Ярослав КАМІНЕЦЬКИЙ, директор Львівського науково-практичного центру професійно-технічної освіти Академії педагогічних наук України, член-кореспондент АПН України

ЯКИЙ РОБІТНИК ПОТРІБЕН УКРАЇНІ?

У сучасних умовах в Україні спо­стерігаються тенденції не­дооцінки людського фактора на виробництві, ігнорування ролі трудових ресурсів, неусвідомлення важливості підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників, формування нової виробничої культури, орієнтованої на людину та максимальне залучення персоналу до всіх справ на виробництві, вкладання коштів у всебічний розвиток особистості та її мотивацію до професійного саморозвитку, майстерності, по­треби навчатися впродовж усього життя .

Унаслідок цього протягом останніх років значно знизився потенціал кваліфікованих робітників у порівнянні з розвинутими країнами світу. В нашій державі менше 10 відсотків робітників є фахівцями високої кваліфікації, тоді як, наприклад, у США – 43 відсотки, в Німеччині – 56 відсотків. Катастрофічно старіють кад­ри: середній вік робітників у сфері матеріального виробництва становить 55–60 років. Повсюдно відчувається брак робітничих кадрів. Нау­ков­ці стверджують, що через декілька років такими кадрами будуть забезпечені лише 30–37 відсотків робочих місць на виробництві. Спа­дає престиж робітничих професій, неефективно інформується населення про попит на професії, недостатня участь суб’єктів господарювання в розв’язанні проблем професійної освіти і навчання (так у світі називають галузь освіти, яка, єдина на пострадянському просторі, ще має назву професійно-технічна).

Нерозробленість науково обґрунтованого прогнозу становлення ринку праці з урахуванням сучасних тенденцій розвитку економіки в державі спричинила неймовірні перекоси у формуванні трудових ресурсів, що породжує кадрову кризу: нестачу висококваліфікованих і кваліфікованих робітників та небувале розширення підготовки незатребуваних спеціалістів у вищих навчальних закладах.

Неувага центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також суб’єктів господарювання призвела до зниження якості підготовки і перепідготовки робітничих кадрів як у професійних навчальних закладах, так і безпосередньо на виробництві, що пов’язано із застарілою матеріально-технічною базою для професійного навчання, слабким методичним забезпеченням навчально-виховного процесу в професійних навчальних закладах. Ця діяльність є неефективною, бо не спроможна задовольнити потреби ринку праці. В Україні середньостатистичний робітник проходить підвищення кваліфікації раз у 15 років, тоді як у розвинених державах – раз у 3–5 років.

Експерти з проблем глобальної економіки стверджують, що ХХІ століття стане епохою конкуренції за робочу силу, оскільки саме людський капітал, трудові ресурси держав є основними довготерміновими факторами конкурентоспроможності економіки. Ні новітні технології, ні найдосконаліша техніка, ні комфортні умови розвитку держав без якісно підготовленого виробничого персоналу не спроможні досягти високої продуктивності праці, якості продукції та надаваних послуг. Досвід показує, що найстійкішою є економіка тих країн, в яких неухильно зростає частка високоосвічених і висококваліфікованих робітників.

Назріла необхідність виробити науково обґрунтовану державну політику розвитку професійної освіти і навчання, з урахуванням змін в економіці та суспільному житті країни, відмовитися від фінансування цієї галузі за залишковим принципом. Нерозв’язаність цих проблем є основним гальмівним фактором у задоволенні потреб держави, суспільства й особистості в послугах у сфері професійної освіти, забезпечення громадянам рівного доступу до якісного професійного навчання впродовж життя, що сприятиме економічному зростанню держави та її безпеки.

Складається враження, що в розв’язанні цих питань сучасна влада як у центрі, так і в регіонах або діє непрофесійно, або свідомо підриває основи державності – духовно-моральні устої та національне виховання молоді, економічну стійкість країни, керуючись інтересами не суспільства, а політичних партій чи амбіцій окремих політичних гравців, ігноруючи волевиявлення і потреби українського народу. Великим непорозумінням у державі є підготовка майже 80 відсотків молоді, що здобула повну середню освіту, у вищих навчальних закладах при потребі у спеціалістах менше 20 відсотків, а в професійних навчальних закладах – лише 20 відсотків при потребі 80 відсотків у кваліфікованих робітниках. Сьогодні на 10 студентів вишів припадає лише один учень професійного навчального закладу.

