Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ:
«ПОВТОРЕННЯ ПРОЙДЕНОГО, або ОКУПАЦІЯ УКРАЇНИ — ЩЕ РЕАЛЬНИЙ ФАКТ...»
Спроба післямови до Форуму інтелігенції України

Слабошпицький Михайло Федотович народився 28 липня 1946 року в с. Мар’янівка Шполянського району Черкаської області. Закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка (1971 р.) Працював у пресі. Був головним редактором газет і журналів.

Обирався першим головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради (1992-1998рр.). З 1995-го виконавчий директор Ліги українських меценатів. Секретар Ради Національної спілки письменників України. Співголова координаційної ради Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика.

Прозаїк, критик, публіцист. Автор трьох десятків різножанрових книжок. Широкий розголос здобули такі його твори: «Марія Башкірцева», «Поет із пекла», «Українець, який відмовився бути бідним», «Никифор Дровняк із Криниці», «25 поетів української діаспори», «Не загублена українська людина», «Пейзаж для Помаранчевої революції», «Приватна справа дисидента в науці», «Автопортрет художника в зрілості». Твори Михайла Слабошпицького виходили в перекладах на іноземні мови.

Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка та 12 літературних премій (ім. Лесі Українки, ім. Білецького, ім. Багряного, ім. Олени Пчілки, «Тріумф» та ін.).

Якби доручити невеличкій групі експертів зібрати й проаналізувати всі ті документи на теми гуманітарного розвитку, які лежать в архівах наших міністерств, Кабінету Міністрів і Секретаріату Президента, — ми б жахнулися абсурду цієї крутанини в зачарованому колі ілюзорних надій.

Іван Дзюба (з виступу на Форумі)

«Краще поливати пісок у пустелі...»

Коли мова заходить про українську інтелігенцію — в контексті проблем національної культури, — то перше, що спадає на думку обивателеві, насамперед політичному обивателеві, це слоган: «Вони вміють тільки плакати, а не робити щось конкретне чи подавати конструктивні пропозиції»

Іван Дзюба (з виступу на Форумі)

Світлана Короненко. Ви брали участь у Форумі інтелігенції. Ваша думка про нього? Чи став він справді знаковою подією в Україні?

Михайло Слабошпицький. Побоювання про те, що це буде звичайний, плановий захід, з’явилися відразу ж після оприлюднення в пресі самої ідеї форуму. Ми вже маємо величезний досвід формалізації, «заганяння» в тематичні рубрики найактуальніших ідей, безнадійної бюрократизації їх і майже негайного збайдужіння до них. Огляньмося назад: там цілий мавзолей розкричаного на всю Україну й поза неї і дочасно почилого в Бозі. Стільки було задекларовано національно-патріотичних організацій, об’єднань, видань, спілок, фондів і т. ін.! Де вони? Все те так нагадує солом’яний вогонь. Спалахнуло яскравими суперлативами про патріотичний обов’язок і покликання інтелігенції — та й згаснуло без будь-якого сліду. Як тут не згадати Липинського, котрий писав про романтичну гасконаду українців, про стихійність української натури, яка так не любить довгого напруження, зосередження на якійсь одній справі та її рутині (а без неї ж не буває!). Це — одна з причин наших незліченних починань без продовжень і без логічних завершень практичною реалізацією. Причина ця ментальна. Тому, беручися за будь-яку справу, нам воднораз треба долати особливості нашої ментальності.

