4
травня в авторській телепрограмі Савіка Шустера «Свобода слова» депутат
естонського парламенту Володимир Вельман більш ніж однозначно пояснив присутнім
в аудиторії учасникам передачі та численним телеглядачам справжнє підгрунтя
конфлікт в Таллінніу: «Памятнік стал паслєднєй надєждой для жівущіх в Естоніі
русскіх…» Отже, насправді йшлося про збереження (непорушність) одного із
символів совєтської імперії. Тому навіть найменше замовчування, применшення
символів імперії, котрі допомагали колонізаторам та їхнім нащадкам вивищуватись
над автохтонним населенням захоплених і завойованих територій, викликає таке
жорстке, аж до виявів жорстокості, несприйняття не лише офіційного Кремля…
1984 року мені довелося редагувати книжку Дмитра Медведєва
«Сильні духом», яку перевидавало республіканське видавництво «Каменяр». Ще тоді,
перечитуючи цей твір, я мимоволі впіймав себе на тому, що ряд епізодів,
пов’язаних з діяльністю большевицького розвідника-терориста, немовби випадає з
логіки оповіді, хоча в офіційній «Радянській енциклопедії історії України» (К.,
1970 р. Т. 2. С. 525) було чітко написано: «Кузнецов Микола Іванович...
загинув у бою з бандерівцями в с. Боратині (тепер Бродівського району Львів.
обл.). Похований у Львові». Саме ця версія свого часу була викладена в
книжках М. Струтинського «Подвиг» (Львів. Каменяр. 1965), Олександра Лукіна і
Теодора Гладкова «Николай Кузнецов» (М., Молодая гвардия. 1971) та інших
совєтських виданнях. Для широкого загалу «простих совєтських людей» раз і
назавжди були сконструйовані обставини смерті Ніколая Кузнецова, місце його
загибелі, місце перезахоронення — Пагорб Слави у Львові. Навіть зараз в
інтернеті (портал «Материал из Википедии — свободной энциклопедии»
http://ru.wikipedia.org/wiki/ Кузнецов,_Николай_Иванович_(разведчик) можна
побачити фото із підписом «Могила Николая Кузнецова на Холме Славы во Львове»,
тут же подається коротка біографія совєтського агента-терориста. В ній, зокрема,
мовиться: «9 марта 1944 года группа Кузнецова была захвачена боевиками УПА,
которые приняли советских диверсантов за немецких дезертиров (на них была
немецкая униформа). Опасаясь провала, Кузнецов взорвал себя гранатой, а его
спутники (Белов и Каминский) были застрелены».
У своїх публікаціях на цю тему я неодноразово звертав увагу
на те, що існує незаперечна логіка фактів, з яких однозначно випливає, що на
Пагорбі Слави у Львові був перепохований не «обер-лейтенант Пауль Зіберт» —
Ніколай Кузнєцов, а німецький офіцер.
Тим часом ще 1946 року (ЗАДОВГО ДО ПОЯВИ В СССР У ВІДКРИТІЙ
ПРЕСІ ПЕРШОЇ ДОКУМЕНТАЛЬНОЇ ЗГАДКИ ПРО НІКОЛАЯ КУЗНЕЦОВА, ЗАДОВГО ДО ПОЯВИ
ПЕРШОГО ВИДАННЯ «СИЛЬНЫХ ДУХОМ» ДМІТРІЯ МЕДВЕДЄВА!) в Мюнхені (Видання Пресового
Бюра УГВР) побачила світ книжка Миколи Лебедя «УПА». Цитуємо (сс. 70—71): «Про
опанування українських теренів відділами УПА з початком р. 1944 свідчать також
докладно документи <…> Другий докуменет — це короткий протокол з березня 1944 р.
з району Верба (Волинь), в якому Команда УПА «Північ» повідомляє, що дня
2.III р. 1944, в четвер, о год. 12-тій в лісі вербівського району переловлено
трьох червоних шпигунів, що підпорядковувалися генерал-майору «Ф». А то: 1) Пух
(псевдо), начальник групи. Мав фальшиві документи обер-лейтенанта, родом з
Кеніґсберґа; 2) Камінський Вл., поляк; 3) Козак, «власовець», на ім’я Іван,
псевдо Зельов (так і написано: Зельов. — О. Р.), шофер.
