ДРУГА СВІТОВА – ДВІ ПОРАЗКИ І ДВІ ПЕРЕМОГИ
8 травня 2009 року минуло два роки від дня смерті відомого українського політолога, філолога, публіциста, філософа, ідеолога українського націоналізму, громадського діяча Василя Іванишина (1944–2007). Пропонуємо увазі читачів осмислення В. Іванишиним такого складного феномена нашої культурно-політичної дійсності, як 9 травня. На жаль, політиканські спекулювання довкола цієї дати останнім часом не зменшилися, а посилилися, тому думки, висловлені автором чотирнадцять років тому, своєї актуальності не втратили.
Разом з усім світом наближаємось до круглої дати – 50-річчя краху одного з найграндіозніших обманів і одного з найкривавіших людиноненависницьких режимів в історії людства – німецького націонал-соціалізму.
Це була війна воістину планетарного масштабу: шість десятків країн об’єднали свої зусилля, аби здолати гігантську і, здавалося б, досконалу військово-політичну машину знищення, витворену гітлерівським націонал-соціалізмом з Німеччини та її сателітів.
Мільйони людей загинули в цій борні – як воїни чи жертви, і день закінчення в Європі Другої світової війни – це, передусім, день світлої і вдячної пам’яті про них.
Чи варто сьогодні, коли серед нас ще так багато людей, які зі зброєю в руках протиставлялися націонал-соціалізмові, доводити, що націонал-соціалізм був уособленням Зла, що перемога над ним була необхідна людству, а відзначення роковин цієї перемоги природним і доцільним? Більше того, святкування перемоги над націонал-соціалізмом необхідне – і як данина пам’яті, шани і слави тим, хто здобував цю перемогу, і як пересторога тим, хто мріє за допомогою тої чи іншої людиноненависницької ідеології досягти світового панування, і як нагода для всіх чесних людей світу утвердитися в думці, що в цьому світі всяке зло, яке виступає проти законів Божих, людських і природних, кінець кінцем таки буде подолане. А наш обов’язок – об’єднуватися довкола ідей Добра і сміливо протиставлятися Злу, яке самою своєю природою приречене на поразку. Не випадково всі релігії світу вчать, що абсолютним може бути тільки добро, втілене в ідеї Бога, але ніколи абсолютним і вічно панівним не може бути зло – у якій би формі воно не виступало. Бо вічність належить добру, а не злу.
Чому ж тоді наближення 50-річчя перемоги над націонал-соціалізмом і в Україні, і в Росії, і в інших державах, що постали на руїнах імперії – СРСР, сповнене такого драматизму? Чому світлі моменти перемоги людяності над людиноненависництвом заступаються злобними, безапеляційними осудженнями, непримиренною конфронтацією? Чому осмислення в нас Другої світової війни, її причин, перебігу, наслідків та уроків є таким контраверсійним, різнополюсним і задовольняє кожного разу лише певну частину суспільства, а в іншої викликає обурення?..
Цих «чому» нагромадилося вже і виникає ще так багато, що в них губиться сама подія, сама суть перемоги, здобутої колективними зусиллями людства у небувало кривавій боротьбі. Перемога над націонал-соціалізмом стала об’єктом політичних спекуляцій і махінацій, засобом досягнення перемоги над політичними суперниками і реалізації власних, часто далеко не чистих задумів. Чи не відчувається цей дух конфронтації скрізь і всюди: у радіо- і телепередачах, у газетах і журналах, в атмосфері зібрань політиків і, особливо, ветеранів німецько-радянської війни та ветеранів національно-визвольних змагань?
…Дивна і відповідальна роль випала нинішньому поколінню – розв’язувати суперечності і вирішувати проблеми, успадковані часто з далекого минулого, бо інакше не можемо просунутись по шляху в майбутнє.
