Василь ЛАПТІЙЧУК (Інститут Росії)

ПРО ГОЛОВНУ ПРИЧИНУ СПРОБИ ВСТУПУ УКРАЇНИ В НАТО

Експертам та деяким іншим поінформованим категоріям українських громадян слід нарешті відверто і правдиво сказати суспільству про те, для чого ж Україні слід (варто, необхідно тощо) приєднатися до Організації Північноатлантичного договору. Бачиться, час зробити це вже настав. Бо або Україна встигне приєднатися до найефективнішої на планеті системи колективної безпеки й зберегти державний суверенітет і територіальну цілісність, або деяких із цих ознак державності впродовж наступних років у неї вже може й не бути.

У сенсі національної безпеки в України наразі є лише одна потенційна зовнішня загроза — Російська Федерація. І вступ в Альянс є на сьогодні єдиним ефективним і економічно посильним способом уникнути загрози державної руйнації України з боку Росії. Не слід тішити себе ілюзіями, що, мовляв, погрожують Україні політики, але російський народ при цьому залишається чи то «дружнім» чи то просто «братським»... Загроза нашій державі виходить не від політиків РФ, а, як і в часи Київської Русі, як і в добу Козаччини й Руїни, як і в 1917 чи в 1933-му — із території Росії...

 Російська еліта ніколи по-справжньому не сприймала ймовірність утворення України як окремої суверенної держави. Десяток років внутрішньополітичної боротьби в Росії та масштабного привласнення ресурсів після розпаду СРСР навіяли деяким сусіднім народам ілюзію про самодостатність РФ як держави, а її населення — як нації. У деяких дослідників Росії навіть появився сумнів, а чи не помилялися вони щодо того, що ця держава не може існувати у власному національному просторові, має патологічну залежність від необхідності розширювати як не територію, то вплив, із неодмінним атрибутом — нейтралізацією культур народів і держав-об’єктів власної зовнішньої політики.

У ставленні до російського суспільства українцям не слід тішити себе ілюзіями щодо толерантності нашого сусіда. Мовляв, прийдуть там до влади демократи, і все налагодиться. Хтось із класиків марксизму-ленінізму так відверто й сказав, що демократизм росіянина закінчується там, де починається «українське питання». Сьогодні маємо численні підтвердження цієї тези, і її легко перевірити в практичній площині — навіть затяті антикремлівські демократи-опозиціонери в РФ враз міняються, коли мова заходить про Крим, Голодомор, І. Мазепу чи Р. Шухевича та багато інших атрибутів нашої української географії, історії або культури. Це зайвий раз підтверджує аксіому: будь-яка російська влада, навіть учорашня демократична опозиція, незмінно проводитиме в життя «російські національні інтереси». І вже годі обманювати себе, нібито агресивне експансіоністське мислення притаманне лише урядові, а не всьому населенню РФ. Лакмусовим папірцем справжнього ставлення громадян РФ до України й українців стали драматичні події в двосторонніх відносинах жовтня 2003 року. Під час «тузлинської» кризи, коли офіційна влада РФ вперше від 1992 року всерйоз вирішила практичним чином змінити кордон між двома державами (нехай навіть «на воді», де, за лицемірними оцінками російських «експертів», його «не існує»), за опитуваннями радіо «Ехо Москви», на запитання, що вам дорожче — острів Коса Тузла (український острів) чи добросусідські відносини з Україною, понад 70% російських респондентів відповіли, що краще — острів. Це й є гірка правда про справжнє ставлення росіян до України й українців... Ми ж і досі, дійсно, набагато позитивніше ставимося до росіян, ніж вони до нас. Їхня сила — в активній агресії й ненависті, а наша — в невичерпній толерант­ності?

