Олег РОМАНЧУК: «УСІ НЕГАРАЗДИ В УКРАЇНІ – НАСЛІДОК НЕВИЗНАЧЕНОСТІ ШЛЯХІВ ЇЇ РОЗВИТКУ»*

* Це інтерв’ю було дане журналові «Молода дипломатія» ще 2003 року. Мало що змінилось відтоді. На жаль. Зрештою, позиція шеф-редактора неодноразово декларувалась у його публікаціях на сторінках «Універсуму» впродовж п’ятнадцяти років. З грудня 1993-го.

Олег Костянтинович Романчук за фахом радіофізик. Служив офіцером у війську, впродовж семи років працював у науково-дослідному інституті.

Від 1983 року на видавничій та журналістській роботі. Засновник і шеф-редактор журналу політології, футурології, економіки науки та культури «Універсум» з 1993 року.

Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, член Комісії семіотики соціально-національних процесів кафедри філософії Львівського національного університету ім. Івана Франка, член Національної Спілки письменників (з 1987 року), член Національної Спілки журналістів (з 1984 року), з 2001 року член Світової організації пріодичної преси (Organisation Mondiale de la Presse Periodique – Bruxelles).

У травні 2003 року нагороджений Філаретом, Патріархом Київським і всієї Руси-України Орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого III-го ступеня «за заслуги по відродженню духовності в Україні та утвердженню Помісної Української Православної Церкви».

Лауреат премії імені Івана Багряного 2008 року «за визначний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства».

– Як усе почалося?

– Як з радіофізика народився журналіст, письменник і видавець? Це окрема тема, котра потребує спеціальної розмови. А щодо виникнення ідеї створення журналу, то сталося це, на мій погляд, цілком закономірно: виник один із елементів самоорганізації нашого суспільства. Тоді, наприкінці вісімдесятих минулого століття, в добу руйнації совєтської імперії і появи на посттоталітарному терені нових держав, саме життя вимагало (вимагає і зараз) створення на демократичних засадах цілком іншої системи ЗМІ, яка б справді виконувала функції четвертої влади. Отож поява «Універсуму» в інформаційному просторі України в грудні 1993-го є цілком закономірною.

– Свого часу Ви задекларували, що незалежній Україні конче потрібен журнал, який би був покладений як одна із багатьох інтелектуальних цеглин у підвалини громадянського суспільства, журнал, що задовольняє вимоги нового світогляду, орієнтованого на світовий екуменізм, ідеї якого стосовно освіти, науки, інформації саме на часі. Чи не надто гучна заява?

– Можливо. Тоді й справді мало хто вірив, що нове видання не загубиться і не потоне в хаосі газетно-журнального ринку. Нині ж можу сказати, що не загубилось і не потонуло. «Універсуму» вдалося сформувати, хай і не надто велике (через відомі економічні негаразди), але надійне коло прихильників в Україні і за її межами. Насамперед це стало можливим завдяки ґрунтовним і виваженим розрахункам, ретельному аналізові, передовим поглядам і точним прогнозам, які не раз демонстрували на сторінках журналу знані політологи, вчені, культурологи – Юрій Саєнко і Володимир Войтенко, Сергій Грабовський і Леонід Сотник, Костянтин Морозов і Юрій Іллєнко, Євген Сверстюк і Ярослав Дашкевич, Юрій Щербак і Юрій Покальчук…

– Чи не закрадається думка, що цей благородний намір – консолідувати під дахом «Універсуму» зусилля інтелігенції, відтак стимулювати мислення читачів не як провінціалів, а як членів принаймні Європейської Спільноти, нині може видаватися наївно-романтичним? Адже сьогодні, на жаль, інформаційний простір України, її газетно-журнальний і книжковий ринок перенасичений неукраїнськими виданнями, які часто-густо демонструють відверто антиукраїнські випади.

– До певної міри маєте рацію. Розчарувань і справді побільшало. Економічний безкрай, безбаш, безлад, який панує в державі, навала дилетантів у законодавчих і виконавчих структурах, безумовно, не сприяє поширенню журналу. Але ті, для кого життєвим кредо є гасло «Українська держава над усе!», нас знають і нам довіряють. На допомогу прийшов й Інтернет – www.universum.org.ua. Саме тому «Універсум» читають не лише в Україні, але й в Польщі, Росії, Франції, Німеччині, США, Канаді, Австралії.

І ще. Я завжди керувався знаменитим американським принципом: «can do» («можна зробити»). Я завжди пам’ятав про життєвий шлях моїх родаків. Без усвідомлення цього «Універсум», напевно, не народився б... Все можна зробити у цьому світі. Було б лише бажання. Інша справа, якщо влада не бажає творити справді українську, справді незалежну державу, якщо влада не виявляє політичної волі у досягненні стратегічно важливих цілей для українців. Це вже не просто розчарування, а усвідомлення якоїсь ірреальності світу. Принаймні та тій частині планети, котра зветься Україною…

– Після виходу у світ сотого числа часопису чи не хотілося б Вам щось змінити?

– Змінити? Звичайно. Насамперед владу. На жаль, українці не спромоглися відділити зерно від полови ні в 1994-му, ні в 1999-му. Не найкращим чином проголосували під час виборів до Верховної Ради. А так хотілось би відчувати присутність у нашому суспільстві справді української, патріотичної, державницьки налаштованої влади. Не олігархічної. Хотілось би жити у справді правовій, демократичній українській державі, за яку не було б соромно в будь-якому куточку нашої планети. Якою можна було б гордитися. Хотілось би бути її громадянином.

Час багато чого розставив, як мовиться, на місця. Багато в чому довелося розчаруватися. Пішли з життя ті, хто визначав значною мірою інтелектуальне ядро журналу – доктор фізико-математичних наук Воло­димир Лебединець, доктор географічних наук Георгій Бачинський, кандидат ме­дич­них наук Володимир Кузьменко, політолог Леонід Сотник.

До всього додався стан невизначеності, який прогресує з кожним роком, з кожним місяцем і днем. Про те, що воно таке – стан невизначеності для суспільства, для держави і для її громадян «Універсум» неодноразово застерігав.

Звернімося до класики. Пригадуєте, як перелякався Робінзон Крузо, який, ідучи берегом моря, несподівано зауважив на піску відбиток босої ноги? Розгублений і перестрашений, славетний самітник втратив сон – він наполегливо аналізував факт появи загадкового сліду на безлюдному острові і ніяк не знаходив прийнятного пояснення. Неспроможність збудувати більш-менш вірогідну гіпотезу вкрай налякала Робінзона, і він був змушений констатувати: «Страх небезпеки жахає нас у десять тисяч разів більше, ніж сама небезпека, коли вона стоїть перед очима. І тягар страху для нас набагато важчий, ніж зло, якого ми боїмось».

Українці виснажені невизначеністю, втомлені психологічно від неможливості побачити якусь привабливу перспективу для себе, своєї сім’ї, держави. За свідченням відомого соціолога, доктора економічних наук Юрія Саєнка, для близько 3/4 громадян України майбутнього не існує. Перед майбутнім залишається тільки страх – страх перед проблемою працевлаштування, заробітку, пенсійного забезпечення, лікування, житла тощо.

В атмосфері невизначеності й страху, гадаю, перебувають і деякі наші державні мужі – гравці в політичну рулетку. Серед них є чимало професійних шулерів. Але природа страху й невизначеності в українському політичному казіно інша, ніж у суспільстві загалом. Це страх збанкрутіти, втратити владу, а з нею привілеї та благополуччя, страх перед можливою відповідальністю.