Так, ще в 1054 році відбувся розкол єдиної християнської Церкви, а ми повинні вирішувати цю проблему зараз, бо саме через Україну проходить кривава межа цього розламу. Ще в 1596 році відбувалася Берестейська унія, а згоди серед християн України не досягнуто й досі, і далі доводиться переконувати збаламучених в очевидному: де збереглася унія, там було збережено українство в українцях. Ще в 1654 році Б. Хмельницький приєднав Україну до «єдиновірної» Москви, а чимало українців і досі не вірять у спроможність України жити самостійним державним життям. Ще в 1917 році народи Росії раділи з падіння імперії, а імперські сили нинішньої Росії все більше загрожують незалежності сусідніх суверенних держав, зокрема, України. Ще в тому ж 1917 році було проголошено гасло «Землю – селянам», а наші політики й досі дебатують, чи варто їм цю землю віддавати. Ще в 1929 році внаслідок сталінського «великого перелому» було зламано хребта нашому землеробству, але знаходяться й дотепер люди, що прагнуть зберегти цей колгоспний перелом навіки, хоч і під іншими назвами… Ще в 1945 році здобуто перемогу над націонал-соціалізмом, а ми й досі не осмислили, а що, власне, сталося і як нам оцінювати цю перемогу…
Кожна з названих проблем, на жаль, не є чисто академічною. Кожна з них присутня в нашому житті, використовується противниками української державності, ділить наше суспільство на ворогуючі групи, загрожує нам конфліктами і катаклізмами.
Сьогодні на черзі – проблема ставлення до святкування 9 травня. Вона й надалі буде яблуком роздору та об’єктом спекуляцій, якщо закривати очі на правду про Другу світову війну.
Якби світова війна була лише війною з націонал-соціалізмом, то все було б просто і ясно. Однак це була, передусім, війна імперіалістична – за метою, характером і наслідками. Але визнати це переможцям було і є невигідно: здобута ціною мільйонів людських жертв перемога над націонал-соціалізмом і національно-визвольна боротьба на території імперського СРСР – усе це ніяк не в’язалося з ялтинським поділом світу між імперіалістичними хижаками. А тому і на Заході, і на Сході й досі вигідно ігнорувати той факт, що під час імперіалістичної Другої світової війни було три види збройних протистоянь:
а) боротьба з німецьким імпернацизмом;
б) боротьба з російським імперкомунізмом;
в) боротьба національно-визвольна.
Усі ці протистояння відбувалися не окремо, послідовно, почергово: вони сплелися у складний клубок, і кожна група, що уособлювала ту чи іншу потугу, вела смертельну боротьбу на знищення з двома іншими. І в цих трьох різних видах боротьби були свої союзники, свої герої й мученики, свої поразки й перемоги, свої переможці й переможені.
Що світова війна не зводилась до боротьби з націонал-соціалізмом, добре видно навіть з кількох прикладів. Хто розгромив Польщу, а потім влаштовував спільні військові паради на відзначення цієї перемоги? – Імпернацисти й імперкомуністи. З ким боролася Фінляндія в 1939–1940 роках? – З радянським імперкомунізмом. І підтримувала фінів у цій війні націонал-соціалістична Німеччина. На якій політичній платформі гуртував свою армію генерал Власов? – На платформі антикомунізму та російського імперіалізму. І робив це з благословення націонал-соціалістів. З ким воювала польська АК – Армія Крайова? – З німецьким націонал-соціалізмом, радянським імперкомунізмом та українським національно-визвольним рухом…
Хто боровся з націонал-соціалізмом? Тільки комуністи? Тільки СРСР? – Ні! З націонал-соціалізмом боролися й окуповані ними народи Європи, і західні союзники, й імперкомуністичний СРСР, і національно-визвольні рухи, зокрема українських – ОУН-УПА…
Хто боровся з комунізмом? – З ним воювали імпернацисти (і не з ідейних, а з імперських міркувань – у боротьбі за «життєвий простір»), їх сателіти, яким (зокрема, східноєвропейським) перемога комунізму загрожувала поневоленням (Румунія, Угорщина, Словаччина), національно-визвольні сили Польщі, Прибалтики, України (а в лавах УПА – представники багатьох народів СРСР).