Російське суспільство історично було державою бідних на чолі з розбещеними головорізами-самодурами. Воно звикло терпіти приниження й рабство, в нагороду за що царі й вожді час від часу давали йому можливість пограбувати інші народи. Лють росіянина історично завжди спрямована або проти власного слабкого й нерішучого царя або назовні держави. Убивство «ворогів» за кордоном в Росії традиційно вважається за честь і геройство. Співробітники НКВС-КДБ типу П. Судоплатова й досі хваляться (!), як убивали за кордоном громадян інших держав. У тому числі — й «братніх» українців. Саме як героя росіяни нещодавно помпезно зустрічали звільненого з ув’язнення в Швейцарії співвітчизника-вбивцю іноземного авіадиспетчера. Як діти, вони радіють російським державним терористичним актам у Катарі (З. Яндарбієв), у Лондоні (О. Литвиненко) та в деяких інших місцях. Уже найближчим часом РФ може офіційно поповнити список держав-терористів. На моє переконання — вона вже там.

Останні вісім років політичного життя в РФ призвели до чергового переділу власності, низки системних реформ, деякої оптимізації державного управління та сформування нової «еліти» й національної політики. А отже, своєю чергою, — до консолідації російського суспільства, одним із провідних гасел котрого став традиційний пошук зовнішніх ворогів. Московські правителі у всі часи випускали народну ненависть назовні, тому Росія майже завжди воювала і майже завжди розширювалася. Маючи переважно азійський менталітет, росіяни завжди шукали слабкого противника. Із сильним вони заграють, тримаючи ніж за спиною, а камінь (трубу?) за пазухою. Сьогодні, коли Росію, по суті, витіснено з Північної та Південної Америки, Африки, Західної й Центральної Європи, Далекого Сходу, значною мірою — з Близького Сходу, Середньої Азії та Закавказзя, Москві залишається компенсувати таке національне приниження тільки коштом слабших, котрі мають з нею спільні кордони й не встигли приєднатися до оборонного блоку, здатного зупинити агресора.

Зменшення зовнішнього впливу й втрату підконтрольних територій у другій половині 80-х — на початку 90-х років минулого століття разом з досить невдалою спробою демократизації призвели до певної дезорієнтації російського суспільства в системі цінностей. «Народ», у якого «забрали» частину «однієї шостої» суші планети, де можна було розмовляти російською без страху виглядати по-ідіотському, відчув дискомфорт. Путін, котрий насправді є не так царем, як клоуном (незважаючи на успішність у ролі нафтового й газового мільярдера), швидко зорієнтувався, що цьому народові можна сподобатися тільки тоді, коли одних «мочіть в сортірє», а на інших — «нацелівать ракєтниє сістєми».

Принижена десятиліттям відторгнення від цілих регіонів світу, Москва десь так із кінця 90-х зосередилась на Україні, Білорусі та деяких державах СНД. Але саме Україна стала «зовнішньополітичним пріоритетом №1». Хто гадає, що українцям від «єднання» з Росією стане краще, нехай прочитає історію. Перелік злочинів московської держави проти українського народу починається з часів масового винищення киян часів російського святого А.Боголюб­ського, проходить через спалений і вирізаний до останньої дитини Батурин часів Петра-самодура, через свідомо й цілеспрямовано організований Кремлем Голодомор за етнічною ознакою й продовжується сьогоднішньою боротьбою з українським народом з метою його ліквідації як українського.

З усіх своїх зовнішньополітичних поразок Росія найболючіше переживає втрату України. Шахрайським шляхом захопивши територію нашої країни в другій половині 17 століття (при цьому, уже в 1667 році віддавши половину України «по Дніпру» Польщі за Андрусівським договором, і ще не раз приторговуючи українцями), московські царі стали називати себе «руськими» й володарями «Великої і Малої Русі». Відповідно, власну історію Московщина почала виводити не з місцевих боліт і різного роду «чуді» й «мордви», а з Київської Русі (одна з історичних назв України).

І тепер у разі збереження Україною статусу незалежної держави з власною історією, мовою, зовнішньою політикою тощо, росіяни мусять якось переписати власну історію, переглянути походження... Що, з уваги на деякі особливості російського менталітету, найближчим часом не є можливим у принципі. Росіяни, замість самоусвідомлення відповідно до власних біологічних та географічних реалій, будуть шукати ворогів, котрі забрали в них історію й «повигадували» «на окраїнах» імперії якісь неіснуючі мови.

