Костянтин РОМАНЧУК

МОЯ ВІЙНА*
Спогади солдата

^* Закінчення. Початок у чч. 5-8, 2009.

У перших числах березня 1942 року нас перевели у табір, де утримували французьких та польських полонених. Зовні він був наче такий, як і наш, та всередині значно відрізнявся від того пекла: значно чистіший, була лазня, санчастина, медперсонал з числа військовополонених. Французькі солдати отримували через Червоний Хрест посилки та листи з дому.

Полонених розмістили у порожніх бараках, яких було дуже багато. Основна маса в’язнів вимерла. Ще наприкінці лютого я помітив, що перестав бачити на одне око. Яке те око було на вигляд, не бачив, та Борис говорив, що воно затягнулось якоюсь білою плівкою. Голод та жахливі умови зробили своє. А, можливо, втратив зір від того, що мене якраз по цьому оку вдарив нагаєм поліцай.

Вперше за весь час у полоні можна було помитися. Хворих відправляли в санчастину. Спочатку туди йти боялися, підозрюючи, що це замаскований кранк-батальйон, але згодом дізнались, що медперсонал був не німецький, а з тих же полонених. Я й собі вирішив піти туди аби спробувати зарадити хворому оку. Санчастина містилася у бараці неподалік від спальних приміщень. Йти туди можна було без лахмана – втекти годі, вся територія обнесена колючим дротом. Лікарями були полонені польські офіцери-медики. Акуратні, підтягнуті, в чистих білих халатах. Мене з товаришами прийняли не надто приязно. Один з лікарів навіть дорікнув, чому немиті прийшли на прийом. Спазми образи стискали горло, та що було казати. Лікар навіть не поцікавився, яким чудом ми вціліли, воскресли з мертвих. Та чи могли вони це зрозуміти – умови їхнього полону були не до порівняння з нашими. Я поскаржився, що перестав бачити на одне око. Лікар заклав якусь жовту мазь між повік. Сказав навідатись через декілька днів. На другий день око почало реагувати на сонячні промені. Повторно пішов на прийом. Лікар повторив процедуру. За кілька днів зір повернувся. Радості моїй не було меж. Адже минула небезпека осліпнути.

Годували нас майже так само, як і в Гаммерштайні, щоправда баланда з брукви була смачніша – трішки засмачена жиром і густіша. Однак багато їсти боялися, аби знову не трапилась якась біда.

Через тиждень-другий табір відвідали німецькі офіцери, яким було доручено вибрати людей для якихось робіт. Що то були за роботи, ніхто не знав, але кожен хотів якнайшвидше вирватись звідси. Та офіцери не поспішали, щодня вибирали по кілька чоловік. Саме тут доля роз’єднала мене з вірним другом Борисом. Лише завдяки нашій дружбі у нацистському полоні ми залишилися живими: спочатку я врятував Бориса, потім він мене.

Потрапив в команду «Пфердепарк»–«Кінський парк». Команда налічувала 50 полонених. У супроводі вахманів нас повели на станцію, посадили у товарний вагон. Куди їдемо, не знав ніхто. Майже всі були незнайомі – з різних бараків, люди різних національностей, з усіх куточків Совєтського Союзу Отож дорогою потроху перезнайомились.

Доїхали до станції Стольп. Як виявилось пізніше, це було досить велике місто, у якому навіть їздили трамваї. Перше, що впало в очі, – це великі снігові замети, чого не було у Гаммерштайні.

Полонених помістили у конюшні, неподалік міста. У приміщенні стояла залізна пічка, попід стінами – вицементовані жолоби для годування коней. Біля них височіли триярусні нари. Невеличкі віконця заплутані колючим дротом. Місце, відведене для спання, було обнесене високою загорожею з колючого дроту. Біля дверей з одного боку стояв бачок з водою, з іншого велике відро – імпровізована вбиральня.

Люди, стомлені довгою дорогою та голодом, швидко поснули. Вранці лише свисток вахмана змусив їх зірватись на ноги. Двоє полонених у супроводі вахмана принесли бачок несолодженої кави. Після такого сніданку нас вишикували і повели на роботу. Іти було недалеко. Проходили поміж довгими військовими конюшнями. Зупинились біля однієї, всередині було багато низькорослих коней. Казали, що їх привезли з окупованих територій Совєтського Союзу. На вигляд тварини були поганенькі, отож німці вирішили їх відгодувати. Кожному полоненому дали залізне згребло і щітку, щоб чистити і вичісувати коней. В жолоби їм сипали фураж – овес навпіл з кукурудзою. Надвечір коней виводили на прогулянку – у великий тренувальний зал. Це була величезна кругла споруда з високим склепінням. На розмальованих стінах красувались баскі коні, які долали високі перешкоди. Як стало відомо пізніше, тут був колись кавалерійський тренувальний зал.

Полонені від голоду ледве переставляли ноги, отож вартовим доводилось допомагати їм сідати верхи. Посередині залу на підвищенні стояв солдат з довгим батогом і підганяв коней. Коли вони бігли, дехто з полонених, не маючи сил втриматись на голій спині коня, падав, що викликало у німців гучний регіт. Добре, що хоч не били, як у таборі.

Їжа, як і раніше, була поганою. З тією різницею, що по вівторках виділяли на кожного по 200 грамів кінської ковбаси і кусок маргарину. Та цього додаткового пайка ми не бачили. Його, як нам казали, кидали в котел, де варилася їжа для нас, і це поліпшувало її смак. Було там вже того смаку! Іноді траплявся якийсь жалісливий вахман, котрий брав двох полонених і йшов з ними до їдальні, де харчувалися німецькі солдати. Там з помийних бачків брали недоїдки і приносили нам. Але таке щастя траплялося вкрай рідко.

