Олександер ШУГАЙ:
«ФУНДАЦІЯ ІМЕНІ ІВАНА БАГРЯНОГО СONTRA «ХАМО САПІЕНС» – ОДНІЄЇ З РЕАЛЬНИХ НЕБЕЗПЕК НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ»
(Оглядаючись на пройдене і вдивляючись у майбутнє)

Шугай Олександер Володимирович народився 15 вересня 1940 року в місті Ромни Сумської області. Закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка та міжнародні курси славістів при Братиславському університеті (Словаччина). Працював у провідних газетах і журналах України, зокрема, «Радянська Україна» (тепер «Демократична Україна»), «Знання та праця», «Дніпро», «Пам’ятки України», вида-вництво «Молодь», Всеукраїнське товариство імені Т. Шевченка «Просвіта», відповідальним секретарем Київської організації Національної спілки письменинників України, а також за кордоном.

Поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Автор поетичних збірок: «Ромен-цвіт», «Неподільність»; прозових – «По стерні босоніж»,» Крапля сонця у морі блакиту», роману-дослідження «Іван ­Баг­ряний, або Через терни Гетсиманського саду», рома­­ну-п’ятикнижжя «Притча про хату, або Со­рок святих»; есе «Багряний читає Липинського... (сторінками книги «Листи до братів-хліборобів»)», «Усе живе – тепле (нове про Григора Тю­тюн­ника)», «Як творилася «Аполлонова лютня» (сповідь ініціатора і редактора першої в XX ст. антології давньої української поезії)»; упорядкував збірки творів Івана Багряного «Під знаком Скорпіона», «До Ворскли, по рибу», «Золотий бумеранг та інші поезії», двотомник «Вибрані твори» (з авторською передмовою); переклав збірку віршів Климентія Зіновіїва до «Хрестоматії української літератури XV–XVIII ст. та окремим виданням «Золоте чересло». Автор спогадів про В. Мисика, Б. Тена, Б. Антоненка-Давидовича та багатьох інших публікацій. Ініціатор і фаховий редактор перевидань в Україні відомих, але призабутих авторів української діаспори, зокрема, Віталія Бендера, Василя Гришка, Семена Підгайного та ін. Окремі твори Олександра Шугая побачили світ у перекладах іноземними мовами. Лауреат премії імені Івана Багряного, премії «Благовіст». Як громадський діяч, був відповідальним секретарем Оргкомітету Конгресу незалежних держав колишнього СРСР та I Всесвітнього форуму українців у Києві 1992 року, головою ревізійної комісії Конгресу Інтелігенції України. Представник Фундації імені Івана Багряного (США) у Києві.

– Пане Олександре, минуло сімнадцять років незалежності України. За цей час виросло нове покоління і приємно зазначити, що з забуття, зокрема завдяки зусиллям Фундації імені Івана Багряного, яку Ви представляєте, повернуто багато імен наших славних попередників. Отже, два суспільно важливі явища одного і того ж процесу – національного відродження – не тільки стоять пліч-о-пліч, а й взаємно пов’язані між собою, чи не так?

– Безперечно, Ви маєте рацію. Виросло нове покоління і видано вартісні, духовно наснажені книжки. Як ріка не може існувати без витоків, так і нашу молодь, майбутнє нації не уявити без традицій. Оглядаючись на пройдене, можна сказати: зроблено чимало. Відтоді, коли з чужини на рідну землю повернулося ім»я І. Багряного (1992 року цьому видатному письменнику і громадсько-політичному діячеві за роман «Сад Гетсиманський» посмертно було присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка), працювати доводилося в поті чола. Узяти хоч би ювілеї: 85-річчя, 90-річчя і 100-річчя. (До речі, й рік народження письменника було уточнено: не 1907, як вважалося доти, а 1906; і не в селі Куземин, звідки родом мати Багряного, а в колишньому козацькому місті Охтирка на моїй милій Сумщині). Тож, якщо вести мову про відзначення ювілеїв, то і вони, хоч як дивно це прозвучить, залишили в моїй душі не однаково добрий слід.

– Цікаво, а чому?

– Тоді, вперше, золотої осені (Багряний народився 2 жовтня), на 85-річчя ювіляра, члени Оргкомітету (зокрема, Іван Драч, Павло Мовчан, Микола Жулинський, автор цих рядків) та шановні гості з діаспори: дружина письменника, Галина Елеазарівна Багряна з донькою Роксоляною (ФРН), голова Фундації доктор Анатолій Лисий (США), актор Ростислав Василенко (Канада) у складі чималої делегації столичних літераторів та митців авто-бусом окрилено поспішали в Охтирку, щоб там, серед земляків письменника, не тільки розповісти про нього, а й зняти ярлик прокляття, який начепили кремлівські комуністичні ідеологи. Повернути справедливість виявилось не легко, коли навіть син Багряного від першої дружини, Антоніни Дмитрівни – Борис Іванович фактично був зламаний тоталітарним режимом. (Про це я вже писав на сторінках преси і в своєму спеціальному дослідженні). Та попри все відчувалося неабияке загальне піднесення. (Воно панувало не тільки в Охтирці, а й у Харкові, Сумах, пов’язаних із перебуванням там Івана Багряного). Земляки письменника і гості, що прибули з-за кордону, з чужини, радісно обнімалися, плакали. Засяяло ж сонце правди! А тим часом у затінку, в підворітні та по інших затишних кутках або й кабінетах, усвідомлюючи свою нищівну поразку, однак не змирившись із нею, причаївся, принишк «хамо сапіенс».

