкровного нема.

Питається – де? Десь балкою, кажуть, конем шугонув.

Здивувався на таке хорунжий. Бунчужний Безкровний, – не такий, щоб кидать своїх і шугати не знать куди. Білявий, спокійний, жінка й діти в Майкопі.

– Стійте, – каже, – хлопці, а я подивлюсь де він.

Іде, за голову держиться, оглядається на всі боки, потім обережненько в балку спустився.

Їде, їде підтюпцем і став. Бачить: недалеко стоїть на коні Безкровний з рушницею на перевис, дивиться у городи. По городах між картоплинням біжить мальчонка, а за ним його батько. А що побитий дуже – догнать не може.

Тільки мальчонка ближче добіг, Безкровний його на мушку бере, стріляє: раз, і два, і три. За третім разом уцілив. Той, як заяць, тоненько заплакав, заверещав, через голову колесом покотився і впав, лежить у балці. З картоплиння старий кацап підводиться чорний, як туча, дивиться: звідки та смерть прийшла?

Обертає Безкровний коня, аж бачить стоїть хорунжий такий дивний.

Соромно йому стало.

– Я, пане хорунжий, – каже, – звиніть: одлучився. Бо мерекую я, мерекую: не може ж так буть, щоб син та на батька йшов. У нас кажуть: отець, мать – єдин закон. Єдин закон, – каже, – оставсь іще, пане хорунжий, на світі.

Дивиться на нього Завойко. Чує, що в ньому все мліє. Пропасниця його бере.

– Ех, – каже, – брате, може й так.

І заплющив очі: світа Божого не бачить.

Як же розплющить, то смішно йому. Бо світ так зміняється неоднаково. Раз дуже все велике. Великі коні гайдамацькі, як хмари летять, півнеба застилають, а він лежить на двох кульбаках упоперек, легкий, як віхоть соломи. Або знов, здається йому, душа його відлітає високо, вгору, як жайворонок. Ізгори дивиться на степ пожовклий, широкий, як долоня Божа. А в степу біжать малесенькі коники з людьми. Шлики тих людей здіймаються, палахкотять, як полум’я, і серед порожнього степу, мов смолоскип горить.

У руці Закону.