– Що для Вас Україн­ська держава – фантом чи реальність?

– Україна – це моя батьківщина. Це країна, яку я люблю. Але це не моя держава. Хіба не має рації Ми­кола Томенко, який стверджує, що наше суспільство інтуїтивно, емоційно чекало іншої держави? І тому максимум, що могла зробити влада, це хоча б запитати народ, яку державу той волів би... Цей політик має слушність, коли наголошує, що сьогодні ми живемо основним конфліктом між абсолютною більшістю суспільства і частиною правлячої еліти. Автономі­зація суспільства й еліти є настільки значною, що сьогодні в Україні існують фактично дві держави. Це є різні планети в світоглядному, ментальному сенсі. Українське суспільство не боїться цієї держави, оскільки не вірить у неї, і не вважає її своєю. Тобто воно змирилося, що формально має державу, і суспільство від неї вже нічого не вимагає, тому що знає, що нічого вона не дасть.

З іншого боку, не треба надто дивуватись чому маємо саме таку недорозвинену державу. За влучним висловом Юрія Саєнка, комунізм – це хвороба бідних і рабів. Суспільство хворе на цю тяжку недугу. А держава кинула пацієнта непризволяще…

Дуже точно, на мою думку, характеризує нинішню Українську державу доктор медиини, відомий вчений-геронтолог, спеціаліст з математичного моделювання Володимир Войтенко: «Україна нині є сумішшю острівців тоталітарного льоду, плинних демократичних структур і викидів антинаціональної (антиукраїнської) та антидержавної (анти-української) пари».

А вісім десятиліть тому історик О. Я. Єфименко майже аналогічно змальовувала соціально-політичну ситуацію в Україні, що склалася після смерті Богдана Хмельницького: «Все… має вигляд якоїсь безладної й безглуздої гри випадковостей. Не встигне з’явитися який-небудь факт і виявити свій зміст, як зникає під навалою інших фактів, що і собі також швидко зникають. Гетьмани змінюють один одного, партії виникають і зникають, перехрещуються впливи, походи, битви й замирення, політичні угоди й компроміси – все миготить перед нами, як у калейдоскопі. І все це кінець кінцем гине, несучи з собою в безодню і політичну єдність і самобутність України».

Відчули якусь різницю? Її нема…

Україна вступила у нове тисячоліття з тягарем найрізноманітніших проблем, з безліччю нерозв’язаних завдань. Держава ніяк не може подолати глибоку соціально-економічну кризу, яка супроводжується корупцією і хабарництвом. Системна криза панує в політиці, в духовній та екологічній сфері. За роки незалежності Україна втратила неабиякі здобутки в науці, в медицині, в культурі. Країна раз за разом потрапляє в епіцентри різноманітних скандалів – фінансових, політичних, інформаційних. Як на вітчизняному, так і на міжнародному рівні. Рейтинг довіри до президента катастрофічно знизився. Впала довіра українців до найвищого законодавчого органу – Верховної Ради.

І в цьому немає нічого дивного, якщо проаналізувати дії правлячого режиму. За даними, які оприлюднив у «Дзеркалі тижня» президент Академії наук вищої школи України Микола Дробноход, ВВП на душу населення в Україні становить 600 дол. (в Болгарії – 1550, в Росії – 2400, в Польщі – 4500, в Німеччині – 25000). За десять років, починаючи з 1991-го, виробництво електроенергії зменшилося в 1,7 раз, видобування нафти – в 1,5 раза, вугілля – вдвічі, сталі – майже вдвічі, тракторів – у 20 разів, паперу – учетверо, холодильників – у 2,2, пральних машин – у 6,5 раза, взуття – майже у 20, газу – в 1,5, бавовняних тканин – у 21, радіоприймальних пристроїв – у 28, екскаваторів – у 55 разів, металорізальних верстатів – у 26 разів. Сьогодні українець споживає продуктів харчування (м’ясо, молоко, овочі, фрукти тощо) в 1,5–4 рази менше від раціональної норми. 80 відсотків населення в Україні проживає за межею бідності. Маємо 116 тисяч «офіційних» наркоманів. 137 гривень – це середня минулорічна величина пенсій. Це 40 (!) відсотків прожиткового мінімуму.

Безробіття (з урахуванням прихованого) перевищує 40 відсотків (у науці приховане безробіття сягає 90 відсотків – саме тому близько 6 тисяч докторів і кандидатів наук емігрували за кордон). Щороку майже на 400 тисяч осіб скорочується населення держави.

Далеким від міжнародних стандартів залишається дотримання прав людини. На сьогодні в українських в’язницях, колоніях та слідчих ізоляторах перебувають майже 200 тисяч осіб. До Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової звернулося понад 12 тисяч громадян із скаргами про застосування тортур працівниками міліції.

Зневіра і знеохочення оселилися в душах людей. Громадяни України опинилися в класичному стані невизначеності – неспроможності прийняти правильне рішення через дефіцит інформації, необхідної для ефективного аналізу ситуації.

Системна криза панує в усіх сферах життєдіяльності, бацили аморальності вразили духовне здоров’я нації. Найпарадок­сальніше, що будівничі храму Української держави – архітектори, виконроби, будівельники, допоміжний персонал з Печер­сь­ких пагорбів, з вулиці Грушевського і Банкової досі не можуть визначитися не лише з типом риштовання, але й з власне архітектурною формою такої жаданої для багатьох поколінь українців самостійної, незалежної соціально-економічної споруди. Президент України та його найближче оточення ніяк не можуть з’ясувати яку державу будуємо, не знають, яку слід будувати, заблукавши між векторів зовнішньої політики.

– То у чому ж, Олегу Костянтиновичу, на Ваш погляд, полягає проблема наших нинішніх негараздів?

– З упевненістю можна стверджувати, що головна проблема сучасної України – це катастрофічно мала кількість справжніх громадян, відповідальних не лише за себе, а й за свою державу. В Україні є люди, є чимало хороших сімей, хороших спеціалістів, але немає народу, немає політично структурованої нації. Інакше кажучи, в державі відсутнє громадянське суспільство, спроможне створити для себе ефективну владу, щоб жити заможніше, достойніше.

Мимоволі спадають на гадку «терпкі думки» Романа Купчинського: «Я ніяк не можу вирішити: чи наш народ розумний, а люди дурні, чи навпаки. Але напевно знаю, що одне з двох – свята правда… Українці – здібний народ і дуже швидко стали б нацією, тільки не знають як… Ми здібний народ і тому в більшості випадків імпровізуємо: промови, імпрези і… державу». Той же Роман Купчинський на питання, коли буде Україна, дає оригінальну відповідь: «Розрахунок такий: кожний чоловік має груди півметра завширшки, себто, кожний свідомий українець носить у собі півметра України. Границя України виносить 4000 кілометрів. Коли буде 8 мільйонів свідомих державників, тоді обставлять границю і оборонять державність». Погодьмося: напрочуд слушна думка, йдеться ж бо про творення громадянського суспільства, про конечну необхідність появи на українській землі бодай 8 мільйонів свідомих громадян-державників.

