МАСКИ В (ДЛЯ) ШОУ

Коли популісти й демагоги різних мастей починають апелювати до абстрактного розуму народу, то варто пригадати обличчя компартійних вождів СССР, обличчя сучасного керівництва України, Білорусі, Росії... Обличчя людини — це ж бо віддзеркалення (як правило безпомильне) душі її. Достатньо лише поглянути на обличчя більшості народних обранців у залі засідань Верховної Ради та проаналізувати їхні дії, або ж дії тих, котрі жорстко і жорстоко змагаються у передвиборчих перегонах за омріяне, вистраждане фізично й фінансово місце під владним сонцем, щоб зайвий раз переконатися у справедливості згаданої житейської аксіоми. «Споглядання цих облич у напівпорожній парламентській залі наводить на думку, що існуючий правовий безлад — це не спадок совєтської системи. Це вона і є» [Віктор Боднарюк].

Чому ж народ так часто ігнорує свій багатовіковий досвід і висловлює довіру власникам безбарвних, злих, самовпевнених, нахабних, самозакоханих, позбавлених найменших виявів інтелекту облич, наївно вірить демагогічним, популістським, декларативним обіцянкам?

Та тому, що поняття «народ» — це звичайнісінька фікція. Народ — це насамперед біологічна популяція. Причому популяція неоднорідна — гетерогенна (гомогенними, однорідними бувають лише мікроби). Це вкрай диференційована маса: за вподобаннями політичними, культурними. Отож вона доволі легко піддається цілеспрямованій інформаційній обробці.

Психологічне підґрунтя цього безперечного факту чудово описав Анатоль Франс в «Острові пінгвінів»: «Звичайно, в те, що Піро справді вкрав вісімдесят тисяч в’язок сіна, всі повірили зразу, не завагавшись ні на хвилину. Сумнівів щодо цього не було, бо про цю справу ніхто нічого не знав, а для сумніву потрібні підстави: адже сумніватися безпідставно неможливо, безпідставно можна тільки вірити. Не сумнівалися й тому, що всю історію без кінця переказували, а для широкого загалу повторення рівнозначне доведенню. Не сумнівалися ще й тому, що всім хотілося, щоб Піро був винен, а чого хочеться, в те й віриться; і, нарешті, тому, що здатність до сумніву трапляється не часто: дуже мало людей носить у собі зародки такої здатності, та й ті зародки не розвиваються, коли їх не плекати. Це здатність незвичайна, витончена, філософська, аморальна, надприродна, потворна, підступна, шкідлива для людей і для власності, ворожа політиці урядів і добробутові країн, згубна для людства і для богів, ненависна і небу, й землі. Пінгвінська юрба не відала сумнівів; вона повірила, що Піро винний, і ця віра зразу стала одною з найбільших національних святинь, одною з головних заповідей патріотизму... Сімсот родичів Піро не могли спростувати доказів обвинувачення, бо не могли про них дізнатись, а дізнатися про них вони не могли, бо їх не існувало. Провина Піро була незаперечна, бо й заперечувати не було чого. І тому Греток, мов справжній митець, із цілком законною гордістю сказав якось генералові Пантеру: «Ця справа — шедевр: її зроблено з нічого».

Читаючи ці рядки одного з класиків французької літератури мимоволі порівнюєш їх з нинішньою дійсністю і приходиш до висновку, цю Анатоль Франс геніально підмітив стиль мислення людської маси, яка гордо іменує себе народом. Прикладів з двох останніх десятиліть української історії — предостатньо. Досить лише згадати подробиці президентських перегонів 2004 року, чергових і дочасних виборів до Верховної Ради 2006-го і 2007 років, відтворити у своїй пам’яті образи/обличчя представників президентської, парламентської й кабмінівської ратей — Олександра Мороза, Василя Цушка, Миколи Рудьковського, Сергія Ківалова, Нестора Шуфрича, Леоніда Черновецького… Або згадати всесвітній розголос справ Звягільського, Коваля, Лазаренка...

