Костянтин РОМАНЧУК

МОЯ ВІЙНА*
Спогади солдата

^* Продовження. Початок у ч. 5-6, 2009.

Того самого дня, 16 липня, на південному сході від Вітебська солдати моторизованого корпусу генерала Шмідта захопили у полон командира артилерійської батареї сьомого стрілецього корпусу Якова Джугашвілі – сина Сталіна. Але про це я довідався вже після війни…

Дорогою мій слух часто різало слово «вахман», пізніше дізнався, що означає воно «вартовий». На щастя, до села, де містився німецький штаб, було недалеко. Всюди повно солдатів, машин, танків. Від польових кухонь дурманяче пахло смачною їжею. Вахман підвів мене до невеликого, дірявого хліва, відчинив двері й штовхнув усередину. Там уже було четверо полонених, один лежав на соломі й важко стогнав. Вигляд у них, як і в мене, був жалюгідний: обідрані, закривавлені, виснажені. Ніхто ні з ким не розмовляв, кожного мучили думки про подальшу долю.

Через деякий час вахман відчинив двері хліва, пропустивши всередину дівчину. В руках вона тримала миску з недоїдками. Був саме полудень, і нам принесли те, що не доїли німецькі солдати. Висипавши залишки обіду на солому, дівчина вийшла, і вахман знову зачинив двері, а ми жадібно накинулися на «обід». Я узяв два шматочки хліба – один проковтнув тут же, а другий поклав до кишені, про запас. Помалу зав’язалася розмова про те, коли, де і за яких обставин потрапили у полон. Крізь щілини між дошками було добре видно, що робиться надворі. Солдати розважалися, відпочивали – одні лежали у затінку дерев, дехто грав на губних гармонійках, інші щось писали.

Згодом ми зауважили, що вояки, яким доводилося бачити кров і яких кожної хвилини підстерігала смерть, – людяніші, ніж тиловики. Фронтовики розуміли, що коли таке маленьке, погано озброєне містечко протрималося з мізерною кількістю військовиків два дні, то воювати з росіянами буде важко. Але таких поки що були одиниці. Загальна маса німецьких солдатів вірила у свою нездоланну силу, у блискавичну перемогу.

У другій половині дня двері хліва знову відчинилися, і до нас зайшов білявий літній чоловік. Нас вразило, що розмовляв гарною російською мовою: «Скажите, пожалуйста, чем обьяснить тот факт, что после вчерашнего боя немецкие солдати нашли много ваших, покончивших жизнь самоубийством?» У відповідь ми взялися пояснювати, що краще вмерти, ніж потрапити в полон. Окинувши нас гордовитим поглядом, він вийшов.

Усіх п’ятьох нас вивели з хліва. Несподівано підбігла вже знайома дівчина і, щось сказавши вартовому, подала нам вузлик з недоїдками. Вахман не заперечував. Ми з вдячністю подивилися дівчині в очі, у яких зблиснули сльози.

Під охороною конвоїра ми йшли піщаною дорогою, якою з заходу на схід у бік фронту тягнулись німецькі обози. Ревли, повільно рухаючись, автомашини, навантажені боєприпасами і провіантом. Поміж них їхали величезні вози, навантажені довгими й товстими, мов поросята, снарядами. Вози тягли коні-ваговози, запряжені по дві–три пари. Цим солдатам вермахту, очевидно, ще не доводилося бачити красноноармійців, тому з неприхованою цікавістю роздивляючись совєтських полонених. Траплялися нам і відпочиваючі на узбіччі німецькі солдати – випещені, акуратні, вони з насолодою вмивались, користуючись запашним туалетним милом, чистили зуби й після гоління освіжались одеколоном. Побачивши полонених, вхопились за фотоапарати – екзотика.

Ми вийшли на розбиту німецькими танками шосейну дорогу. Назустріч їхали солдати на велосипедах, на узбіччі стояли, наче примари, дальнобійні гаубиці. Низько пролітали «мессершмідти», очевидно десь неподалік ішов бій з совєтськими винищувачами – десь угорі чути було вибухи і стрілянину.

Вахман, який нас супроводжував, не дуже поспішав, думаючи, напевно, що ще встигне навоюватися. Отож часто нам дозволяв посидіти, аби трохи перепочити, бо дорога під палючим сонцем була важкою. Щоб утамувати спрагу, знаками попросили вартового дозволу спуститися до струмка, який протікав неподалік. Солдат на знак згоди кивнув головою, але при цьому багатозначно поплескав долонею по автомату. Підібравши кілька порожніх консервних банок, зачерпнули цілющої води. Жадібно почали пити. На березі валялися покинуті речові мішки та шинелі. Я взяв собі одну, бо власної не мав, аби прикритись від дощу чи покласти під голову. Під час короткого перепочинку з’їли по кусочку хліба, який дала нам дівчина, а рештки харчів, наче велику дорогоцінність, склали у знайдений речовий мішок, який несли по черзі.

Спека поволі спадала – сонце хилилось до заходу. Нарешті прийшли до якогось села. Ще здалеку помітили велику юрбу людей у таких самих як і в нас гімнастерках. Зрозуміли, що це збірний пункт совєтських полонених. Довкола юрби стояли вартові, широко розставивши ноги й поклавши на автомати руки із засуканими рукавами френчів мишачого кольору.

Вахман передав нас товстому унтер-офіцерові. Той канчуком, який тримав у правиці, показав, куди маємо йти. Ми приєдналися до інших полонених – їх тут було вже кілька сотень. Усі брудні, виснажені, зарослі, з позападалими очима. Їх тут, мабуть, вже довго тримали. Дехто перев’язаний почорнілими від крові й землі бинтами та шматками розірваної на смужки білизни, через які проступала кров. Коли ми підійшли до них, вони попросили води. Але її в нас не було.

Появилися інші унтер-офіцери з великими папками під пахвами. Один з них, підійшовши до якогось полоненого, штовхнув його в груди, а коли той впав, щосили вдарив його чоботом у пах, при цьому вилаявся: «Русіше швайне!» – «Російська свиня!».

З поблизького будинку вийшло кілька солдатів. Підійшовши до нас, один з них ламаною російською мовою наказав, щоб усі, хто має зброю, здали її, інакше буде розстріляний на місці. Вночі ходити по табору заборонялось. Ми п’ятеро, що прибули сюди останніми, трималися купки – так і полягали один біля другого. Було вже не так страшно, бо як-не-як довкруж свої.

Далеко на сході час од часу спалахували заграви, долинали глухі вибухи бомб. Пролітали з різким свистом літаки. Проте табір поринув у глибокий сон, не відаючи, що принесе ранок. Він настав так швидко, наче ночі й не було. Звіддаля долинало щебетання пташок – вони ніби не помічали війни.

З будинку вийшли вже знайомі з вигляду німці. Перекладач наказав шикуватись в колону по п’ять. Тих, хто не міг рухатись, залишали. Перекладач попередив, що за спробу втечі розстріл на місці, хто дорогою відставатиме, також буде розстріляний.

Колона рушила на захід. Дорога під палючим липневим сонцем була для голодних, виснажених полонених дуже важкою. Коли вступили у сосновий ліс, трішки полегшало. Неподалік од дороги, на пагорбі, осиротіло стояв «максим» – станковий кулемет. Його ребристий ствол був звернений на захід. Ще зовсім недавно він поливав градом свинцевих куль нацистів.

Хоча полонені ледве переставляли ноги, одначе куряву здіймали величезну. По обидва боки колони на невеликій відстані один від одного напоготові йшла озброєна автоматами охорона. Нестерпно мучила спрага. Дійшовши до якогось рівчачка і помітивши на його дні воду, попрохали напитися. Вартові дозволили, але за умови не порушувати строю. Полонені жадібно пили, набирали дорогоцінну воду в посуд, який в кого був. Надвечір нас наздогнала валка машин. Мабуть, поверталась з фронту, доставивши боєприпаси та продовольство – вантажівки були порожні, кузови покриті брезентом.