– Зазвичай, «хам» – це зухвала, груба, нахабна людина, яка до культури не має жодного стосунку. Природно, що й ставлення до неї в суспільстві – зневажливе. Кого Ви розумієте під «хамо сапіенс»?

– Як на мене, «хамо сапіенс» – багатоликий, а природа його, поза сумнівом, коріниться не так у сьогоднішньому, як у дні вчорашньому. Пам’ятаєте, в Івана Багряного є стаття «Між «трупом» і «привидом»», написана тоді, коли над рейхстагом замайорів червоний прапор? Прозірливий політик зазначав: «Тепер фашизм лежить трупом. Проте за законом Марксової діалектики він хоч і вмер, але діло його ще живе, вилучаючи сморід і міазми, вилучаючи бактерії і загрожуючи якщо не воскресінням, то, принаймні, затяжними фашистськими пошестями і потворними рецидивами в різних сприятливих для того середовищах». Це сказано про фашизм. А в наступному абзаці – про комунізм, який тоді, здавалося б, торжествував: «Другий – тобто звироднілий «привид комунізму» – стоїть над трупом свого брата – перед наочним прикладом власної перспективи. І він мусить до тієї перспективи йти, підпорядкований тим самим законам тієї ж таки Марксової діалектики . (...) І це вже, власне, не є «привид». Це якраз і є те, що було так геніально визначене російським перекладом Марксового «привиду» з самого початку – «призрак», що нашою мовою означатиме – «мара»...»

Багряний не помилився. Отже, повертаючись до визначення, що таке сучасний «хамо сапіенс», можна вважати, що це – не просто грубіян чи далекий від культури невіглас, а саме доведений до затьмарення, до отупіння й цинізму, з атрофованою совістю колишній «совок», заражений, одначе, вірусом за будь-яку ціну утвердитися в соціально іншій для нього, новій і, як з’ясувалося, вельми сприятливій реальності. Образно кажучи, звідси – «сморід і міазми». Даруйте, тут я не втримаюся, щоб знову не зацитувати І. Багряного: «Герой омряченого часу стоїть на роздоріжжі і саморобною кишеньковою відмичкою хоче відімкнути уявну браму в сфері містичного, шукаючи рятунку від жорстокої правди реального. В патологічній істериці апелює до містичних сил, щоб привести їх собі і своїй худосочній ідеї на порятунок (...) Герой омряченого часу впивається отрутою патологічних візій, герой без ґрунту, як вирваний зуб зі ще живим нервом...» На цьому ганебному «героєві» – «хамо сапіенсі» – я зупинюся трохи далі, спостерігаючи його, так би мовити, в дії, в розвитку... А поки що – про згадані ювілеї.

85-річчя Івана Багряного ми відзначали в академічному драматичному театрі імені І. Франка. Підсумковий літературно-мистецький вечір пройшов натхненно, на одному подиху. Як зворушливо й переконливо звучали зі сцени виступи літераторів, представників нашої громадськості і зарубіжних гостей! (Ніколи не забуду щирих оплесків глядачів у переповненій залі та особливо теплого, підбадьорливого погляду Ліни Костенко з ложі другого ярусу!) Після того, як закінчилося літературно-мистецьке дійство, люди, мов зачаровані, ще довго стояли гуртом біля театру, не хотілося ж бо йти додому. От що являє собою справжнє відродження, свято душі! Глибоко правий був інший поет, виходець із Сумщини, і теж утікач на чужину від більшовицької інквізиції, Олександер Олесь, коли написав: «Яка краса – відродження країни!» Отож під цим знаком відродженої духовної краси ми сподівалися жити й далі.

Десь на такому, якщо не більшому піднесенні – за наданою інерцією, чи що – відбулося пошанування 90-річчя Івана Багряного. І де? Уже в Національній опері України, під головуванням екс-президента України Леоніда Кравчука. (Наголошую на цьому, як відповідальний секретар Оргкомітету, бо з Леонідом Макаровичем було добре і легко працювати, так само, як із тодішнім головою Національної спілки письменників Юрієм Мушкетиком та іншими колегами). З доповіддю виступив відомий стратотерпець тота-літарного режиму Іван Дзюба. До ювілею було приурочено заснування престижної премії імені Івана Багряного, яка, на думку Фундації, повинна вручатися за видатні заслуги в розбудові державної незалежності України та консолідації суспільства. Одне слово, інтелігенція мала підставу радіти, втішатися... А втім, не дрімав і «герой омряченого часу» – «хамо сапіенс». Беззастережно й остаточно, зібравшись на силі, він дав знати про себе уже під час наступного, 100-річного ювілею Івана Багряного.

– Маєте на увазі той ганебний факт, коли Верховна Рада України не підтримала ініціативу громадськості, щоб ювілей видатного письменника відзначити на державному рівні?