Голод не тітка, кажуть у народі. І ось до чого додумались полонені: потай від вахмана брали з кінських жолобів фураж, приносили до своєї конюшні, промивали, відбирали кукурудзу, а потім цілу ніч, по черзі, варили її у своїх консервних банках на пічці. Через це мало спали, але хоч трохи могли підкріпитися. Вранці полонені були, наче сажотруси, тільки зуби біліли. Хтось із вахманів помітив овес, який ми відкидали, вибираючи кукурудзу, і наш «додатковий пайок» увірвався. Вночі вахмани приходили перевіряти, що діється в конюшні. Ніхто не хотів дістати кулю в чоло, тож не наважувались більше обкрадати коней.

Жодні звістки із зовнішнього світу до нас не доходили. Не знали, який стан справ на фронтах. Але одного дня стару команду, що охороняла табір, замінили новою. На зміну прийшли люди, не придатні до стройової служби, попросту комісовані. А ті, які охороняли нас раніше, завітали у повному бойовому спорядженні. Вони невесело хитали головами, повідомляючи що посилають їх на східний фронт. Кожному своє – думалось нам у той момент. Саме таке гасло висіло при вході до таборів військовополонених та концтаборів.

Зазнавши поразки у битвах взимку 1942 року, німецька армія готувалась до літнього наступу. Були мобілізовані нові резерви, для фронту забирали все, що тільки можна було взяти. Звільнялися місця на фабриках і заводах, у сільському господарстві. Весна не чекала, вона нагадувала німцям про початок польових робіт.

Якогось дня нашу команду переписали, з’ясувавши, які між нами є спеціалісти. Повантажили у вагон і повезли на південний захід. Чим далі ми віддалялися на захід, тим відчутнішим ставав подих весни. Снігу на полях уже не було.

Перша зупинка – станція Шторгард. Вдалині виднілися високі сірі будинки. Довго тут не стояли. За кілька годин через щілини у вагоні ми побачили велике місто, безліч портових кранів над водною гладдю. Вирішили, що це якийсь порт. Так воно і було. Нас привезли на товарну станцію міста Штетін (Щецін). Вишикували в колону і повели в бік міста. Колона мала жахливий вигляд: напівобідрані, худющі, мов скелети, полонені ледве переставляли ноги у деревяних колодках. А розлючені вахмани боляче штурхали прикладами, супроводжуючи удари голосною лайкою. Перетнувши через розвідний міст широкий Одер, береги якого були закуті в граніт, попрямували вздовж набережної. По річці буксири повільно тягли навантажені баржі, в порту завмерли великі білі пароплави. Неподалік од мосту, над берегом, скупчились невеличкі будки з написом «Фішерай». В них німецькі рибалки торгували рибою. Тепер риба не продавалась – була запроваджена карткова система.

На тротуарах ми помітили людей багатьох національностей з поневолених нацистами країн Західної Європи. Ці люди співчутливо дивилися на нас, дивуючись, як можна хлопців довести до такого жалюгідного стану. Чим тільки могли, намагалися допомогти нам. Вони переходили вулицю перед колоною, і, наче гублячи, кидали, що мали на бруківку: їжу, цигарки, тютюн. Вахмани жорстоко карали тих, хто піднімав ці речі. Та голодні полонені не звертали уваги на побої.

Шлях, який колона долала під холодним дощем, видавався нескінченним – пройшли вже близько десяти кілометрів. Голодні, померзлі, мокрі до нитки полонені брели мокрою бруківкою, раз у раз спотикаючись. Цей монотонний рух супроводжувало тільки чавкання мокрого взуття, стукіт дерев’янок і важке з присвистом дихання. З кожним кроком йти було все важче. Холодні краплі дощу здавалися свинцевими. Навіть вахмани стали поглядати на чорно-сіре небо, невдоволено перемовляючись між собою.

Незабаром колона зупинилася біля високої дротяної огорожі. Це був табір для військовополонених, розміщений в дільниці суднобудівних заводів на березі Одера., неподалік від морської бухти, За колючим дротом проглядалися дерев’яні бараки, подібні до тих, що у Заранцінгу, тільки значно довші. У кожному була кухня і службові приміщення. А вздовж колючого дроту походжали вартові. Здалеку виднівся будинок із шпичастими баштами і годинниками на них, що показували точний час.

З нашими бараками сусідили бараки французьких військовополонених. Спілкуватися з ними було суворо заборонено. Полонені, до яких нас приєднали, мали значно кращий вигляд. Трохи ознайомившись, почали розпитувати, чи не чути, що діється на фронтах. На нашу превелику радість, хлопці повідомили, що тут відчувається подих війни – щораз частішими стають повітряні тривоги, дедалі більшого страху наганяє на німців авіація союзників.

Новоприбулим видали по 200 грамів хліба, навпіл з тирсою, і наказали вкладатися спати. Вранці до бараку завітав чоловік у цивільному – в жовтому плащі, білій сорочці з краваткою, в чорному капелюсі. Він прийняв за списком всю команду і наказав вахманам розмістити нас у транспортному причепі. Одноциліндровий трактор «лянц-бульдог» потягнув причіп тією ж дорогою, якою ми йшли сюди. Звернувши ліворуч, зупинився біля великого сірого будинку, над ворітьми якого був напис «Дідер-Верке. Шамот Фабрік». Із заводського димаря валив густий сивий дим. Це був цегельний завод, де випалювали вогнетривку цеглу для доменних печей. Робітники, які тут працювали, були худі й виснажені. Постійне недоїдання, робота в гарячому цеху, пил роблять своє діло.