Дорога була важкою не лише для полонених, але й для вахманів, що супроводжували колону. В їхні обов’язки передусім входило те, щоб ніхто з полонених не втік. Та знесиленим людям годі було й думати про втечу. Вахмани також дуже втомились, отож старший конвоїр звернувся до командира автоколони, аби той дозволив підвезти полонених разом з конвоєм. Офіцер не заперечував. Нам наказали сісти в кузови автомашин. Ззаду вмостились по двоє вартових. Для нас це було спасінням, бо ноги вже відмовлялися йти, а за те, що відстанеш, тут же дістанеш кулю в чоло.

Вранці полоненим наказали звільнити машини, і далі ми знову рухались пішки. Чим далі на захід, тим більше траплялись сліди недавніх боїв: напівзгорілі танки, автомашини, солдатська одежа, військова амуніція. А в самій природі, наче нічого й не сталося: довкруж квітувало, викидаючи повне колосся, зелене жито, яке вже починало жовтіти. Але уважно придивившись, можна було помітити, що поле було добряче витолочене, порізане стежками. Та не це нас вразило. Ми побачили щось несподіване, неприродне для хлібної ниви – березові хрести, на яких були повішені німецькі каски. Отаке видиво! Значить, гинули не лише совєтські солдати, а й гітлерівських вояків одружила з собою тутешня земля. «Так буде з усіма нацистами!» – пошепки котилося колоною.

Населених пунктів поблизу не було. Надвечір зупинилися біля старої фортеці. Це вже була територія Латвії. Видно, тут був пункт передачі полонених. Сюди прибули німецькі офіцери. У трьох з них, які виділялися з-поміж інших високим зростом, на головах були круглі кашкети з блискучими кокардами, коміри френчів розстебнуті. В руках тримали палиці зі свіжозрубаного дерева, очищені від кори.

Кількасот полонених вишикували в ряди, перед якими проходили унтер-офіцери, уважно розглядаючи кожного. Коли хтось здавався їм підозрілим, тикали в нього палицею й наказували вийти з шеренги. Нарешті один з них заговорив ламаною російською мовою: «Внимание! Юде и коммунисти, вийти из строя! Кто не выполнит приказ, будет расстрелян на месте!» Полонені заклякнули в чеканні. Спочатку вийшов старшого віку чоловік з копицею розкішного чорного волосся, в запорошеній гімнастерці з розстебнутим коміром, без ременя. Всі бачили, з яким зусиллям робить кожен крок, збираючи рештки сил. Він став перед колоною, до нього приєдналося ще чоловік шість. Німці підійшли до них, один несамовито закричав: «Юде-е-е!» – і почав з усієї сили гамселити палицею. Бідолаха тримався, скільки міг, а потім упав непритомний. Почали бити другого полоненого. Від відчаю ми лише до болю стискали руки, аж кістки хрустіли, та годі було щось вдіяти, аби допомогти нещасним. Екзекуція, певно, тривала б і далі, та раптом пролунало: «Колона! До фортеці кроком руш!» Ті, до кого не дійшла черга покарання, залишились на місці, не знаючи, що робити. Та не встигли зробити й кількох кроків, як попадали, мов підкошені – кулі вахманів наздогнали їх.

Наближаючись до будинку, що стояв неподалік од фортеці, ми побачили двох незвичайної вроди дівчат з розкішним кучерявим волоссям. Як стало відомо пізніше, цих молодих єврейок німці не розстріляли разом з їхніми близькими, а залишили для своїх розваг.

У дитинстві я читав про варварів, і в моїй уяві вони поставали у вигляді якихось звіроподібних виродків, які знущалися з людей, поневолювали їх. Та це було в епоху середньовіччя. А нам довелося побачити варварів середини ХХ століття.

Насувалася ніч. Колону полонених підвели до воріт. Четверо німецьких солдат – по двоє з обох боків – почали обшук, забираючи особисті речі. Тих, хто пройшли цю процедуру, штовхали за браму фортеці. Вартових всередині уже не було – мур був високий, і подолати його знесилені, голодні люди шансів не мали. Тим паче, що на гребені мура походжали, мов нічні сновиди, озброєні вартові. Нестерпно хотілося пити, про їжу вже ніхто й не думав. Посеред двору була колонка з водою. Ті, хто потрапляв за браму, тут же спішили до колонки. За ковтком води доводилось вистояти цілу ніч. Частина полонених посідала на землю, чекаючи своєї черги напитись. Дехто засинав, так і не втамувавши спраги. Над головою завис купол нічного неба, густо всіяного далекими жовтими зорями. Лише вони могли хоч трохи заспокоїти, вселити якусь надію.

Хто був хоч трохи при силі, ходив між гуртами бранців, придивляючись, чи немає, бува, земляка або однополчанина. Кожен шукав підтримки, рятунку, виходу зі страшної безвиході.

На якусь часинку я заснув. Прокинувся від окрику «Ауфштеєн!» – «Встати!» Полонені почали поволі підводитись – короткий нічний перепочинок не повернув втрачених сил. Нас знову вишикували в колону по п’ять і наказали виходити з фортеці. Вигляд колони був жахливий: вкрай знесилені люди, декілька днів не маючи ріски в роті, ледве переставляли ноги. Одні йшли босоніж, інші на ногах мали подобу чобіт, дехто сяк-так обмотав ганчір’ям розбиті до крові ноги; руки, голови, груди цієї різношерстої маси часто-густо були забинтовані, крізь брудні пов’язки просочувалась кров. Дехто мав шинелі, але більшість була лише у благеньких гімнастерках. Та всі мали якийсь посуд: казанок, миску або консервну банку.

По шосе колона рухалась правою стороною, лівою на фронт поспішали німецькі машини, завантажені військовим спорядженням. У кузовах сиділи німецькі солдати. Вони дивилися на нас, сміялись і грали на губних гармонійках. Коли проїжджали повз порожній колгоспний корівник, машини несподівано зупинились. Повистрибувавши з кузовів, німці з реготом побігли до корівника, почали фотографувати. В об’єктив попадало все довкруж, а також й колона полонених.

Йдучи далі, ми зустріли валку возів на високих дерев’яних колесах, кованих залізом, запряжених кіньми-ваговозами. На коні у першій парі сидів верхи їздовий, а на возі їхав другий – з довгим батогом. Ситі, доглянуті коні поволі тягли важкі вози, прикриті сірим брезентом. Їздові з цікавістю позирали на нас.

Дорогою у північно-східному напрямку рухалась німецька піхота – солдати їхали на велосипедах, розтягнувшись довгою вервечкою. За плечима кожен мав сумку, обшиту шкірою з шерстю, при боці – протигаз у круглому бляшаному футлярі, за спиною – автомат. Ліворуч сунула колона мотоциклістів – усі мотоцикли новенькі, з колясками, а на них вмонтовані ручні кулемети. Танки не траплялись. Місцевих жителів не зустрічали – мабуть, поховалися.

Сонце пекло нестерпно, всі й усе було покрите шаром пилу, який здіймався від усього, що рухалось. Страшенно мучила спра­га, та випити хоча б краплину води не дозволялося. Несподі­ва­но заблищав мілкий потічок. Кілька сміливців кинулось до ньо­­­го, не звертаючи уваги на заборону. Враз пролунала автоматна черга, і вони залишились назавжди лежати на березі. Поруч ме­не йшов високий парубок з непокритою головою. Ма­буть, від сонячного удару та голоду упав, мов підкошений. Допо­могти йому ніхто не міг, бо кожен і сам ледве переставляв ноги. Коли вся колона проминула нещасного, почулася автоматна черга. Скільки їх залишилось лежати на кривавих дорогах війни…

Ішли без спочинку цілий день і лише надвечір дісталися латвійського міста Резанне. Зусебіч стояли невеликі будиночки. У кількох з них, як можна було здогадатись з великої кількості дротів і кабелів, розташувася штаб військової частини. Довкола юрмилось багато солдатів. Посеред міста виблискувало озеро. По один бік його була залізнична станція, по другий – стадіон, обнесений дерев’яною огорожею. Туди й зігнали полонених. Обабіч воріт стояло по два кулемети із стрічками патронів. Біля кожного з них – по солдату. Всі кулемети були націлені на колону. Вартові, голосно лаючись, заштовхували полонених на стадіон.