У час, коли в Україні відчувається величезний дефіцит робітничих кадрів, допускаються такі необдумані дії, як курс на ліквідацію ряду малокомплектних професійних навчальних закладів, не розуміючи, що ці заклади не заповнені через вкрай низький прохідний бал у вищі навчальні заклади при незалежному тестуванні (124 бали – це за п’ятибальною системою оцінювання – «трійка з мінусом»). Кількість підготовлених кваліфікованих, особливо висококваліфікованих робітників, потрібно збільшити у 2–3 рази, а Міністерство освіти і науки України вищим професійним училищам і центрам профтехосвіти не видає ліцензій на прийом учнів, хоч саме ці заклади покликані відбирати кращих учнів із професійних ліцеїв та училищ і на основі продовження терміну навчання й запровадження нових освітніх технологій вести підготовку так потрібних виробництву фахівців.

Невиваженим кроком Уряду України є постанова щодо передачі майже всіх професійних навчальних закладів на фінансування з регіональних (обласних) бюджетів, адже експеримент з регіоналізації цих закладів, який проводиться у трьох промислових територіях – м. Києві, Львівській та Харківській областях, не завершений, не апробований в інших областях, в яких є свої особливості розвитку економіки (переважання аграрного сектора, наявність дотаційних гірських районів, мала кількість професійних навчальних закладів, що не можуть забезпечити ці регіони робітничими кадрами та ін.). Це тим більш загрозливо через те, що не розподілено функції між центральними та регіональними органами управління профтехосвітою, не зміцнено їх кадрового потенціалу, законодавчо не закріплено за ними відповідного статусу і повноважень. Міністерство фінансів і Міністерство економіки України не мають методики передачі професійних ліцеїв та училищ на фінансування з Централь­ного на регіональні (обласні) бюджети. Не розв’язано й питання власності професійних навчальних закладів (нині вони – у власності Міністер­ства освіти і науки України).

У державі наболіли проблеми трудового навчання і виховання школярів, переходу середніх загальноосвітніх шкіл на профільне навчання, створення в навчально-виховних закладах усіх рівнів державної служби професійної орієнтації, мотивації учнів до здобуття певних професій і спеціальностей (лише 20 відсотків школярів мотивовані на конкретну – розумову чи фізичну – працю). Вкрай потрібна кваліфікована діагностика здібностей, придатності до здобуття певних професій, відбору учнів за рівнем знань, наполегливості в навчанні та психомоторних якостей для здобуття відповідного фаху.

Ми часто звертаємося до світового досвіду підготовки виробничого персоналу, але майже не використовуємо історичного досвіду нашого народу. Придивімось до матеріалів Першого українського педагогічного конгресу, що відбувся 2–3 листопада 1935 року в м. Львові з ініціативи Головної управи товариства «Рідна школа» в умовах нищення української освіти в польській державі. Від­кри­ваючи конгрес, голова цього товариства професор Іван Галущин­ський наголосив: «Головним завданням цього конгресу є устійнити виховання нашої молоді, що своєю можливістю вибивається понад інші справи особистого чи громадського життя. Коли наша виховна діяльність має увінчатися бажаними осягами, то вона, як і кожна інша, мусить звернутися лицем до життя, до життєвої дійсності та не сміє від неї відвертатись… Ця дійсність важна тому, бо на наших очах провалюються дотеперішні форми життя, обезцінюються давні вартості. Заразом народжується щось нове».

На конгресі працювала секція фахового виховання, де виступили інженер Роман Білинський та доктор-інженер Євген Храпливий.

У рефераті Р. Білинського «Достро­єння школи до потреб нашого господарського життя» є такі слова: «Школа тоді сповняє як слід своє завдання, коли її вихованки є придатні своєму громадянству. Коли ж багато з них не знаходить праці, то це наводить здогад, що школа не зовсім відповідає потребам суспільності». Доповідач зауважує: «Щоб пізнати, в чім суть цього недостроєння, треба прослідити зв’язок між школою, професіями та безробіттям, передусім молоді, яка в тій школі вчилася».

