ДМИТРО ДОНЦОВ

У 2008 році відзначаємо, шкода, не на державному рівні, 125 річницю від дня народження відомого українського філософа, політика, ідеолога, публіциста Дмитра Донцова. Важливо, щоб у цей час звучали не ритуальні чи поверхневі (позитивні або негативні) оцінки, а глибокі міркування про цю непересічну особистість. Свого часу влучну характеристику Д. Донцову дав відомий сучасний український мислитель та вчений Василь Іванишин (1944-2007). Думаю, його оцінки цього мислителя, що займають фактично окремий підрозділ у монографії «Нація. Державність. Націоналізм» (1992), не втратили своєї значущості подосі.

Петро ІВАНИШИН, доктор філологічних наук,
Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова

У найбільш драматичному в нашій історії XX столітті у плеяді українських мислителів, зроджених – хто словом, хто духом Шевченка, з’явилася ще одна яскрава і немеркнуча зірка – Дмитро Донцов (1883–1973). Йому судилося бути свідком і учасником, літописцем і аналітиком подій, які гранично увиразнили безплідність і крах багатьох ілюзій минулого, побудованих на піску особистої, кланової чи класової вигоди, благих, але нічим не забезпечених намірів, розрахунку на чуже благородство і допомогу, а не зведених на крицевій скалі опори на власні сили могутнього народу з пробудженим національним духом і об’єднаного пасіонарною ідеєю національного державотворення.

Донцов не був винятком із загального правила формування духовних вождів нації, і пройшов тернистий шлях сумнівів, спроб і помилок. Бо ж і дорога була складна і довга: від тремкого відчуття себе частинкою народу до усвідомлення власної відповідальності за долю нації, від активної партійної праці до орденського мислення і творення – такого необхідного для компенсації відсутності національної еліти, від конкретики діяльності національного революціонера до національного мислителя першорядної величини...

У судженнях про Донцова утвердився стійкий і хибний стереотип: він – основоположник і теоретик українського націоналізму. Це не так: перше твердження хибне, а друге – це очевидне звуження і спрощення. Основоположником українського націоналізму був Т.Шевченко, а Донцов – творець однієї з історичних модифікацій українського націоналізму: інтегрального націоналізму. Що ж до другого твердження, то він був чимось значно більшим, ніж просто теоретиком: протягом кількох десятиліть він був справжнім духовним батьком революційної частини української нації. І ті, що з місця кинуться заперечувати це твердження, мусять спочатку заперечити два інших, самоочевидних. Перше: більшого політичного мислителя в першій половині XX ст., який би так позначився на історії народу, Україна, як виявилося, не мала. Друге: чомусь саме Донцов був духовним батьком того героїчного і трагічного покоління, яке своєю кров’ю, пролитою в нерівній, але святій боротьбі за свободу нації в 30-х – 50-х роках, виписало найславніші сторінки нашої недавньої історії. Воно загинуло, але не дало вмерти в душі народу українській національній ідеї, що, зокрема, показав приклад збунтованої Галичини часів «перебудови».

Немає нічого легшого, як заперечувати Донцову – мислителеві: досить вдати, що не розумієш його, а ще краще – зовсім не читаючи. Особливо просто робити це з позицій страусячої «реальної» політики, яка завжди діє всупереч націоналізмові і завжди закінчується неволею народу. Годяться й інші «платформи». Їх безліч. Антинаціоналістичний «здоровий глузд», який потім виявляється безглуздям амбітних політиканів чи шахрайством політичних спекулянтів. Прикритий гучними псевдогеройськими фразами інстинкт самозбереження, який іноді рятує самих крикунів, але губить народ. Той інтернаціоналізм, якого українців завжди вчили іноземні шовіністи та імперіалісти. Той раціоналізм, який пробував замінити собою віру і волю до життя й боротьби, а тепер хоче замінити Любов – християнську і національну. Той демократизм, який заміняє ідею – інтересом, національне – космополітичним, справедливість – статистикою, боротьбу за народовладдя (демократію) – боротьбою за посади президентських намісників та за дипломатичні паспорти. Той гуманізм, який Бога замінив людиною, а Божу волю – людською ницістю і в основі якого – вилущені зі Святого Письма, але позбавлені священного й облагороджуючого релігійного змісту «загальнолюдські» цінності, ніби вони не складова Христового вчення, а витвір якихось загадкових «загальнолюдів»... І все це та багато іншого – проти Донцова, усе це використовується як засіб боротьби з націоналізмом, як закамуфльована й витончена форма ідейного роззброєння національної свідомості поневоленого народу.