Натомість маємо не народ у своїй більшості, а населення. Саме про це населення, для якого «немає внутрішньої, моральної потреби у знанні як причин трьох комуністичних голодоморів, так і їх наслідків», пише відомий журналіст Леонід Капелюшний. Він же цілком слушно стверджує, що ГОЛОВНА ПРИЧИНА ЗАНЕПАДУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ – ЧЕТВЕРТИЙ ГОЛОДОМОР. ДУХОВНИЙ! Страшніший, на думку Леоніда Капелюшного (і я з ним цілком погоджуюсь), за всі попередні тим, що Україна може зникнути з мапи світу як держава. Не як держава самостійна, це вже з нами бувало. А як національне утворення, що перестало бути цікавим і корисним людству.

– Україна банкрутує як корпорація, переконаний відомий культуролог, філософ та письменник Володимир Єшкілєв. На його думку, праві сили постійно програють, бо завжди зорієнтовані на державницькі підходи. Вони прагнуть врятувати державу, тим часом цей об’єкт насправді є корпорацією, в якій немає місця свободі – українське суспільство є корпоративним.

– Я погоджуюсь, що українське суспільство корпоративне. Погоджуюсь і з тим, що Україна банкрутує. Але, на мій погляд, банкрутує як банальне ТзОВ – товариство з обмеженою відповідальністю. Кризова ситуація в Україні – це закономірний наслідок комерційного стилю правління державою. Режим дуже нестійкий. Державна влада вельми неефективна. Владні структури пронизані корупцією. Дуже мало молодих здібних політиків, які сповідують не приватні, а справді загальнонаціональні інтереси, перебуває на вищих щаблях владної драбини.

Найбільше Україні загрожує власна влада. На думку дослідників з британської аналітичної компанії The Economist Intelligence Unit (EIU), неефективність і скорумпованість української влади є головною причиною, того, що до країни не надходять західні інвестиції і не розвивається незалежний від влади місцевий бізнес.

– Пане Олегу, чому Ви так песимістично налаштовані? Україна є. Думаю, ми її так просто не віддамо нікому – ні Сходові, ні Заходові.

– Я не песиміст. Я похмурий оптиміст. Один відомий економіст якось мені признався, що він – «обережний оптиміст». Мені ж притаманний похмурий оптимізм. Надія, як мовиться, помирає останньою. Якщо не бути оптимістом, бодай похмурим, нема сенсу взагалі жити на цій планеті. Однак у наш несамовитий час дуже складно бути канонічним оптимістом. Бо якщо можновладці з Печерських пагорбів ніяк не можуть визначитися з державними цілями, пріоритетами, стратегією й тактикою будівництва Держави, коли повсякчас відчувається брак справді національної, справді державницьки налаштованої еліти то, погодьмося, маска оптиміста реальній ситуації не зарадить.

– Ви стверджуєте, що державна і національна еліта це зовсім не тотожні поняття?

– Так. Це різні речі.

– А «Золота Фортуна»? А... тьма інших «фортун»?

– Без коментарів. Я вже казав, що «Універсум» своєю появою значною мірою завдячує моєму усвідомленню того, ким були мої кревні. Йдеться про тяглість поколінь. А це зобов’язує... Якщо хочете, цей журнал – своєрідна данина пам’яті близьким і далеким родакам. Моїм. Тож спробуймо, бодай фрагментарно, визначитися у такому контроверсійному понятті, як «українська еліта». Ниніш­ня ситуація в Україні якнайкраще підтверджує правомірність соціологічної концепції (колись вкрай реакційної, «буржуазної») – теорії еліт, за якою суспільство поділяється на керівну верхівку і пасивну масу, котра не спроможна впливати на хід історії.

Саме завдяки еліті нація усвідомлює і пізнає себе як таку. Відсутність справжньої повноцінної української еліти, органічної частини народу, перешкоджала і продовжує перешкоджати українцям сформувати політичну українську націю, відтак створити повнофункціональну українську державу.

У нинішньому контексті цієї вкрай важливої для нашого суспільства проблеми слід вирізнити дві засадничі речі, на які звертали увагу політолог Леонід Сотник («Галахвастови швиденько перефарбувались у Голохвостих. І тепер саме вони на постсовєтському українському просторі взяли на себе відповідальність іменуватися національною елітою») і доктор медичних наук Володимир Войтенко («Нинішня криза в Україні – це насамперед криза еліт. Від СССР ми успадкували номенклатуру, яка не мала таланту й совісті, а за роки незалежності втратила ще й страх»).

Творення провідної верстви, проводу, еліти – це один із елементів закономірного процесу самоорганізації суспільства, процесу, який прагне до рівноважного стану. Такий стан, звісна річ, реально недосяжний. Більш ніж складно уявити, що суспільство може бути абсолютно здорове, перебувати в стані цілковитої гармонії з навколишнім середовищем, в стані тотальної безконфліктності, яке продукує лише щастя й добро. Але так чи інакше елементи суспільства, його громадські та державні інституції прагнуть максимально наблизитись до такого рівноважного стану. Такий закон Буття. І на те нема ради.

Але я наразі не про це. А про те, як можна збитись на манівці політиканства, не зрозумівши суті процесу самоорганізації. Насамперед слід чітко усвідомити, що Україна самоорганізовується. І процес цей дуже часто відбувається поза нашими приватними прагненнями, поза бажанням політиків і можновладців. Просто відбувається незворотний процес САМООРГАНІЗАЦІЇ суспільства в державу. Інша справа – погано чи добре відбувається цей запізнілий для українців процес державотворення на початку третього тисячоліття.

«Суть усієї політичної кризи наших днів – це криза провідної верстви… – писав ще 1948 року Дмитро Донцов. – Розум, серце, мораль колишньої європейської (втім і нашої старокиївської й козацької) еліти формувалися в спеціальних закладах, в Ітонах, Оксфордах, в Києво-Могилянській Ака­демії. Дух і етика теперішньої «еліти» не формуються ніде. На моральні якості чи характерність її членів – модерній «еліті» наплювати. Все це заступає у неї вірність партійному кагалові. Добиралися до неї не шляхетні і мудрі, а крутії, «гнучкошиєнки», люди безпринципні. Інтереси партійного кагалу ставилися над інтересами загалу».

Босоноге (упереваж) походження нашої нової духовної, політичної та підприємницької еліти неминуче призводить до скандалів. Яскравий приклад – поява на політичній арені України навоявлених шевальє і лицарів, котрі потрапили на гачок вітчизняних і міжнародних спритників.

Не можна не розуміти, що СИСТЕМА постійно шукає ефективних, нових і нестандартних методів приручення васалів і їх легітимізації в дещо іншій іпостасі – не банальній номенклатурній, як це було досі. Належність до номенклатури вже не тішить самолюбства «обраних». Бракує «родзинки». Але при цьому йдеться не просто про втішення чийогось марнославства шляхом вручення красиво намальованого герба, елегантної відзнаки й відповідного патента – свідчення окремішності, винятковості, елітарності. В очах громадськості повинна, так би мовити, відбутися легітимізація певного владного прошарку вже в ранзі такого собі шевальє, лицаря, кавалера чи кавалерственої дами.