Друга причина саме такого перебігу та невиразного суспільного резонансу Форуму інтелігенції — сьогоднішній напівлетаргійний (якщо навіть не летаргійний!) стан суспільства. Схоже на те, що це вже стає неприємним психологічним рефреном нашого життя — після таких духовних піднесень, які з’являлися після референдуму про державну незалежність України чи після Помаранчевої революції, раптово запановує тотальне розчарування. Суспільство поринає в апатію та зневіру. Заперечте мені: невже не чули ви повсюдно: ідеали Помаранчевої революції нашими державними керманичами — і в основній масі політичною «помаранчевою» елітою — зраджені?! Зрештою, я ще повернуся до цієї, «постпомаранчевої» ситуації в Україні. Нині ж хочу сказати про третю характерну прикмету, під знаком якої відбуваються події, а отже — й третю причину їхньої невиразності і нерезонансності. Це — негативна сила впливу посттоталітаризму й постколоніалізму, виразно відчутна в усьому нашому політичному й культурному контексті. Звичайно ж, вона могла б бути на сьогодні вже мінімально присутня в наших днях за тієї умови, якби ми послідовно поборювали її впродовж цих майже сімнадцяти літ. Однак наші основні зусилля — скажімо про це відверто! — були поглинуті перманентними міжусобицями, чинодральством та лакейським прислуговуванням тим, хто вгорі. Українська інтелігенція так і не спромоглася позиціонувати себе як принципово самодостатню суспільну силу й моральний авторитет нації, що автоматично висунуло б її на роль арбітра в боротьбі політичних еліт. Наша інтелігенція або розпорошилася по партійних «квартирах», або ж усіма способами підкреслює, що вона, безмежно розчарувавшися в усіх і в усьому, перебуває у принциповій внутрішній еміграції.

Ще недавно активна сила перетворилася на найпасивніший елемент суспільства.

С.К. А Конгрес української інтелігенції?

М.С. Це — типово українське утворення. Ще одне наше маленьке гетто. Від цієї ідеї трохи відганяє українським снобізмом. Замість творити широку громадську організацію (Конгрес національного порятунку? Конгрес національної згоди? Конгрес захисту українських цінностей?..), ініціатори тієї структури відразу ж катастрофічно звузили рамки: інтелігенція — і тільки інтелігенція! І, ясна річ, лише політично активна! Таким чином під дахом КУІНу зібралися головним чином геть усі знайомі обличчя: всі очільники й підчільники Конгресу — це активні члени (як правило, не рядові) різних партій. Одне слово, люди більш ніж заангажовані в політичному житті. Здається, нікого нового там не з’явилося — все знані з різних політичних президій та політичних контекстів обличчя,

Конгрес одразу ж заволав: він зовсім не має коштів для тієї діяльності, яку він хоче провадити. І це доволі симптоматичний момент. Для пояснення ситуації зроблю тут невеличкий автобіографічний відступ. Коли я був головою секретаріату Української всесвітньої координаційної ради, мені довелося вперше зіткнутися з українськими бізнесменами. В них тоді ще не наросло того фінансового жиру, який вони мають на сьогодні, статки їхні були значно скромніші, та все ж вони — були. І були вже вельми помітні.

Я ходив то до того, то до того бізнесмена: профінансуйте, мовляв, видання ось такої книжки або ось такий фестиваль. Терпляче переконував їх: це важливо для української культури. Ви маєте нагоду продемонструвати свою соціальну відповідальність і свої національні пріоритети. Вони, як правило, підтримували запропоновані проекти. Добре пам’ятаю такий курйозний випадок. Прийшов я до одного зовсім молодого підприємця. Розповідаю йому, що хочу видати збірник статей «Іван Мазепа і Москва». Він зніяковіло запитав: «А хто такий Мазепа?» Я розповів. Він запалився: — Це ж дуже добре. що така книжка вийде! Ви який хочете тираж зробити?» П’ять тисяч, кажу. «Мало! — майже обурено вигукнув він. — Треба тисяч із двадцять!» Кажу, що це дорого коштуватиме. Відповідає: дасть сам половину необхідної суми, а половину збере в колег. Так і сталося. Книжка побачила світ. Її навіть згадуваний бізнесмен прочитав. І він дуже пишався, що став причетним до такої важливої справи, вбачаючи з ній виховний момент для нації. Казав: це ви, грамотні, знаєте такі речі, а ми — не знаємо, виховуйте й просвіщайте нас. Для нього тоді слово «інтелігенція» звучало просто магічно. Сьогодні — вже ні. Сьогодні для нього воно — синонім чвар та безсилля.