Наявність України, котра не підвладна Росії, справді є загрозою національним інтересам Російської Федерації. Можливо, мають рацію деякі західні політологи, що без України Росія не може бути сильною державою. Зрештою, вичерпавши з уже й так виснажених сибірських надр усі вуглеводні, Росія, якщо не встигне написати власної історії, якщо не зможе побудувати орієнтоване всередину суспільство та обійтися без військ на території сусідніх держав та якось прожити без захоплених чужих маяків, може просто розвалитися. Ймовірно першою з корабля-потопельника спробує вискочити Калінінградська область...

Колапс «національного мислення» в Росії може настати зі вступом України в НАТО. Москва може піти на будь-які жертви, проте того, що українська територія стане недоторканною, схоже, пережити довго не зможе.

Хоча особисто путіним і медведєвим Україна, в принципі, не потрібна. Про «трубу» вони й так домовляться. А їхні кошти перебувають у державах, кордони котрих уже надійно захищені. Їм, власне, і війна не потрібна. Чого, щоправда, не скажеш про іванових. Проте якби теперішні зверхники в РФ раптом задекларували терпимість до існування України як суверенної держави в її нинішніх кордонах, їхня популярність різко впала б, і російське суспільство з думкою «зрада!» хутко обрало б собі інших керівників. Тим більше, «ображені» рішенням Путіна щодо його наступника «силовики» тільки й чекають подібного моменту.

Українське суспільство значною мірою ще за інерцією відчуває вплив сотень років перебування в національному рабстві, ще живе навіюваний впродовж численних поколінь страх, ще достатньо не сформувалося державотворче мислення й державна та громадська відповідальність. Проте крок за кроком воно дорослішає. Надто після президентських виборів 2004. Водночас воно й молодшає. З кожним роком школи закінчують тисячі молодих людей, котрі вже не зрозуміють, чому про «любов до партії» треба розмовляти пошепки й на кухні та чому Україна має бодай якось об’єднуватися з Росією або, наприклад, Казахстаном чи Північною Кореєю. Вони вже не погодяться на один канал ТБ і одну газету, на цензуру, заборону свободи слова та вільного політичного вибору (російські реалії). Україна очищується, як очищується джерело, в якому скаламутили воду. Кожен рік України без Росії списує десятки років перебування нашого народу в ролі матеріалу для зміцнення північно-східного сусіда.

У Кремлі розуміють цю фатальність, і тому з кожним роком його позиція щодо Києва стає жорсткішою. Адже з’ясувалось, що українці всього за кілька років, як мішуру, скинули з себе те, що царі й більшовики понад три з половиною сотні років наліплювали. Від абстрактних залякувань розділенням української території російська еліта перейшла до погроз Україні ядерними ракетами... Кінець десь уже наближається. Не виключено, його назва — приєднання України до Північноатлан­тич­ного альянсу.

Але просто так Росія Україну «не віддасть». Наразі вона має достатні ресурси, а в Україні не бракує потенційних яничарів. Палітра сьогоднішніх планів Москви щодо України починається від «поділу по Дніпру» (як у 1667 році) аж до спроби анексії Кримського півострова або просто (поки що) утримання нашої держави в стані внутрішньополітичного хаосу й зовнішньополітичної невизначеності. До більш сприятливої ситуації, над якою вони працюють не покладаючи рук. Головний напрям цієї роботи — вплив на внутрішньополітичну ситуацію України з метою не допустити її членства в НАТО та підпорядкування російським інтересам. При цьому головна ставка робиться на українських політиків, котрі — з різних причин — не дуже популярні в самій Україні. Так склалося історично: коли народ відмовляв якомусь «гетьману» в довірі, той біг на поклін у Москву й повертався в Україну в супроводі російських багнетів. У сьогоднішньому демократичному світі — це політики одноразового використання. Що збанкрутіліша політична сила, то голосніше вона репетує про «загрозу з боку НАТО».