У добу середньовіччя у Західній Європі були такі собі барони – васали королів (baro в перекладі з старонімецької означає вільний воїн), траплялись серед них і справжнісінькі розбійники. Існували навіть клани лицарів з великої дороги (зараз в Україні також маємо різноманітні фінансово-політичні клани, щоправда озброєні не мечами, а комп’ютерами). З бігом часу цей феодальний титул перетворився на шляхетський, дворянський – граф, як на мене, звучить дещо краще, ніж якийсь там барон-лиходій. І ще. Ніхто ж нині не закидає нащадкам Генрі Морґана, що їхній предок був знаменитим піратом. Нікого ж зараз не цікавить, яким чином у сімействі сера Френсіса Дрейка, корсара на службі її величності володарки морів, був акумульований перший стартовий мільйон для майбутнього бізнесу…

У контексті нинішнього державотвореня мова тут, цілком ймовірно, йде про кругову поруку владної верхівки, яка долю народу прагне вирішувати келейно або ж на балах для «обраних».

«З тим всім треба скінчити! – закликав Дмитро Донцов. – Провадити націю не сміють «жебраки при дорозі», або ті, кого Шев­ченко звав «донощиками і фарисеями». Підставою творення «еліти» мають бути – як у старовину – вимоги мо­рального характеру. Лише чесні, мудрі, відважні, шляхетні і характерні люди – можуть вести націю до перемоги, а не до ганьби і розкладу. Разом з тим слід усвідомити, що народження будь-якої держави не може обійтись без «олігархічного періоду» (подобається це комусь чи ні). Ми припізнились із створенням власної держави. Нині процеси державотворення (самоорганізації) в світі відбуваються значно швидше, ніж в епоху середньовіччя. Але принципи, логіка самоорганізації новітніх держав така ж, як і п’ятсот років тому. Історичних паралелей можна навести безліч – це й методи накопичення первісного капіталу (звісна річ, з урахуванням того, що на календарі ХХІ століття), надприбутки, небажання ділитися грішми й владою з сюзереном, вивіз грошей за кордон, війни (у нашому випадку – інформаційні, «чорний піар», кримінальні розбірки), стихійне творення кланів з числа нахабніших і відважніших, сильніших і меткіших, а згодом формування з них новітньої еліти (іноді це набуває карикатурних рис і форм). З бігом часу процес самоорганізації стабілізовується – СИСТЕМА так чи інакше прагне до рівноваги. Бодай відносної. Можливо, треба набратися терпіння?

Небезпека в іншому. Нинішня СИСТЕМА боїться кардинальної зміни так званої еліти на опозиційну контреліту, готову взяти владу в свої руки. СИСТЕМА чудово усвідомлює, що такий розвиток подій може призвести до справді реальних економічних реформ, до справжньої демократизації життя в державі, до реальної інтеграції з Європою. СИСТЕМА чудово розуміє racio українського вченого, знаменитого географа Степана Рудницького, знищеного СИСТЕМОЮ наприкінці тридцятих років минулого століття: «Укра­їнська справа – се велика справа, може найбільша з усіх европейсьих справ! Наука з того для всіх українців: ніколи не зводити української справи ні в якому напрямі на загуменок мос­ковській, польській чи іншій!.. Ми – великий народ, наш край – величезний, ми мусимо бути так високо поставлені серед інших народів Европи, як нам після нашої численности й після величини нашої країни належиться!»

– Як не парадоксально, але українським олігархам, українським корумпованим елементам потрібна своя держава, де можна попрацювати на себе. І вони по-своєму «розбудовують Україну».

– У тім то й річ, що «по-своєму». Гадаю, що вони якраз і не будують українську державу. Свої первісні капітали, свої приватні мільйони вони заробили на російській нафті та газі. І це міцно «прив’язало» їх до колишньої метрополії. Вона так легко не пробачить багатьом «новим українцям» це крадійство. За все треба платити... Інша проблема: як нині відбувається приватизація великих українських підприємств, ким?

– 60 відсотків – не менше – за участю російського капіталу.

– Це дуже небезпечно для нашої держави. Іван Багряний, і В’ячеслав Липинський (кожен свого часу) заявляли, що коли Україну будуватимуть мирним шляхом, то керувати нею будуть комуністи. Однак це не є державотворчий, націєтворчий елемент. Своєрідним підтвердженням сказаного можуть слугувати думки відомого журналіста Сергія Набоки, висловлені ним у рецензії на збірку найкращих публікацій «Універсуму» – «Монологи в універсумі», надрукованій в «Книжнику-рев’ю»: «Ми й досі товчемо воду в ступі, переконуємо одне одного у перевагах того, недоліках сього, небезпеці третього й принадах четвертого. Зайве свідчення млявости розуму, неспішности думки, нежвавости інтелекту. Країна чухається. Про державу годі казати».

Держава українська досі не спромоглася демаркувати свої кордони з Росією. Натомість маленька Естонія ще 1992 року перед усім світом продемонструвала політичну волю, в односторонньому порядку проробивши цю правову процедуру, відтак перемогла Москву юридично. У чому причина? Досі так і не усунено колоніальної адміністрації від важелів управління.

– Я з Вами згоден. Ця сила виникла у порозумінні з метрополійними діячами, які сплять і бачать Україну в своїх обіймах.

– Цілком ймовірно, що у скорому часі нам таки доведеться вести мову про існування в Україні «п’ятої колони». А беручи до уваги той факт, що в українську промисловість вкладено значний відсоток російського капіталу, можна припустити (я такого розвитку подій аж ніяк не виключаю), що Москва під приводом захисту економічних та культурних інтересів співплемінників легко знайде формальний привід застосувати проти України такі політичні санкції (і не тільки), котрі поставлять під загрозу існування нашої державності...

Чому це раптом Владімір Путін у своєму щорічному зверненні до російського народу сказав, що до війська активно залучатимуться громадяни СНҐ? У цьому контексті не може не викликати занепокоєння пропозиція Віктора Януковича щодо запровадження в Україні подвійного громадянства.

– Якось Іван Драч на телемості дуже добре сказав: про який рік Росії в Україні може йти мова? Та Росія вже 350 років в Україні!

– Доконаний факт – брутальна експансія російської мови в наш інформаційний простір. Має місце цілеспрямована ідеологічна диверсія. Це ж з якого добра-дива не зникають з наших телеекранів російськомовні детективи на кшталт «Мєнтов», «Маршей Турєцкава», «Бандітскіх Пєтєрбурґов» (я нічого не мав би проти, якби їх дублювали гарною українською мовою, але ж цього не робиться)? Якщо переглянути будь-яку тижневу телепрограму і підкреслити кольоровим маркером назви фільмів, що не дублюються українською, а йдуть в російському перекладі, то ця телепрограма не просто запістрявіє, а вкриється мало не суцільним кольоровим шаром. Рік Росії в Україні? Як би не так! Порушуються права мільйонів українців отримувати інформацію рідною мовою.

– Верховна Рада нещодавно ратифікувала Європейську хартію реґіональних мов або мов меншин…

– Ви хочете почути мій коментар? З ратифікацією Хартії регіональних мов спекуляцій на цьому ґрунті не зменшиться, а навпаки – побільшає.

Як на мене, існує лише два пояснення факту невживання державної мови на посаді тим чи іншим урядовцем: а) інтелектуальна неспроможність вивчити близьку слов’янську мову (в такому разі це означає, що в цієї людини низький IQ, отже вона не може обіймати державну посаду); б) посадовець зумисне не бажає вживати на робочому місці державну мову (отже, він зневажає народ, який довірив йому цю високу посаду, а тому не може бути повноцінним слугою народу).