Коли настали вибори мера Києва, цей же бізнесмен сказав мені: передайте столичній інтелігенції хай запропонує кандидатуру на мера. Щоб це була нормальна й авторитетна людина. А ми своїми коштами забезпечимо їй перемогу. Тоді матимемо з ким вести діалог. Будуть чітко встановлені «правила гри». Бо кожен голова адміністрації починає з «наїздів» на нас. Його побажання я переказав «куди треба». Але «там» усе дебатували, кого ж висунути й підтримати. Врешті, висунули й висунулися півтора десятка кандидатур. Мій знайомець спершу був стурбований, далі — обурений. Він переконував, умовляв, усовіщав керівників демоб’єднання, яке опікувалося кандидатами від національно-демократичних сил. Жодного ефекту. І тоді він заявив: «Ви не тільки на президента не можете запропонувати й дружно підтримати узгоджену кандидатуру, а й навіть на мера столиці. Ви не можете бути для нас нормальним політичним партнером, бо не хочете порозумітися між собою. Й інвестувати вас — це викидати гроші. Краще поливати пісок у пустелі — може, справді щось виросте...»

У ті роки і відходив од української інтелігенції український бізнес. Тому коли поставала необхідність фінансування різних національних (часом надзвичайно важливих!) проектів, наші бізнесмени, як правило, демонстрували свою індиферентність до цієї справи. В інтелігенції бували нагоди знову порозумітися з національним бізнесом (скажімо, стати на захист таких брендових національних виробників, як, скажімо, «Оболонь» чи «Фармацевтична фірма «Дарниця», коли їх атакували рейдери), однак ніхто з наших високих і невисоких інтелігентів ані пальцем не кивнув, ані голосу на оборону славетних підприємств не подав. Один із директорів атакованих тоді підприємств ображено сказав: «Ви все наполягаєте, щоб національний виробник підтримав вас, а ви чому не підтримуєте національного виробника?!» Чи потрібні тут ще якісь коментарі? Справді, нашу інтелігенцію влаштовує тільки вулиця з однобічним рухом, а в ідеалі нормальні й природні стосунки лише тоді, коли обидві сторони, задоволені на 50 відсотків.

С.К. Ви так переконано говорите від імені підприємців, ніби ви — один із них...

М.С. Я маю певний досвід спілкування з цими людьми. Впродовж років здійснюю із ними не один проект (скажімо, Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика чи літературний конкурс «Ярославів Вал»). Та й, здається, трохи знаю їх. Принаймні, знаю погляд так званих ділових людей на сучасну українську інтелігенцію. І — наполягаю на правильності такої тези — погляд той дуже критичний. Й сама інтелігенція значною мірою завинила в тому — вона помічає національний бізнес лише тоді, коли їй потрібні гроші. Й тоді, вона, стрясаючи повітря патетичною риторикою, апелює до цих людей: ви, мовляв, повинні мати патріотичне сумління і воно має вам продиктувати, щоб ви дали кошти на...

А ще не можна не сказати й про те, що часом ці проекти хибують дріб’язковістю, що бізнесменів і дивує, і дратує, і смішить. Це також не сприяє вивищенню прохачів в очах ділових людей. Дрібниця, та все ж характерна, бо також створює не найкраще враження. Можу про щось подібне говорити й на прикладі звертань до Ліги українських меценатів. То хтось із наших претендентів на роль національного лідера наструже квазіпідручник із патріотизму — одразу ж із тим до президента Ліги Володимира Загорія: треба видати це наймасовішим накладом! Інший прохає профінансувати йому закордонну поїздку. Навіщо він туди їде? Лекції має читати. Про що? Про те, як Україна бореться й перемагає. Але ж ті перемоги геть скромні. Може, краще не шастати по закордонах, виховуючи нашу діаспору в патріотичному дусі, а зосередитися на чомусь конкретному вдома?

Скажете: дрібниці, поодинокі факти. Так, але вони теж свідчать про те, що переважна більшість наших штатних патріотів передовсім зосереджена на суто особистих справах. І дбають вони завперш про себе, рідних, а вже потім про Вітчизну рідну. На своєму «п’ятачку» (де товчуться й нардепи, й провідники громадських організацій, і голови всяких доброчинних структур) я мало зустрічав індивідів, котрі б виношували б ідеї справді великих справ, пропонували дійсно амбітні проекти, а за складних ситуацій брали б на себе всю відповідальність. Все якесь пересічно-меркантильне: куценькі ідеї, дрібненькі справи або «під родину», або «під себе» проектики. Готовність зіпхнути відповідальність чи провину на ближнього...

С.К. Ви ж усе-таки не назвете це речами визначальними?