Нарешті, здається, можна було б трохи перепочити. Та заснути майже нікому не вдавалось через голод, який з’їдав на очах ще недавно міцних і здорових парубків. Сили полишали виснажені тіла. Вранці, відібравши міцніших, повели на якусь роботу. Повернулись хлопці увечері ледве живі. Вони розповіли, що були на залізничній станції – завантажували вагони. Всі заговорили про втечу. Та як це зробити? Приставлена охорона була надто велика.

Минула друга голодна безсонна ніч. О десятій ранку полонених почали шикувати в колону по п’ять. До стадіону під’їхали машини з хлібом і якимись банками та ящиками. Як з’ясувалось пізніше, у банках був яблучний мармелад. Колона поволі почала рухатись, і вартові давали крайньому з шеренги буханець хліба, на якому було покладено з ложку повидла і кусочок риби. Голодні люди хапали хліб, шматували його, а решта, до яких ще не дійшла черга, поглядом поїдали мізерну пайку.

Колона зупинилася на залізничній станції біля товарних вагонів. Лише тут дозволили розділити хліб. Різали його кусками бляхи від консервних банок, стежили, щоб нікого не обділити. Присівши, стали їсти – похапцем, жадібно, акуратно, аби не впала на землю жодна крихта. Це був добовий пайок, більше нічого, навіть води, ніхто не отримав. Пролунала команда «Ауфштеєн!» – «Встати!». Вартові з собаками почали розтягувати колону вздовж поїзда. Потім з окриками «Шнель! Шнель!» – «Швидше! Швидше!» прикладами почали заштовхувати полонених у вагони. Набивали їх так, що сісти усім не було де, отож посідали лише дуже ослаблені й поранені.

Зарипіли і з гуркотом зачинилися двері. Було чути, як їх ззовні закручують дротом вахмани, після чого охорона стала займати місця на гальмівних площадках. Паровоз, давши гудок, рушив. Невдовзі дихати стало важко – бракувало повітря – було лише два малесеньких віконця, густо поснованих колючим дротом. На щастя, вагони були старі, й між дошками світилися щілини, крізь які вдавалося вдихнути свіжого повітря. Мені пощастило трохи постояти біля такої щілини, дихати стало легше. Перед очима пролітали хлібні лани, зелений ліс, гостроверхі будинки, покриті червоною черепицею, і люди, які довгим уважним поглядом проводжали ешелон, з маленьких віконець якого визирали змарнілі обличчя. Раптом почулосяся вищання гальм. Потяг різко загальмував. Полонені поприпадали до віконець і щілин, щоб зрозуміти причину зупинки. Ті, хто був у глибині вагона, нетерпляче питали, що сталось. Раптом ми помітили у високому бадиллі картоплі вахманів, які щось шукали. Мабуть, з якогось вагона втекли полонені, тому й зупинено ешелон. Конвоїри уважно розгортали картоплиння, а ми всі, затамувавши подих, стежили за ними і щиро бажали втікачам, аби їх не знайшли, бо ж зрозуміло, що було б далі. Коли за якийсь час машиніст подав сигнал рушати, розлючені вахмани побігли до вагонів, а полонені полегшено зітхнули. Перша успішна втеча вселила надію на звільнення.

Вдалині забовваніли високі будинки, заблищала вода широкої річки. Потяг наближався до якогось великого міста. Чим ближче під’їздили, тим помітнішими ставали сліди великих боїв: на запасних коліях понівечені рейки, з ям, виритих снарядами та бомбами, стирчали шпали, валялись дерева, вирвані з корінням. На місці багатьох будинків залишились обвуглені стіни, а земля навколо порита окопами і траншеями.

Ешелон зупинився серед руїн. Трохи постоявши (мабуть, пропускав інший потяг), рушив далі. Доїхавши до берега ріки, зменшив швидкість і поповз, наче черепаха. Нарешті зупинився, почувся стукіт – вахмани відбивали дріт, яким були закручені двері. Залунали крики: «Шнель, русіше швайне!» – «Швидше, російські свині!». Полонені почали вистрибувати з вагонів, зазнаючи ударів прикладами. В’язнів перелічили і наказали йти вперед.

Ми прошкували вулицями міста з гостроверхими костелами, гарними будинками з червоної цегли, на шпичастих дахах яких під поривами вітру обертались флюгери-півники. Бачили як на сусідніх вулицях вчаться марширувати призовники, одягнуті в білу полотняну форму, зовсім підлітки – гітлер-югенд.

Коли вийшли за місто, знову наказали шикуватись по п’ять, видали, як і першого разу, добовий пайок. Тих, які не могли самостійно пересуватись, відокремили і про подальшу їхню долю можна лише згогадуватись...

Частину полонених посадили на платформи, частину – у криті вагони. На платформах стояли вахмани з вівчарками, ламаною російською мовою застерегли, що підніматися на рівні ноги суворо заборонено.

Обабіч залізниці росли буйні трави, які вже починали жати косарками, впряженими у пару коней. На луках стояли дерев’яні козли, зроблені з великих кілків, на яких сушилася скошена конюшина і трава.

Почав накрапати дощ. Зробилося холодно й сиро. Скрутившись калачиком, я задрімав, потім міцно заснув. Прокинувся від окрику: «Раус!» Полонені встали, почали зістрибувати з платформ. Колону повели в бік лісу. Здалеку було видно сторожові вишки, на яких стояли вартові з кулеметами. На полі, де щойно скосили овес, височіла огорожа з колючого дроту. Всередині вже були полонені, зовні табір охороняли вартові. Новоприбулих загнали всередину огорожі. Тут не було ніяких житлових споруд, крім одного великого бараку, який, мабуть, призначався для табірного начальства. Вартові повільним кроком обходили табір. Тут перебували здебільшого литовські та латвійські військовополонені. Їхні частини ще не були повністю розформовані після окупації Прибалтики совєтськими військами 1940 року. Тож були одягнені не в гімнастерки, а в свою красиву уніформу із зеленого сукна, командному складові дозволили носити шкіряні пояси. Усі вони були чисто поголені, акуратні, з усього було видно, що не зазнали тієї біди, що красноармійці. Спілкувалися в основному рідною мовою, російську знали дуже слабо. Трималися гордо і незалежно, до новоприбулих ставилися явно вороже. Було їх тут кількасот. Та єднала нас усіх спільна доля – доля військовополонених, однаковим для всіх був і табірний пайок. Тут, як ніде, відчувалася політика, яку проводили німці: натравлювати одну націю на іншу, сіяти міжнаціональну ворожнечу. Та у кожному правилі є виняток. Так було і тут. До новоприбулих підійшов високий білявий латиш, який вільно володів російською та німецькою мовами. І почалася дружня, щира розмова. Він з інтересом розпитував про життя в Совєтському Союзі.

Табір був розташований на глинистому ґрунті, отож дощ, який нещодавно пройшов, залишив великі калюжі. Люди шукали будь-якого підвищення, на якому можна було присісти. Насувалася ніч, низькі кудлаті хмари пропливали низько над землею. Загримів грім, і почалася злива. На щастя, літні дощі не затяжні, так було і цього разу. Втома покотом звалила на сиру землю стомлених та голодних людей.

Вранці вахмани увірвалися в табір і почали шикувати колону: попереду латиші й литовці, ззаду красноармійці. Видали пайок, наказавши з’їсти його відразу. Після цього колону погнали за огорожу. Вийшли до залізниці іншою дорогою. Знову заштовхали в товарні вагони і повезли на захід. Через щілини ми побачили, що проїжджаємо повз військовий об’єкт, обнесений високою огорожею з колючого дроту. Виднілися і протитанкові загорожі зі встромлених у землю рейок, між ними натягнуто ряди колючого дроту. Хтось з полонених висловив припущення, що це старий прусський кордон. В’їхали на територію Східної Пруссії. Навколо розкинулись чудові хлібні лани, залізницю пересікали асфальтовані дороги, обсаджені фруктовими деревами. На луках паслись стада чорно-білих корів. У всій своїй красі буяло спекотне літо, але нам було не до милування ним – кожного тривожило: що нас чекає далі?

