Володимир БЕЗКОРОВАЙНИЙ, віце-адмірал

СУВЕРЕНІТЕТ І ТЕРИТОРІАЛЬНА ЦІЛІСНІСТЬ УКРАЇНИ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ КРИМСЬКИХ ПРОБЛЕМ
Частина перша. Крим, Севастополь і Чорноморський флот у 1990–1993 рр.

Ми дочекалися, коли В. Путін підказує нам, що питання територіальної належності Криму до Росії порушують «провокатори», то чи не настав час розібратися в цьому питанні. Якщо такі «провокатори» дійсно існують в Україні і за її межами, то український народ має право знати їх прізвища, і потрібен відповідний закон, який захищає Україну.

РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛА ПРОБЛЕМ УКРАЇНИ

Наприкінці горбачовського правління політичні цілі Б. Єльцина й Л. Кравчука збігалися. Л. Кравчук, виступаючи перед випускниками академії ППО (що була в Києві), в червні 1991 р. наголосив: «Україна погодилась ввійти в оновлений союз «незалежною й суверенною». Б. Єльцина приваблювала неоімперська політика, тому він намагався зберегти союз, замінивши в Кремлі комуністів на демократів. Але у всіх республіках СРСР демократичні процеси розвивалися під впливом національної історії і традицій. В Україні, з сильними традиціями національно-визвольної боротьби, хвиля самовизначення йшла з Заходу під впливом Руху, але у бік повної незалежності. Звільнена від «комунізму» ідеологічна ніша в свідомості росіян швидко заповнювалася традиційним націонал-шовінізмом. У білорусів традиції збігалися з ідеєю «оновленого союзу», яку проштовхував М. Горбачов, і панслов’янизму, що задовольняє тільки їх, тому вони тримались за газ і нафту.

Звільняючись від горбачовського центру, Б. Єльцин зіткнувся з проблемою: як у стрімкому процесі поховання «комунізму» не знищити імперію, як не втратити Україну, центоробіжні устремління в якій стрімко наростали й ставали незворотними. З метою втримання сусідів Кремль вдається до стратегії залякувань та провокацій, і Київ дістає попередження про «можливий перегляд кордонів».

Автором «територіального наступу» на Україну та інші республіки був Б. Єльцин, який дуже любив Україну, але тільки на орбіті Росії. Територіальні зазіхання і «захист російськомовного населення» ув’язувались в «єдиний пакет претензій та погроз», згідно з яким Б. Єльцин оголосив право Росії на захист російських діаспор і громадян Росії, чим підштовхнув розвиток сепаратизму в у всіх республіках, а також перетворення корінного населення в громадян Росії.

Після провалу заколоту ДКНС Б. Єльцин заборонив КПРС. Невходження України до оновленого союзу в Кремлі пов’язували з намаганням зберегти комуністичний режим. На думку російських демократів, в Україні склався надзвичайний стан. Щоб загальмувати «шлюборозлучний процес» і заштовхати Україну в «оновлений союз», Росія розробляє «претензію» на володіння флотом (ЧФ), «робочий план» якої згодом доповнюється проблемою його довгострокового базування в Україні.

Російські політики розгортають компанію шантажу Києва претензіями на Крим і Севастополь. «Редактори» цієї стратегії – російські парламентарії Е. Амбарцумов і В. Лукін. Суть стратегії: заволодівши ЧФ, забезпечити його довгострокове перебування в Криму для повернення та утримання «блудної України в оновленому союзі».

Угодою, підписаною Б. Єльциним і Л. Кравчуком у Києві 19 листопада 1990 року, було визнано територіальну цілісність України та Росії і кордони з часів СРСР, але для них це не перешкода. Парламенти ратифікували документ, і це також не перешкода. Ті ж самі російські політики і парламентарі продовжують розглядали територіальний шантаж як козирну карту для утримання України в новому союзі. Менталітет більшості росіян не допускав навіть думки про можливе «розлучення Росії зі свою історичною матір’ю – Києвом», всупереч реаліям часу ця думка тиснула на їх мозок, сприймалась як історичний абсурд.