– Саме так. Верховна Рада, як кажуть, засвітилася не тим світлом, що дає дозвіл подальшого руху суспільства вперед, а навпаки: червоним. Стій, приїхали! Більше того, представник фракції комуністів, нардеп Матвєєв (однофамілець, а може й прямий нащадок капітана Матвєєва, що на честь так званого «Великого Жовтня» розстріляв у Сандармосі 1111 в’язнів!) назвав Івана Багряного «ворогом народу». І це було озвучено по радіо й телебаченні на всю Україну, отже, й на цілий світ. Якраз тоді, коли авторитетна всесвітня організація ЮНЕСКО прізвище визначного діяча, непохитного борця за волю України Івана Багряного, поруч з Іваном Франком, бо їхні ювілеї збіглися в часі, не вагаючись, занесла до Календаря пам’ятних дат! Те, що сталося на Верховній Раді, інакше, як торжеством «хамо сапіенса» в нашій незалежній Україні не назвеш.

Добре, що втрутився Президент України Віктор Ющенко, видавши Указ про вшанування 100-річчя з дня народження І. Багряного. І все-таки цей ювілей, за словами декого з працівників театру імені І. Франка, відзначався, як «закритий захід», майже підпільно (тому тут не спромоглися вивісити на видному місці навіть афішу, натомість залишили звичний для них напис: ВИХІДНИЙ ДЕНЬ, оскільки був понеділок). А тепер згадайте, як ми починали й до чого докотилися! Боляче було відчувати, що на цьому ювілейному вечорі я вже не побачив багатьох (навіть запрошених) тих, хто в попередні роки брав активну участь в урочистостях на честь видатного письменника і громадського діяча. Невже злякалися чи збайдужіли? Столична інтелігенція, звичайно ж, була. Прийшов на вечір (уявіть собі, з температурою) Іван Дзюба. Але на те ж він і Дзюба! Та не тільки прийшов, а виголосив слово про ювіляра. Певна річ, літературно-мистецький вечір відбувся. Як відбулися відповідні заходи на честь І. Багряного в інших регіонах країни. Одначе похмура тінь «хамо сапіенса» – капітана Матвєєва із урочища Сандармох, що в Карелії, та іже з ним – упала на це свято.

– Цілком поділяю Вашу думку, бо теж був на святі, приїхавши зі Львова. І тут Ви доречно згадали про Сандармох. У квітні цього року в Національній спілці письменників за участю колишніх репресованих і пере-слідуваних відбулася багатолюдна презентація унікальної книжки Семена Підгайного «Українська інтелігенція на Соловках. Недостріляні», яка коштом Фундації імені І. Багряного побачила світ у видавничому домі «Києво-Могилянська академія». Якщо не помиляюся, Ви – ініціатор і фаховий редактор цього видання?

– Так, це вже не перша книжка з діаспори, яку випала мені честь благословляти до друку в незалежній Україні. Побачили світ: Іван Багряний «До Ворскли, по рибу», «Під знаком Скорпіона (з літературної спадщини письменника)», «Золотий бумеранг та інші поезії», двотомник вибраних творів; Василь Гришко «Москва сльозам не вірить (народовбивство по-кремлівськи)», Віталій Бендер «Марш молодости», Мар’ян Дальний (Горгота) «Вибране (люди-події-коментарі)»... Я – професійний редактор. Свого часу працював у видавництві «Молодь» і пишаюся тим, що в супереч неймовірних заборон і тиску радянської цензури сприяв виходу в світ поетичних збірок таких авторів як Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Борис Олійник, Іван Драч...

– Ви назвали імена аж чотирьох Героїв України!

– Повірте, це вийшло мимоволі. Я можу назвати кілька десятків інших авторів, серед них – лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка і тих, що лауреатами поки що не стали. Тоді вони були авторами перших збірок. Одначе талановиті. Усім без винятку я намагався допомогти, чим тільки міг. (Це засвідчують дарчі написи на книжках). Але ж не все залежало й від мене. А щодо книжки С. Підгайного... Хоч про Соловки вже написано багато, одначе ця книга потрясає, по-новому відкриваючи, здавалося б, уже відоме. Семен Підгайний, як мученик-очевидець, розповів про трагічні долі конкретних в’язнів, представників різних націй. Причому зробив це з великою художньою майстерністю, психологізмом. Кожна його розповідь – як новела. Тут стільки типів, характерів, навіть інтимні сюжети. Справді шекспірівський матеріал цієї книги може бути втілено на театральній сцені, в кіно чи телесеріалі. Та неодмінно буде втілено! Я в цьому не сумніваюся. Якщо ж і далі вести мову про «хамо сапіенса», то саме на Соловках він тріумфував. Що хотів, те й робив: розстрілював без суду і слідства, ґвалтував... Проникливий автор книжки показав його в усій загрозливій, нікчемній подобі. Як застереження на майбутнє... НКВС заарештувало Підгайного в січні 1933-го, у розпал штучного голоду в Україні. Вирок – вісім років заслання в концтабір на Соловецьких островах.

– У чому ж його звинуватили?