М.С. Звичайно, ні. Але все це теж творить ауру. У Станіслава Єжи Леца є такий афоризм. Мовляв, даремно кажуть, що письменник ікс, оскільки він такий бездарний, анітрохи не вплинув на літературу; вплинув, бо відчутно понизив її середній рівень. Ось так і в нашій ситуації. Скандали та хронічна гризня в національно-патріотичних організаціях, перманентні перевороти в них відвернули від них, а також од національно-патріотичного табору симпатії багатьох і багатьох людей. Все з усим пов’язано, все на все впливає...

Є ще один специфічний момент із нашої реальності. У всякі наші патріотичні організації прийшло чимало соціальних аутсайдерів і шукачів легкого життя. Дуже поширений тип своєрідного націонал-паразита. Тобто людина, котра зробила український патріотизм своєю професією і прагне жити з того. Часто саме ці люди, узурпувавши право бути остаточними суддями, визначають, хто і який патріот із нас є. Хто справжній, а хто не справжній. Пригадую, як мене вразила одна квазіпатріотична рептилька, в якій українським письменникам згадувалися «гріхи» совдепівських часів. Під заголовком «Писали тоді «патріоти» наводилися поетичні рядки Ліни Костенко й Леоніда Кисельова. Мовляв, сякі вони й перетакі — теж співали величальну Москві. Чим же завинила Ліна Костенко? А в неї був вірш про підмосковні сосни (це — з часів її навчання в Літінституті в Москві). Писала про те, що запам’яталося з того часу. Молодість, сміх, сум, магія дорогих облич і пошум сосон. І тут наші «патріоти» (ці лапки значно доречніші щодо них) — як злодії, вискочили з-за рогу з кілком у руках! Та по голові автора, по голові! Писала про підмосковні сосни — от тобі за те! Льоня Кисельов також удостоївся подібної екзекуції за вірш, який починався словами: «Шкода Москви...»

Чому я зупиняюся на цих — начебто й геть далеких од теми нашої розмови — епізодах? А тому, що дуже багато оцих добровільних погромників, засівши в різних українських організаціях, а подеколи й очоливши їх, і представляють їх на всяких форумах, фестивалях, конференціях та дефілядах. Декого з них я помітив і тут — вони представляли інтелігенцію, хоча мені не зрозуміло, який стосунок до неї вони мають.

«Що кому болить, той про те кричить...»

Ми — духовно ослаблена нація, моральність звульгаризована, роз’їдена корозією вседозволеності, скепсису і агресивного цинізму. Наш народ не просто розчарований і дезорієнтований в основному спекулятивними зусиллями політиків, які своїми чварами, ганебною боротьбою за владу сіють зерна нігілізму, відчаю і безнадії.

Микола Жулинський (з виступу на Форумі)

С.К. Повернімося безпосередньо до Форуму. Отже, перше враження про нього...

М.С. Перше враження — невмируще ретро. Партактив часів совдепії. Як тоді мали виступити (не має значення — на яку тему) і доярка, і сталевар, і директор радгоспу, й учителька, й військовий, так і нині реєстр промовців було складено за рекомендаційними приписами тих часів. Люди на трибуні говорили загалом правильні й актуальні речі: так, і спортом треба займатися — суспільство вимагає здорових громадян, і на школу слід нарешті належну увагу звернути, і мовна ситуація вимагає політичної волі влади й системних заходів для її поліпшення, і книговидання в Україні упосліджено, й інформаційний простір контролює сусідня держава... — одне слово, ми почули все те, що самі добре знаємо і про що гнівно пишемо в українських (як правило малотиражних) газетах. І все те, як мовиться, одним гамузом скидалося докупи: і це в нас не гаразд, і це, й це. Але не прозвучали на Форумі ні, скажімо, державна програма гуманітарної політики в Україні, ані концептуально виважений аналіз сучасної української культури як системної цілісності (чи не цілісності) з усіма її «вершинами» й «низинами», ані бодай послідовний і виразно мотивований перелік усього того, чого вимагає українська інтелігенція від української влади для початку нормалізації стану культури в державі. Одне слово, було так: що кому болить, той про те кричить...

С.К. А яка була система вибору людей на Форум?