 Повели нашу колону далі, зупинилися біля заводської кузні, звідки доносився стукіт парових молотів. Тут на нас уже чекали майстри цехів. Оглядаючи кожного новоприбулого, визначали, з якою роботою хто справиться. Спочатку відібрали токарів й слюсарів. Їх виявилось замало. Почали вибирати міцніших – до роботи в гарячих цехах. Чоловік десять призначили розвантажувати вагони. Залишилось троє найслабших з Гаммерштайна: я, Сергій і худий високий чоловік в окулярах, за що його прозвали «професором». Німці подивилися на нас, розсміялися, бо ж бачили, що ми, наче билинки, від вітру хитаємося. Вигляд наш, мабуть, і у фріців викликав жаль. Мене приставили до фарбування заліза. Сергія і «професора» – до прибирання сміття.

Після розподілу перед новоприбулими виступив начальник охорони, дебелий унтер-офіцер. Перекладач доніс до нашого розуміння таке: тут ми маємо, як ніде, сумлінно працювати, бо праця і тільки праця може нас врятувати. А хто вдаватиметься до саботажу, буде негайно розстріляний.

Оскільки табір містився за десять кілометрів від заводу, то вранці на роботу нас возили на причепі. А увечері ми поверталися в табір пішки. Єдине, що тут було кращим, – гігієнічні умови. Можна було помитися; декому замінили подертий одяг, усім видали чисту білизну. Оце і всі переваги одного пекла над іншим.

Дуже чекали неділі, аби хоч трохи відпочити. Та марно чекали. Вранці видали по черпаку гіркої кави. Обіду немає, бо не працюємо, а значить, не заслужили. Увечері 200-грамовий пайок хліба. Цілий день сиділи, дивлячись то на воду, то на баштовий годинник, стрілки якого пересувалися так повільно…

Днів за десять на території заводу, на другому поверсі над кузнею, обладнали спеціальне приміщення, де ми мали жити, аби не тратити щоденно дорогоцінного часу. Знизу охорона, а вгорі – полонені. Приміщення обнесли огорожею з колючого дроту, за якою походжав вахман. Попід стінами стояли триповерхові нари, посередині – довгий стіл, сяк-так збитий з дощок.

Перед бараком був засипаний шлаком майданчик, на який вивозили і складали готову продукцію, трохи оддалік – зарослі лози. Кухня, де готували їжу для полонених, містилась у прибудові біля великого будинку. Польським робітникам і нам полоненим їжу готували окремо. Годували нас на робочому місці – з кухні приносили бруквяну баланду і ділили її. Комендантом польських бараків був старий згорблений фольксдойч, який володів однаково добре німецькою та польською мовами. Сини його загинули на східному фронті, тому старий ненавидів війну. Розповідали, що директор заводу, літній уже чоловік, під час Першої світової війни був у полоні в Росії і знав російську мову. Розмов з полоненими він уникав, правда, якось перемовився з нами, мовляв, працювати треба на совість, щоб не переробляти виконаної роботи.

Головний інженер заводу Шульц, видно, був доброю людиною. Проходячи повз працюючих, любив з ними поговорити, розпитати, як життя, пожартувати.

Майстер зі збуту продукції був запеклим нацистом. Полонених люто ненавидів і всіляко принижував їхню гідність, старався, де лишень міг, покарати, постійно погрожуючи розстрілом. Розповідали, що жив у передмісті Штетіна, в Альтдомі, у розкішному особняку. Квартиру свою обставив прекрасними меблями, відібраними у голландських євреїв.

З-поміж усіх німців полонені любили і поважали майстра слюсарського цеху Шварца. Був антинацистом. Лагідний, він подовгу розмовляв з нами під час роботи, розпитував, як ми жили до війни, нишком знайомив зі станом справ на фронтах.

Весна 1942 року не принесла нам радісних звісток. Після поразки під Москвою німецька армія розпочала новий наступ, в результаті якого зайняла Харків. Основна маса німецького населення мовчала, але були й такі, що, регочучи, кидали нам: «Шталін капут! Росія капут!»

Вахмани зробилися злими, наче пси, били полонених за найменшу провину. Пам’ятається такий випадок: хтось із хлопців пішов до вбиральні і затримався там трохи долвше. За ним, мов ошалілий, погнався вахман. Витяг його, почав бити залізним прутом, поки бідолаха не знепритомнів.

Нас іноді посилали на станцію розвантажувати вагони. Там працювали французькі полонені, які дуже добре ставилися до нас. Німці обходилися з ними значно краще. Отож, чим могли, допомагали нам: то сигарет дадуть, то хліба, то тушонки з посилок – звісно, потай від вахманів. Прийшовши у барак, ділилися з рештою хлопців. Часом доводилося розвантажували на станції патоку, олію, сою, суху картоплю – ми з нетерпінням чекали цього вантажу, бо можна було хоч що-небудь кинути до рота. Якось розвантажували ріпакову макуху – терпкувато-гіркий жовтий порошок. Набрали, скільки можна було сховати, і принесли в табір. Поділившись із товаришами, мали кілька днів що підсипати до баланди. Потроху стали поправлятись. Появилось нестримне нестримне бажання вижити. У полонених, незважаючи на невтішні новини з фронту, піднявся настрій, усі були переконані, що в Совєтському Союзі Гітлер знайде-таки собі погибель. Почастішали повітряні тривоги, над містом раз у раз пролітали розвідувальні літаки союзників. Потужні прожектори прорізували небо, виявляючи непрошених гостей, а зенітна артилерія відкривала по них вогонь.