І Донцова заперечували – чужі й свої. І всі мали рацію у своїх логічних конструкціях і вправно змонтованих силогізмах. Читаюча публіка, особливо з інтелігентних людей «на посадах», залюбки приєднувалася до їхніх щедро ілюстрованих аргументів і висновків. Але змінювалися часи, історія топила в крові українські ілюзії, помилки та холуйство «завжди правильних», поміркованих, розвіювався дурман позиченої мудрості, і Донцову залишалося з гіркотою кинути вцілілим: «Не казав я вам?..»

Донцов-ідеаліст виявився найбільшим прагматиком і реалістом у час, коли український народ був загнаний більшовицькою Москвою і шовіністичною міжвоєнною Польщею у політичний глухий кут, коли пробуджена українська національна свідомість гарячково шукала шляхів державної самореалізації чи хоч елементарного захисту нації. На підкомуністичній Україні носії цієї свідомості або були знищені фізично ще в ході більшовицької інтервенції, або ж полізли в пастку націонал-комунізму і були ліквідовані аж тоді, коли завершили чорну справу повного підпорядкування рідного народу оновленій московській імперії. Польські шовіністи мали замало сил для такої ж тотальної розправи, до того ж мусили про людське око рахуватися з продажним політичним Заходом. Він не менше від них боявся навіть натяку на українську самостійну державність, але з остороги перед своїми народами не міг допустити повної легалізації польського політичного канібальства. Так, англійська місія навіть допомогла інтернованому поляками митрополитові УГКЦ А.Шептицькому домогтися звільнення 400 заарештованих і мучених греко-католицьких священиків – це із 1000 ув’язнених!... Що ж, зовнішнє дотримання форм пристойності – закон для фарисеїв, у тому числі від релігії, культури, демократії...

І тому українська національна свідомість того часу, маючи формальну можливість творити політичні партії, об’єднання тощо, але не маючи жодних можливостей політичного самозахисту і парламентської самореалізації, до якої звикла за Австрії, змушена була радикалізуватися до того ступеня, коли невільник озлоблюється і починає бути небезпечним. Витворилися політичні об’єднання, які смертельну в цих умовах справу захисту національної гідності і прав нації, а також політичний провід народу на шляху до свободи взяли на себе. Загриміли постріли, земля в Галичині почала горіти під ногами окупантів. Народ ожив – з’явилася надія... Теоретиком та ідеологом цього процесу в умовах політичної безвиході і був Дмитро Донцов.

То ж не гріхом, а величезною заслугою Донцова перед нацією є те, що він створив учення інтегрального націоналізму – філософію виживання нації, поставленої на край могили.

Інтегральний націоналізм з’явився в час, коли водночас відбувалися три страшні для нації процеси.

По-перше, виявилася повна ідейна вичерпаність та цілковита ідеологічна неспроможність українських державницьких концепцій, побудованих на дотеперішньому, ще з XIX ст., способі політичного мислення.

По-друге, набрав страхітливих, катастрофічних масштабів антиукраїнський геноцид, що буквально мільйонами змітав з лиця землі українців, а решту прирікав на повну денаціоналізацію.

По-третє, назріваюче протистояння між імперіалістичними хижаками Сходу і Заходу вело до неминучого воєнного зудару на терені України, що грозило повною загладою ослабленій та зневіреній українській нації.

Так, на схід від Збруча більшовицький державний терор не тільки фізично винищив увесь хоч більш-менш національно свідомий елемент, не тільки повністю знищив усі складові української духовності і замінив їх російськими, – він зруйнував тут сам механізм національного відтворення. «Сталінських» українців чекала одна доля: повна русифікація і звиродніння. У Західній Україні польський державний терор проти українців набрав масового характеру і звірячих форм. Паралізування будь-яких спроб українського політичного і культурного життя, полонізація освіти, брутальне нищення українських греко-католицької та православної Церков, масова колонізація «кресів», підступ, підкуп і примус для стимулювання зміни українцями конфесії (на римо – католицьку) і національності (на польську) – усе це в умовах духовної депресії після краху української державності загрожувало українцям цілковитим національним небуттям.

Надії на рятівне втручання Заходу розвіялися. Захід використовував українські землі разом з українським населенням як розмінну монету, якою розплачувався за свої інтереси з політичними партнерами і противниками. Він був сліпий і глухий, коли йшлося про українську трагедію. Більше того: давав повний карт-бланш нашим катам, найбільш ганебною ілюстрацією чого було визнання СРСР Сполученими Штатами саме в 1933 році – коли преса цілого світу била на сполох з приводу страшного голодомору, влаштованого більшовиками на Україні.