– В участі «в підпільній організації, яка ставила своїм завданням відірвати від Совєтського Союзу Україну й Кубань». Вижив він лише завдяки міцному козацькому здоров»ю. Про своє восьмирічне перебування на Соловках разом із багатьма відомими письменниками та діячами України (і не тільки) Підгайний і написав спогади, які спершу з»явилися в діаспорі (ФРН) у двох книгах: «Українська інтелігенція на Соловках» (1947) та у двох частинах – «Недостріляні» (1949), видавництво «Українські вісті» в Новому Удьмі, де виходила й газета з такою ж назвою: її з однодумцями заснував І. Багряний. (Щоправда, іноді з різних міркувань на книжках могло стояти: «Україна», «Прометей», «На горі», «Імені М. Хвильового» тощо). Там же виходила й газета «Освобождение», підтримувана російським патріотом, колишнім членом Державної думи Григорієм Алєксінським, перекладачем роману Багряного «Сад Гетсиманський» французькою мовою.

– А як Підгайний потрапив до Нового Ульму?

– Під час німецько-радянської війни, рятуючись від переслідування (на жаль, оце «рятуючись від переслідування» стосується мільйонів наших співвітчизників; весь час ми мусили втікати з рідної землі на чужину), він емігрував на Захід. Спочатку – у ФРН, а в 1949-му виїхав до Канади. Там, у Торонто, його й поховано (помер у розквіті сил – на 58-му році життя). Нагадаю, що й Іван Багряний, зазнавши тортур у сталінських катівнях, передчасно пішов із життя – на 56-му році. До кінця своїх днів Підгайний працював задля звільнення України. Під його керівництвом вийшла англійською мовою фундаментальна праця у двох томах «Біла книга про чорні діла кремля». Уявіть, перший том мав 545 сторінок, другий – 712. В обох томах понад 350 осіб подали свої свідчення про жахіття заслань, масові розстріли людей у тюрмах та на засланні, про Соловки, Колиму, розкуркулювання та про мільйонні жертви українців від голоду в 1933-му. Ті книги в Канаді видано 15-тисячним накладом! Понад дві тисячі примірників у 1953–1955 роках було розіслано представникам ООН, президентам і главам урядів, різним міністерствам, амбасадам, сенаторам і парламентарям, сотні книг – науковим і політичним бібліотекам західного світу. І Захід нарешті почув волання зболеної української душі.

– Про Семена Підгайного українські читачі досі, здається, нічого не знали.

– На жаль, так. Хоча це блискучий публіцист, історик, громадсько-політичний діяч української діаспори, справжній патріот, яких так бракує нам нині. Він, колишній в’язень соловецьких концтаборів, у боротьбі проти призвідників геноциду рідного народу був сподвижником Івана Багряного, одним із організаторів УРДП (Української революційно-демократичної партії), а у створеній пізніше Українській Національній Раді – пред-ставником фракції УРДП.

– Отже, невипадково саме Фундація імені І. Багряного зініціювала видання творів Підгайного в Україні?

– Звичайно. Передмову до неї написав член Управи Фундації Олексій Коновал, з-під пера якого вийшло сотні статей. За фахом він – професійний інженер-проектувальник. (Закінчив Іллінойський університет і успішно пра-цював в архітектурній фірмі м. Чикаго, яка спорудила в центрі «Маріна Сіті» наймодерніші й найвисотніші будинки циліндричної форми. Та свого часу в газеті «Українські вісті» Олексій Григорович регулярно вів молодіжну сто-рінку. Активно він виступає у пресі й досі, зокрема, в нашій українській). Я запропонував концепцію оформлення книжки, розшукав фотографію Підгайного. Дуже хотілося вмістити і його автограф, але пошуки не увінчалися успіхом. На фронтиспісі дали відбитки титулів перших видань. Цим намагався відтворити дух, яким жили прихильники ідей І. Багряного... До речі, Підгайний – родом із Кубані. Народився 17 квітня 1907 року в козацькій родині Ново­минської станиці. Уявіть собі, презентація книжки збіглася з днем його народження! Хоч ніхто, крім мене, про це не підозрював. Адже біографія героя була terra incognita навіть для присутніх. Підгайний виявився людиною непересічної вдачі й незламної волі. Його батька, Олександра Підгайного, учасника визвольної боротьби, в 1922-му розстріляли як ворога народу, потім знищили й решту родини. Семен змушений був залишити домівку і в 17 років із підробленими документами незаможника податись до Києва. Тут хлопцеві пощастило вступити до Київського інституту народної освіти (нинішній Університет імені Т. Шевченка), який закінчив 1929 року. Ось як про науку Підгайного в Києві написав один із його вчителів, професор Олександер Оглоблин: «У цій маленькій, слабенькій на вигляд людині з гострими, проникливими й розумними очима, бідно, але завжди охайно вдягненій, горів великий вогонь людської й громадської правди, який прагнув знайти собі рідну атмосферу й рідну душу. Він шукав її й у лекціях та семінарах українських професорів, і в студентських наукових гуртках, і в дружньому колі товаришів. А головне – у студіях над історією України, де я вперше пізнав і оцінив цю незвичайну людину. Багато студентів-істориків бачив я на своєму, вже майже п’ятдесятилітньому шляху. Були серед них люди здібні й дуже здібні, талановиті, та навіть блискучі таланти, люди великої ерудиції й великої посвяти. Але таку любов до науки, насамперед до рідної історії, яку я завжди відчував у Семена Підгайного, мені рідко доводилося зустрічати. Тут була його ідея, його віра, його серце і його життя. Для мене було зрозуміло, що в моєму історичному семінарі, де ніколи не бракувало здібних і відданих Україні студентів, з»явилася зірка першої величини». І професор не помилився.