Стемніло. Під скрип та монотонний стукіт коліс зморені голодом люди поснули. На ранок нікому вже не хотілось роззиратися крізь щілини вагона. Згорбившись, тісніше тулились один до одного, мов закам’янілі. Ніхто нам за цілий день не дав жодної їжі. Надвечір гальма запищали, і потяг зупинився. Двері відчинилися і пролунав окрик: «Раус! Шнель, шнель!» Ми виходили на асфальтовану дорогу, що вела в сосновий ліс. Вартові розтягнулись довгим ланцюгом, і між ними проходили вишикувані в колону полонені. Вахмани рахували ряди. Коли перевірка закінчилася, охоронці з собаками стали по обидва боки колони і погнали її в ліс. Незабаром нашим очам відкрилась очам велика розчищена ділянка, обнесена колючим дротом. Це був табір, до якого нас так довго везли. Зусебіч височіли вишки, на яких стояли вартові з кулеметами. Ворота розчинились, і нас впустили досередини. Від воріт ішла пряма дорога, а від неї по обидва боки колючим дротом були відгороджені пронумеровані зони. Одразу за воротами розташувались бараки для табірного начальства та господарські приміщення. Більше житлових споруд не було, трохи далі виднілися рубероїдні накриття, що тримались на стовпах. Колону завели в одну з порожніх клітей на піщаному пагорбі просто неба. Двері кліті зачинились, вахмани залишили нас самих. Ніде не було видно ані чути жодних ознак життя. Нарешті довгожданий відпочинок.

Німці, очевидно, вже встигли набратися чималого досвіду в облаштуванні таборів для невільників. Цей табір був збудований капітально, все тут було передбачено. Зусібіч тягнулись високі огорожі у два ряди, між ними доріжка завширшки у два метри, по ній постійно ходили вартові. З вишок чорними ців’ями на беззахисних людей хижо зирили кулемети, а потужні прожектори щоночі розрізали довкруг темряву яскравими снопами світла. Табір називився «Гаммерштайн-315». Він мав і своє господарство: коней, вози, автомашини. Був розрахований на кілька десятків тисяч військовополонених. Як нам стало відомо пізніше, неподалік були табори для французів і поляків.

Стомлені люди попадали на пісок і тут же заснули. Але різкий свист та метушня невдовзі підняли їх на ноги. Знову почали шикувати нас у колону, рахувати і записувати. По команді «Форвертс!» – «Уперед!» повели на сніданок. Вночі нічого не можна було роздивитись, а тепер помітили, що за кілька кліток від нашої була кухня, а неподалік «їдальня». З десяток нових пузатих котлів виблискували в промінні вранішнього сонця, поруч лежали великі купи картоплі, брукви, капусти, буряків. Їжу готували хлопці з полонених, вони ж її і роздавали. Привівши в «їдальню», нас на ходу перешикували в колону по двоє. У двох великих котлах була наша їжа – ополоник хвойного відвару. Цей «сніданок» ще більше розпалив апетит, та жалітись не було кому. Після сніданку повернулися до своєї «клітки». Та довго відпочивати не довелось. Прибігли вахмани і повели нас до воріт, де стояли столи, за ними сиділи писарі з числа полонених – відібрали більш-менш грамотних, хто хоч трохи знав німецьку мову й умів писати. Занотувавши прізвище, ім’я та по батькові, рік та місяць народження, кожному полоненому вішали на шию металеву табличку на шнурку. На табличці було написано: «315», а знизу – особистий номер. Його заносили у документацію. Металева табличка була наче паспортом для кожного з полонених, її не можна було знімати чи загубити. Новоявленим секретарям непогано велося. У кожного з них при боці був казанок, в який кухарі наливали подвійну порцію баланди.

Після реєстрації, яка зайняла чимало часу, в’язнів повели на обід. Обідом називалась баланда з брукви – рідка, хоч голову нею мий. Їли тут же, а хто не встигав, то несли до «клітки», і там «трапеза» закінчувалась. О п’ятій пополудні знову вишикувались і йшли отримувати вечерю – буханець хліба на п’ятьох і ополоник хвойного відвару.

Хоч було літо, в тих місцях, де нас поселили часто випадав дощ. А як спатимеш, коли на голову ллється вода? Почали шукати якогось порятунку. І придумали таке: вирити ями глибиною у зріст людини, а дах зробити з ялинового гілля та моху, який ріс на території. Ями дерли ложками та руками, потім взялися за «дахи». Та через таке покриття все одно просочувалася вода. Тоді ми «вдосконалили» наш «проект» – насипали на мох піску. І справді – це допомогло. Та класти голови під такий дах було небезпечно, отож вони залишались під чистим небом. Підмостивши шинелі, лягали у ці ями й засинали міцним сном. Вранці вахмани свистять-свистять, а ніхто не встає. Тоді вони вбігли до нашої клітки з пістолетами напоготові і почали кожного будити, б’ючи чоботом в голову. Лише чудом ніхто того разу не розпрощався життям. Багато «новобудов» завалилось, як сталося і з моєю, яку ділив з товаришем по нещастю.

Колона у звичному порядку пішла на сніданок. І лише тепер я помітив, що в таборі уже, мабуть, кілька тисяч військовополонених з різних родів військ. Увагу привернула група людей, які поводились не так, як решта полонених, – більш незалежно. Це були колишні совєтські командири.

Щоденно табір поповнювався новими й новими партіями полонених. Кожну з них поміщали в окрему «кліть». Жодних відомостей із зовнішнього світу не просочувалось. Але, судячи з того, що кожного дня прибуває багато військовополонених, можна було дійти висновку, що справи в Красної Армії на фронтах кепські. Серед полонених було чимало поранених. Страшно було дивитися, як мучаться бідолахи, але нічим допомогти їм не могли.

Якось до табору прибув німецький генерал. Він стояв біля бочок, з яких полоненим наливали баланду, й уважно придивлявся до кожного. Видно, оцінював їхній фізичний стан. Люди ж падали з ніг від такої їжі. Стало ясно, що діє план знищення людей голодом. Врятуватись з цього пекла можна було єдиним чином: потрапити на якусь роботу. Важче, ніж іншим, було хлопцям, які звикли палити. Вони ходили від одного до другого, просячи хоч раз затягнутись – обмін на недопалок цигарки відбувався за кусочок хлібного пайка.

Одного дня в табір наїхало багато німецьких військових. Наказали вишикувати полонених в колони і провести їх перед ними. Відібрали триста в’язнів, і секретарям було наказано переписати номерні таблички. Далі всі відібрані підходили до стола, на якому стояла бляшанка з жовтою фарбою і трафаретом «SU», що означало «Совєтський Союз», тобто совєтський військовополонений. На спині, грудях, рукавах та головному уборі з допомогою трафарету ставили по дві букви. Після таких процедур мічених розмістили окремо, оголосивши, що віднині ця група матиме назву «Заранціг». Я потрапив у число відібраних.

Підійшла команда вахманів, яка прийняла групу «Заранціг»,. Ми рушили з табору. І знову точила душу невідомість. Куди нас женуть? Дійшли до залізничної станції, вахмани позаганяли людей у вагони, зачинили двері, і потяг помчав на південь. Дорогою часто зупинялися – пропускали військові ешелони, завантажені платформами з танками і гарматами, біля яких сиділи німецькі солдати. Вони щось ґелґотіли до нас, шкірячи зуби, і грали на губних гармонійках.

Доїхали до станції Драмбург. Місцеві німці, мабуть, ще не бачили військовополонених, і з неприхованою цікавістю розглядали прибулих, дехто ставив вахманам питання, які нам були зовсім не зрозумілі. Колона рушила в західному напрямку, минаючи ошатні села з акуратними цегляними будинками. Обабіч дороги стелились поля, засаджені величезними плантаціями брукви, картоплі. Підійшли до панського палацу, обнесеного муром й обрамленого високими каштанами. Біля палацу було кілька невеликих будиночків, у яких, напевно, жили робітники, котрі служили у пана, трохи віддалік – три дерев’яні бараки, мабуть, для військовополонених. І справді. Колона повернула праворуч і, поминувши ворота, зупинилася біля лівого бараку.