Серпневий заколот, Декларація про суверенітет Росії й демонтаж радянських структур відкривали Єльцину шлях до нового союзу. Після перемоги над ДКНС Б. Єльцин опинився на крок від влади над оновленою імперією. Він кидає всіх «сусідів» і, керуючись принципом «переможець отримує все», призначає виключно своє оточення на ключові посади в центральну адміністрацію, але вже не союзу, а «російської неоімперії».

Коли Б. Єльцин і його «нові бояри» пішли на перехоплення «центральної влади», київські парламентарії миттєво зрозуміли, «що буде за поворотом». Виник конфлікт інтересів Кремля і Банкової, який нищив довіру і можливість створення будь-якого союзу. Негативне ставлення українських демократів до намагань Б. Єльцина розбудувати «нову імперію» і взагалі до московських подій, а також намагання керівництва КПУ самозберегтися, вивело їх на один шлях, який і привів 24 серпня 1991 року до ухвалення Верховною Радою Декларації про незалежність.

Л. Кравчук у своєму виступі звертає увагу парламенту на «перебільшення заслуг однієї особи (Б. Єльцина) і одного народу (росіян). Воно набуло конкретних форм – у тому, що всі державні структури мають складатися тільки з росіян і що кадри теж повинні бути тільки російськими. Було сформовано комітет, який очолив Силаєв та інші представники Росії. …Як голова Верховної Ради України я маю сумніви, чи цей комітет, складений з представників однієї республіки, може захищати інтереси інших республік» («Сільські вісті», 4 вересня 1991 р., стор.1). Імперськість мислення Б. Єльцина підтверджена його діями після ДКНС. Заслуга Л. Кравчука в подіях 24 серпня в тому, що він не перегороджував шляху демократизації України.

У ці дні вирішувалось, яким шляхом піде Україна. Зроблена ще в липні 1991 року заява Л. Кравчука, що: «Україна погодилась ввійти в оновлений союз «незалежною й суверенною», чітко показує, який курс розвитку держави він бачив. Події тих днів указують на те, що кінцеве рішення Києва визначилось саме позицією українських демократів і амбіційними діями Б. Єльцина та його оточення. Якби в Москві змогли зберегти почуття міри й поваги до України і запросили б до складу урядових структур «оновленого союзу», то з дуже високою вірогідністю там би ми і залишались до сьогодні.

26 серпня 1991 року був запущений «робочий план», і свою першу офіційну заяву з відкритою погрозою стосовно кордонів робить прес-секретар Б. Єльцина П. Вощанов. Він пояснює, що заява стосується головним чином Криму, Донбасу і Північного Казахстану, які мають значний прошарок росіян. «Якщо ці республіки увійдуть до складу союзу з Росією, то проблеми немає. Але якщо вони виходять, ми повинні потурбуватися про населення, що мешкає там, і не забувати, що ці землі були освоєні росіянами. Росія навряд чи погодиться віддати їх так легко» («Рейтер», 27 серпня 1991 р.). 27 серпня Б.Єльцин підтверджує свою позицію щодо кордонів («Радіо Київ», 19:00 за Гринвічем, 27 серпня 1991 р.; «ТАРС», 27 та 29 серпня 1991 р.). Всі «нові демократи»: Собчак, Попов, Руцькой, підтримуючи Б. Єльцина, зійшлись в одному: в Україні склалась «надзвичайна ситуація», тому, використовуючи територіальні претензії, слід не допустити ніякого відокремлення – «не пущать».

ТАРС 27 серпня 1991 року поширило заяву з якої ясно що в Кремлі бачення «надзвичайної ситуації» в Україні розширювалось. Окрім «наміру комуністичної більшості українського парламенту відокремленням від Росії з метою самозбереження», почала розгортатися ситуація з ядерною зброєю. Як бачимо загроза створення неоімперських структур під іншими назвами знову проростала із глибокого коріння шовіністичного менталітету російських еліт. «Спроба українського відродження, як і 72 роки тому, викликала пихате відторгнення в певних заново «здемократизованих» лідерів Росії – переможців червоних путчистів. Ще раз ілюзія месіанізму, ще раз синдром «великого брата», імперські спонукання сусідів».