– А як складалася доля Підгайного далі?

– Дуже драматично. Комуністична влада, спираючись насамперед на згаданого вже «хамо сапіенса» (а цей всюдисущий суспільний тип, завдяки своїй аморальності, підступний, агресивний, над усе любить продемонструвати власну вірнопідданість режиму), пильно стежила за кожним студентом, зокрема українцем, що цікавився рідною історією, тому багато разів Підгайний був на допитах, на так званих «розмовах». Як наслідок, у київській газеті «Пролетарська правда» з»явилася спрямована проти нього розгромна стаття. Підгайного виключили з інституту – і це за кілька місяців до закін-чення! Лише завдяки старанням професорів та керівників інституту здібному студентові дозволили завершити освіту. Як бачимо, розумні й сміливі люди боролися проти дикої сваволі. Не всі були слухняними вівцями. Однак до аспірантури Підгайного не допустили. І він вирушив до Харкова, де вдалося дістати посаду наукового працівника в Музеї Слобідської України та продовжити наукові студії. Тодішній нарком освіти Микола Скрипник допоміг молодому вченому влаштуватись у Харківському університеті. Після кількох років навчання хлопець здобув звання доцента, став викладати історію України в Харківському інституті народної освіти і в художньому інституті, водночас був науковим співробітником Харківського науково-дослідного інституту матеріальної культури. І це був початок страшних тридцятих років, що принесли арешти і розстріли української інтелігенції. «Хамо сапіенс» упивався кров’ю своїх жертв і, зрештою, захлинувся власною кров’ю...

– Нуте повернемось до діяльності Фундації імені Івана Багряного. Коли, ким і з якою метою було засновано її? У пресі й в Інтернеті гуляють найрізноманітніші чутки, наводяться фантастичні дані. Чи можна довіряти їм?

– Ці неправдиві чутки і фантастичні дані розповсюджують безвідповідальні, нечесні особи, якщо не вжити іншого слова – провокатори. Серед них, безперечно, той-таки «хамо сапіенс». Якщо правові основи діяльності преси у нас начебто врегульовано Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», то в Інтернеті, натомість, можна «вивішувати» все, що в голову збреде. Хоч і з газетних шпальт, з радіо і телеекранів (особливо тоді, коли в передвиборній боротьбі туди прори-ваються оскаженілі шовіністи, відверті вороги незалежної України) на голови українців вилито стільки дезінформації, просто бруду. А почалося все (за нашої мовчазної згоди) з обпльовування Тараса Шевченка, Лесі Українки та інших національних світочів. Такої наруги над пам’яттю славних попередників, над світлими ідеалами, як дозволяли собі доморощені герострати, не посмів би вчинити навіть чужинець. Ось і маємо те, що маємо. Відбулася цілковита атрофія не те що національної гордості, а навіть почуття елементарної людської гідності. Оговтавшись (адже часу минуло достатньо: сімнадцять років незалежності!), з підворітні, з тіні, завдяки нашій вседозволеності, «хамо сапіенс» може пролізти на будь-яку державну службу чи опинитися на громадській посаді: редактором газети, директором видавництва, головою держадміністрації, прокурором, слідчим, суддею, працівником пошти; стати керівником підприємства, начальником фонду, головою чи президентом об’єднання, комітету, ліги, товариства, братства, сестринства тощо. Колись він ганив мислителів української діаспори, а тепер, паразитуючи на їхніх здобутках, легко, без проблем захистив кандидатську чи докторську дисертацію, вибився в професори, член-кори, ба навіть в академіки (чи не тому з високого урядового амвону нав’язують нам думку про «узкую прослойку национальной интеллигенции», в Одесі відкрили пам’ятник цариці-нищительниці Катерині II, а в центрі столичного міста Києва над вулицею вивісили гасло з нахабним написом: «ЧУВСТВО МЭРА»? (Цікаво, яке гасло з’явиться тепер, після повторних виборів?) Це саме він, «хамо сапіенс», обкрадає музеї, нищить храми (фактично займається тим, чого не встигли зробити окупанти різних мастей), беручи і даючи хабарі, дерибанить землю – народне багатство – у селах і містах. Свіжий приклад: «хамо сапіенс» у формі державтоінспектора, грубо порушуючи Конституцію України, зневажає державну, українську мову, а коли йому зауважили про це, накинувся з наручниками на жертву (де побачиш таке в іншій цивілізованій країні?). У ролі нардепа (саме «нардепа», адже назвати його народним депутатом язик не повертається) «хамо сапієнс» може возсідати у Верховній Раді чи водночас на кількох стільцях: і швець, і жнець, і на дуду грець (підстава – бракує розумних, енергійних людей, бо всі кращі, ініціативні виїхали за кордон у пошуках роботи). Він, мов колекцію, збирає нагороди і премії (півтора – два десятки в одного; у кого більше?). Порушуючи правила й етичні норми, у ролі весільного генерала веде зібрання, конкурси чи презентацію книжки, до якої не має жодного стосунку. «Хамо сапіенс» неперебірливий у засобах, але зажерливий, тож і намагається всюди встигнути, щоб покрасуватися. Для нього найважливіше (і найнебезпечніше для України) – показуха. Зрештою, те, що було ахіллесовою п’ятою пріснопам»ятного совєтського режиму. (Саме звідти його коріння). От і виходить, що «хамо сапіенс» може говорити, виступати (з трибуни, в газеті чи в Інтернеті) від імені Фундації, яка таких повноважень йому не давала...

