ВІДТВОРИМО У СЛОВІ ІСТОРІЮ, ПИСАНУ КРОВ’Ю ГЕРОЇВ

Володимир В’ятрович, кандидат історичних наук, директор Центру досліджень визвольного руху, представник Українського інституту національної пам’яті у Львівській області, розповідає про проблеми з визнанням УПА в Україні та за кордоном.

Ідея створення Українського інституту національної пам’яті доволі давня. Очевидно, її коріння в досвіді наших сусідів, а саме поляків, країн Прибалтики, Словаччини, Угорщини та Німеччини. Специфіка таких інституцій полягає в тому, що, на думку їхніх творців, суспільства, які пережили тоталітарну епоху, потребують своєрідного суспільного лікування. Цим і займаються такі інституції, що їх створила державна влада. Вони покликані досліджувати проблемні питання минулого цих народів і доносити інформацію загалові. У липні 2006 року Президент України підписав указ про створення Інституту, виконувачем обов’язків директора призначили професора Ігоря Юхновського.

З моменту створення Інституту закладали ідею формування його регіональних представництв. Проте лише нещодавно створили перше — у Львівській області. З часом представництво має розбудовуватися. Перспективи, безперечно, є, тим паче зважаючи на особливу ситуацію у Львівській області. Тут упродовж тривалого часу діють громадські організації, які займаються темою збереження національної пам’яті. Серед них товариство «Пошук», товариство пошуку жертв війни «Пам’ять», Центр досліджень визвольного руху. Тому одним із перших завдань представництва буде координація зусиль організацій, які вже діють, допомога їм у реалізації завдань, які вони перед собою поставили. Переконаний, що згодом представники саме таких організацій мають стати кадровою основою для розвитку Інституту національної пам’яті, який має стати містком між канонічною наукою і громадськістю. Річ у тім, що українське суспільство характеризується відособленістю від науки як такої. Тому іноді певні наукові напрацювання є лише самі для себе, а громадськість не ознайомлена з ними. З іншого боку, наукові установи й окремі вчені не мають можливості донести свої напрацювання до громадськості, бо бракує ресурсів. Ми мали б стати своєрідним рупором поширення цих знань, передусім у галузі історії. Інститут мав би бути своєрідним інструментом лікування українського суспільства від тоталітарної епохи.

У Львові, а також на Сході України з успіхом пройшла фотовиставка «Українська Повстанська Армія: історія нескорених», яку організував Центр досліджень визвольного руху. Ця виставка є запозиченням досвіду литовців. Торік ми експонували литовську виставку «Війна після війни: антирадянський рух опору в Литві 1944-1953 років». Запозичили їхню технологію друку виставки на банерах. Відкриття відбулось у березні в Українському домі в Києві. Тривала вона недовго — лише три дні. Це була радше промоція перед туром Україною. Але за ці три дні її відвідали понад дві тисячі осіб. Було постійне зацікавлення у виставці. Вона також побувала в Чернігові, де теж викликала чимале зацікавлення. Не обійшлось і без політики: у цьому місті виставку пікетували комуністи. На жаль, вони відмовилися від нашої пропозиції зайти безпосередньо на виставку і подискутувати біля кожної з висловлених тез.

Цікавим зрізом впливу виставки є книга відгуків, у якій уже понад 600 записів і лише три-чотири з них негативні. Всі відвідувачі дуже задоволенні, незалежно від того україномовні вони чи російськомовні. Є і такі відгуки: «Спасибо вам. Вы отрыли нам глаза. Ми раньше ничего подобного не слышали». Для багатьох ця виставка стала відкриттям. Цікаво те, що і в Києві, і в Чернігові була вікова різниця між відвідувачами. Здебільшого приходили люди віком або до 30 років (їх більшість), або вже після 60-ти. Людей середнього віку практично немає.

Центр досліджень визвольного руху нещодавно видав популярну історію УПА. Вона називається, як і виставка, «Українська Повстанська Армія: історія нескорених». Книжку презентували на Форумі видавців у Львові та під час святкування 65-ї річниці УПА в Києві.

Це популярне видання з великою кількістю ілюстрацій. Завдання книги — подати загальне уявлення про українських повстанців: хто вони були, що робили, чому це робили — для людини, яка не має жодного уявлення про це. Книжка міститить багато світлин, карт, схем, основний текст доповнюватимуть гіпертексти, тобто уточнювальні тексти енциклопедичного характеру, або, навпаки, певні цікавинки.

До підготовки книжки залучені історики Центру досліджень визвольного руху, зокрема один закордонний автор. Обсяг книжки — понад 300 сторінок. Сподіваємось на частку державної підтримки, щоб розповсюдити її цільово по школах.

Упродовж останніх років у свідомості польської громадськості, на жаль, дуже серйозно утвердилася думка, що УПА — злочинці. Для них УПА — це передусім різня на Волині, й нічого більше вони бачити не хочуть. Думаю, що це, на жаль, вплив якогось політичного чинника на історіографію, який нині дуже серйозно проявляється. Те, що відбувалося 2003 року, а саме масова «розкрутка» теми Волині 1943 року, досі дає наслідки. Дуже незначна частина польських інтелектуалів і дослідників спроможна об’єктивно подивитися на УПА власне як на армію. Звичайно, такі історики є, але їх не багато, і їхніх голосів практично не чути. У Польщі при владі політики більш правого спрямування, котрі орієнтуються на націоналістично налаштованих поляків. Очевидно, ця тема є такою, на якій хочуть здобувати собі політичні дивіденди. Якщо говорити, кому це вигідно, то в кожному разі це невигідно українцям і полякам. Історію треба залишити історикам. Ми, історики, повинні розбиратись у цих трагічних митях минулого, а не давати можливості спекулювати на них політикам. Конфлікти треба залишити в минулому, вони не повинні заважати нормально співпрацювати в майбутньому.

Проблема визнання УПА мусить опиратися на певне інформаційне поле. Чому в Західній Україні сприймають УПА й готові до її визнання? Тому що саме тут діяли українські повстанці, і тут ще живе пам’ять про них майже в кожній сім’ї. Всі пам’ятають, ким вони були, знають, що це їхні найближчі родичі, в кожному селі хтось був у партизанах. Тому тут не треба особливої пропагандистської роботи. Натомість на тих теренах, де ніколи не стикалися з УПА, панують штампи та комплекси, насаджені радянською пропагандою, про те, що УПА — фашисти та різуни. На жаль, за

16 років ніхто нічого не зробив для того, щоб це спростувати. Сподіваюся, що наша виставка, наша книжка стануть першими кроками на шляху донесення правдивої інформації про УПА. Таким чином може дійти й до визнання УПА.