Очевидно, саме нинішнє «недостроєння» загальноосвітніх, професійних і вищих шкіл в Україні призвело до того, що нині кожен п’ятий працівник з вищою освітою займає посаду, яка не відповідає ні рівню, ні профілю його освіти, а кожен третій – зайнятий на роботах, що не потребують вищої освіти. За п’ять останніх років кількість фахівців з економіки та права зросла в півтора раза, тоді як інженерного профілю – лише на вісім відсотків. Тривожною є тенденція до скорочення серед економічно активного населення частки працівників із професійною освітою, майже його третина не має ніякої професійної освіти. Збереження цих тенденцій може призвести до краху наше господарсько-економічне життя.

Актуальними залишаються думки Р. Білинського: «Якщо йде про пропаганду фахових шкіл, то вона потрібна передусім між маєтнішою верствою, головно міщанською, серед якої побутують погляди, немовби практичні фахи, торгівля чи ремесло менш почесні від інтелігентських звань (професій). Ті погляди в наших обставинах шкідливі, тому їх треба поборювати і виказувати їх нестійкість. Щодо нижчості, то вона ніколи не лежить у самім званню, тільки хіба в нижчій особистій культурі даної людини. Якщо її піднесемо, то відпаде всяка можливість балачок про нижчість того чи іншого фаху». Доповідач також говорив про те, що вибір звання, тобто професії, вимагає перевірки різноманітних чинників учня: індивідуальних, психофізичних прикмет людини, стану здоров’я, затребування на працю в окремих фахах.

«Ще важніше від навчання, – говорить доповідач, – є виховання… Ус­піх у господарському житті рішають не тільки знання і розум, але й особливіші прикмети характеру, як активність, меткість, підприємливість, рішучість, послідовність, роботящість, витривалість, словність, точність і солідність. У них усіх визначну роль грає вольовий чинник, у нас, українців, не дуже сильно розвинений… Людей непересічно здібних досить у нас, та ці здібності страшно часто марнуються через слабу волю. Легше знайти в нас людину здатну до одноразової самопожертви, як до дрібної, але постійної напруги. Тому школення волі й виховання характерів уважаю справою незвичайної ваги…».

Реферат «Потреба розбудови нашого хліборобського шкільництва» виголосив теоретик громадської агрономії в Західній Україні, доктор-інженер Євген Храпливий. Він наголошував, що хліборобські школи мусять жити духом і настроєм, що ним живуть хлібороби даного району. Педагоги мусять зв’язати хліборобське шкільництво з практичним життям, хліборобська школа має своїми фахівцями обслуговувати вимоги району, бути місцем, де правильно ведеться господарювання, стати зразком для дооколичних хліборобів.

Далі Є. Храпливий говорить, що завдання хліборобської школи – не тільки вишколення доброго фахівця-хлібороба, а й виховання громадянина. Учитель хліборобської школи мусить бути не тільки добрим фахівцем-агрономом чи фахівцем іншої спеціальності, якої йому доручено навчити, але також дуже добрим педагогом і громадським діячем, що громадську працю вважає складовою частиною свого завдання як фахівця і педагога.

Ось як думали, про що дбали українські вчені-педагоги за умов перебування народу під гнітом чужої держави, у стані країни «територіально роздертої, внутрішньо розсвареної, культурно відсталої, економічно слабої».

Ось які надії покладалися на фахові школи, щоб «визволити в нації приспані, розсіяні і зв’язані своїми приватними інтересами сили, запрягти їх до праці на підйом народу, щоб піднестися, дігнати сусідів, щоб прийшов культ праці, суспільної корисності, щоб на місце нинішнього постійного питання: «Що я з того буду мати?» прийшло інше: «Що я можу дати спільноті?»

Найважливішою проблемою конгресу, його завданням було вжити «усіх своїх моральних та інтелектуальних сил, усіх своїх здібностей, щоб намітити напрямні національного виховання».

На секції українознавства відчитав реферат на тему «Українознав­ство у вихованні молоді» відомий український поет і драматург, професор-педагог Василь Пачовський. Він наголосив: «Ми вповні свідомі того, що українське свідоме покоління виховає тільки школа з українською мовою навчання, але пройнята наскрізь національним духом не зі становиська боротьби і ворожнечі до сусідів, а зі становища любові рідного краю… Коли школа з українською мовою навчання не має того хребетного стовпа, то вона виховує безхребетну інтелігенцію, яка в хвилі бурі і натиску готова до зміновіховства, як безхарактерна, здібна до ренеґатства не тільки свого народу, але й держави».