Насправді ж Фундацію імені І. Багряного – неприбуткову корпорацію української діаспори США – засновано 1975 р. у штаті Пенсильванія. Ініціатором її створення та першим жертводавцем був багрянівець, колишній остарбайтер, простий, але сумлінний робітник із гарячим серцем справжнього патріота-українця Микола Шаблій. Проект фінансово підтримали прихильники ідей Івана Багряного (1906–1963). Власне, це і сталося з метою пошанувати світлу його пам’ять. 1976 р. Фундація набула юридичного статусу як добродійна організація.

– Хто її тоді очолював?

– Першим головою до 1982 р. була Галина Воскобійник, дружина теперішнього українського мільйонера Олексія Воскобійника. Як бачите, є у США й українські мільйонери. Але це не такі, як наші, тутешні: лягали спати голодранцями, а прокинулися мільйонерами, внаслідок пограбування свого ж народу! Навпаки, українці діаспори (це стосується не тільки Олексія Григоровича Воскобійника) свої мільйони, хоч і на чужій землі, у вигнанні, заробили світлим розумом та чесними мозолями. А загалом, родина Воскобійників дуже славна: до неї належав і талановитий, на жаль, уже покійний Михайло Григорович Воскобійник. Посада голови Фундації виборна. Тож позмінно її очолювали: доктор Анатолій Лисий (1982–2000 рр.), Олександер Скоп (2000–2003 рр.), Галина Воскобійник (від вересня 2003-го до квітня 2004 року), і з травня 2004 – знову доктор Анатолій Лисий. Мабуть, пригадуєте: він був надзвичайно діяльним у громадському житті України, його систематичні, плідні приїзди в Київ та в інші міста й містечка, особливо у відповідальні періоди відстоювання незалежності України – виборів до Верховної Ради, Помаранчевої революції – відчувало багато людей. Нині, на жаль, Анатолій Михайлович прихворів. Крім того, в Управі плідно працюють Віра Боднарук, Андрій Смик, Галина Воскобійник, брати Олексій та Василь Коновали, а також Микола Співак. За плечима у кожного з цих людей – неабиякий життєвий досвід, самовіддана праця, знання, тож вони й наділені великим довір»ям громади.

– З чого починала роботу Фундація?

– Першим здобутком активної і щирої праці стали видання платівки «Українські мелодії» у виконанні відомої співачки Ганни Шерей, «Збірника на пошану бандуриста й композитора Григорія Китастого» (Нью-Йорк, 1980). Разом із Канадським Союзом українців Фундація видала книжки жертв російсько-комуністичного терору – Василя Гришка «Український голокост 1933» українською та англійською мовами, «Замах на життя нації (1983); страдницьку одіссею багаторічного в»язня ГУЛАГу Данила Шумка «Пережите й передумане» (1983); «Спогади» легендарного генерала, борця з тоталітарним комуністичним режимом Петра Григоренка (1984); збірник документів «The Tragedy of Yinnytsia» («Вінницька трагедія», 1989) про масові розстріли, влаштовані НКВД у Вінниці; знаменитий роман Івана Багряного «Тигролови» (Детройт, 1991); заборонену московським режимом повість Бориса Антонечка-Давидовича «Смерть» (Австралія) та ін. Крім того, до 28 квітня 2000 р. Фундація видавала газету «Українські вісті» (м. Детройт, США), яку започаткував ще І. Багряний у Новому Ульмі (ФРН) і яка проіснувала в еміграції, до речі, 55 років. Не сприйміть за нескромність, коли похвалюся: довелося і мені на громадських засадах, підміняючи колегу, кілька місяців виконувати обов’язки редактора цієї шановної газети.

З проголошенням незалежності України у діяльності Фундації зроблено значний поступ. Так, зокрема, видано й профінансовано понад сотню різних книг українських авторів. Коштом Багрянівського середовища надіслано та розповсюджено, як подарунок, тисячі видань, що висвітлюють справжні причини і наслідки більшовицької колективізації, розкуркулювання, арештів, заслань, розстрілів, голодомору та нещадної русифікації. Завдяки своїм благодійним фінансовим внескам, Фундація упродовж минулих 2004 – 2007 років незмінно була присутня у планах таких видавництв як «Смолоскип», Києво-Могилянська академія», «Бористен», «Просвіта», «Юніверс» та ін. Користуючись нашою добротою, видавці, на жаль, не завжди зазначають, чиїм коштом і старанням побачило світ те чи те видання, незаслужено перебираючи собі лаври за цілеспрямовану і наполегливу працю членів Фундації. Як підсумок, видавцям на груди – ордени та медалі, в руки – дипломи та призи. А що отримують українці з діаспори, які складають пожертви на ці видання? Та нічогісінько! Вважаю, що це – не тільки несправедливо, а й аморально. Але і в такій благородній справі, якою є книговидання, проявився норов «хамо сапіенса», для якого немає нічого святого, крім жадоби нажитися будь-яким способом. Хоч можна ж на книжці зазначати прізвища жертводавців. У кращому разі напишуть: «Видано за сприянням». Згодьтеся, це звучить наївно і смішно. З таким же успіхом можна сприяти Сонцю і Місяцю, щоб вони яскравіше світили в небі.