Серед полонених, крім красноармійців, було чоловік сто латвійців та литовців, одягнутих у військову форму. До колони підійшов унтер-офіцер і вигукнув: «Дольметчер!» Вийшов полонений-перекладач. Через нього офіцер повідомив, що новоприбулі працюватимуть на будівництві автостради, біля якої проходили, житимуть в цих бараках. Непослух і спроба втечі караються розстрілом на місці. Всі повинні дотримуватись табірного порядку, ходити по території табору вночі суворо забороняється. Затим полонених розділили по кімнатах і в кожній призначили старшого, щоб стежив за порядком. У кімнатах стояли трьохярусні ліжка-нари, настелені стружкою і прикриті куском полотна. Зверху були ковдри. Звичайно, у порівнянні з Гаммер­штайном тут було непогано – хоча б вода не текла на сплячих. Посередині кімнати стояла чавунна пічка. Перед бараками була чимала площа, на якій шикувались полонені. Кухня містилась в бараці за дротяною огорожею. Їжу видавали через дротяне віконце. Була вона така ж, як і в Гаммерштайні, з тією різницею, що вранці замість хвойного відвару давали чорну несолоджену ерзац-каву. Після сніданку вирушали на будівництво автостради. Зрозуміло, що для фізичної роботи такої їжі було явно замало. Полонених постійно мучив голод.

Довівши до автостради, нас поділили на групи і на кожних десятьох чоловік приділили 1,5 км дороги. До групи був приставлений вахман та німецький робітник-майстер. Я попав до майстра – низенького товстуна у шкіряній куртці, червонопикого й злого. Він постійно кричав, нервував, але не бив. Коли говорив, бризкав слиною. Вахмани були різні, здебільшого садисти. Особливою жорстокістю вирізнявся один – велетенського зросту, постійно неголений, зарослий чорною щетиною, він хвилини не міг спокійно встояти, аби когось не вдарити. Між собою ми прозвали його Цербером. Це був звір у людській подобі. Гвинтівку носив закладеною за поперек, підтримуючи її обома руками. Особливою насолодою для нього було вбити кого-небудь. Всі його смертельно боялися. Лише один вахман, літній чоловік, був лагідної вдачі. Усіма своїми діями показував, що щиро співчуває полоненим.

Робота полягала в тому, щоб на автостраду завозити пісок з пагорба, що височів на віддалі кілометра. Туди вела рейкова дорога, по якій штовхали вагонетки. Вибравши з неї пісок і висипавши його на автостраду, вручну пересовували рейки далі. І так без кінця. З кожним днем сили нас полишали. Після мізерного сніданку вранці о першій годині дня нам давали черпак баланди. Перекладач на роботу не ходив – відсиджувався в бараках. При боці носив товсту палицю, якою, аби догодити новим господарям, часто бив своїх товаришів. Німцям це дуже подобалося, і вони хвалили його, заохочували.

На узбіччях автостради, яку ми будували, розкинулися величезні плантації брукви. Прополювали її польські військовополонені з буквою «Р» на грудях і французи. Працювали вони групами по кілька чоловік, без охорони. І французи, і поляки бачили, якими виснаженими та голодними були ми, совєтські полонені. Отож, чим могли, допомагали: вибравши момент, коли вахман відвертався, кидали разом із жмутами зілляччя що-небудь з харчів (ми знали, що годували їх краще, ніж нас). Це було дуже ризиковано, бо вахман міг убити і тих, і тих. Пам’ятається такий випадок: один полонений підійшов до бруквяного поля, ніби у своїй потребі, й зірвав одну рослину. Це здалеку помітив Цербер. Він підбіг до хлопця і почав обшук. Нічого не знайшовши, повів його до начальника будівництва дороги (ним був кремезний чоловік, якого вахмани поважали і рахувалися з його думкою). Пояснивши йому, що полонений вирвав брукву, знову взявся обшукувати. А коли й тут нічого не знайшов, то відвів бідолаху на кілька метрів і прицілився з рушниці. Всі полонені припинили роботу, спостерігаючи за тим, що діється. І не минути б нещасному смерті, якби не втрутився начальник будівництва. Владним голосом наказав вахману припинити комедію. Сполотнілий від люті, готовий живцем розірвати будь-кого з полонених, Цербер з грубою лайкою накинувся на жертву і почав його бити. Знову ж таки окрик начальника змусив його припинити самосуд.

Після цього випадку полонені стали ще обережнішими, вкотре переконавшись, що смерть чатує на кожному кроці.

Працювали ми до шостої вечора. На вечерю отримували по черпаку ерзац-кави і буханець хліба з ложкою повидла та оселедця на п’ятьох. Маленький шматочок хліба, який діставався після поділу, зїдали миттєво.

Працював з нами один німець. Середніх років, лагідний у поводженні з нами. До війська його не взяли з тієї причини, що був антифашистом. За свої переконання попав у гестапо, де зніс чимало тортур. Та дух його не зламали. Тоді й ми переконались, що не всі у Німеччині хотіли війни, і з ними жорстоко розправлялися гітлерівці. Отож цього чоловіка (а він був хворобливий, з повибиваними передніми зубами) послали працювати на трамбувальній машині – такому собі нехитрому механізмі з товстелезною колодою заввишки з метр. Коли механік натискав кнопку, колода трамбувала землю, яку ми підвозили з пагорба. Від цього німця ми дізнавалися про події на фронті (він непогано володів польською мовою). Це було практично єдине джерело інформації з зовнішнього світу. Всі полонені його любили і поважали.

З величезним нетерпінням чекали ми вихідного дня, бо від постійного недоїдання зовсім підупали на силі. Та, як виявилось, у неділю полоненим не давали навіть ложки баланди на обід, був лише сніданок і вечеря. Весь вихідний день проходив у спогадах про рідний дім, про батьківщину. Скільки знадобиться волі й зусиль, аби вижити, вистояти на цьому важкому і нестерпному шляху життя і смерті. Польщі. Що там тепер, після нападу гітлерівців на моїй рідній Волині?..

Якось надвечір до кімнати, наче вихор, влетів вахман. З несамовитим криком «Раус! Шнель!» він бив першого-ліпшого, хто потрапляв під руку. Усім було наказано виходити надвір і шикуватися в колону. Там нас перераховували кілька разів.

Як виявилося пізніше, під час роздачі їжі з табору непомітно вислизнуло через ворота кілька полонених. Охоронці аж пінилися від злості. Потім загнали всіх назад у бараки і наказали не виходити на територію табору вночі. Була організована погоня – вахмани з собаками кинулися по свіжому сліду. Тут же повідомили поліцію та місцеве населення. Втікачі не встигли відійти далеко. Ледве живих їх пригнали у табір і, вишикувавши полонених у дворі, розстріляли перед строєм, застерігши, що так буде з кожним, хто зважиться на втечу.

Почався новий робочий тиждень. Все було таким, як і раніше, тільки люди від постійного недоїдання та виснаження ще більше ослабли. Та й моральний дух підупав – німець-антифашист, який працював на трамбувальній машині, невтішно хитав головою. Німецька армія впевнено просувалася на схід, совєтські війська відступали

Задумавшись про невтішні новини, я не втримав вагонетку з ковшем, яку штовхав перед собою, і вона з гуркотом помчала у воду. Майстер спершу наказав мені роздягнутись догола й лізти в річку і витягати вагонетку. Як не старався, самотужки нічого не міг вдіяти із злощасною залізякою. Тоді німець послав ще декількох хлопців, і нам насилу вдалося витягти вагонетку з води. Цербер, де не візьмись, боляче уперіщив мене кілька разів, і я звалився на землю. На моє щастя, його несподівано покликав майстер.

Увечері над Драмбургом у небо знялися снопи ракетного салюту та автоматних черг – німці відзначали падіння якогось совєтського міста.