Всі вони мали фальшиві документи, мапи, німецькі і польські
часописи та звіт своєї праці, писаний російською мовою. <…> В звіті подають, що
провокація у Львові вдалася, бо німці постріляли дві тисячі населення та
повісили кількасот в’язнів. При тому подають: «Подібно, як це ми перевели в
Рівному». Звіт цей несли вони на другий бік фронту. Документи передано
військовій жандармерії УПА».
Як мовиться, без коментарів. Ще раз підкреслимо: цитата
наведена з книжки, що побачила світ 1946 року!
1997 року «Галицька Видавнича Спілка», що у Львові, видала
книжку Степана Мудрика-Мечника «ОУН в Україні і за кордоном». На сторінках
130—131 вміщені спогади автора стосовно справи Кузнецова: «Саме цей документ
(йдеться про звіт совєтського агента. — О. Р.) і був доказом того, ким були
заарештовані і чим займалися провокатори. Зі звіту стало відомо, що О. Бауера
застрелив Ніколай Кузнєцов. Провід ОУН і командування УПА побоювалось, що
гітлерівці можуть помститися на в’язнях і мешканцях Львова. Було вирішено
передати цю інформацію німецьким властям у Львові, щоб уникнути жертв можливого
антиукраїнського терору. У книжці М. Лебедя відсутня цікава інформація, з якою
мене познайомив 1945 року член ОУН з Волині, відомий під псевдом Михайло. Йому
подробиці про арешт Н. Кузнєцова та спільників розповідав учасник відділу УПА,
який безпосередньо арештовував совєтських терористів.
Неподалік містечка Верба, що між Берестечком і Дубном
(виділення моє. — О. Р.), група УПА помітила в лісі легкове авто, в якому сиділи
німецькі вояки. Упісти зробили кілька пострілів. З автомашини вискочив німецький
офіцер з піднесеними догори руками, який закричав: «Рєбята, нє стрєляйтє, я
свой». Треба відзначити, що вояки УПА були одягнені в червоноармійські шинелі і
той, хто кричав «я свой», гадав, що має справу з совєтськими партизанами. Коли
упісти обшукали затриманих, то їм стало зрозуміло, з ким мають справу.
Арештованих з доказами їхньої вини передали підпільним судовим властям ОУН».
Теодор Гладков, давній луб’янський біограф Н. Кузнєцова у
книжці «Легенда советской разведки — Н. Кузнецов» (М.: Вече, 2001) вперше
оприлюднив повний текст німецьких документів, які, власне, підтверджують сказане
нами. Цитуємо із скороченнями:
«В октябре 1944 года (звернімо увагу — «в октябре 1944 года»,
за два роки до появи цитованого вище упівського документа в книжці М. Лебедя
«УПА». — О. Р.) из Киева наркому государственной безопасности СССР В. Меркулову
был прислан подлинник телеграммы-молнии, обнаруженный сотрудниками НКГБ УССР во
Львове, все в том же помещении, что в годы оккупации занимали СД и зипо. <…>
«Начальник полиции безопасности и СД по Галицийскому
округу
IV Н-90(44)
Секретно. Государственной важности.
г. Львов 2 апреля 1944 года
Считать дело секретным,
государственной важности.
НУР 9135, отправлено
2 апреля 1944 г. 15.38
Телеграфом. Молния.
Главное управление имперской безопасности для вручения
СС-группенфюреру генерал-лейтенанту полиции Мюллеру лично.
Относительно: жены активиста-бандеровца Лебедь,
находящейся в настоящее время в заключении в концентрационном лагере Равенсбрюк.
<…>
При одной встрече 1.IV.1944 года украинский делегат
сообщил, что одно подразделение УПА 2.III.44 задержало в лесу близ
Белогородки в районе Вербы (Волынь) трех советско-русских шпионов. Судя по
документам этих трех задержанных агентов, речь идет о группе, подчиняющейся
непосредственно ГБ НКВД — генералу Ф.