«Утім я не ідеалізуватиму і народ, бо значна його частина повернулась після Майдану, сказавши собі: «От і все, ми зробили свою справу — поставили Президента й уряд. Тепер нехай вони поборюють корупцію, а ми заживемо по-старому і далі даватимемо і братимемо хабарі». У цьому був великий прорахунок самого народу. Президент просто не в змозі всього зробити: він може змінити ситуацію, лише спираючись на народ. Тому це спільний обов’язок обох сторін. Але сталося так, що після Майдану кожна з них по-своєму вернулася на «круги своя» [Мирослав Маринович].

В Україні, по суті, мобілізовані всі відомі методи «натовпотворення». На наших очах триває процес перетворення українців у натовп — через нищення традицій, пропаганду аморальності, безвідповідальності й безкарності, денаціоналізацію (зокрема й через відсутність графи «національність» у паспорті), через негативні впливи далеко не кращих зразків маскультури (особливо завдяки телебаченню), через зміну типу школи, рівня знань, методів їхньої оцінки.

2006 року в народні депутати подалася когорта журналістів з телебачення, артистів — Ольга Герасим’юк, Андрій Шевченко, Анна Герман, Ян Табачник, Руслана Лижичко, Святослав Вакарчук, Оксана Білозір, Іван Гаврилюк. Дехто з них розчарувався в політиці й в цьогорічних виборчих перегонах участі не бере, натомість у партійних списках з’явилися нові імена — Богдан Бенюк, Юрій Іллєнко… Назвати усіх згаданих людей політиками доволі складно, вони вели популярні передачі на телебаченні, на радіо, часто виступали з концертами перед численними аудиторіями, Юрій Ільєнко, приміром, — визнаний у всьому світі кінорежисер, професіонал вищої проби. Мали суттєву перевагу — їх впізнавали. Аудиторія (потенційні виборці) сприймали їх як своїх. І ось вони стали (стануть) депутатами, вершителями долі країни. Відчули/відчують виборці їхню присутність у Верховній Раді? Спостережливі громадяни могли відзначити, що місія згаданих призовників до парламенту впереваж полягала в озвучуванні написаних/ підготовлених досвідченими інструкторами ідей. Тобто маємо яскравий приклад того, як у результаті частої появи того чи іншого індивіда перед численною аудиторією образ цієї людини закарбовується в пам’яті слухачів/глядачів, а в потрібний момент (під час голосування) відіграє вирішальну роль у прийнятті виборцем рішення на користь уже візуально добре впізнаваного кандидата в депутат Зрештою, проблема не в них, професійних акторах і журналістах. Ми про інше. Ми про всеукраїнське політичне шоу, що триває. І в якому продовжують лицедіяти люди в масках, які сяк-так приховують зажерливість й аморальність, вседозволеність й страх перед можливістю втратити неправедно набуті статки і владу — дійство відразливе й захоплююче, інтригуюче й примітивне водночас, здатне паралізувати волю й розум багатьох. Це добре помітно під час передвиборних телешоу в прямому ефірі, коли в студії мало не доходить до бійок під час бурхливих суперечок і банальних сварок. Називати поіменно героїв вітчизняної політичної буффонади справа невдячна. Шляхи становлення борців за суспільні ідеали, професійних оборонців народних мас добре знані й випробувані: обрали — призначили — звільнили — перемістили — арештували — випустили — обрали — призначили — викрили — покарали — звільнили — обрали… Тож постає питання: хто вони усі ці медведчуки, шуфричі, морози, цушки, вітренки, симоненки, мартинюки, щербані, рудьковські, івченки…

А за лаштунками сцени за черговою політвиставою уважно стежать режисери від Системи, аби ненароком не з’явилися нові актори, самостійні, підконтрольні й підзвітні лише народові. Спостерігають і завченими рухами, із знанням справи роздають старим перевіреним кадрам у слушний момент нові політичні маски. Маски для шоу...

Олег РОМАНЧУК,
шеф-редактор «Універсуму»