«Проросійські» партії в Україні — це такі собі політичні камікадзе. Не об НАТО, а об тверезий глузд українського народу розбилися й канули в небуття такі «антинатовські» партії, як ПСПУ (Н. Вітренко), СДПУ(о) (В. Медведчук), котрі тупе «ні НАТО» виставили як головний лозунг власної політичної й суспільної діяльності в Україні. На межі політичного банкрутства КПУ (П. Симоненко). Десь попідтинню ходять і підвивають «русскіє блокі», котрим, щоб було зрозуміліше, слід уже носити нарукавні пов’язки «поліцай» або «наймит». Аналітикам Партії регіонів слід би вдарити на сполох. Вони прямують до того ж кінця. Сучасна українська аксіома: будь-яка політична сила, котра на терені України захищає інтереси іншої, ворожої до нашої, держави, скочується у небуття.

Росія ніколи й не приховувала своїх нездорових апетитів щодо України. Але досі про це говорили лише кремлівські блазні, а тепер «ракетними системами» погрожує сам президент. Момент істини десь недалеко. Відмова РФ виводити свій ЧФ із Севастополя або, відповідно до наказу міністра оборони РФ, застосування російськими окупаційними вояками щодо українських громадян вогнепальної зброї на утримуваних незаконно українських маяках у Криму й Херсонській області (у разі, наприклад, чергової спроби органів влади виконати рішення суду) можуть призвести до початку «гарячої» фази в українсько-російських відносинах. Після мобілізації українських оборонних засобів і допомоги — не сумнівайтеся — з боку країн-членів НАТО російську агресію буде зупинено. Російські «ракети» при цьому залишаться там, де вони й перебувають, аж поки НАТО чи ЄС не виділить коштів на їхню утилізацію (це коли росіяни повністю виснажать надра).

Єдина причина вступу України в НАТО для українців — загроза з боку РФ. Єдина сила, котра невпинно, системно й наполегливо штовхає Україну в оборонний блок — Росія. Немає сумніву, що невдовзі росіяни знайдуть спосіб, як переконати більшість населення України про доцільність приєднання до Організації Північноатлантичного договору. Як уже одного разу — у жовтні 2003 — змогли враз об’єднати майже всіх українців перед загрозою втрати частини території. Здається, тільки патологічні «наймити» шукали, як усе ж допомогти «російським багнетом».

Не виключено, що вже через кілька років, після приєднання України до НАТО, речники Партії регіонів доводитимуть (як зараз усі вони доводять, що саме завдяки їм громадянам виплачують заощадження часів СРСР), мовляв, це вони своїм голосуванням у 2003 за Закон України «Про основи національної безпеки України», підписами під Універсалами та стимулюванням нашої лінивої демократичної влади сприяли якомога швидшій атлантичній інтеграції. А при особистій зустрічі з американцями нагадуватимуть, що саме вони (90% депутатів ПР у Раді) голосували за відрядження українських вояків у Ірак...

Українцям не слід забувати, що поряд із рабськими генами страху, покори, продажності й меншовартості у них тече козацька кров, немало якої пролито саме задля нашої сьогоднішньої незалежності й суверенітету. Правоохоронцям — не переходити від популяризації архівів НКВС-КДБ 30-х до літературно-критичного аналізу творів дисидентів 70-х, а зайнятись цікавою й дуже важливою справою. Матеріалу — повно. І куди поділися українські карикатуристи «Перця» — де шовіністи-клоуни з в'язками ракет і з висолопленим у бік України язиком (російським); де блазні-агресори, котрі ніяк не наїдяться української землі; де українські наймити й поліцаї?

І, з огляду на публічні погрози завдати по Україні ракетно-ядерного удару, слід негайно розглянути можливість припинити модифікацію російських ракет СС-18 (РС-20) у Дніпропетровську. Вони ж, якщо вірити ВВП, можуть бути націлені на нас та на інші миролюбні країни світу. «Тополь М», котрі росіяни можуть виготовляти тільки по 6 штук річно, нам не загрожуватимуть.

А країнам-членам НАТО слід бути готовими надати Україні рішучу й безкомпромісну допомогу в її спробі проводити суверенну зовнішню політику. У тому числі, й у разі спроби Кремля нав’язати українцям чергову «дружбу, рівність і братерство» за допомогою багнетів і ракет. А ще «натовцям» слід нарешті провести люстрацію серед своїх українських промоутерів й іміджмейкерів. Бо віз і нині там...