Невже ніхто не замислювався над явним протиріччям, яке міститься в примирливій, здавалось би, репліці «Какая разніца на каком язикє разґаварівать»? Мені, українцеві, який добре володіє й російською мовою, справді «бєз разніци», якою моою спілкуватись. То чому ж так званий російськомовний громадянин України дуже часто демонстративно не бажає вживати українську мову навіть на державній службі (про побутовий рівень наразі не говоримо)? Отже, для нього все-таки є «разніца, на каком язикє разґаварівать». І пояснення цьому надзвичайно просте: людина, якій «бєз разніци на каком язикє разґаварівать», насправді нелояльно налаштована до української мови, а отже й до української держави. Імперський синдром, хибне уявлення про вищість російської культури все ще притаманні багатьом російськомовним громадянам нашої держави. Цей хворобливо-агресивний комплекс вульгарного культуртрегерства та месіанства Кремль продовжує реанімовувати, формувати й підживлювати. Це як той злощасний комп’ютерний вірус, знищити який можла лише ефективноюї антивірусною програмою. У нашому випадку: ефективною державною політикою.

Прикладів можна навести скільки завгодно. Демонструються не просто сучасні російськомовні серіали, а й відверто просовєтські фільми, де головними героями є браві чекісти, совєтські партизани, які пропагують цінності, котрі, здавалось би, вже назавжди розвінчані. Що це таке? У чому річ? Чи можна уявити, що в сучасній Німеччині у кінопрокаті чи на телеекрані йшли б фільми, зроблені в добу Гітлера?

У цьому контексті доречно зацитувати слова Олександра Шлаєна: «Не може не тривожити те ностальгійне ставлення до недавнього минулого, що почало в нас поширюватися, як епідемія. Дружно раптом полюбили зворушливо фальшиві старі совєтські фільми з незмінно доблесними луб'янськими Джеймсами Бондами, потім і незграбні піснеспіви «про головне», які заполонили екрани телевізорів. Що це? Масова втрата пам'яті? Німеччина соромиться свого фашистського минулого. У нас комуністичним минулим пишаються. В Німеччині провели нещадну люстрацію і безкомпромісну денацифікацію, розчистили авгієві стайні нацизму. У нас вчорашня компартійна номенклатура, як і раніше, править бал. Чи не тому через десятиліття після нищівної поразки на руїнах рейху вже відродилася досить потужна європейська держава. Ми за такий самий час, маючи чудовий стартовий потенціал, планомірно згортаємося до статусу Верхньої Вольти в центрі Європи».

– Ви постійно акцентуєте на такому понятті, як СИСТЕМА.

– Наразі не стану обтяжувати стандартними визначеннями широкого поняття СИСТЕМИ з теорії самоорганізації чи синергетики або теорії інформації, а скористаюсь емоційною характеристикою цієї суспільно-політичної дефініції, зробленою Сергієм Параджановим ще 1989 року: «Ні, не Сталін кат, не Берія навіть, не Суслов – один кивав і хмурився, другий катував особисто, третій гноїв великі книги і керував нашою духовною дієтою, а яка різниця? Що вони без СИСТЕМИ? СИСТЕМА – кат, СИСТЕМУ прощати немає у нас права, інакше ми й справді діти її, і тоді ГОРЕ нам».

Ні, недарма тривожився всесвітньовідомий кінорежисер. У цих воістину пророчих словах напрочуд точно схоплена суть драми української нації, Української держави, яка простодушно вибачила зловорожій СИСТЕМІ. І в результаті СИСТЕМА залишилась, по суті, не тільки неушкодженою, а й навпаки – стала ще мстивішою і підступнішою. Саме СИСТЕМА зробила все, щоб не постав справжній український провід. І щоб у титульної нації не появився загальновизнаний лідер.

СИСТЕМА напрочуд добре розуміла роль особи в історії. Навіть «Філософський словник» зразка 1973 року доволі вичерпно тлумачив роль історичного діяча: «Тип історичного діяча в цілому відображає природу і ступінь соціального розвитку того суспільства і того класу чи партії, яким він служить. У зв’язку з цим особа може відігравати як прогресивну, так і реакційну роль в історії, прискорювати або сповільнювати окремі історичні події, навіть зумовлювати їхній наслідок».

Умри, Платоне, краще не скажеш. Філософи-функціонери від марксизму-ленінізму добре знали своє ремесло, зводячи теоретичний фундамент для виправдання правомірності існування тоталітарної СИСТЕМИ. Вони добре вивчили й праці українського вченого, всесвітньо відомого економіста Михайла Тугана-Барановського, який, зокрема, наголошував: «Не треба забувати, що більшість, народна маса, по самій суті справи складається з людей середнього рівня, звичайних; історією ж посувають нечисленні проводирі людськости, люди з виключним хистом, герої думки й волі. Яка ж буде доля людськости, коли люди, що стоять вище середнього рівня, будуть під владою звичайних? І чи не загине творча думка людськости, якщо натовп буде керувати працею генія, якщо творча ініціатива окремої особи завмре через неможливість свого виявлення?».

Демократично налаштована частина суспільства так і не спромоглася висунути зі своїх лав загальнонаціонального лідера. Тих же, хто міг претендувати на цю роль, СИСТЕМА різними способами і в різний час усувала (Вадим Гетьман, В’ячеслав Чорновіл, Олександр Ємець, Юрій Оробець, Анатолій Єрмак, Михайло Сирота…). Один за одним несподівано йдуть з життя сповнені небуденних задумів уже загальновизнані лідери, громадські діячі, відомі не лише у Львові, а й в Україні – міський голова Богдан Котик, поет Ростислав Братунь, професори Георгій Бачинський і Володимир Лебединець, журналіст Олександр Кривенко...

Трагічно закінчилася автоаварія для Романа Ліщинського – професійного дипломата, канадійського громадянина, директора Центру інформації та документації НАТО в Україні, для народного депутата Сергія Драгомирецького, який з трибуни Верховної Ради вимагав з’ясувати правдивість відомостей щодо матеріальної підтримки урядовими структурами і підприємствами Російської Федерації окремих заходів передвиборчої кампанії претендента на посаду Президента України Леоніда Кучми, для Малева, який відав експортом зброї…

Цю драму українського проводу влучно відтворив Юрій Рибчинський у поемі «Поїзд»:

Правда, кривда…

Фіфті-фіфті,

Вісім пострілів у ліфті,

Ліфт і в ньому у знемозі

Мертвий Гетьман на підлозі,

Кров’ю гетьманською повен.

Ліфт летить на сьомий поверх,

Ліфт летить на сьоме небо,

Зупинити його треба!

Але хто його зупинить –

Ліфт з розряду гільйотини?

Боже, Боже, Боже,

Хто реєстр убитих множить?

Я чекаю день твій судний…

Бойко… Гетьман…

Хто наступний?

Чую, котиться луна:

Вбили! Вбили Гаркуна!

Почорніло сонця коло,

Вбили, вбили Чорновола!

В голові, як цвях питання:

Хто замовник полювання?

Хто вбиває поодинці

Всіх найкращих українців?

– Так, проблема політичного проводу в Україні більш ніж актуальна. Добрий провід – це добра влада.