Нестерпний голод валив людей з ніг. Латиші, попервах трималися тільки свого гурту. Та всі вони виявились менш витривалими, ніж ми. Мабуть, через те, що не звикли до біди. І ось одного ранку у вбиральні знайшли молодого широкоплечого латиша, який наклав на себе руки. Прийшли вахмани, відрізали пояс, на якому повісився юнак, і, регочучи, простягнувши ремінь вперед, запропонували ще комусь повіситися. Гордовитість й бундючність прибалтів ураз щезла.

Якось уранці зібрали нас усіх на подвір’ї, і перекладач оголосив, що в табір має приїхати генерал. Всі повернули голови у бік Драмбурга, звідки той мав прибути з хвилини на хвилину. І ось під’їхали дві легкові автомашини. З другої вискочив шофер, відчинив задні дверцята і завмер, виструнчившись. З машини поволі виліз генерал у довгій чорній шинелі з червоними вилогами. Начальник табору взявся рапортувати. За колючим дротом, уздовж караульного бараку, вишикувались у дві шеренги вартові. Генерал пройшовся перед строєм, і, не звертаючи уваги на полонених, сів у машину й поїхав. Про мету його приїзду ми так і не дізналися.

Табір жив звичним життям: люди, падаючи з ніг, працювали, вахмани шаленіли, знущалися з полонених, як хотіли. Траплялося, що нас брали на розвантаження вагонів у Драмбург. Повернувшись звідти, хлопці розповідали, що цивільні німці, які працювали разом з ними, погрожували полоненим, вигукуючи, що всіх совєтів треба знищити чимскоріш – геббельсівська пропаганда добряче попрацювала.

Наближалася осінь. Німецька армія з переможними боями просувалася на схід. Та незважаючи на успіхи, гітлерівці вже зрозуміли, що розраховувати на «бліцкріґ» марно. Вони помалу почали усвідомлювати, що війна затягнеться. Оскільки значні кошти потрібні були для фронту, будівництво автострад всередині Німеччини припинили. Всі молоді чоловіки були на фронті. А треба ж збирати врожай, завершувати польові роботи. Німецьке командування змушене було залучати до сільськогосподарських робіт і військовополонених.

По табору пронеслася чутка, що найближчим часом нас посилатимуть на збирання врожаю. Цю новину, наче сороки, розносили місцеві хлопчаки, які вештались біля табірної огорожі. Вахмани їх не відганяли, дітям було цікаво подивитися на полонених. Підлітки раз у раз повторювали: «Мітвох веґ». Отож ми зрозуміли, що в середу нас звідси заберуть. Настрій у людей поліпшився – плекали надію, що робота в полі буде легша та й, може, краще годуватимуть, а, може, пощастить утекти.

І справді, у вівторок у таборі появилися люди в цивільному. Всіх полонених вишикували на подвір’ї, почався торг. Справжнісінький невільницький ринок у Каффі! З тією різницею, що дія відбувається не в ХІІ–ХІІІ століттях, а в середині ХХ! Нам відкривали роти, оглядали зуби, дивилися на м’язи, до болю мацаючи їх. Вибирали найміцніших та найздоровіших. Але про яку силу можна було говорити після тривалого голодування та щоденної непосильної праці? Деякі з вербувальників трохи знали польську мову. І коли палицею було показано, якого хлопця вони вибрали, то наказували: «Пшежегнайся!» – «Перехрестися!». Тих, хто не вмів перехреститися, називали комуністами і відмовлялися брати на роботу. Отож, вибрали з-поміж нас понад сотню, вишикували в колону і повели в напрямку Драмбурга. Дорогою зустрічалися цивільні німці, котрі питали вахманів, куди таких нужденних ведуть. А ті у відповідь: «Нах бауер» – «До господарів». Знову посадили нас до вагонів, закрутили дротом двері й повезли кудись на північ. Страшенно хотілося їсти, і я почав робити жувальні рухи губами – здавалось, від цього минають приступи голоду.

Заскрипівши гальмами, поїзд зупинився. Двері відчинились, і полонені побачили вокзал, заповнений пасажирами. Вахмани наказали швидко вийти з вагона. Перед нами стояла бочка з якоюсь подобою їжі. Ми підходили по черзі до неї, і вахман власноруч розливав темну бурду у наші консервні банки. Потім до в’язнів приставили нову команду вахманів. Їхнім начальником був високий товстун у званні унтер-офіцера. Видно було, що в армії він недавно, бо рухався надто повільно, ходив аж ніяк не армійським кроком. Мав дуже сильний голос, і постійно лунав його крик – то на нас, то на підлеглих вахманів.

Минувши невелике село, вийшли на дорогу, обсаджену з обох боків фруктовими деревами. На землі валялись багато яблук й груш. Голодні люди, вловивши момент, коли вахман відвернеться, хапали плоди і миттю з’їдали. Вахмани бачили це, але мовчали.

Увійшли в село. Акуратні муровані будинки, покриті червоною черепицею, стояли по обидва боки дороги. Дійшовши до гарної двоповерхової садиби, обнесеної високим муром, колона зупинилася. На воротах під аркою висіла вивіска: «Граф Яневич». Через дорогу виднілись величезні хліви, тік, де лежали копиці необмолоченого хліба. В саду, де колись, певно, була стайня, а тепер барак, підготували місце для полонених – територію обгородили колючим дротом, аби хтось не надумав утекти. Посередині бараку стояло щось подібне до довжелезного стола. З обох боків лавки – палі з прибитими до них дошками. Попід стінами лежала солома, прикрита ковдрами. Біля конюшні вдень і вночі стояв вартовий зі зброєю напоготові.

Полонених швидко розмістили по «ліжках», потім вахман узяв двох хлопців і повів їх у прибудову графського будинку. Там полонені-французи готували їжу. Дали нам гороховий суп, на який зголоднілі люди накинулись, наче вовки. Здався той суп надзвичайно смачним. Та опісля всім поздувало животи, почалися сильні різі, у багатьох піднялася температура – мучились всю ніч. Лише різкий звук вахманового свистка підняв хворих людей на ноги і погнав на сніданок. Цього разу ніхто з полонених супу не їв. Нас вивели у двір, перерахували. На плоті біля графської садиби висіла величезна географічна карта, на якій прапорцями було відзначено просування німецьких військ. Гірко було дивитися на це, а нацисти з неприхованою радістю мало не щодня підсували прапорці все далі й далі на схід.

Удар по залізній рейці означав початок робочого дня для місцевого населення, точніше для жінок і дівчат, бо чоловіки були на фронті. Розмовляти з нами німкеням суворо заборонялося. Одягнуті вони були в штани, короткі куртки, голови пов’язані хустками. У кожної за спиною висіла торбина з їжею. Отож, попереду йшли дівчата, за ними – полонені в оточенні шістьох вахманів. Кожен ніс рушницю, а один тягнув ще й кулемет.

Колона вийшла за село, у поле, де, скільки не кинь оком, простягалися плантації картоплі та брукви. Вдалині виблискувала якась велика темно-сіра пляма. Казали, що то Балтійське море. По безкрайому картопляному полю, наче великий жук, дряпався одноциліндровий тракторець на гумових колесах. Він тягнув картоплекопача, лапи якого то згинались, то розгинались, викидаючи позад себе бульби. Їх треба було визбирати із землі у дротяні кошики, а потім висипати у високий бортовий віз. На ньому сидів бригадир, який вів облік вибраної кожним полоненим картоплі і давав номерок-папірець. Казали, що ці цидулки треба зберігати, бо за них можна одержати леза для гоління. Цивільним німцям оплачували ці папірці. Після картоплі збирали брукву. Очищену від гички, її звозили в кагати, а гичку переробляли на силос.

О десятій тридцять свисток оповіщав час сніданку. Полонені сідали на землю, жадібно дивлячись, як німкені смакують бутербродами, запиваючи чорною ерзац-кавою. Об одинадцятій свисток знову кликав до роботи. О першій всі – і полонені й німкені, йшли в село на обід. Там на нас чекав ополоник супу. Добову норму хліба давали, як і раніше, увечері. О шостій вечора робота закінчувалась.