М.С. Дивлячися на залу, важко було уявити хоч якусь системність добору учасників такого заходу. З одного боку, партер був головним чином заповнений представниками влади — здебільшого заступниками голів адміністрацій різних рівнів. Це ті люди, які в основному борються з українською культурою на місцях. Це ж влада ще зовсім недавно нищила українську книгу «не підйомними» для неї податками, влада викидає художників із майстерень, закриває мистецькі галереї й книжкові магазини, вона ж опустила діячів культури до рівня інтелектуальних бомжів. Про людей мистецтва — головним чином про співаків і музикантів — згадують хіба що в час виборів та всяких революцій і контрреволюцій. Отоді політики, мов дресированих собачок, випускають на сцену співаків та музикантів — для приманки електорату: прийдуть на концерт, а заодно почують і «шедеври» політичної елоквенції від наших доморощених ціцеронів...

Це ж вона, естетично темна влада, не маючи жодного уявлення про те, що в культурі загалом, у кожній її сфері існує сувора ієрархія, на якій усе те, власне, й тримається, як слон у порцелянову крамницю, вдирається в ту святу святих і — в міру заслуг тих чи тих людей мистецтва перед нею — починає сипати на них нагородами і званнями. І ось уже кон’юнктурне ніщо стає народним артистом України, доблесним орденоносцем та успішним премієпросцем. Де, в якій країні є стільки обласканих режимом і підгодованих за політичні заслуги нездарних людей?!

Якщо народною артисткою України була, скажімо, Марія Заньковецька, то якось ніяково навіть чути, що Наталя Могилевська чи Ірина Білик — також народні артистки! Якщо Соломія Крушельницька була заслуженим діячем мистецтв, то смішно чути, що заслужений діяч мистецтв той чи той безголосий спритник на взір пробивного в цьому розумінні ректора Михайла Поплавського. Як кажуть, біймося Бога — де ж елементарні критерії?! Де хоч якась мотивація?! Де, зрештою, тверезий глузд?!

Влада наша розуміє підтримку культури тільки саме як підгодовування угодних їй митців. Тільки як задобрювання їх сухозлотицею всяких почестей. Тільки щедрим орденопадом на їхні голови. А потурбуватися про те, щоб митець і мистецтво і культура загалом були захищені в Україні законодавчо, щоб держава справді мала послідовну й розумну гуманітарну політику, — цього нема і, здається, найближчим часом не передбачається.

Усі ці звання є рудименти совдепівської доби. Їх треба ліквідувати. Щоб за ними не шикувалися нескінченні черги прохачів. Щоб вони не інспірували війни в творчих колективах. Інша річ — мистецькі премії, без яких культурного життя просто не буває.

Мене вразило те, що в США немає міністерства культури. І не менше мене вражає те, що Міністерство культури і туризму в Україні — це не тільки домежно корумпована установа, а й той орган, який помножує хаотичність, непрозорість, безпардонний фаворитизм у стосунках між владою і творчими спілками та окремими митцями.

Що робить міністерство культури? Я був вражений безглуздістю багатьох ним запланованих заходів. Скажімо, якісь літературні фестивалі, про які жодного уявлення не має Спілка письменників. Якісь фестивалі сатири й гумору, де беруть участь хто зна які — абсолютно не відомі на загал (повірте, я в цьому розуміюся!) — автори. Якісь експерти при міністерстві (хто вони?) визначають, як ота Сорока-ворона: «Цьому дала, цьому дала, а цьому — не дала…» Який необмежений простір для корупції! Усе це, повторюю, для того, щоб легше і розкрадати, і роздавати своїм державні кошти.

До речі, про кошти. Міністерство фінансує різні заходи культурного характеру. Але не фінансує їх безпосередньо, а робить це через якісь там фірмочки, котрі за те переганяння грошей відбирають собі немалі відсотки і з того живуть. Одне слово, виросла така собі омела на дереві нашої культури. Тобто паразит, який нахабно, головне, цілком легітимно, відсмоктує собі те, що належить іншим.

Міністерство це завжди має і «свого кухлика на свячену воду», а тому завжди його підсуне, вигадавши собі щось на тому. Певно, не один із видатних наших митців (мені не раз те говорили) був шокований хамством та адміністративним ідіотизмом функціонерів із цього міністерства або тим, що міністр може місяцями не мати часу, щоб прийняти того чи того митця, чиє ім’я звучить, як писав поет, «на рівні вічних партитур». Та хто ж ти такий? — хочеться запитати цього міністра. Хто дав тобі це право? Такі ж, як і ти, естетично недорозвинені люди, котрі керують державою, узурпувавши собі право бути — не більше й не менше! — світочами нації і гейзерами інтелектуалізму, промовистими свідченнями чого є висловлювання про «Анну Ахмєтову» чи «Гулака Артьомовського».