– Цілком слушно. Ще в сиву давнину людство прийшло до висновку, що існує закономірний зв’язок між прагненням до влади і тією чи іншою (явною або прихованою) «ущербністю людини» (Е. Фромм). Приміром, у Біблії в Книзі суддів чітко простежується саме ця думка – про «ущербність» як мотивацію до дій, котрі приведуть того чи іншого індивіда до вершин влади. Так, у Притчі про вибір царя йдеться про те, як дерева вирішили обрати собі царя. Однак жодна з благородних рослин – ні олива, ні фіга, ні виноград – не захотіли вивищитися над усіма. І тоді вони звернулися до терну: «Іди ти, та й над нами царюй!» І колючий терен, ні до чого не придатний, погодився – він одразу запропонував сховатися в його тіні, у противному разі пригрозив карою – вийде, мовляв, вогонь із тернини та кедри ліванські поїсть!»

Сенс притчі в тому, що влада – талан гірших. Є напрочуд точне спостереження відомого економіста Самуельсона: «Нормальна влада бореться за нормальні стандарти життя, а ненормальна влада бореться за владу».

Отож СИСТЕМА добре знала, на кого слід робити ставку в Україні після розвалу СССР.

Ми ще не програли остаточно, але невпинно програємо через брак сильного вольового потенціалу. Вивести суспільство з кризи без загальновизнаного лідера, якими в різний час у різних країнах були, наприклад, Маннергейм, Аденауер, де Голль, неможливо. Влада мусить бути з народом і йти шляхом правди, а не брехні.

Ще Платон застерігав: «Коли природа призначила когось бути наймитом, а він, розбагатівши, стремітиме піднестися до рангу правителя держави, не будучи того гідним, то це веде до хаосу й руїни держави».

Очевидно, не випадково литовці прийшли до висновку, що на чолі держави має бути ІНША людина – президенитом став Адамкус, колишній громадянин США. В Латвії – колишня громадянка Канади.

У Прибалтійських країнах зрозуміли, що здолати залишки старої СИСТЕМИ (совєтської, номенклатурної, совкової, корумпованої на російсько-совєтський кшталт) можна лише привівши до владних структур людей з цілком іншої системи, тобто остаточно розімкнути посттоталітарну систему.

Натомість Україна так і залишилась замкнутою системою. В середовищі української еліти забракло харизматичного політичного лідера, не вдалося знайти його і на Заході (зрештою, ніхто його там і не шукав), не було спроб розв’язати цю проблему шляхом рееміграції потенційного політичного діяча (проукраїнського) з Росії.

Продаю українському політикуму ідею: запропонувати взяти участь у майбутніх президентських перегонах канадійцю українського походження Євгенові (Юджину) Мельнику, 43-річному мільярдеру, фармацевтичному магнатові.

– Ви серйозно?

– Чом би й ні? Більш ніж промовистий факт: цей власник міжнародної фармацевтичної компанії Biovail Corporation нещодавно придбав хокейний клуб «Отта­ва» за 100 мільйонів доларів аби його батьківщина не втратила знамениту команду. Тобто він вчинив як патріот не лише канадійського хокею, але і як патріот своєї держави. Зараз поясню, до чого я веду. Ця людина достеменно не належить до черні. Що таке чернь? Від­повідь на це запитання знаходимо у російського філософа Івана Ільїна, який ще на початку п’ятдесятих років минулого століття застерігав: «Люди перетворюються на чернь тоді, коли вони беруться за державну справу, спонукуваті не політичною правосвідомістю, а приватною корисливістю; але саме тому вони не шукають кращих людей і не хочуть передавати їм владу. До черні може належати всякий: і багатий, і бідний, і темна людина, і «інтелігент»... Чернь не розуміє ні призначення держави, ні її шляхів і засобів, вона не знає загального інтересу і не відчуває солідарності... Право для неї є питанням сили, спритності й удачі; і тому, бачачи силу на своєму боці, вона виявляє зухвалість і швидко стає нахабною, розгубившись, тремтить і плазує. Чернь ненавидить державну владу, поки ця влада не в її руках... Але посадивши свою владу, вона не вміє дати їй ні поваги, ні довіри, ні підтримки; вона починає підозрювати і її, проймається ненавистю і до неї і тим розхитує та губить своє власне протиполітичне породження. А якщо їй все-таки вдається створити якусь подобу «режиму», що здійснюється під виглядом «демократії», настає торжество жадоби над загальним благом, рівності над духом, брехні над доказовістю і насильства над правом...».

– Ситуація не надто втішна.

– Отож бо й воно. У той час, коли наївно-романтичні націонал-демократи в ейфорії проголошеного суверенітету тішилися появою синьо-жовтого прапора над Верховною Радою і умлівали при перших звуках Гімну «Ще не вмерла...», досвідчена КПСС оперативно призначала бізнесменів, банкірів, дипломатів, відповідальних працівників державних установ з числа партійно-комсомольської номенклатури. СИСТЕМА продумано (часом приховано, а іноді цілком відкрито) почала (і продовжує це успішно робити й далі) розчищати дорогу черні у владні структури.

Але й Захід не був у захваті від появи на політичній мапі світу незалежної Української держави. Доходило до смішного й водночас сумного, коли Джордж Буш цілком серйозно просив українців уникати «суїцидального націоналізму» і фактично закликав не рухатися шляхом незалежності. Маргарет Тетчер була переконана, що Україна є чимось на кшталт Каліфорнії, і тому не повинна захоплюватися «сепаратизмом». А як роззброювали Україну… як спішно, таємно вивозили з території України ядерну тактичну зброю…

Одне слово, внутрішніх і зовнішніх чинників, несприятливих для появи спраді незалежної України було предостатньо. Сумні для української націонал-демократії висліди не примусили чекати себе надто довго: майже суцільні програші в політиці, економіці, науці, культурі не забарилися...

І ще. На відміну від Прибалтійських держав ми, на жаль, не спромоглися почати відлік відновлення своєї незалежності від проголошення Четвертого Універсалу, від доби УНР або від визнаної десятками країн світу Гетьманської держави Павла Скоропадського, а зуміли проголосити тільки те, що нинішня Українська держава є спадкоємницею Української Совєтської Соціалістичної Республіки...

Естонці, латиші й литовці швидко зрозуміли, що «пєрєстройка сістєми» не для них. І вчасно, 1990 року, зістрибнули з горбачовського потягу. Для прибалтів шляхи розійшлися у той день, коли М.Горбачов проголосив імперську політику «пєрєстройкі». «Пєрєстройка», якою диригують з метрополії, для естонців, латишів і литовців закінчилася. Вони вийшли на шлях своєї перебудови. Прибалти СИСТЕМУ не простили. Не вибачили їй незчисленні злодіяння. А що ж ми? Читаймо Юрія Рибчинського:

Народи всі – живуть сьогодні.

А ми живем – напередодні.

Ми на горі чи у безодні?

Ні тут, ні там – напередодні.

Не ситі ми і не голодні.

Чому? Бо ми – напередодні.

Ми не гарячі, не холодні,

Ми – теплі. Ми – напередодні.

Не шляхта ми й не безпородні.

Бо ми завжди – напередодні.

В нас реформаторів три сотні.

Реформи де? – Напередодні.

Де наші велетні народні?

Померли всі – напередодні.

Шляхи у нас – безповоротні.

Шляк трафив їх – напередодні.

Зі мною згодні ви й не згодні.

Бо ви, як я –– напередодні.

– Саркастично-іронічні рядки…

– Вбивчі, я б сказав. Нині суспільство фактично розколоте: за політичними вподобаннями, за соціально-економічним статусом, за мовною та етнічною ознакою (росіяни, приміром, на основі Русского руху України, партій «За Русь єдину» і «Російсько-українського союзу», задекларували утворення передвиборчого об’єднання «Русскій блок»...).