Хто боровся проти національно-визвольних устремлінь поневолених народів? – Їх поборював гітлерівський націонал-соціалізм і сталінський більшовизм, а фарисейський і продажний політичний Захід умив руки і віддав їх на розправу російському імперкомунізмові. І якщо війна з націонал-соціалістичним окупантом закінчилася в травні 1945 року, то збройна боротьба ОУН-УПА з російським імперкомунізмом без будь-якої підтримки ззовні велася ще понад десятиліття. Коли ж буде вшановано їх – борців за свободу і державність України?
Чи всі учасники німецько-радянської війни боролися з націонал-соціалізмом? – Ні!
Ще в 60-х роках Б.Олійник писав в одному з віршів: «Одні в атаку ходили, а інші «ура!» кричали». Дехто кричить і досі. Але не про них мова. Значна частина тих, що тепер маскується під ветерана війни з націонал-соціалізмом, насправді жодного разу не вистрелили в німецький бік, а воювали з українським нардом, з ОУН-УПА – почавши ще з вересня 1939 року. Вони теж хочуть зараз святкувати СВОЮ перемогу…
У Другій світовій війні була не одна, а дві перемоги, бо в ній було дві поразки.
Перша перемога – це перемога над націонал-соціалізмом. Націонал-соціалістичний режим було знищено, націонал-соціалізм – осуджено, націонал-соціалістичних главарів – повішено. Ця перемога належить усім, хто її виборював – на фронтах і в тилу. І честь і шана за це від нинішнього і наступних поколінь належить теж їм УСІМ. Але тільки їм!
Бо друга перемога – це перемога (воєнна, але не ідейна!) сталінського імперкомунізму над національно-визвольними рухами, зокрема Польщі, Прибалтики, України, над східноєвропейськими країнами, проданими Заходом, передусім США, імперській Москві, за участь СРСР у розгромі Японії. Але за цю та інші свої «перемоги» комунізм ще й досі не дочекався свого Нюрнберга…
Безкарність породжує нові злочини. І нинішня конфліктна ситуація довкола свята перемоги викликана бажанням проімперських сил взяти реванш за поразку, одержану від національно-визвольних рухів кінця 80-х – початку 90-х років. Вони хочуть присвоїти перемогу над націонал-соціалізмом лише собі, щоб шляхом фальсифікації зробити цю святу перемогу перемогою комунізму і російського імперіалізму, видати себе за єдиного рятівника народів світу, а цим самим обґрунтувати свої нинішні зазіхання на свободу і незалежність своїх недавніх рабів.
Саме тому в Росії буде два «паралельних» відзначення свята перемоги – офіційно-державне й альтернативне імперкомуністичне.
Саме тому проімперські і прокомуністичні реваншистські сили в Україні нагнітають своє тлумачення цієї перемоги, відсікають від неї ветеранів ОУН-УПА, аби розділяти ще й цим наше суспільство, ослаблювати його у відповідальний момент національного державотворення і психологічно готувати до нового ярма. Для цього вони й досі з маніакальною наполегливістю протиставляють тих, хто в лавах Червоної Армії боровся з одним окупантом, тим, хто в лавах ОУН-УПА боровся з обома катами українського народу – націонал-соціалізмом і комунізмом.
Усвідомимо це, зробимо цю дату святом перемоги народів світу над націонал-соціалізмом, віддамо належне ВСІМ тим, що боролися з націонал-соціалізмом, – ліквідуємо ще один привід для незгоди.
Але святкувати перемогу російського імперкомунізму над поневоленими народами, зокрема над українським, змушувати українців святкувати своє «визволення» ще жорстокішим окупантом – і підло, і недалекоглядно. Зло все одно не восторжествує: воно приречене – й історією, і самим Богом.
А тому не підігруймо зловорожим антиукраїнським силам. Шукаймо шляхів порозуміння і єднання – в ім’я щасливого майбутнього України, в ім’я світлої долі наших сучасників і нащадків.
Василь ІВАНИШИН
19 квітня 1995 року