Граф Яневич жив неподалік у своєму палаці. Іноді приїздив на поле у невеличкому візку, запряженому одним конем. Часто разом з ним приїжджав гарний хлопчик років десяти, мабуть, його син. Граф ніколи не підходив близько до полонених. Далеко від нас залишав хлопчика у фаетоні, а сам ходив, роздивляючись, чи добре вибрана картопля. Було йому років під сорок. Високий, стрункий, в зеленому піджаку, в широких штанях, напущених на шкарпетки. Носив окуляри. Згодом ніхто з полонених його не бачив.

Вщерть наповнений бортовий віз доставляв картоплю до кагатів, на яких працювало кілька літніх німців. Німцям-поденникам граф платив картоплею. Щодня одна–дві гари розвозили її по хатах поденників. Коли ми йшли на обід та увечері додому, німецькі жінки співчутливо дивилися на нас, стараючись дати хоч що-небудь з їжі. Всі вони – добрий десяток сіл, що розкинулись на землях, скільки було видно оку, працювали на графа. Маєток мав декілька тисяч гектарів орної землі.

Саме тут ми побачили селян, які були справжнісінькими бідняками. За що ж воюють німецькі солдати, основна маса яких походить з таких сімей? Очевидно, Гітлер пообіцяв їм золоті гори в результаті виграної війни, світове панування, багатство і владу над завойованими народами.

Німецькі дівчата нудьгували, особливо у вихідні. Отож вони самі підходили до вартових, заговорювали з ними, жартували. Один вахман дозволив їм якось навіть заглянути всередину барку, де жили полнені. Вони з острахом оглянули все навколо і з огидою вийшли надвір.

Польові роботи закінчувалися. Нас почали водити на обмолот жита. Снопи були складені у величезній стайні – напхано під самісінький дах за допомогою стрічкового транспортера, який нині височів посередині приміщення. Під стіною стояла електромолотарка. Обмолочене зерно зразу ж віялось і, очищене, зсипалось у підставлений мішок. Працювали тут і німецькі дівчата, які були на вибиранні картоплі. Вони загравали з вахманами, реготали, а ті щипали їх та обіймали. Навіть товстий унтер-офіцер вдавався до жартів-залицянь.

Наближалася зима, і наша зношена одежа не зігрівала немічні й худі тіла. Жодних новин із зовнішнього світу ми не отримували, бо, крім французьких полонених, тут нікого не було. Ні вони нас, ні ми їх не розуміли. Знали лише по кілька німецьких слів, тому спілкувалися, допомагаючи собі жестами.

Життя в стайні, у бруді дало перші плоди: у полонених завелися воші, почалися хвороби. Один хлопець помер. Поховали його на німецькому кладовищі, під муром. Боротися з бідою не було як, навіть подоби мила для миття рук полоненим не давали.

У бараку почався тиф. Захворіло близько третини полонених, і німці почали кудись відвозити їх. Ми здогадувались, що проводжали їх в останню путь. Якось захворів і мій друг Борис: піднялася температура, парубок падав з ніг. Всі знали: якщо німці помітять, що хтось хворий, – відправлять ТУДИ. Міцно тримаючи Бориса під руку, я повів його на роботу. З горем-бідою забрались наверх, і там Борис лежав, а я працював за двох. Про якусь медичну допомогу не могло бути й мови. Адже ідеєю фікс німців було знищення якомога більшої кількості «синів Шталіна», я нас знущально називали. Злякавшись, що хвороба може перекинутись і на місцеве населення, німці вирішили нас ізолювати. Повернувшись увечері з роботи, дізнались від французів, які працювали на кухні, що завтра нас відвозять до «Гаммерштайну-315». Французи хитали головами: «О, не ґут» – «О, не добре».

Вранці поріділа колона вирушила у вже знайомому напрямі. Дорогою знесилених людей щиро пригощали штурханами прикладів, горлаючи «Шнеллєр! Шнеллєр!» – «Швидше! Швидше!» Та ніхто не звертав на ці окрики уваги. Куди було поспішати? Адже там, куди нас женуть, – справжнісіньке пекло. Я ледве переставляв ноги, та ще тяг під руки Бориса. Дійшли до станції. Один полонений впав. До нього підбіг вахман, вдарив ногою. Той не вставав. Тоді вахман загнав багнет у напівживе тіло. З грудей нещасного вирвалося ледве чутне: «Помстіться за мене!» Всі закам’яніли. Пройшовши ще трохи, колона зупинилася біля товарного вагона. На сусідній колії стояв пасажирський потяг, з прочинених вікон якого долинали сміх і веселі німецькі пісні. З-за шибок виглядали молоді німкені у військовій формі. Сміючись, вони кричали: кого ж ви охороняєте, тіні якісь, а не люди. Тоді один з вахманів вибрав з-поміж нас найсильнішого і найвищого хлопця – українця Петра і штовхнув його вперед. Німкені принишкли, дивлячись на красеня. Тут почулися крики: «Ауф ваґен, швайне!» – «По вагонах, свині!» І нас знову заштовхали до вагонів. Крізь дірку між дошками я бачив, як пролітають будиночки колійних обхідників, залишилися позаду у сірому мороці станційні споруди. Лісові краєвиди змінювалися полями, знову ліси і знову поля. Поїзд мчав цілий день і цілу ніч. На осінніх полях працювало багато людей. Раптом різко запищали металом гальма, поїзд зупинився. Двері відчинились. «Раус! Раус!» – загорлали вахмани. Дехто зіскочив, решта повільно спускалася з високого вагона, когось знімали, наче малих дітей, товариші. Роздивившись довкола, зрозуміли, що прибули на усім знайому зупинку неподалік табору-шталагу «Гаммерштайн-315». Дорога була перегороджена шлагбаумом, біля якого стояв вартовий. Підійшовши до нього, вахман передав папери. Полонені, які не могли йти, сіли на землю. Вахман, побачивши, що люди й справді зовсім безсилі, наказав викликати табірну машину. У відповідь вартовий крикнув: «У таборі машин нема. Всі відправлені під Москву». Така звістка дещо поліпшила нам настрій. Виходить, під Москвою німцям непереливки.

Здоровіші підняли слабших, і колона поволі рушила до табору. Надворі було страшенно холодно. Ось і знайомий ліс, який хоч трохи стримує пронизливий вітер. За час нашої відсутності табір дещо змінився. Тепер німців тут було набагато менше, всю «брудну» роботу виконували поліцаї – вони били, ганяли полонених, добивали хворих, дуже часто з власної ініціативи.

Важко хворих помістили в окрему клітку – кранк-барак, недавно збудовану споруду з необпаленої цегли. Решту полонених порозвозили по цегляних бараках. Посередині кожного була непоштукатурена піч, попід стінами стояли трьох’ярусні нари, вимощені дерев’яною стружкою. На весь барак було одне вікно, замість дверей – лише місце для них. Посередині ледве жевріла електрична лампочка. На подвір’ї була водяна колонка. Кожен відділ мав свої номери, які висіли при вході в барак. Зовні, як і раніше, табір охороняли німецькі солдати. У відділі, куди нас привели, було темно. Вахман у присутності поліцаїв взявся розміщати новоприбулих. Та, як виявилося, місця явно бракувало. Я усе ж спромігся витягнути Бориса на середні нари, де сяк-так вляглися спина до спини – повернутися, аби поміняти місцями затерплі боки, можливості вже не було. Очі роз’їдали клуби чорного диму, що виривались з печі в якій горів брикет.

Як кажуть у народі, в сім’ї не без виродка. Так було і тут. Німці знаходили запроданців, готових вислужуватися. Покидьки ці були різних національностей. За зраду платили непогано – всі, як на підбір, вгодовані, добре одягнені. На рукаві носили білу пов’язку з написом «поліцай». Впереваж були одягнені у форму совєтських командирів, підперезані шкіряними ременями, до яких були прикріплені з одного боку казанок, з іншого – плетена нагайка. Німецькі охоронці завжди ходили з вівчарками. Вахмани постійно давати вказівки поліцаям – двічі на день перевіряти кількість пеолонених, які перебувають у таборі. Кожного дня гинула маса людей, а німці мали точно знати, скільки буханців хліба треба видавати. Коли полонені йшли на обід, їх супроводжували конвоїри, озброєні гвинтівкаки у супроводі злих вівчарок.