Які актуальні для нашого сьогодення думки і слова!

Надзвичайно важливими є висловлені доповідачем думки: «учитель мусить все вчитися, з кожної відомості черпати прочитаний матеріал до своєї святої цілі – вічно творити, переживати і ніколи не повторюватися». Він «як громадянин і як людина має вічно образуватися і творити душею новий світ нового покоління… Він має творити нових людей, він формує через своїх вихованців родину, місто, громадянство, цілу націю».

Чи є такими сучасні вчителі, 70 відсоткам яких, за свідченням академіка Івана Зязюна, батьки й учні при анонімному опитуванні висловили недовіру?!

Перший український педагогічний конгрес порушив багато і на сьогодні гостроактуальних проблем й у своїй резолюції підкреслив: «Повне національне виховання в усіх ступенях, категоріях і щаблях шкільних і ви­ховних установ потребує господарського наставлення, і вони є одним із основних програмових елементів. Тому освіту вчительства повинно заокруглювати також знання економічних і господарських наук».

Нині найбільша частина бюджету нашої держави витрачається на соціальну сферу, в тому числі й освіту, хоч на практиці бачимо дуже низький рівень підготовки спеціалістів і кваліфікованих робітників – вони не спроможні забезпечити високу продуктивність праці та якість товарів на ринку.

У народі побутує думка, що нові лідери-керівники держави зможуть досягти швидкого зростання добробуту незалежно від результатів людської праці. Однак, процес розвитку економіки є еволюційним і довготривалим. Про це свідчить досвід розвинених країн, які століттями йшли до високого рівня життя. Лише через формування ринкових відносин, мобілізацію самого народу до продуктивної праці, розвитку підприємництва, насичення ринку вітчизняними товарами, повсюдної організації якісної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації виробників можна досягти зростання життєвого рівня населення.

Дослідження показують, що молодь в Україні в основному орієнтується на здобуття престижних, високооплачуваних професій. У результаті обирає не ті професії, до яких має відповідні дані і можливості. Часто молоді люди не здатні оволодіти обраними професіями на необхідному рівні, відповідно до вимог ринку праці та потреб держави. Більшість випускників середньої школи уникає професій, які потребують великих затрат фізичної сили, вважаючи їх непрестижними. Звідси великий дефіцит робітничих професій в Україні. Не сприяють професійному самовизначенню й загальноосвітні школи (технологічний напрям профільного навчання – підготовки до професій з інженерії, техніки, механіки, а також робітничих професій обрали тільки 52 з усіх 20 тисяч шкіл держави).

Наслідком такої «професійної орієнтації» є різке збільшення кількості осіб, що здобувають вищу освіту, і стрімке падіння рівня й якості їхніх знань та вмінь, бо у вищі навчальні заклади потрапляють практично всі, хто може оплатити навчання. Держава отримує спеціалістів низького рівня і не тих професій, яких гостро потребує.

Не сприяють поліпшенню ситуації й органи управління освітою (Міністерство освіти і науки України в минулі роки видало ліцензій на навчання у вищих навчальних закладах більше, ніж сумарно є всіх випускників середніх шкіл, закладів профтехосвіти, технікумів і коледжів, що дають середню освіту).

Показовим є й те, що кількість вищих навчальних закладів в Україні в чотири–пять разів перевищує кількість вишів в окремо взятих країнах: Великобританії, Франції, Німеччині, Італії, Іспанії, Польщі, Румунії. При тому більшість приватних вишів в Україні не має власних приміщень, відповідної кількості науково-педагогічних кадрів, не займається науково-дослідною роботою. В багатьох нав­чальних закладах процвітають корупція, хабарництво, побори із студентів за складання заліків та екзаменів, що призводить до ситуації, коли студенти фактично не вчаться, не відвідують бібліотек, не читають відповідної літератури, підручників і посібників.

У заклади професійної освіти в основному йдуть випускники шкіл, батьки яких не спроможні платити за навчання, або ті, котрі при незалежному оцінюванні отримали менше 124 балів, що відповідає за п’ятибальною системою «двійці з плюсом» , тобто це діти нижче середнього рівня розвитку. Проблематично, чи можна з них у потрібній кількості підготувати робітників високої кваліфікації – «професорів» своєї справи. Чи не через такий стан з підготовкою кадрів маємо багато аварій, катастроф, нещасних випадків, заподіяння шкоди та інших негативних явищ?