Основна маса німців щиро вірила геббелівській пропаганді та запевненням фюрера, що арійська раса пануватиме над світом. Пам’ятається, як відповідальний за розвантаження майстер Фріц гордився своїми синами, які воювали на фронтах. Один був моряком і служив у Норвегії. Прибувши у відпустку, привіз багато дарунків. Фріц розповідав про це і дуже тішився. Другий син воював у Росії.

У нашій команді були люди різних національностей. Жили ми всі дружно і, чим могли, підтримували один одного. Як виявилось пізніше, між нами були совєтські командири у званнях полковників, лейтенантів, сержантів, які були змушені видавати себе за рядових солдатів. Були серед них комуністи й комсомольці, але всі полонені про це мовчали. Про втечу годі було й думати. Тих, хто пробував утекти, ловили, били до напівсмерті або ж відправляли у концтабори.

Осінь 1942 року почалася із затяжних холодних дощів. Одяг зносився, деревяні гольцшуе стопталися. Постійно допікав голод.

Один з полонених, Сашко, надумав утекти. Вирішив, що зможе непомітно вислизнути за місто сам-один.

Якось уранці, коли було ще досить темно, полонені йшли на завод. Над заводським подвірям клубочився білий густий туман. Скориставшись цим, Сашко непомітно вискочив на вулицю і попрямував до шосейно-залізничного моста через Одер. У тумані він швидко вибрався з міста, попростував польовою дорогою. Туман спадав, піднімалося сонце. Сашко звернув до заростей верболозу, хотів деякий час перечекати. Тільки-но нагнувся, щоб зачерпнути води з річки, як за спиною почулося хихотіння: «Ґутен морґен!» – «Доброго ранку!»

Повернувшись на голос, побачив перед собою пикатого поліцая, який посміхався

йому, наче доброму знайомому. Проте сміх цей не віщував нічого доброго. Наставивши на полоненого пістолет, наказав іти вперед. Через кілька годин Сашко був у гестапо. Звідти повідомили в «Дідер-Верке». Привели втікача в табір. Вишикували усіх в’язнів перед бараком. До Сашка підійшов унтер-офіцер і сильним ударом звалив його з ніг. А вахман у той час повільним кроком ішов уздовж вишикуваної шеренги і бив кожного по обличчю. Та так уміло і сильно, що годі було втриматись на ногах. Потім до напівживого Сашка підійшли усі вахмани і почали по черзі бити. Один охоронець приніс білої фарби і намалювава Сашкові на спині великий хрест. Потім наказали нам забрати його в барак.

Як кажуть у народі, одна біда ніколи не йде, а й іншу за собою веде. Так було і в нас. У бараках завелися щурі. Та не які-небудь дрібні, а лише трохи менші за котів. Боротьба з ними була не з легких, бо жодної дезінфекції тут ніхто не проводив.

В обід полоненим почали давати по кілька картоплин, а на вечерю, як і раніше, буханець хліба на п’ятьох. Такої мізерії вистачало лише аби на короткий час притлумити гостре відчуття голоду. Та все ж я вирішив залишити хоч трішки на ранок й обід. Отож загорнув шматок хліба в ганчірку й поклав під голову. Вночі прокинувся від того, що стало важко дихати. Розплющив очі – на моїх грудях сидить величезний щур, який і не думає втікати. Прогнав його, згадав про свій пайок. Підвівшись, почав нишпорити, та хліба наче й не було. Про те, що хтось із товаришів забрав, не міг і думати. Уже вранці знайшов у куточку під нарами рештки картоплі і шматочок недогризеного щурами хліба. Витер і з’їв. Та незабаром почалася страшна блювота. Вочевидь заніс в організм якусь щурячу інфекцію. На щастя, за день-другий недуга минула.

Полонені, які працювали на заводі, фізично виглядали краще, ніж ті, що випалювали цеглу на «Шамот-Фабрік». Пилюка, гарячі цехи, постійне недоїдання підточували сили в’язнів. Їжею впереваж стала бурда з рослини, подібної на жабуриння, що росте у замулених річках.

Відомості, про які дізнавалися від польських робітників і від самих німців, були для нас невтішними. Гітлерівці дійшли до Сталінграда. Читаючи газети, німці пророкували: «За день-два Сталінград впаде».

Якось у небі появилися літаки союзників. Протяжно завила сирена, робота припинилася, відкрили вогонь зенітки. Полонених зігнали в одне місце, аби не змішалися з іншими робітниками. Полонені тішились, що союзники хоч зрідка скубуть німців.

Одноманітні дні тяглися дуже повільно: підйом, шикування, баланда, робота, ніч, злиденний пайок ерзац-хліба… Збожеволіти можна. Нізащо не вижили б, якби не надія. Лише вона, надія, та віра у перемогу над Гітлером тримали полонених на білому світі.

З поривами холодного осіннього вітру до нас линули чутки про наступ совєтських військ під Сталінградом. Як на біду, зима 1943 року видалася дощовою і холодною. Намоклі за день брудні роби не встигали за ніч висохнути і до ранку перетворювались на металеві панцири, які нізащо не хотіли згинатися.

2 лютого 1943 року закінчилась ліквідація німецьких військ під Сталінградом. Фельдмаршал Паулюс, 16 генералів і велика кількість солдатів склали зброю і здалися в полон. Звичні гучні окрики газетярів притихли. Переполошені німці пошепки передавали один одному цю страшну для них, а для нас радісну, новину.