УПА удостоверила личность трех арестованных, как следует
ниже:
1. Руководитель группы под кличкой «Пух» имел фальшивые
документы старшего лейтенанта германской армии, родился якобы в Кенигсберге (на
удостоверении была фотокарточка «Пуха». Он был в форме немецкого
обер-лейтенанта).
2. Поляк Ян Каминский.
3. Стрелок Иван Власовец (под кличкой «Белов»), шофер
«Пуха».
Все арестованные советско-русские агенты имели фальшивые
немецкие документы, богатый материал — карты, немецкие и польские газеты, среди
них «Газета Львовска» и отчет об их агентурной деятельности на территории
советско-русского фронта. <…>
Что касается задержанного подразделением УПА
советско-русского агента «Пух» и его сообщников, речь идет несомненно о
советско-русском террористе Пауле Зиберте, который в Ровно похитил среди прочих
и генерала Ильгена, в Галицийском округе расстрелял подполковника авиации
Петерса, одного старшего ефрейтора авиации, вице-губернатора, начальника
управления доктора Бауэра и его президиал-шефа доктора Шнайдера, а также майора
полевой жандармерии Кантера, которого мы тщательно искали. Имеющиеся в отчете
агента «Пух» подробности о местах и времени совершенных актов, о ранениях,
жертвах, о захваченных боеприпасах и т.д. кажутся точными. К тому же от
боевой группы Прютцмана поступило сообщение о том, что Пауль Зиберт, а также оба
его сообщника были найдены на Волыни расстрелянными». <..>
В телеграмме-молнии указано, что трупы «большевистских
агентов» были найдены немецкой боевой группой (виділення моє. — О. Р.),
направленной для проверки высшим шефом СС и полиции на Украине Прютцманом. Это
же подтвердил на допросе в 1951 году гауптштурмфюрер СС Краузе: «В марте 1945
года, находясь в Словакии, я узнал о его (Зиберта. — Авт.) смерти. Об этом
сообщил генерал Биркампф, по словам которого Зиберт был при попытке перехода
линии фронта опознан и убит. Выдал Зиберта находящийся при нем дневник. Дневник
с фотографиями Зиберта после смерти передан командованием УПА действующему в
этой области СС-обергруппенфюреру Прютцману». <….>
Можна припустити, що «рапорт группы Прютцмана, а также
полученные ею документы, найденные при Кузнецове и его спутниках» свого часу
потрапили до Миколи Лебедя і були частково ним використані при написанні книжки
«УПА», що побачила світ 1946 року.
До речі, саме про це згадує Сергій Степашин у публікації в
рівненській газеті «Волинь» від 23 лютого 2007 року (сторінка 2): «Будучи
захоплений польовою жандармерією УПА і намагаючись врятувати своє життя, Ніколай
Кузнєцов видав усі таємниці розвідувально-диверсійної групи на чолі з
лейтенантом Крутіковим, що діяла під виглядом українських повстанців. Як
зазначав відомий дослідник Лев Шанковський, зізнання Кузнєцова, що зберігаються
за кордоном (Можна припустити, що саме в цих зізнаннях криється розгадка
невдалого замаху на Еріха Коха, який ніколи не приховував своїх симпатій до
Сталіна, до СССР і який дожив віку в комфортабельній польській тюрмі. Чи від
нього Кузнєцов і отримав надзвичайної ваги розвідувальні дані? — О. Р.),
дозволили звернути увагу на гурт большевицьких партизанів, котрі під проводом
колишнього «бульбівця» Бориса Крутікова марширували Волинню у шапках з
тризубами, ревли націоналістичних пісень, вдаючи з себе рейдуючу повстанську
групу. Вони користувалися кличками УПА, походження яких невідоме і які й стали
причиною їх згуби. Вони допомогли польовій жандармерії УПА затримати зраджену
Кузнєцовим «рейдуючу групу» у Вербському районі і розбити її в тій самій
місцевості, де упівці спіймали і його самого (Вісник Організації Оборони
чотирьох Свобід України — ООЧСУ (Нью-Йорк). — 1968. — Ч.4. — С.14)».