Як любить казати член Управи Фундації, упорядник багатьох видань Олексій Коновал: «Наші обрії широкі». І справді, крім творів І. Багряного («Публіцистика», «Листування у двох томах», «Під знаком скорпіона», роману «Тигролови», збірки «Золотий бумеранг та інші поезії», «Збірника матеріалів та документів УРДП-УДРП», двотомника «Наша боротьба і наші позиції»), Фундація видала в Україні »Кобзар» і збірку «Три літа» Тараса Шевченка, «Розстріляне відродження» Юрія Лавріненка (Дивнича), збірник пісень «Вставай, народе!», Григорія Костюка «Сталінізм в Україні», Юрія Тютюнника «Другий зимовий похід», Федора Пігідо «Велика Вітчизняна війна», Семена Старіва «Страта голодом», Левка Хмельковського «Українське життя в Америці», збірник пісень для капел та ансамблів бандуристів України «Грай, бандуро» (упорядник Микола Гвоздь), збірник документів «Вінниця: злочин без кари» тощо.

– Серед видань, профінансованих Фундацією, можете назвати книги сучасних українських авторів?

– Охоче назву. Їх чимало. Так, Іван Драч – збірка «Вогонь з попелу», Іван Дзюба – тритомник «З криниці літ», Сергій Білокінь – «Біла книга про злочини Москви» та «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР», Михайло Слабошпицький – «Іван Мазепа і Москва», Юрій Мицик – «Український голокост 1933», Олег Чорногуз – «Так! Українці перемагають сміючись»... Цей перелік можна продовжити: Леонід Бойко – «З когорти одержимих» та «Подвижник духу», Віктор Жадько – «Український некрополь», Петро Ротач – «Рядки за рядками, літа за літами», Андрій Кондратюк – «Поза межами суєти», Григорій Шибанов – «Нестор Городовенко», Сергій Козак – «Живий Осьмачка», Юрій Краснощок – «Диявольська гра», Максим Балаклицький – «Нова релігійність» Івана Багряного», Фідель Сухоніс – «Помаранчеві оповідання», Лука Гусак – «Сповідь приреченого» та ін.

– А чим іще займається Фундація імені І. Багряного?

– Хоч видання книжок – дуже важлива справа, однак робота не обмежується лише цим. За минулий період Фундація зібрала й передала сотні тисяч доларів на різні цілі й потреби в Україні, зокрема, на ремонт резиденції гетьмана Богдана Хмельницького, Києво-Могилянській академії, на допо-могу школам, музеям, сиротинцям, студентам, родинам дисидентів, на різні премії та конкурси, на побудову пам»ятника Тарасові Шевченку в Ялті та багато іншого. Значну допомогу надано газетам, журналам, особливо східних і центральних областей України. Серед них – «Східний часопис», «Українська газета», «Сіверщина», «Наша віра», «Громада» «Дніпро», «Універсум», «Бористен», «Березіль», «Історичний календар», «Інститут досліджень діаспори», «Зоря», «Дзвін Севастополя», «Кримська світлиця», «Молода нація», видання УПЦ Київського патріархату та ін. Фундація фінансує премію імені Івана Багряного, що присуджується за визначний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства і вручається в день народження письменника. Усього за минулий період на фінансову підтримку патріотичних газет, журналів, наукових установ, організацій, товариств витрачено понад 1 мільйон доларів.

– Звідки ж беруться такі значні кошти?

– Головним джерелом грошових надходжень були і є пожертви колишніх членів УРДП, що в умовах еміграції діяла понад піввіку, ДОБРУСу (Демократичного Об»єднання Репресованих Совєтами), СУЖЕРО (Союзу Українців Жертв Російсько-Комуністичного Терору), ОДУМу (Об’єднання Демократичної Української Молоді), членів та прихильників Фундації. Такий патріотизм, щире відчуття своєї українськості і, всупереч жорстоким обставинам, нерозривного зв’язку з отчою землею заслуговують не тільки подиву, а й захоплення. Добре, якби про це більше розповідали тут, в Україні, особливо ж нашій студентській та учнівській молоді, щоб не плекати безнаціонального «хамо сапіенса». Адже культура, попри всі загальнолюдські цінності, має насамперед національне підґрунтя.

– Власне, й розмову ми почали саме з молоді. На наших очах, уже в незалежній Україні, виросло нове покоління. Чи не стане воно так званим «утраченим поколінням», як це вже траплялося в різні часи на історичних переломах в інших народів?