29.8.1991 р. для запобігання відходу України від союзу у Київ прибувають делегації на чолі з А.Собчаком і А.Руцьким, яких зустріла багатотисячна демонстрація. Стратегічних цілей «парламентський десант» із Москви не досяг, але вагомі здобутки вони отримали. Було підписано «Спільне міжпарламентське комюніке», у якому передбачались спільні зусилля для запобігання «неконтрольованого розпаду Союзу». Було визнано потребу в тимчасових міждержавних структурах на перехідний період з участю «суб’єктів колишнього СРСР». Всім республікам запропоновано приготуватися до підписування економічного договору, реформування радянських збройних сил, створення системи колективної безпеки і закликано їх «не удаватися до односторонніх рішень, які стосуються стратегічних сил». Документом підтверджені статті договору 1990 року про територіальну цілісність обох країн і права їх громадян. Так у Росії дотримують слова: 27 серпня у виступі Б. Єльцина висунуто територіальні претензії, які переросли в постійну проблему в українсько-російських стосунках; 29 серпня підписано «комюніке», яким Росія підтверджує територіальну цілісність України. На питання: «Коли ж вони кажуть правду?», відповідь одна – ніколи!

«Що в кого в руках?»

Економічним і оборонним блоком питань, включених до комюніке, український уряд сам себе позбавив «самостійності» на весь перехідний період і далі мусив працювати під контролем Москви. Запобігання «неконтрольованому розпаду союзу» і узгодження дій сторін перетворилися в механізм тиску на Україну. В практичних діях Москва з Україною нічого не узгоджувала і діяла виключно в своїх національних інтересах, в той же час Україна, виконуючи взяті зобов’язання, «жодного кроку не робила самостійно». Уряд опинився в «налигачі» протягом трьох найважливіших для становлення незалежності місяців, і за цей час Україна втратила ініціативу у багатьох напрямам, в тому числі щодо ядерної зброї, ЧФ і Криму.

Після Біловежські Пущі 7–8.12.1991 р. Б. Єльцин намагається через поглиблення інтеграції у форматі СНД домогтись союзу, але вже без М. Горбачова. Під­твердження амбіцій Кремля знаходимо в «Концепції зовнішньої політики Росії», де стверджується, що інтересам Росії відповідає «дотримання курсу, який веде до максимальної інтеграції колишніх радянських республік в усіх сферах їх життєвої діяльності» («Независимая газета», 29 квітня 1993 р, стор.3).

В Україні з самого початку зрозуміли, що не тільки союз, а й членство в СНД загрожує суверенітету країни, тому не допускалось виходу за межі «вільного об’єднання незалежних країн». «Нова союзна держава на основі СНД» знову не відбулась. СНД для України стало перехідним органом для полегшення нормального розлучного процесу або, за словами Кравчука, як «комітет з ліквідації старих структур». («Вашингтон пост», 10 грудня 1991 р., стор. А32).

Глибока економічна криза послабила позицію України і примусила Л. Кравчука в травні 1993 р. підписати спільну декларацію про економічну інтеграцію і спільний ринок товарів та послуг. Але він запобіг створенню «економічного союзу». Б. Єльцин вважав що «процес пішов», і згодом зароджений у Києві обмежений статус СНД як інструмент розлучного процесу, буде відхилено країнами-членами СНД на користь союзу («Известия», московське видання, 15 травня 1993 р., стор.1). Тиск Росії наростав. Представник Б. Єльцина із зв’язків з пресою заявив: «Тільки сліпі націоналісти не бачать зараз, що за економічним союзом ... неминуче й логічно піде слідом політичний союз. Це питання часу» («Комсомольська правда», 10.9.1993 р., стор.1).

І такі кроки робляться. У доповіді голови парламентської комісії із зовнішньої політики Росії Є. Амбарцумова було по суті оголошено «російську доктрину для СНД»: «Як міжнародно визнаний законний правонаступник СРСР Російська Федерація у своїй зовнішній політиці повинна спиратися на доктрину, що проголошує весь геополітичний простір колишнього (Радянського) Союзу сферою своїх життєвих інтересів і забезпечити розуміння і визнання світовим товариством особливих інтересів Росії в цьому просторі. Росії також належить домогтися від міжнародного співтовариства визнання її ролі політичного й військового гаранта стабільності на всьому просторі колишнього СРСР» («Известия», московське вечірнє видання, 7 серпня 1992 р., стор. 6). В лютому 1993 року Б. Єльцин просить ООН визнати «особливі повноваження РФ як гаранта миру й стабільності» на території колишнього Радянського Союзу («Независимая газета», 3 березня 1993 р., стор. 3). Українське МЗС цю заяву кваліфікує як спробу Москви взяти на себе «поліцейські» функції, які загрожують суверенітету та територіальній цілісності України. Ці заяви разом з кримськими вимогами Росії, боротьбою довкола ЧФ, бачення Кремля, що українська незалежність Є. Амбарцумова – явище тимчасове, впевнили Київ, що Росія намагається через СНД впроваджувати в життя приховані наміри – оживити версію «Радянського Союзу».