Але ми не про це. Ми про те, що в селі Боратин Львівської
області Ніколая Кузнєцова і близько не було. Не там він загинув. Історія із
перезахороненням свого часу на Пагорбі Слави у Львові останків німецького
офіцера, на могилу якого поклали плиту із написом, що мала засвідчити, буцім тут
покоїться прах Героя Совєтського Союзу Н. Кузнєцова, — одна з численних легенд,
які Система продукувала «на злобу дня». Але мене не здивує, якщо у разі
демонтажу надгробної плити на місці псевдозахоронення Ніколая Кузнєцова на
Пагорбі Слави у Львові почнуться антиукраїнські акції біля Посольства України в
Москві, влаштовуватимуться провокації у Львові й Києві. Річ у тім, що
різноманітні спекуляції довкола обставин загибелі совєтського диверсанта і його
перезахоронення все ще вигідні багатьом. Донині.
P. S.
5 травня, коли я фотографував надмогильну плиту на
псевдопохованні Ніколая Кузнєцова, до мене підійшов літній росіянин, який
подумав, що я один, за його словами, «із Пушкінского дома», хто прийшов
упорядковувати могили (до речі, саме о цій порі впорядкуванням цвинтаря
займались українські вояки-десантники). Розговорились. На мою репліку, що на
Пагорбі Слави Ніколай Кузнєцов насправді не похований, чоловік зреагував, на
диво, спокійно, але чітко проказав: «Ето нєважно, покоітся здесь єво прах ілі
нєт. Для нас ето сімвол». Після чого раптом почав переконувати мене в тому, що
«імєнно украінскіє енкавєдісти в началє войни расстрєлівалі местних украінцев»
і, мовляв, «нєзачєм увєковєчівать імена погібших на стеллє возлє міліціі на
Замарстиновє». Вести подальшу розмову, а тим паче дискутувати не було жодного
сенсу…
Бо як розтлумачити людині з таким світоглядом, що, приміром,
до могил українських січових стрільців совєтська влада ставилась як до вкрай
небезпечних символів, нещадно знищуючи їх — кам’яні хрести могли нагадували про
існування незалежної Української Держави. А з тими, хто насмілювався віддати
шану полеглим, щонайменше проводили «виховні бесіди». Відомо ж бо, що ті, хто
покладав квіти на стрілецькі могили, назавжди були проскрибовані Системою. У
Таллінні ж ніхто не розорював і не знищував могил совєтських солдатів, як це
свого часу було зроблено з надгробками січових стрільців у Львові. Конфлікт
виник через те, що колишня метрополія та її колишні громадяни у перенесенні
пам’ятника побачила для себе небезпечний прецедент… Річ у тім, що на
постсовєтському, постколоніальному просторі постала проблема ідентичності для
самих росіян. Тому навіть найменше замовчування, применшення символів імперії,
котрі допомагали колонізаторам і їхнім нащадкам вивищуватись над автохтонним
населенням захоплених і завойованих територій, викликає таке жорстке, аж до
виявів жорстокості, несприйняття не лише офіційного Кремля. Нинішня російська
молодь також не хоче бачити себе поза імперією, і саме тому московські «Наши»,
«Местные», «Ночной дозор» та інші маргінальні організації звинувачують естонців
у фашизмі, у проявах ксенофібії щодо росіян. Насправді ж ми стали свідками
вибухів безсилої люті, демонстрації імперського синдрому стосовно маленької, але
гордої європейської нації, котра насмілилась вказати колишній метрополії місце
на смітнику історії.
4
травня в авторській телепрограмі Савіка Шустера «Свобода слова» депутат
естонського парламенту Володимир Вельман більш ніж однозначно пояснив присутнім
в аудиторії учасникам передачі та численним телеглядачам справжнє підгрунтя
конфлікт в Таллінніу: «Памятнік стал паслєднєй надєждой для жівущіх в Естоніі
русскіх…» Отже, насправді йшлося про збереження (непорушність) одного із
символів совєтської імперії. Тому навіть найменше замовчування, применшення
символів імперії, котрі допомагали колонізаторам та їхнім нащадкам вивищуватись
над автохтонним населенням захоплених і завойованих територій, викликає таке
жорстке, аж до виявів жорстокості, несприйняття не лише офіційного Кремля…