3 лютого по всій Німеччині була оголошена жалоба. Приспущені прапори із траурними стрічками, країна принишкла, наче вимерла.

При коротких зустрічах з французькими полоненими чулося їхнє радісне: «Сталінград – се тре б’єн! – Гітлер капут!» Звістка про поразку німецької армії під Сталінградом миттю облетіла полонених. Хтось знайшов німецьку газету, у якій була карта СССР, перемалювали її на паперовому мішку з-під цементу і повісили в темному закутку бараку – над Сталінградом переможно майорів маленький прапорець. Радощам нашим не було меж! Французи весело кидали своє: «Рюс – б’єн, Гітлер капут!»

У небі над Штетіном дедалі частішими гостями ставали розвідувальні літаки союзників. Вони почали з’являтися не лише вночі, а й удень, наганяючи панічний страх на фріців. Зенітна артилерія тут же відкривала по них вогонь, але вони пролітали дуже високо і на великій швидкості, так що снаряди практично досягти їх не могли. Від початку війни німці й не припускали, що їм доведеться ховатися, а тепер були змушені облаштовувати бомбосховища.

На заводі під керівництвом вахманів почали рити траншеї для укриття. Неглибокі ями, прикриті старими балками, засипані півметровим шаром землі – оце й усе сховище. Ми з острахом заходили в це імпровізоване украття під час повітряної тривоги, коли перебували на заводі.

Під час нічної тривоги полонених з бараку не виводили, і ми мали змогу спостерігати, як потужні промені прожекторів прорізають небо, вишукуючи в ньому ворожі літаки.

 З нетерпінням чекали нових звісток з фронтів. Німці намагались заспокоювати себе, раз у раз повторювали: «Росіяни перемагають взимку, а ми влітку. Літо принесло райхові перемогу». На східний фронт відправляли значне поповнення. Полонених стали вербувати й заманювати в РОА («Російську освободітєльну армію»), яку очолив колишній совєтський генерал Власов.

День 21 квітня 1943 року видався теплим, сонячним. Був вівторок – саме цього дня нам звикло видавали кусок маргарину на цілий тиждень і добовий пайок хліба і кусок маргарину. Працювали ми на станції. Скрізь висять німецькі прапори. Що за свято? Нічого не розуміємо. Фріц пояснив нам, що сьогодні – день народження фюрера. Подумалось: «Не може бути, щоб такої дати не знали союзники і не зробили «подарунка» фюреру.

вкусивши раз-другий, заховали решту до тумбочок – на пізніше. Лягаючи спати, ще раз згадали про день народження фюрера.

Близько першої ночі почулось пронизливе виття сирен, вмить розбудивши полонених. Це було не те звичне виття, а щось зовсім інше. Знизу почулися голосні крики вахманів: «Раус! Раус! Шнель! Шнель!» Всі швиденько зірвалисяі на ноги, збігли вниз, а звідти – у своє «бомбосховище». Коли вибігали з приміщення, побачили спалахи від пострілів зеніток і сліпучі снопи прожекторів, які, упіймавши літак, супроводжують його.

Тільки-но встигли вскочити у сховище, як почулися вибухи бомб, що невзабарі злилися в суцільний гул. Земля під ногамви загула, загуркотіла, задрижала. Раптом якийсь удар, ядучий сморід і дим. Як з’ясувалося пізніше, в самісінький центр нашого імпровізованого сховища влучила фугасна бомба, але дивом не вибухнула. Коли ми зрозуміли, що то за «подарунок», усім мову відібрало. Наліт тривав дві години. Коли вийшли нагору, то побачили вражаючу картину: все потрощене, поламане, вивернуте з корінням, клубочиться дим, навіть метал поплавився. А серед цього гармидеру розкидані листівки: на них зображені німецькі солдати: нещасні, обідрані, – з-під Сталінграду, а нижче – такі ж жалюгідні, які воювали у Північній Африці. Підписи до малюнків були німецькою мовою, але й без них можна було зрозуміти, що йшлося про неминучий кінець райху.

Нас зупинили біля якоїсь огорожі. Кількох полонених вахмани виділили для допомоги потерпілим (уже не боялися, що полонені можуть втекти). Через деякий час хлопці повернулися, несучи оберемки обвуглених продуктів. Принесене тут же поділили і з’їли.

Усі заводи були розбиті, лише труби стирчать. Вулиці засипані склом, цеглою, всюди трупи коней і людей, з дерев звисають руки, ноги, шинелі. Перелякані до смерті німці копирсаються в завалах, витягають тіла. А у нас настрій двоякий. Руїна жахає, але водночас душу огортає відчуття відновленої справедливості. Оце вам, панове, смак війни, але не тієї, про яку ви мріяли. Затяглася ваша «бліц-кріґ», а тепер настав час відплати.

Дісталися до табору французьких військовополонених. Вони, угледівши нас, радісно кричать: «Вів, камарад!». Кудись і страх подівся. Вахмани наче очманіли і не дуже звертають увагу на своїх підопічних. Мабуть, кожний думав зараз про свою сім’ю, про рідних – чи уціліли?