Провокації щодо належності Криму і Севастополя Україні зазіхання на володіння ЧФ та його довгострокове базування в Україні, стали головною перепоною для нормалізації стосунків між Москвою та Києвом. Дискредитація КПРС і розпад СРСР дали росіянам змогу тлумачити передачу Криму як «незаконну», тому що рішення ухвалювалось в ЦК КПРС, а урядові структури Росії його лише документально оформляли. Навіть, А.Козирєв, який цивілізовано ставився до політичних процесів в Україні, приєднався до «загального антиукраїнського галасу» і кваліфікував передачу Криму як «політичне рішення колишнього Політбюро» і який через 10 років сказав всю правду щодо України заявивши «на самому ділі нам потрібна вся Україна, а не тільки …» (газета День №196, 31 жовтня 2003 р.). Але їх позиція анти-україністів що базуються на критиці ЦК КПРС хибка, бо абсолютно всі важливі рішення в ті роки відпрацьовувались у ЦК КПРС, а потім розглядалися й «одноголосно» ухвалювалися відповідною Верховною Радою.

Інше ускладнення також було штучно сформоване на етнічних підставах. У Криму за переписом 1989 р. росіяни становили 67% населення, а українців лише 25,8%. Більше того, 47,4% українців-мешканців півострова вважали російську мову рідною. Це не давало ніяких особливих прав регіонові, зате виникали можливості для спекуляцій на етнічних відмінностях.

Кримський обком КПУ очолює сепаратизм

У 1990 і 1991 р., спекулюючи етнічними відмінностями регіону від Центральної і Західної України, обком КПУ Криму боровся проти демократизації півострова. Щоб не втратити владу на півострові та ввійти в Новоогарьовський процес як рівноправний суб’єкт союзу, кримським комуністам треба було не допустити проникнення націоналістичних рухів з України. Тому обком КПУ, дискредитуючи демократичні намагання НРУ, залякував мешканців Криму українізацією в її ідеологічному розумінні, нав’язаному ще в часи війни з УПА. В Криму штучно формувався настрій до автономії і сепаратизму. Тому місцевий референдум щодо автономії у січні 1991 року зібрав 93,3% ствердних відповідей на запитання: «Чи ви згодні з відновленням Кримської АРСР як суб’єкта СРСР і учасника союзного договору?» Нас не може здивувати позиція прокомуністичної Верховної Ради УРСР, яка затвердила результати референдуму законом «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки». Слід звернути увагу на те, що відновлюється республіка, якої раніше не існувало.

Після заколоту у вересні 1991 року кримська обласна рада, більшість якої віддзеркалював обком КПУ, проголошує суверенітет півострова як складової частини України. Це було перехідне рішення обласної ради з прицілом на Новоогарьовський процес. Але після «поховання Новоогарьовського процесу в Біловезькій Пущі», 7–8 грудня 1991 року завдяки рішенню кримської обласної ради стартувала кампанія законодавчого перетворення Криму та Севастополя в яблуко розбрату між Москвою та Києвом.

З серпня 1991 по січень 1992 року – термін, коли Київ мав можливість взяти під контроль ситуацію на ЧФ, в Криму і Севастополі, але її було втрачено, бо не було кому керувати. Уряд Росії в ситуації, що складалась в регіоні і на флоті, розібрався і з січня 1992 року почав рішучий наступ. Розгортаючи конфлікт між Л. Кравчуком і Б. Єльциним, їх оточення запевняло, що ситуацію можливо взяти під свій контроль. Але на ту годину така можливість для України вже була втрачена, а для Росії ще не настала.

Продовження в журналі