Ще раз і ще раз повторюю: Карфаген міністерства культури й відпочинку чиновників (вибачте за переінакшення офіційної назви) має бути зруйнований. І тільки для блага нашої культури. Для блага всіх талановитих митців України. Є інші — значно ефективніші моделі — існування культури і її стосунків із владою. Вони випробувані в інших країнах. Зрештою, це — вже інша тема. І вимагає вона окремої розмови.

С.К. Пропоную повернутися до зали Національної опери в час Форуму інтелігенції...

Було того дня в театрі мало справді знакових людей і було чимало випадкових та невідомих. Я запитав знайомих художників і композиторів, чому їх не було в театрі. Одні відповіли, що їх не запросили (і вони навіть не знали про цей захід), інші заявили: вони не вірять у можливість серйозної конструктивної розмови в наших сьогоднішніх умовах, коли за всім, що відбувається чи планується з участю влади, виразно прозирають тільки політично меркантильні мотиви.

«Скажімо собі правду...»

Шановні керівники влади і опозиції! Ви кажете, що інтереси України для вас понад усе. Ми схильні вам вірити, але тоді перестаньте думати про наступні президентські вибори.

Іван Дзюба (з виступу на Форумі)

С.К. У газетах уже з’явилися іронічні коментарі з приводу того, що й президент, і деякі промовці говорили на Форумі так, ніби вперше почули про деякі наші проблеми.

М.С. Це правда. І це, як кажуть, од лукавого. Бо ми ось уже стільки років волаємо про те владі. А вона або глуха, або просто не хоче нас чути. Та й кому з них є справа до української культури? Ще недавньому віце-прем’єрові з гуманітарних питань Дмитрові Табачникові? Чи не найбільшому українофобові на українському політичному Олімпові Леонідові Черновецькому, якому не дають спокою лаври руйнівника Києва — Батия? Чи, скажімо, одному з лідерів Помаранчевої революції Петрові Порошенкові, який одразу ж після неї пішов у наступ на українську мову, намагаючись вибороти особливі права (а які ж ще більші в цьому розумінні вона може мати?!) для російської мови?! Чи всім тим квазінародним депутатам, які так зневажають українську мову, що ніколи не стануть вчити її чи послуговуватися нею навіть під страхом смертної кари?!.

І хай не відбріхуються ті нардепи, запевняючи нас: мовляв, зовсім ні, вони не взоровані на Москву; вони не чекають з готовністю звідти для себе месиджів. Неправда. Взоровані тільки туди. Чекають команди й сценарію, щоб боронити в Україні російські інтереси. От лише гроші за те одержують українські. Від української держави.

Влада удає, що вона не розуміє двозначності нашої ситуації. Влада говорить нам і всьому світові, що Україна — абсолютно незалежна в усіх розуміннях держава. Але якщо держава не має свого інформаційного простору, якщо він майже весь належить іншій державі, то яка ж вона незалежна?

Захоплений чужою державою інформаційний простір — це вже окупація України. Якщо значна частина молоді України сповідує цінності свого північного сусіда (це нав’язується російськими ЗМІ, які змушують наших юнаків і дівчат дивитися на світ крізь російську призму), то це також елемент окупації. Якщо на території України не просто функціонує, а з лютою агресивністю втручається і в наше політичне, і в наше культурне життя так звана Українська православна церква Московського патріархату, то це також елементарна окупація. Тобто присутність чужої держави на території України. Тобто неприхована — зловорожа українським інтересам — експансія в нашому духовному просторі. Не обов’язково вже називати тут російську військову базу в Криму — навіть і без неї досить аргументів для того, щоб переконатися: окупація України не скінчилася. Тому хай влада не дурить нас і себе. Значно чесніше сказати: ми ще в дорозі до справжньої незалежності, ще в боротьбі за неї. І в нас ще тільки твориться нація. Ще потрібно багато зусиль для того, щоб українська нація стала такою ж реальністю, як, наприклад, французька, німецька чи польська.

С.К. Яке ваше враження від доповіді Президента?