– Страшно припустити, щоб нашу молодь опанував «хамо сапіенс». Але скидається на те, що тут всюдисущий «хамо сапіенс» потрудився успішніше, ніж дехто з нинішніх національних провідників, захопившись безплідною, тобто показушною патріотичною риторикою. Змарнувати чудо-вий потенціал, не подбати вчасно про надійне майбутнє конкретними справами... Таке не проститься нам ніколи. Знаєте, іноді хочеться спитати «штатних» трибунних патріотів: «А де ваші діти й онуки? Чим вони займаються? Якою мовою ви спілкуєтеся з ними? І про що?» Це ті запитання, які неодмінно повинен ставити нині перед собою кожен. Відтак буде й результат. Книги, видані коштом Фундації імені І. Багряного, – це неабияка допомога у вихованні підростаючого покоління, переконливі аргументи значної громадської діяльності, а також того, як треба жити, працювати й боротися за рідну землю, за свою Вітчизну. Слід зазначити: Фундація – постійний член Ліги українських меценатів і бере найактивнішу участь у підтримці Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика. (Як добре, що до цієї архіважливої справи, нарешті, долучилася й держава). Не зайве нагадати: за участю УРДП в еміграції було засновано ряд суспільно важливих громадських організацій та організацію молоді – ОДУМ, котра об»єднувала дітей і молодь батьків – вихідців зі східних та центральних земель України. Без перебільшення можна сказати, що Новий Ульм по Другій світовій війні був справжнім центром українського культурного відродження, провідну роль у якому відігравав І. Багряний. Саме навколо Багряного й гуртувалися такі активні й талановиті діячі, як Семен Підгайний. За принципом: велетень притягує велетня. Тут можна назвати ще Василя Гришка (перший том його капітальної праці «Карби часу» побачив світ кілька років тому у видавництві «Смолоскип»), Михайло Воскобійник, книга якого з передмовою О. Коновала готується до друку, та ін. Фундація веде широку пропагандивну роботу в пресі: раз на місяць при найстарішому українському часописі Українського Народного Союзу «Свобода» (США) виходить її сторінка, насичена цікавою і змістовною інформацією про життя як у діаспорі, так і в Україні. (Веде сторінку Олексій Коновал). Крім того, щоквартально з’являється 12-сторінковий «Бюлетень» Фундації ім. І. Багряного.

Усе це, повторюся, переконливо засвідчує нашу активну громадянську позицію в розбудові незалежності України, чим жив і до чого закликав вірний син своєї Батьківщини, незламний борець за свободу рідного народу Іван Павлович Багряний.

Фундація ім. І. Багряного, члени Управи, а також представники Фундації, котрі працюють в Україні на громадських засадах, і надалі підтримуватимуть демократичні українські перетворення, робитимуть усе, що в наших силах, щоб воскресла з-під віковічного гніту держава стала економічно сильнішою, життя людей – заможнішим, тобто щоб Україна таки здобула собі вимріяне віками право бути справді Українською!

P.S. Не встигли закінчити розмову, як у пресі (газета «2000» від 16–22 травня, передрук у «Рабочей газете» від 28 травня) вигулькнуло чергове «одкровення» сумнозвісного доктора історичних наук, професора Дмитра Табачника «Галицкий шлях от Великой Победы». Як пес із підворітні, Д. Табачник нападає на Президента України, звинувачуючи в тому, що Віктор Ющенко хоче «превратить страну в заповедник националистического тоталитаризма». І далі: «А именно этого упорно добивается господин Ющенко, может, и хотевший стать лидером нации, но превращающийся в лидеры местных наци».

Тож не вступаючи в довгу полеміку (стаття велика, на три газетні колонки згори до низу), хочемо нагадати «професору»: задовго до Другої світової війни, отже, й «Великой Победы» саме більшовицькі «наці» на теренах колишньої Російської імперії розв’язали громадянську війну, а потім влаштували українському народові справжній геноцид у вигляді розкуркулювання селян, голодомору і розстрілу інтелігенції.

Докази? Будь ласка.

Хто як не слідчі Герсонський та Бліок мордували 25-літнього поета Івана Багряного в Харківському ГПУ 1932 року? (Читай роман-дослідження «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду». А ще краще – романи І. Багряного «Тигролови», «Сад Гетсиманський»).

Хто як не розпещений чоловічок у військовій уніформі на прізвище Хаєт, або, точніше, Хам – з великої літери! – глумився над Борисом Антоненком-Давидовичем 1935 року в підвалі колишнього Інституту шляхетних дівчат, перейменованого на Жовтневий палац, у Києві?

Хіба не під головуванням нахабного Ульріха було винесено й вирок на розстріл письменникам Григорію Косинці, Дмитру Фальківському, Олексі Влизьку?

І таких прикладів, на жаль, безліч. Невже «доктор історичних наук» нічого про це не знає?

Безперечно, знає. Але з усіх його хамських «одкровень» випирає, що він проти взаєморозуміння й консолідації в українському народі, змученому, виснаженому століттями впертої боротьби за існування на своїй споконвічній землі, за право мати власну незалежну державу.

Розмову вів Олег РОМАНЧУК,
шеф-редактор журналу «Універсум»