Моральні цінності розмиті. Духовний вакуум, що виник у душах постсовєтських громадян після розпаду СССР, почав інтенсивно заповнюватись західним кічем.

– Але ж влада постійно декларує, що Україна – це демократична держава…

– Помовчимо?

– Як Ви оцінюєте проект політичної реформи?

– Чи не могли б Ви запитати щось інше?

– І все-таки.

– Чи має моральне право ініціювати реформи влада, якій не довіряє народ? Це не риторичне запитання. Бо в разі прийняття цього проекту наша хирлява українська демократія загнеться остаточно. Будуть зруйновані всі механізми противаги між законодавчою і виконавчою владами. А це є не що інше, як юридично закріплена передумова до повернення України на шлях тоталітаризму.

– Що, на Вашу думку, національна ідея для українців?

– Як на мене, наша національна ідея – це бажання (висока мета!) збудувати сильну, соціально зорієнтовану, процвітаючу Українську державу, яку б поважали у всьому світі, якою б гордились її громадяни. Все можна зробити. Була б лише воля, бажання. Гуртувати повинні не спільні жертви, а перемоги. В Болгарії на пам’ятниках борцям за незалежність викарбувано: «За перемогу», а в Україні – «Полеглим у борні». Відчуваєте різницю? Пам’ятник Сагайдачному має височіти в Конотопі, монумент перемоги слід спорудити під Корсунем і Пилявцями. Має бути збудований Пантеон слави борцям за волю України в Києві. Зуміли ж поляки на нашій землі відреставрувати (по суті збудувати наново) Цвинтар Орлят у Львові на Личаківському цвинтарі.

– Мають бути, пане Олегу, якщо не урядові, то бодай громадські чинники.

– Проблема полягає у тому, що одним з ефективних способів виходу з кризи у посттоталітарному суспільстві мало б бути вивищення на державний Олімп людей державотворчих, націєтворчих, до певної міри – авторитарних, але тих, які діють виключно в державних інтересах, покликаних творити громадянське суспільство. Якщо в армії є авторитетний, грамотний командир, то він подає знак підлеглим: «роби, як я». Так і тут. Суспільство має довіряти своєму Президентові, своєму Прем’єр-міністрові, воно повинно гордитися ними.

Наш владний апарат, який повсякчас демонструє світові брак політичної волі, позбавлений не тільки розуміння української культури, а й політичної культури взагалі. Такі речі його мало хвилюють. І тому, замість формування української політичної нації, він заглибився у формування власних статків. Зійтися ці два сьогодні непримиренні полюси – політична культура і культурна політика – у майбутньому, звичайно, зможуть. Але за умови, якщо здолаємо інертність і провінціалізм. Вибору у нас нема: або українці витворять висококультурну модерну націю, або зникнуть не тільки з етнографічної, а й політичної карти Європи.

– Про владу – все правильно. А де ж у нас громадянське суспільство? І чи слід підходити до його творення за певними стандартами?

– У нас громадянського суспільства немає. І скоро не буде. У нас практично немає середнього класу. У нас, можливо, навіть кілька десятків тисяч набереться, справді громадян, які – з «хребтом», які знають собі ціну, які не гнуться, які ніколи, нізащо, за жодних умов не підуть на компроміси з антиукраїнськими, антидержавними силами. «Головна перепона у реформації – соціально-психологічний фактор, – пише на сторінках «Універсуму» відомий соціолог Юрій Саєнко. – Не змінимо систему цінностей та орієнтацій, не матимемо доброї України». Позитивне вирішення цієї проблеми – нагальна, цілковита ліквідація СИСТЕМИ. Образно кажучи, Карфаген тоталітаризму совєтського зразка має бути зруйнований остаточно і безповоротно. Не «знищивши дракона», приречемо себе на забуття. Як нації, так і держави. На планеті Земля. Пояснити можна багато чого, але виправдати... Що собою являє «совок» і яку небезпеку для держави він становить, «Універсум» застерігав неодноразово.

– Започаткування ви­дан­ня журналу «Світ пригод» – це один із методів боротьби із совковізмом?

– Безумовно. З раба не може бути козака. Індиві­дуалізм, на противагу егоїзмові – найвища міра відповідальності за свої вчинки. «Коли не я, то хто? Якщо не тепер, то коли?» – цей девіз є фундаментальною засадою, яка формує характер справжнього Парубка.

Непатріотична влада не може виховати патріотично налаштовану молодь. Підростаюче покоління й далі виховують «нєулавімиє мстітєлі», FM-радіостанції на «общєпанятнам», «вєтєрани барьби с украінскімі буржуазнимі націоналістамі». Є питання? На Всеукраїнському фестивалі військово-патріотичної пісні домінують російськомовні твори, ностальгуючи за «вєлікай родіной». З кого має брати приклад українська молодь: із совєтського терориста Ніколая Кузнєцова, чи юнаків-студентів, котрі героїчно полягли під Крутами?

– Гаразд. Давайте поговоримо про літературу. Зокрема про фантастику. Сьогодні спостерігаємо різке зростання попиту на твори Станіслава Лема, Айзека Азімова, Артура Кларка, Кліффорда Саймака, Урсули ле Гуїн, Карлоса Кастанеди, Рея Бредбері… Що це? Масова спроба втечі? Задурманення?

– У жодному разі. Посттоталітарне суспільство, до якого належить Україна, продовжує перебувати у нестійкому стані невизначеності. Як відомо, найважчим станом для будь-якої інтелектуальної системи є саме такий стан невизначеності, обумовлений поєднанням необхідності приймати рішення і дефіцитом інформації, потрібної для цього. У стані невизначеності, коли умови життя не задовольняють людину, її збуджений інтелект інтенсивно шукає шляхів до ліквідації дефіциту інформації через побудову гіпотез, припущень. Так дійсність прикликає на допомогу світ уявний.

Талановиті соціологи й моралісти, наприклад такі, як Гаррі Гаррісон, дають уявлення про доволі широкий діапазон фантастики – від традиційних пригод у космосі, подорожей у минуле й майбутнє до оповідок з трагедійним соціальним напруженням, коли з надзвичайною сюжетною винахідливістю авторові щастить створити фантастичний світ, у якому, попри карколомні інтриги, панують оптимізм і світлі розв’язки.

Жан-Люк Моро, студіюючи «Нариси про мистецтво художньої вигадки» Р. Л. Стівенсона, звертав особливу увагу на факт, що тільки ця література може дозволити пізнати інше: «Через неї, у ній відбувається процес пізнання іншого виду, процес, суперечний ідентифікації, тобто ототожненню. Ця можливість пізнати іншу людину, не ототожнюючи її, виводить на поверхню ту нашу складову частку, мізерну й, по суті, невловну, яка й робить людину людиною, яка дозволяє чинити опір усім спробам дати їй означення або заперечити їй, хай то будуть закони природи чи істороії. Що це означає? А те, що саме художня вигадка є тим місцем, де реалізується свобода – а отже, й суть людини. А чому? Бо художня вигадка – це вільна гра тієї неозначеної частки, що представляє людину, неминуче «вплутану» в історію – історію, яка не має ані початку, ані кінця і яку вона ніколи не перестане оповідати самій собі, бо інакше припинить існувати у власних очах. Саме ця проста загадка існування не дає їй повністю розчинитися у реальності й навітьь спонукає чинити їй опір, бо реальність вона сприймає тільки як єдиний вибір із багатьох інших. І саме ця неозначена частка дозволяє людині уникати ідентичності, яку вона вибудувала для себе, або їй накинули, а це означає, що «художня вигадка», за самою своєю суттю, несе в собі елемент авантурництва». Така складна філософія цього жанру.