Наближення другої світової війни, якого не помічали тільки кремлівські «ясновидці», грозило українцям опинитися безборонними між двома вогнями і канути в небуття. Українські політичні сили були в більшості дезорієнтовані і тягли кожен у свій бік: хто до Польщі, хто до Москви чи Берліна, хто мріяв про якийсь «нейтралітет» серед зграї світових хижаків...

І серед цих реалій, які в більшості українських інтелігентів викликали зневіру, апатію чи розпач, Донцов у XX ст. зробив те, що в XIX – Шевченко. Він створив якісно нову філософію виживання нації, яка формувала новий, революційний спосіб національного думання при осмисленні минулого, аналізі й оцінці сучасного та плануванні політичного майбутнього. Вона викликала отимізм, повертала віру, кликала до дії.

Основна проблема, яку вирішував Донцов, зводилася до питання: як перетворити поневолену націю в націю господарів, володарів своєї ж рідної країни? Відповідь була однозначна: шляхом тотальної, безкомпромісної боротьби, опертої на власні сили,

Але боротися може тільки людина з душею воїна, а не раба, слуги чи лакея. Тому необхідно покінчити з рабською психологією і поведінкою – у всіх формах, в усіх проявах життя, передусім інтелектуальних. Підпо­рядкувати справі національно-визвольної боротьби і виховання борців усі ресурси нації, усі форми впливу на свідомість і навіть підсвідомість українця. Здолати століттями насаджуваний рабський інстинкт самозбереження і протиставити йому інстинкт волі до боротьби й перемог – інстинкт свободи. Необхідно інтегрувати мільйони індивідуальних воль і сил в єдину волю і силу нації, «бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ.»

Донцов учив: у цій страшній борні за свободу українці мусять виступити як національний моноліт. А це можливо тільки тоді, коли її провід очолить когорта справжніх лицарів Ідеї і Чину, а не схильна до поступок і компромісів з усім і всіма політична неміч. Поки є неволя, нація має бути в стані воєнного поготів’я і жити не за законами мирного часу, а за вимогами воєнного стану. «Свобода або смерть!» – цим має керуватися як окремий індивід, так і ціла нація.

Він витворив цілісну ідеологію національно-визвольної боротьби: конкретну, максимально відповідну реаліям життя, міцно оперту на історичний досвід народу, на спадщину борців, митців і мислителів, що плекали ідею національної свободи. Ця ідеологія враховувала і використовувала досвід інших народів, теорію і практику всіх без винятку переможних партій і рухів, навіть ворожих, – до фашистських і більшовицьких включно.

Його філософія стала основою світогляду мільйонів українців. Його ідеологія національно-визвольної боротьби послужила теоретичною базою для політичної практики ОУН, якій вдалося на цій основі виховати і поставити під знамена нещадної боротьби сотні тисяч патріотів, що без вагань жертвували собою в ім’я свободи України. Його вчення і досі не втратило свого значення як основа для витворення національно-екзистенціальної методології нашого часу і як можливий варіант національної дії в умовах не виключеної політичної безвиході.

Кажуть, Донцов хотів витворити якийсь новий тип українця, він, мовляв, як і більшовики, хотів прищепити українцям нові, чужі їм якості й ознаки, а отже, робив насильство над світоглядом, психологією, мораллю і ментальністю народу. Це неправда. На відміну від більшовиків, Донцов жодної з якостей, які він хотів бачити у своєму народі, не видумував і не привносив ззовні. Характерологічний діапазон нації надзвичайно широкий. Конкретні історичні обставини приглушують одні якості та схильності і гіперболізують інші. Донцов акцентував на тих, які перетворюють покірного невільника у відчайдушного воїна, характеризують безкомпромісного борця. Він нагадував українцям у цей критичний час про ті якості, які вони колись мали (особливо часто він посилається при цьому на людей ХУІІ ст.), а потім, за віки неволі, розгубили, утратили. У їх відродженні бачилась йому запорука успіху в боротьбі. Подивіться, апелював він до сучасників, ось такими рисами були наділені ваші предки в часи героїчних звершень, ось такі якості були властиві кращим людям нашого народу, якими ви гордитеся, якими захоплюєтеся, яких, зрештою, пам’ятаєте. Відродімо в собі ці якості, ці риси, ці ознаки. Відродімо, бо згинемо... Ось такі «гріхи» Донцова у сфері етнопсихології.