М.С. Враження таке, що Президент має вкрай слабку команду гуманітаріїв. Вона — автор цієї доповіді. Як і розданого перед Форумом проекту концепції гуманітарного розвитку України та збірника довідково-інформаційних матеріалів «Гуманітарна сфера України. Стан. Розвиток. Перспективи».

Щодо константаційної частини обох документів особливих заперечень не виникає.

А ось щодо всяких механізмів реалізації концепцій, то маємо, певно, сто перший раз проголошене. Наприклад: «Реалізація Концепції гуманітарного розвитку України здійснюватиметься шляхом формування політики, що передбачає відповідні механізми вирішення у цій сфері на державному, регіональному та місцевому рівнях, правове, фінансове й організаційне забезпечення, а також розвиток міжнародного співробітництва. Формування такої політики потребує розробки довгострокової Національної програми гуманітарного розвитку України, яка має стати основою формування Програми Кабінету Міністрів України протягом усього періоду, передбаченого на її виконання»!

Оце ми вміємо — втопити і проблему, і перспективу, і надію в сумних шедеврах канцеляриту! Все — до болю по-нашому.

А це ж звідки переписано? За буцім важливими положеннями — загальна тріскотнява, в якій геть усе розмивається до обрисів неконкретності:

«Правове забезпечення. Для забезпечення гуманітарного розвитку необхідно здійснити реформування законодавчої бази відповідно до нових умов розвитку держави, у тому числі удосконалити нормативно-правову базу для здійснення соціально-економічних перетворень, збалансованого розв'язання проблем соціально-економічного розвитку та збереження довкілля.

Для забезпечення гуманітарного розвитку необхідно також створити рамкові умови цього процесу — прийняти відповідні нормативно-правові акти, у тому числі приєднатися до відповідних міжнародних договорів, створити системи контролю та реагування».

Звичайно, все правильно. Хто за? Хто проти? Хто утримався? Одноголосно. Жодних заперечень не викликає. Але все це — слова, слова, слова. А нам потрібні не слова, а, цитуючи Едмона Ростана, потрібне те, що за словами. Шановні наші провідники, невже в чомусь подібному ви не присягали нам на Помаранчевому майдані, який ви спершу приватизували, скрізь і повсюдно наголошуючи: мовляв, ми перемогли. Але ви там не перемогли. Перемогли там ми. Переміг народ. А ви швидко забули всі свої присяги й запевнення. І почали реставрувати всі схеми та побудови періоду Леоніда Кучми, проти якого ви буцімто боролися. Тому є всі підстави постпомаранчевий період назвати періодом реставрації. Навіть образ Віктора Медведчука прозирає за спиною «кризового менеджера» номер 2 — Віктора Балоги.

С.К. Ми перейшли з культури й інтелігенції на політику...

М.С. В Україні це аж надто нерозривно пов’язане. В нас інколи важко розрізнити, де закінчується політика й починається культура.

С.К. Повернемося до інтелігенції і до Форуму. Все-таки, ви вірите, що з цього буде якась користь для української справи?

М.С. Одне точно відомо: шкоди, звичайно, не буде. Може, навіть якась і користь буде. Адже знову артикульовано наші проблеми. Для суспільства. Бо інтелігенція все те добре знає. І, схоже, навіть починає миритися з тим, бо почувається безсилою без підтримки влади.

Мене насторожують заяви Президента про те, що держава дасть мільйони на видання книжок. По-перше, точно знаю, хто ті мільйони одержить і хто не одержить.

По-друге, здається, не помилюся, коли назву тих, хто і кому кине щедрий «одкат». У сьогоднішній нашій реальності це таке ж точне і неуникне, як результат чотири від два помножити на два. Он досі Прутник со товаріщі розпоряджалися державними грошима, визначали, що й навіщо видавати. І понавидавали! Таке можуть робити тільки диверсанти, заслані в Україну для знищення української літератури й культури! Воістино окупанти за своїми діяннями!

І все ж слово — теж енергія, дія. Чи заклик до дії. Тому — говорімо. Але — не так велемовно й казенно. І — не за державні гроші. Закликаймо народ звалити Бастилію неоколоніалізму в Україні. Усунути з влади в Україні окупантів і тутешнього «розливу». Іншого вибору просто не маємо.

Записала Світлана КОРОНЕНКО