А хіба не менше філософське наповнення зустрічаємо ми у блискучих творах Рея Бредбері, що порушують глобальні проблеми буття: Добро і Зло, Людина і її місце у Всесвіті, вагомість Нематеріального і ефемерність Матеріального? Художня вигадка ніколи не зводиться до якогось конкретного змісту, вона пластично змінює форму, пристосовуючись до того чи іншого жанру, найліпші твори яких знов і знов привертають нас до дивовижних і незрозумілих загадок бурхливого розвитку Земної цивілізації, до зустрічі з іншими світами, до думки про безмежність Універсуму. Це все тому, що художня вигадка не вибудовує світів підміни, а уявним розламує кордони нашого реального світу.

– Отже, художня вигадка невід’ємна від оповіді?

– Саме так. Відразу створюючи власну форму, яка й становить її суть, вона дає змогу відчувати те, що перебуває поза межами об’єктивного пізнання, тобто в царині змісту.

Читач фантастичних книжок має змогу зануритися у гостросюжетне й захопливе плетиво образів світу, збагаченого телепатичним компонентом й населеного людьми з екстрасенсорним сприйняттям, яким підкоряються простір і час, жива й нежива природа. Інтерес до незвичних явищ психіки (розщеплення і реінтеграція особи, обмін тілесними оболонками з мешканцями інших світів, сприймання думок… нюхом і т. ін.) заснований на прагненні досконалості як фізичної, так і моральної. Але, безперечно, головна суспільна роль цієї літератури полягає в іншому.

Костянтин Ціолковський неодноразово наголошував, що його космічні проекти народилися під впливом ідей та фантазій Жуля Верна: «Він пробудив роботу мозку в цьому напрямку». Воістину без фантазії немає справжньої науки.

Славетні дослідники й мандрівники (та й не тільки!) неодноразово підкреслювали визначальну роль саме творів фантастики у виборі професії, у досягненні життєвого успіху. І це не випадково, адже всі жанри фантастики є одним із способів пізнання.

– Чи не могли б Ви докладніше розповісти про «Світ пригод»?

– «Універсум» має досвід видання літературно-художнього та науково-популярного місячника «Світ пригод», започаткованого в травні 1992 року і який поширювався впереваж на теренах Західної України. Тоді «Світ пригод» виходив на 16 сторінках формату А-3, віддаючи свої шпальти пригодницьким, детективним і фантастичним творам, а також футуролічним прогнозам, сенсаційним повідомленям та ретроспективним публікаціям. За час існування газетного варіанту щомісячника, з’явилося 11 чисел «Світу пригод», в яких були видрукувані оригінальні твори Володимира Кузьменка, Миколи Дмитрієва, Юрка Покальчука, Олександра Тесленка, Миколи Босака, Олександра Левченка та інших авторів.

Видання мало чималий наклад – двадцять тисяч примірників. Було кілька тисяч постійних передплатників лише на Львівщині. Доволі велика за обсягом й географією читацька пошта засвідчувала про неабияке зацікавленя «Світом пригод», про незадоволений попит на літературу цього жанру. Дописувачі скаржилися на відсутність в Україні журналів пригодницького й фантастичного спрямування, адже то був час, коли худенька «Наука–фантастика» ледве дихала, половину свого тіла віддаючи спонсорам, задекларований «Золотий ключ» так і не народився, а «Оберіг», видавши лише перше число, теж пропав. Була ще, здається, газета «Велике кільце», а ще «Звездний парус» та «МиФ», але то передусім російськомовні видання, а по-друге, вони також виходили нерегулярно, точніше – майже зовсім не виходили.

Досвід редагування першої моделі «Світу пригод» постійно нагадував, що слід наполегливіше й активніше вести роботу щодо створення УКРАЇНСЬКИХ пригодницьких і фантастичних видань. Інакше не вибратися з тієї ями, до якої нас заштовхали. Це й спонукало поруч з виданням журналу «Універсум» відродити «Світ пригод» – ілюстроване видання для молоді на 64 сторінках із ошатною кольоровою обкладинкою. Числа першого випуску «Світу пригод» давно вже стали раритетом, бібліографічною рідкістю приватних книгозбірень та громадських бібліотек.

– Наскільки я розумію, публікація творів пригодницького, детективного і фантастичного жанрів на сторінках «Світу пригод», на Ваш погляд, мала б сприяти вихованню, образно кажучи, такого собі сучасного козака – інформатизованого, комп’ютеризованого, але й водночас патріотично налаштованого. Водночас«Світ пригод» має спонукати читачів до опанування українською мовою. Чи не так?

– Можна й так сказати. Свого часу вчений і фантаст Іван Єфремов писав: «На початку нашого життя й освіти доволі суттєву роль відіграють книжки пригодницького жанру. Зокрема, для активних, енергійних, мрійливих цей вид літератури на певний період життя головний».

Створений багатющою письменницькою уявою світ золотошукачів і ковбоїв, індіянців і мушкетерів, шляхетних піратів і авантурників направду багатогранний, захопливий, покликаний виховувати особу сміливу, мужню, добру і справедливу. Саме індивідуалізм як точка відліку гуманістичних засад та християнських заповідей лежить в основі творення образу і, скажімо, козака-характерника з Дикого Степу, і шляхетного авантурника з Дикого Заходу. І це цілком закономірно. Адже людина за своєю природою приречена не тільки на свободу, в якій вона має реалізувати себе, а й на покиненість, долаючи яку, вона здатна пізнати свою місію у цьому надскладному світі.

Однак, незважаючи на визнання за пригодницькою літературою неабиякого виховного значення, далі залучення до шкільної програми деяких творів світової класики справа не просунулася. Як і колись, бракує книжок у шкільних бібліотеках, вітчизняні видання не витримують конкуренції з напливом дешевої російськомовної книжки. Мовна агресія посилюється щораз більше. Жертвою падає молоде покоління, яке разом з імпортованою фантастикою чи детективом ковтає отруту великодержавного шовінізму чи вартості криміналізованого люмпена.

Люди заклопотані безліччю побутових проблем. Вони постійно перебувають у стані невизначеності. Над суспільством продовжує тяжіти невпевненість у завтрашньому дні, у майбутньому. Близькому й віддаленому. Безумовно, всі нинішні негаразди в Україні викликані невизначеністю її державного шляху. Тож влада намагається будь що відволікти увагу своїх громадян від проблем насущних, безперервно демонструючи на всеукраїнських телевізійних каналах російські та американські бойовики, детективні серіали. Російськомовні. Все це не може не позначитися на видавничому процесові, на рівні творення якісної (масової) фантастичної літератури. Української. Україномовної. Це не могло не позначатися і на долі «Світу пригод». А хотілось би мати кольорове, яскраве видання, наклад, бодай у 10-20 тисяч примірників. Державна підтримка цього видання зовсім була б не зайвою. Але перспективи для «Світу пригод» найближчим часом навряд чи будуть райдужними. Як, зрештою, і для Української держави.

Розмову вів Борис СУЛИМ