Максималізмом позначений і його підхід до християнства: сприймати Христа таким, як він був, а не таким, яким його показували невільникам слуги володарів цих невільників; плекати послух Богові, але не сатані. Вдумаймось у ці слова Донцова:

«В добу, подібну до нашої, казали: «Скоріться Богові і протиставтеся дияволові, і втече від вас « /Ап. Яків, IV, 7/. Не раз двоєдушні чинять перше, та не мають відваги на друге. Або мають останню, та не приймають того першого. Тому й не можуть відігнати від себе диявола, ані від країни своєї».

Живемо в час другого приходу творів Донцова в Україну і нових нападок на його вчення. Он зневажливо відмахується від самої згадки про Донцова зарозумілий панок «звідти», який поняття не має про реалії нашої боротьби, за Україну звик боротися по західноєвропейських «клюбах», а сюди приїхав як Міклухо-Маклай до папуасів... А он вигукує щось «антидонцовське» уже наш «борець», останньою повністю прочитаною книжкою якого була «Читанка» для другого класу і який ще не видушив із себе жодної власної фрази, як не тужився, але от випадково прочитав якусь брошуру – і бореться... А ось злегка деформує у зневажливій гримасі приклеєну телепосмішку демократичний златоуст, «розправляючись» із Донцовим не стільки з переконань, як із принципу: усе те нічого не варте, що вийшло з-під чийогось, а не його, златоуста, пера...

Дарма стараються! Дмитро Донцов – лицар волі і думки, духа і чину, це колосальна особистість: живий приклад, живий докір, живий пострах. Він манить багатьох, але багатьох і відлякує. Одні буквально впиваються густим конденсатом його думок і шукають у його творах готових політичних рецептів для вирішення насущних проблем нашого часу, але при цьому якось не помічають, які великі завдання ставив він у сфері духа – як необхідну передумову всіх подальших кроків у національно-визвольній бо­ро­тьбі. А без цього... Сліпе наслідування лозунгів і виявів героїчної боротьби 30-х – 50-х років нічого доброго не дасть: плагіат тут не допоможе – не мож­на двічі увійти в ту саму річку. З таким же успіхом можна за­позичити ме­то­дику часів Колі­ївщини. Правда, з косами і рогачами зараз трохи складно...

А є й такі, що криком кричать: нащо зараз видавати Донцова?! Що про нас подумає Захід?!.

Що про них подумає їх власний народ, від якого, як від нерозумної дитини, вони пропонують сховати Донцова, таких ніколи не цікавило і не цікавить: для холуя головне – догодити панові, хай і чужому.

А Захід? Та біда його знає, що він подумає. А що, питається, думав про нас політичний Захід, поки ми не друкували Донцова? Тільки й того, що клопотався, як би нас втримати у горбачовському «оновленому» Союзі... Зрештою, ми будуємо Україну для себе чи для Заходу? Для життя чи напоказ? Та що питати в тих, хто мислить собі Україну як стару діву, якій треба зробити відповідний макіяж, щоб обов’язково видати заміж за багатий Захід...

А друкувати справді є що. Усвідомлюємо й те, що твори Донцова – як спирт для слабкої голови: і захмеліти може. Але й від сірників трапляються пожежі. І лезом бритви можна не тільки голитися. То що – будемо послідовними і заборонимо те й те? Дико? Спрощено? А подібні пропозиції – не дикі, не спрощені? Не ставте націю на край могили, дайте українцям можливість національної самореалізації, то й не хапатиметься молодь за твори Донцова, як за рятівне коло в каламутних хвилях імперіалізму і шовінізму, лакейства і продажності.

Цікава виходить ситуація. Спершу від творів Донцова нас пильно оберігали опікуни зі Сходу: для нашого ж блага – щоб ми не стали бандерівцями. Допомагали їм у цьому і місцеві доброхоти. Тепер від Донцова застерігають нас добродії із Заходу: щоб ми, боронь Боже, не стали націоналістами, бо це не гарно для чемних хлопчиків... І знову тут як тут – «рідні» доброхоти, тільки в іншому кадровому складі. Щастить Україні на «доброчинців»! У подібних випадках один мій знайомий вигукує: «Хай того чорти вхоплять, хто мені добра хоче!»