Дослідження показують, що понад 60 відсотків українських студентів після здобуття вищої освіти мають намір працювати за кордоном, у заможних країнах. Отже, здебільшого наша молодь не збирається працювати над тим, щоб змінити ситуацію в нашій державі на краще.

Україна значною мірою є кримінальною державою, а це пов’язане з незадовільним вихованням молоді. Водночас опитування та дослідження серед дітей та юнацтва показують, що українська нація ризикує перетворитися в націю безпробудних п’яниць і курців, адже за інформацією Всесвітньої організації охорони здоров’я, Україна посідає перше місце у світі із зловживання дітьми та молоддю алкоголем і нікотином.

Виправити ситуацію з вихованням і перевихованням молоді, прищепити їй любов до праці, до майбутньої професії, до своєї держави можуть професійні навчальні заклади. Саме в них молодь систематично вчиться працювати, застосовувати знання на практиці, перетворювати їх в уміння, набувати професійних навичок. Тільки в цих закладах є педагоги-майстри виробничого навчання, котрі мають вищу освіту різних рівнів акредитації, високий робітничий розряд і досвід роботи на виробництві. Особистий приклад майстра – найголовніше у становленні майбутнього фахівця-професіонала. В цьому типі навчальних закладів є великий педагог – труд, на який відводиться більше половини навчального часу. А труд, як підкреслював видатний український педагог Василь Сухо­млинський, є коренем моральності. Ці навчальні заклади не є тупиковими. В них учні здобувають повну середню освіту, і кращі з них мають можливість продовжувати навчання у вишах за своїм профілем. Як показує вітчизняний і зарубіжний досвід, добрими інженерами, спеціалістами різних галузей виробництва і сфери по­слуг стають саме випускники нав­чальних закладів професійної освіти.

Очевидно, що зростання обсягів науково-технічних знань вступає у суперечність з психо-фізіологічними можливостями учнів: для засвоєння нового матеріалу необхідно передбачити більш тривалі терміни навчання (загальноосвітня школа переходить на 12–річне навчання, а професійні навчальні заклади?).

Автоматизація, інформатизація виробництва, швидка зміна техніки та технологій вимагають професійної мобільності працівника, його соціальної адаптації. Виникає потреба відбору найбільш здібних, обдарованих підлітків для підготовки «професійної еліти». Це має здійснюватися шляхом інтеграції змісту, форм і методів навчання. Стає доцільною інтеграція різних типів професійних навчальних закладів (створення галузевих навчально-практичних центрів, центрів професійної освіти тощо).

Інженерно-педагогічним працівникам професійних ліцеїв та училищ і підприємств право керувати виробничою практикою має надаватись лише після педагогічної підготовки, що підтверджується відповідним сертифікатом, який дозволяє стати керівником практики та отримувати за цю діяльність грошову доплату.

За останні роки в Україні змінилися соціально-економічні умови, вони вимагають розробки нових управлінських засад. Традиційна модель професійно-технічної освіти вичерпала себе. Галузь потребує глибокого реформування.

Функціонування цієї галузі ускладнюється недосконалістю управління нею, яке базується переважно на нормативних документах та досвіді минулого, не використовуються можливості управлінської науки (прогнозування, моніторинг, врахування принципів самоорганізації тощо). Зміст управлінської діяльності базується на застарілих, малоефективних формах, методах і засобах. Недостатній контроль здійснюють державні органи управління за діяльністю більш як 1,5 тисячі відомчих та приватних навчаль­них закладів, що займаються професійною підготовкою, перепідготовкою і підвищенням кваліфікації робітничих кадрів. Застарілі механізми ліцензування нових професій не дозволяють швидко реагувати на зміни ринку праці. В технологіях управління професійною освітою і навчанням не застосовуються методи соціальної й економічної діагностики. Низьким є інформаційно-аналітичний потенціал як центру, так і регіонів, багато ще консерватизму, професійної непідготовленості керівників усіх рівнів управління до розв’язання стратегічних і тактичних проблем розвитку системи професійної освіти і навчання.