Надійшла команда розчищати вулиці. Пішли ми туди, де місто найбільше потерпіло від нічних «подарунків» – у район Померансдорфа. Тут не вціліла жодна споруда – все знищене, зруйноване. «Дідер-Верке», куди нас привели, був розбитий вщент, лише один цех – слюсарський, потерпів частково. Приїхала комісія, подивилася на те, що залишилось, і вирішила, що після кількаденного ремонту цех знову працюватиме. Робітників із «Шамот-Фабрік» відділили і залишили тут же працювати. Приміщення при заводі, де жили полонені, було розбите, тому нас вранці привозили на роботу трактором, а увечері ми поверталися пішки, як було у перші дні, коли жили за десять кілометрів від «Шамот-Фабрік». Дорогою вдавалося знайти обгорілі продукти: хліб, цукор, маргарин, навіть сало. Ми не гребували нічим, бо добре розуміли, що тепер з нас висмоктуватимуть останні соки – на відбудові заводу, на розчищенні вулиць.

Але тепер, коли ми мали деякий запас продуктів, проти нас ополчилися щурі – великі гидкі створіння, які пожирали наші харчі. Думали-гадали, як їх позбутися, аж хтось пригадав народний спосіб: треба впіймати одного, бажано найбільшого, випалити йому очі, а тоді пустити між його родичів. І зникнуть вони, мовляв, назавжди. Хлопці-електрозварювальники виготовили спеціальну пастку. Над упійманим щуром вчинили жорстоку екзекуцію – випалили очі й випустили. І справді, через кілька днів гризуни зникли.

Німці помітно подобрішали. На зборах начальників цехів якийсь офіцер наказав припинити биття совєтських військовополонених. Вони, мовляв, також люди, солдати. Видали нам нові сині спецівки, які стали для нас вихідним одягом. На завод привезли «остарбайтерів» – молодь з України. Як нам стало відомо, вони мали право вільного пересування – могли ходити, куди хотіли. Ми ж і далі залишалися за колючим дротом.

Нальоти союзної авіації частішали, літаки бомбардували не лише Штетін, але й Берлін. Працюючи на розчищенні вулиць та відбудові заводу, зустрічалися з людьми різних національностей. Від них дізналися, що під час одного з нальотів у Бухенвальді був убитий вождь німецьких комуністів Ернст Тельман.

До нашого табору внадилися власовці – всіляко агітували вступати в РОА. Приносили свої газети. А одного разу навіть «Правду».

Якоїсь неділі усіх нас повели на завод, де по радіо транслювалося звернення колишнього совєтського генерала Власова. Він обіцяв тим, хто вступить в його армію, золоті гори. Двоє полонених таки клюнули на агітацію і записалися в РОА.

На Курській дузі тривали запеклі бої. Нацистська пресса, як лиш могла, перекручувала факти поразки. Та шила в мішку не втаїш – німецький мундир затріщав по всіх швах.

Цілунок війни відчув на собі і наш Фріц – під час нальоту був повністю зруйнований його дім, а з Норвегії прийшла похоронка на старшого сина. Фріц спохмурнів, перестав покрикувати на нас. А одного дня, коли поверталися з заводу додому, пішов разом з нами – буцім потрібно було залагодити якусь справу – і показав нам крематорій, пояснивши, що тут спалюють людські тіла, а тому з димарів валить такий чорний дим. Після цього, скільки б разів ми не проходили повз те місце, усі замовкали і йшли, понуривши голови. Кожен думав, що досі лише чудом урятувався, але хто знає, що чекає у майбутньому…

З продуктами що не день ставало дедалі сутужніше. Прийшов наказ максимально використати всю землю, де можна щось посадити. На території заводу наказали вирощувати брукву. Городні роботи доручили полоненим та іноземцям.

Поруч нашого заводу був завод, що виробляв соняшникову та соєву олію. Під час одного з нальотів його розбомбили, і склади соняшнику та сої куріли близько року. Їх від «Дідер-Верке» відділяли лише невеликі зарості верболозу. Отож частенько, ризикуючи життям, ми по черзі бігали до руїн, аби роздобути пару жменьок макухи чи зачерпнути консервну банку олії з розбитої цистерни Принесеним засмачували бурду, якою нас годували.

Вартовими служили тепер і солдати вермахту, яких після госпіталю на фронт не брали. Були серед них і непогані люди, але траплялись і справжні деспоти. Таким був молодий гугнявий німець, якого охрестили «дурнем». Спочатку він не знав, що означає це слово російською мовою. Але коли йому хтось пояснив, покрутивши біля скроні, то він наче з ланцюга зірвався – карав кожного, від кого чув це слово. Ми почали остерігатися, аби через необережно кинуте слово не потрапити до крематорію.

Німці, які працювали на заводі, вже зрозуміли, що нацизмові настає кінець, і щораз частіше почали заводити з нами розмови про порядки та життя людей у Совєтському Союзі. А потім резюмували: вам, хто переніс стільки знущань та страждань, вдома буде велика повага та шана. Це не вкладалося в нашій свідомості, бо з початком війни нам було наказано останній набій залишити для себе, в полон не здаватися. Виходило, що ми, не виконавши того наказу, стали зрадниками. Але ж «зрадників» було дуже багато. Лише у шталагу-315 – понад 50 тисяч! А скільки було в інших таборах! Після таких розмов ми частіше почали думати про саботаж. В таборах військовополонених створювалися підпільні організації для підготовки саботажу та заколотів при наближенні Червоної Армії. Прийшов наш час – час дій.

На автомобільному заводі, де ремонтували машини, які доставляли сюди з фронту, почали сипати в циліндри двигунів пісок, ставили спрацьовані запасні частини, шкодили, де лиш могли. Зрозуміло, все це робилося після того, як автомобіль проходив контрольну комісію перед відправкою.

Плани гітлерівського вермахту лускали, наче мильні бульбашки. Навіть найзапекліші нацисти замислювались над тим, як вижити. Німців, які раніше працювали на підприємстві, забрали на фронт. Коли прибували у відпустку, то приходили на завод. Ми бачили, з якими кислими мінами вони розповідають про становище на фронті, зокрема на східному фронті.