Пощезнуть!.. А Донцов залишиться. І ще й тому, що під його пером українська думка сягла таких глибин, висот і обширів, зазвучала в такій інкантації та смисловій тональності, які доступні тільки надзвичайно талановитій і внутрішньо вільній людині і до яких ніколи не підніметься мовлення холуя чи раба за покликанням.

Усвідомлюємо, що дискутивними в наш час можуть бути оцінки, судження, навіть концептуальні побудови Донцова. Це природно, бо вони випливали з наявної на той час суми знань, характеру і співвідношення сил та конкретних умов, у яких вирішувалося надзавдання – перетворення невільників у борців. Час у все вніс свої корективи. Але незмінним залишиться виняткове місце Донцова в українській історії. І безсумнівною є його безкорислива любов до України, подвижницька праця і жертовність, з якою прокладав він шляхи до її свободи крізь хащі угодовсько-ренегатських чи бездумно скопійованих з чужого прожектів. Знаємо, якого типу людей формували його твори і яку роль в історії нації їм судилося відіграти. Заплатили кров’ю? Так. Але ж не честю!..

Те, що його вихованці, рятуючи плюндровану польським шовінізмом, гітлерівським фашизмом і сталінським більшовизмом Україну, змушені були пустити в хід зброю, не може ні принизити, ні, тим більше, заперечити Донцова. Бо своїми творами він виховував не дріб’язкову злобу, а праведний гнів, не бездумних різунів, а свідомих борців за свободу України. Він переконав їх, а тепер апелює до нас: не може бути на рідній землі свободи людини, її людських прав без якісного переродження невільника у національно свідому особистість, без свободи нації, без її державності.

Донцов помер на чужині, цькований з усіх сторін. Але ось знову й знову тягнуться до його мудрих, відвертих і пристрасних творів, сповнених болю, гіркоти і – віри у волелюбний дух народу, нові покоління, інстинктивно відчуваючи в них справжнє, сутнісне, екзистенціальне. А кого надихнули на особисту жертву твори його противників – ідеологів і теоретиків угодовства, націонал-комунізму, фарисейської «вселюдськості», облудно-шовіністичного космополітизму, паралізуючого рух до свободи фальшивого демократизму?..

Творчість Донцова – не політичний посібник. Тому й не старіє. Це горнило національної духовності України, яке здатне переплавити руду в крицю, але також спроможне спопелити трухляву деревину, розфарбовану під благородний метал. Тому й сахаються від нього деякі «борці»...

Своїми творами Донцов прищеплює і плекає в душах велику, щиру й осмислену любов до України. Гостро актуальною була і є його ідея відродження в українському народі світовідчуття вільної людини і національно-державницького мислення. Вражає його капітальна ерудиція і послідовність у реалізації ним своїх національно-творчих ідей і принципів на різнотемному матеріалі – від інтерпретації філософських концепцій до аналізу пейзажної лірики включно. Його твори вчать неординарності мислення, показують несподівані сторони звичних тем, знайомлять із багатющою проблематикою при висвітленні ним питань національного буття, виживання і творення. У них приваблює гранична щирість і безоглядна відвертість, благородний пафос і лицарська пристрасність, самовідданість і жертовність автора у служінні нації. Донцов ніколи не хворів на графоманію і балакослів’я, кожне його слово несе максимальне змістове та емоційне навантаження, у нього – виняткова стилістична майстерність публіциста, завдяки якій навіть складні філософські абстракції постають у свідомості читача життєво конкретними, до краю драматизованими і пекуче злободенними.

Кажуть: Донцов суперечливий. Таким для багатьох був і Шевченко. Але суперечливі не Шевченко і Донцов: шукайте причину не в них, а в роздвоєнні власної душі...

Ще одним свідченням значимості й постійної актуальності Донцова є те, що радянські ідеологи так і не наважилися полемізувати з ним: його тільки лаяли. Бо ж полемізувати – означало б опосередковано знайомити читачів з його думками, ідеями, оцінками, висновками тощо. А це для Системи було смертельно небезпечним. І тому проти нього було вжито найстрашнішого засобу: замовчування – цілковитого й абсолютного.

Зараз Донцов повертається своїми творами на рідну землю – спорадично, принагідно, окремими працями і збірниками. До повного видання й осмислення його спадщини ще далеко. Але й у такому вигляді його доробок украй необхідний нам.. Бо своїми творами він, як ніхто інший, і далі насталює волю і будить думку, гартує дух і спонукає до чину – він, Дмитро Донцов, упродовж цілого свого життя невтомний борець «за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ».

Василь ІВАНИШИН