Нагальною потребою є впровадження нових моделей державно-громадського управління підготовкою кваліфікованих робітників з необхідністю підвищення ролі і відповідальності соціальних партнерів за реалізацію кадрової політики в регіоні. Потребують удосконалення механізми взаємодії місцевих громад із професійними навчальними закладами. Адже брак концептуальних програм розвитку регіонів, регіональних планів підготовки кваліфікованих робітників, науково обґрунтованих прогнозів змін на ринку праці, жорстка централізація управління стримують поступ професійної освіти і навчання. За в цілому позитивного процесу регіоналізації професійної освіти перехід її на децентралізовану систему управління в усій державі має здійснюватися поступово, враховуючи стан розвитку ринкових відносин та професійної освіти в конкретних регіонах.

Важливо, щоб дві головні структури управління – державна (цент­ральна) і регіональна розвивалися в діалектичній єдності, в органічній взаємодії та постійно коригували близькі й віддалені цілі, які мають стати основою для впровадження інноваційних управлінських технологій.

В Україні має бути розроблена і законодавчо закріплена стратегія розвитку трудових ресурсів у повній відповідності з сучасними вимогами ринку праці щодо потреб у висококваліфікованих і кваліфікованих робітниках. Треба ухвалити її закон про соціальне партнерство в системі професійної освіти, тобто врегулювати взаємовідносини з підприємствами та іншими соціальниими партнерами. У стратегії розвитку трудових ресурсів мають визначатися пріоритети в підготовці виробничого персоналу в системі професійної освіти і навчання та на виробництві, встановлюватися певні пропорції щодо реальної потреби у кадрах. Фінансування підготовки кваліфікованих робітників у професійних навчальних закладах має бути багатоканальним, тобто інвесторами стають органи державної, регіональної, місцевої влади і роботодавці; доцільно створити умови для залучення додаткових позабюджетних коштів. З цією метою на законодавчому рівні потрібно встановити відповідні пільги для суб’єктів господарювання, інших сторін.

Формуванню ефективних фінансово-економічних механізмів сприятиме розробка методики розрахунку вартості підготовки кваліфікованих робітників з урахуванням складності професій, базової моделі нормативу бюджетного фінансування на одного учня; цільового фінансування перспективних прикладних досліджень і соціально-освітніх проектів; запровадження нових економічних механізмів її функціонування, стимулювання інвестицій юридичних і фізичних осіб у розвиток професійної освіти, розмежування бюджетного і позабюджетного фінансування професійних навчальних закладів, здійснення їх економічної діяльності на засадах неприбутковості.

Розвиток професійної освіти в Україні залежить від багатьох чинників, зокрема: державної політики в цій сфері; врахування світових тенденцій у науково-технічному поступі різних галузей виробництва; якості державних стандартів; науково-методичного забезпечення підготовки робітників; формування нової генерації педагогів професійної освіти, їх педагогічної майстерності та соціальної захищеності; участі роботодавців у підготовці сучасного виробничого персоналу і створенні необхідної матеріально-технічної бази навчальних закладів.

Науково-технічний прогрес ставить нові вимоги до рівня освіти і підготовки на лише спеціалістів, а й робітників, праця яких інтелектуалізується. Разом з тим, як зауважує президент Академії педагогічних наук України В.Г. Кремень, «В умовах постійного загострення міжнародної конкуренції й нашого істотного технологічного відставання від провідних економічно розвинутих країн світу професійна підготовка фахівців має бути орієнтована на випереджувальний розвиток вітчизняної економіки». Цьому завданню має відповідати й розумне кількісне співвідношення у професійній підготовці спеціалістів у вищих і кваліфікованих робітників у професійних навчальних закладах. Це питання потребує негайного роз­в’язання, бо перекоси в підготовці у вищих і професійних навчальних закладах не відповідають головному принципові освіти – природовідповідності. Зрештою, досвід багатьох країн – Німеччини, Франції, Австрії, Бельгії, Фінляндії, Чехії засвідчує, що пропорції у підготовці молоді у вищих і професійних навчальних закладах становлять приблизно 30–70 відсотків.

Хочеться вірити, що нагальні потреби Української держави та її економіки змусять виправити ситуацію, а суспільству вистачить здорового глузду і снаги для того, щоб забезпечити кожній людині умови для розвитку відповідно до її генетики, внутрішніх сил, таланту, можливостей і здібностей для формування її духовності та професіоналізму.