Наш Фріц після похоронки, що надійшла з Норвегії, отримав ще одну невітшну звістку: молодший син попав в оточення під Бродами неподалік Лемберга-Львова. І де поділася мрія Фріца про панування над нижчими расами? Він ходив чорний, мов хмара. Шкода було старого, але чого хотіли, те й дістали.

Далеко не всі німці сприймали Гітлера. Майстер Кузьке за переконаннями був антинацистоім. Він усіляко старався підримати нас, розрадити, заспокоїти, приносив з дому харчі, розповідав нам про новини з фронту. Все повторював: «Потерпіть ще трішечки, синки…» І ставало легше на душі від тих слів.

 Інший робітник Август, сини якого освоювали професію мулярів (хлопці були ще замолоді для мобілізації), також допомагав нам – морально підбадьорював, ділився їжею.

При заводі діяла невеличка школа, щось на зразок совєтських ФЗУ. Керував нею закінчений садист Курт. Хлопчаки, які вчились там, симпатизували нам, шукали нагоди порозмовляти, допомогти. Але тільки-но Курт помічав це, то влаштовував справжні побоїща дітям.

Нальоти союзників на німецькі міста частішали. Наш район Померансдорф, який дуже потерпів від першого нальоту, вони майже не чіпали.

Кілометрів за 20 від Штетіна був хімічний завод, на якому працювали солдати із штрафного батальйону. Отож, серед білого дня авіація союзників почала скидати бомби на цей завод з великої висоти. У Штетіні пролунав сигнал тривоги, але оскільки вияснилось, що бомбардують не саме місто, то дали відбій. Ми бачили, як до неба піднімаються стовпи полум’я. Та раптом загорівся літак, і з нього вискочили два льотчики й зависли на парашутах у повітрі. Їхня доля була вирішена…

З України привезли багато дівчат для роботи на заводах і фабриках міста. Та спілкуватися з ними не було можливості. А так хотілося дізнатись, звідки вони, довідатися, що діється в рідній стороні.

Однієї неділі з-за колючого дроту полилася пісня «Ой вы кони, кони стальные», потім «Броня крепка и танки наши быстры». Співав весь табір, та обійшлося без кари, видно, вахмани все-таки побоювалися наближення фронту.

Якось на роботу пригнали італійських військовополонених. Їх чомусь ніхто не любив. Поляки зневажливо називали їх «макаронниками», і ніхто не хотів з ними заводити розмови.

Дехто з німців, особливо запеклі нацисти, все ще вірив у перемогу армії фюрера, у силу нової німецької зброї, яка чудом змінить хід війни. Величезним тріумфом для Німеччини був обстріл Лондона за допомогою Фау-2. Та незабаром вияснилось, що ця зброя не така вже й страшна та могутня, як думали нацисти.

Зруйнований Рурський вугільний басейн потребував нового поповнення, бо чимало робітників, які там працювали, загинули. З-поміж нас почали відбирати людей на шахти. У списки попало і моє прізвище. Та Фріц зумів переконати вербувальників, що людей, які вже освоїлися на заводі і добре працюють, не варто зривати на іншу роботу.

Якось на заводі появився високий німецький чин. Фріц запитав його, чи довго працюватимуть тут совєтські військовополонені. Той іронічно відповів: «До кінця життя». Однак ця заява паніки не викликала – всі відчували неминучий кінець війни.

У лютому 1945 року появилися перші обози біженців. Настрій серед німців був панічний. Майстер зі збуту продукції, запеклий нацист, який жив у Альтдомі, передмісті Штетіна, перевіз усі свої коштовні речі на завод. Думав, що тут врятує награбоване.

Час від часу над містом пролітали совєтські розвідувальні літаки. Одного разу, працюючи на станції, ми побачили, як трійка червонозоряних бомбардувальників почала скидати невеликі бомби. Була обідня пора, і ми пішли на завод обідати, залишивши віз з недовантаженим металом. А коли повернулися, то на місці воза знайшли глибоку яму. Щасливі, ми лиш мовчки переглянулися, і кожен подякував долі за порятунок від неминучої смерті.

Нарешті стало чути артилерійську канонаду. Слухали її, наче найкращу музику. Німці готувалися до евакуації. Почався масовий обстріл Штетіна та його заводів. Усі остерігалися заходити у приміщення, боячись обвалів. Спали ми тепер не в бараках, а на землі, біля колючого дроту під пильним наглядом вахманів.

На роботу полонених майже не ганяли. Десь усередині квітня, вдень, почулися крики «раус!» Нас вишикували надворі. Аж бачимо – ідуть робітники та заводське начальство. Побачивши в’язнів, Ріхард зарепетував: «Руські свині! Вас усіх треба розстріляти! Усіх до одного!». Витягши з кобури пістолет, кинувся до нас. Проте вахмани підбігли до нього, вихопили з його рук зброю, й пояснили, що вони відповідають за полонених.

Вахмани завантажили на віз усе необхідне, впрягли у нього полонених і рушили на захід, у бік міста Писеволій. Дорогою ми зустрічали молодиків, які, горлали нацистські пісні. Забачивши нас, почали чіплятися до вахманів, мовляв, віддайте їх нам, ми з ними самі справимось. Траплялися і власовці. Проходячи повз нашу колону, старались не розмовляти по-російськи, аби ми не здогадались, що вони росіяни. Подейкували, що коли стояли в обороні на березі Одеру, то кричали совєтським солдатам: «Не стріляйте, ми свої – солдати російської визвольної армії!»