Зима 1941–1942 рр. була страшною не лише для полонених, які не мали у що одягнутись, але й для німців – російські морози дуже допікали гітлерівцям – інформація про неймовірну холоднечу на східному фронті просочувалась і до полонених..

О 5-й ранку до бараку звикло вривалися поліцаї з вахманом, який пронизливим свистом вмить будив полонених. Поліцаї починали щосили періщити нагаями напівсонних людей, потім примушували швидко вишикуватись у колону по пять людей в шерензі й починали рахувати. Затим гнали на сніданок. Ми з Борисом, який уже почував себе значно краще, крокували поряд. Одного разу, коли ішли на сніданок, помітили біля кухні невеличку купку картоплі. Якийсь полонений прожогом кинувся до неї, вхопив одну картоплину. Та не встиг стати на місце, як куля вахмана відібрала йому життя. Лежав він на цій купі цілий день, наче пересторога для інших.

Після сніданку всіх полонених гнали на спеціальний плац, де примушували марширувти і співати. Досі в пам’яті відлунюється стоголоса пісня «Ой у лузі, при лужку». Тоді це була пісня смерті. Після останнього куплету командували «Бігом!» Зрозуміло, що хвора людина не мала сили бігти разом з усіма і пленталася позаду. Таких хапали і відправляли у кранк-батальйон. Звідтіля одиниці повертались живими.

Табір був переповнений. За підрахунками самих бранців, тут перебувало понад 50 тисяч військовополонених. У таборі спалахнула епідемія тифу, людей ніхто не лікував. Німці все ще вірили в близьку перемогу, одним із їхніх першочергових завдань було знищити якомога більше совєтських військовополонених.

Усі клітки в таборі були однаковими, стандартними, крім кранк-батальйону. Сюди зганяли людей, у яких виявляли хоча б найменші симптоми хвороби. Полонені боялися цієї «клітки смерті» і добровільно не зголошувалися з приводу недуги, тому поліцаї самі виявляли заслаблих і силоміць заганяли їх до кранк-батальйону. За ніч людей там добивали, а вранці викидали за колючий дріт. Ще напівживих вантажили на спеціально виділений великий віз. Для закопування в землю померлих була виділена з числа полонених спеціальна «тодт-команда». Дехто з полонених мав вставлені у роті золоті коронки. Отож, помітивши це, поліцаї спеціально нещасного добивали, а зуби виривали тут же. Один поліцай назбирав повний протигаз золота. Та одного дня його знайшли мертвим – хтось пустив йому кулю в лоб.

Якось після вечері мені стало погано. Ледве виліз наверх і втиснувся поміж товаришами. Лежав, тихо постогнуючи. Раптом до бараку вскочили поліцаї і закричали, допитуючись, чи є хворі. Один полонений сказав, що хтось стогне. Борис закрив мені рукою рот. Гнітюча тиша зависла в повітрі. Так і не виявивши нікого, поліцаї пішли. Вранці мені погіршало. Та на сніданок змушений був йти. У колоні стояв ні живий, ні мертвий. Ноги підкошувались, страшенно хотілося пити. Голова опустилася на груди, похитнувся, та Борис вчасно підхопив мене. Поліцай помітив це, підскочив, свиснула у повітрі нагайка, різонула по обличчю, замалим не вибравши око. Після сніданку – «заняття спортом». Подумав, що це останній в моєму житті день.

Попереду був марш з піснею, біг. Побачивши, що мене обганяють, зібрав останні сили і вирвався уперед. Позаду залишився з добрий десяток людей. Пролунав свисток про кінець бігу. Тих, хто впав, підбирала «тодт-команда» у кранк-батальйон. Цього разу вдалося вирватися з лабет смерті. Дорогою до бараку, проходячи повз кранк-батальйон, помітили віз, доверху навантажений голими трупами, мов снопами. Здавалося, що то самі скелети, обтягнуті шкірою. Кожен подумав, що скоро і його черга зайняти місце на возі. А так не хотілося помирати на чужині, лежати у ворожій землі…

Увечері хлопці підсадили мене на нари – сам уже не міг туди залізти. Від нестерпного болю застогнав. Добре, що Борис був поруч. На вході до бараку виросли постаті поліцаїв. Вони стиха перемовлялись, прислухаючись до звуків у бараці. Борис міцно затис мені рукою рот. Пройшовшись між рядами нар, поліцаї вийшли. Уранці, коли пролунав свисток, відчув, що хочу їсти. За час хвороби у мене зібралося кілька кусочків сухого хліба. Відламав кусочок сухаря, поклав до рота. За сніданком випив теплої бурди. Ніби полегшало. Та почався страшенний пронос. Нічого не трималося в шлунку. Лежачи на нарах, згадав, як колись вдома старі люди розповідали, що після першої світової війни епідемія тифу морила людей, винищуючи цілі села. Тоді люди рятувалися корою крушини. Але де взяти кору тут? Дивлячись на піч, яка курила димом, надумав спробувати лікуватися брикетом. Попрохав Бориса принести кусок брикету. Він дістав з груби теплий кусок брикету і подав мені. На кожен відділ видавали по 12 кусків брикету. Він не те, що не нагрівав приміщення, а навіть добре розгорітися не міг. На смак брикет був кислуватий, але я згриз його, наче кусок халви. Надвечір помітив, що «ліки» подіяли. Страшенно захотілося їсти. Вмент з’їв решту крихт хліба, які носив у кишені. Наступного дня відчув, що смерть цього разу відступила.

Нових в’язнів у табір не прибувало. Він став ніби ізольованим від усього світу. До епідемії тифу додалася ще одна біда – полонених почали заїдати воші. Врятуватись від них не було жодної можливості. Хтось пробував тримати одяг над димом, що валив з груби. Паразити, наче стиглі ягоди, падали на землю Але на їх місце прибували легіони інших. Дехто з бранців не витримував таких мук, зривався з нар і серед ночі біг надвір. За порогом тут же падав від кулі.

Біда робить людей добрішими. Це правда. Але водночас відчай може перетворити людей на справжніх звірів. Серед полонених були й такі, що знімали з умираючих чи мертвих одяг, потім продавали його за пайок хліба тим, хто був напівголий.

Перед бараком вирував справжнісінький базар: одні продавали, інші купували. А єдиним грошовим знаком був пайок, півпайка хліба чи кілька кусків недоїденої брукви. Я був дуже легко одягнений. Отож довелося вдатись до «торгів» – за пайок виміняв собі шинель.

Дехто з хлопців мав на ногах дерев’яні колодки. Ходити в них було незручно, але добре було те, що не пропускали холоду, на відміну від ґумових чобіт. Отож я вирішив поміняти ще й свої ґумаки на дерев’яні ходаки. Взувши один обміняний ходак, чекав, щоб зверху подали другий. Коли ж чекання затягнулось, підвів голову, а той парубок, що займався обміном, – мертвий…

З кожним днем людей у таборі помітно меншало. Ті, що залишились, почали пухнути від голоду. Глянеш вранці, коли виходять на сніданок, – всі наче набряклі, очі позападали. Подивився якось на свою ногу і злякався – сама кістка, обтягнута шкірою. На шиї та підборідді відкрились рани, які не загоювались. І жити не можна було, і смерть не приходила. Коли людина ставала такою виснаженою, пересувалася, мов привид, їй усе ставало байдужим, не хотілося жити. Ніщо приреченого не цікавило, ніякі думки не затьмарювали її атрофований мозок. Це й було метою німців – довести людей до такого стану якнайшвидше.

Минала зима. Крім обслуги у таборі ніхто не появлявся. Всі зрозуміли: прийшов кінець. Людей у таборі залишилося кілька тисяч – і це із понад 50 тисяч!

Та несподівано ставлення до полонених відчутно змінилось на краще, німці ніби подобрішали. Це вже згодом ми дізналися про поразку гітлерівців під Москвою.

Закінчення в наступному числі