Згодом нас приєднали до великої колони полонених, з якими доводилося зустрічатися раніше на роботах у Штетіні. Один з вахманів, який непогано ставився до полонених, дорогою забіг у свою квартиру, покликавши кількох полонених, мабуть, хотів щось взяти з собою. Жінка, побачивши його, заридала, питаючи, що робити їй, – тікати чи залишатися. Чоловік почав її вмовляти, пояснюючи: ось перед тобою російські солдати, вони ж не кусаються, не вбивають, вони такі ж люди, як і ми. А ще недавно були «унтерменшен»! Жінка не слухає, обіймає його і плаче. Та врешті-решт він умовив її залишитися вдома.

Величезний обоз прямує на захід. Цивільні, військові – пішки, з візками та на велосипедах, на автомашинах, полонені, які тягнуть вози, худоба, яка пручається, – все це змішалося в суцільну масу, що ревіла, шуміла, спішила, рятувалася від наступу червоних.

Пригадується випадок, коли вахман за якусь провину почав бити полоненого. Це побачив офіцер, який неподалік їхав на велосипеді. Зупинившись, почав сварити вахмана, мовляв, зараз же припини, бачиш, до чого довоювалися. Здивовані, ми повернули до нього голови, чудуючись, як це німці зрозуміли, що ми також люди, що з нами теж слід рахуватися.

На узбіччях лежало багато коней, зовсім недавно вбитих. Полонені відрізали у тварин куски м’яса, роблячи запаси, – ніхто не знав, як довго будемо йти. За таку «провину» нас уже не карали. Над колоною пронеслися два совєтські винищувачі, обстрілявши її з кулеметів.

Нарешті дісталися міста Пархім. Було добре чути вибухи бомб. На перехресті збилося багато людей – цивільних, військових, полонених. Польова жандармерія на КПП прискіпливо перевіряє всіх.

Ніхто з полонених про втечу не думав, бо під гарячу руку можна було голови позбутися. Надвечір колона повернула на північний захід. Коли проходили через невелике село, назустріч вибігли хлопчаки з криком: «Назад! Назад! Попереду американці!». Полонених загнали до стодоли і закрили. Вранці стало відомо, що втекли два вахмани. Мабуть, вирішили, рятуватись, поки не пізно. Колона знову рушила на захід у бік Ельби. Дорога вщерть забита, ні пройти, ні проїхати.

Раптом почулись радісні вигуки «Ура!» – кричали у задніх рядах колони. Обернувшись, ми побачили танки з червоними зірками на баштах. З відкритих люків, знявши шоломи, визирали танкісти. Вони сміялися, махали руками. Обігнавши колону, один із танків розвернувся посеред дороги, загородивши проїзд. Вахмани кинулись до лісу. Ті, що залишились, підняли руки вгору. Полонені, обіймались із танкістами, дякували за визволення, просились на танки, щоб піти в бій аби відплатити за нелюдські знущання…

Увійшли в село. Воно було зовсім порожнє – все населення повтікало. Полонені були голодні, тож кинулись шукати чого-небудь поїсти. Залишатися самим, без зброї, в чужому селі, де в будь-який момент могли з’явитися есесівські головорізи, було небезпечно. На щастя, неподалік зупинився на ремонт танк з екіпажем і двома піхотинцями. Нарешті можна було трохи розслабитись.

Після ночівлі колона полонених повернула на схід. Дорогою назустріч рухались: совєтські танки, артилерія, кіннота, а також німецьких військовополонені. Їх супроводжували озброєні автоматими солдати-артилеристи.

Проминувши місто Прицвальк, побачили вражаюче видовисько: звідусіль рухаються групи людей, і кожна несе свій національний прапор, лунають пісні, чути гоолосний сміх. Десь за кілометр від міста дорогу перегородив шлагбаум: усіх совєтських громадян просять зібратися праворуч, іноземців – ліворуч, а жінкам можуть йти далі. Несподівано зустрілися зі своїми товаришами по Гаммерштайну, з тими, хто вижив. Підвели нас до великої галявини. На середину вийшов молодий капітан і запитав, звідки ми родом. Почувши, що з усіх куточків СССР, зробив паузу (ми затамували подих, боялись, що скаже щось страшне, почне докоряти за те, що попали в полон, або оголосить, що нас поведуть в тюрму), але почули інше: «Ви, колишні військовополонені, зараховуєтесь до складу діючої Красної Армії. Батьківщина вам прощає!»

Буря оплесків заглушила останні слова капітана. Ми плакали від радості, цілувались, стрибали, витанцьовували. Коли хвиля емоційного збудження спала, нас переписали і розподілили по взводах і ротах. Потім направили у відведені для нас будинки, закріпили за військовими кухнями і почали посилено годувати.

Перевірка пройшла дуже швидко. Метою її було з’ясувати, чи немає між нами власовців і поліцаїв. До полонених і справді примазалось декілька власовців. Їх швидко виявили та ізолювали від нас.

Нашу роту розмістили за містом, у розкішному будинку якихось багатіїв, котрі, як ми думали, втекли. Увійшовши в одну з кімнат, побачили жахливе видовище: уся сім’я – старі й діти – повішені. Пізніше ми дізналися, що це була родина відомого в усій окрузі нациста. Батьки, боячись попасти в руки правосуддя, повісили дітей, а потім повісились самі.

Через тиждень колишні полонені, зведені у взводи й роти, влилися до діючих частин Красної Армії, щоб взяти участь у завершальних боях з брунатним ворогом.