СОТНИК АРМІЇ УНР

До 1994 року про Василя Пилиповича Оксюка, сотника Армії УНР, мені було відомо лише те, що народився він (за нинішнім територіальним поділом) у селі Черемшанці Старовижівського району Волинської області. Напередодні Першої світової війни учителював. Служив офіцером у російській армії, затим сотником в Армії УНР, зокрема перебував у штабі Юрка Тютюнника. Був учасником Першого і Другого Зимових походів. Доводилось чути, що в 20—30 роки минулого століття у Варшаві побачила світ книжка «Кровавий Базар», де згадувалося про бойові подвиги сотника Оксюка-Аксюка.

1940 року Василя Оксюка заарештувало НКВД. Чудом уник розстрілу під час масової екзекуції в’язнів у Луцькій тюрмі 23 червня 1941 року. Розповідали, що кілька місяців перебував на посаді заступника коменданта української поліції в Ковелі, що на Волині. Та вже наприкінці осені 1941 року Оксюк розчарувався в «новому порядку» і повернувся у рідне село господарювати. Нікуди з рідної землі виїжджати не збирався, бо не відчував за собою жодної провини. Але. В червні 1941-го сім енкаведистських куль прошили його плащ на подвір’ї Луцької тюрми, восьма обпалили щоку. Наздогнала дев’ята. В 1945-му. Саме у день народження. 8 січня…

Зросту був високого — під два метри, мав гачкуватий ніс. Вся постава виразно видавала в ньому колишнього військового, старшину. Польські поліцаї час від часу брали В. Оксюка під варту. Ніяк не могли вибачити зверхнього до себе ставлення колишнього офіцера російської армії, злостило їх і те, що петлюрівський сотник опікується «Просвітою», яку організував у сусідньому селі Седлище і де керує драматичним гуртком. Якось поліцаї так допекли Оксюкові (аби знайти привід для чергового арешту, вони підкинули на його обійстя заіржавілий пістолет), що він демонстративно дістав із схованки змащений «Браунінг». Мовляв, навіщо мені якийсь зламок, якщо маю справжню бойову зброю, готову до застосування…

Багаторічні пошуки слідів Василя Оксюка не були марними. Вдалося віднайти цікаві документи, світлини, спомини про трагічну долю цієї непересічної людини.

Навесні 1915 року Василя Пилиповича Оксюка, вчителя, народженого 8 січня 1894 року в селі Черемшанка Ковельського повіту Волинської губернії, було призвано до царського війська. В листопаді 1915 року був відряджений в 1-шу Петергофську школу прапорщиків («1-я Петергофская Школа для ускоренной подготовки офицеровъ»). За «мазепинство» В. Оксюкові не хотіли присвоювати офіцерське звання. І тільки після того, як він написав рапорт по команді на ім’я Верховного головнокомандуючого до школи прибула спеціальна комісія, «мазепинцю» влаштували показовий іспит на військовому плацу. Але військовий хист волиняка був очевидний. Чіткі команди, віддані громовим голосом, бездоганне знання статутів, вміння орієнтуватися в складних ситуаціях, котрі моделювали для нього вищі офіцери, врешті-решт переконало комісію в конечній доцільності присвоєння бравому унтер-офіцерові чину прапорщика (Дело №56. Часть 1-я. Утвердженіе ВЫСОЧАЙШИМЪ приказомъ производства въ прапорщики 1-й Петергофской школы по приказу Петроградскаго военнаго округа отъ 15-го февраля 1916 года №50). У цій же справі є припис («Высочайший приказ 20/V 1916 г.»), який з’явився вже після звіту комісії щодо необхідності «производства в прапорщики» В. П. Оксюка.

Подальшу військову службу Василь Оксюк проходив у 36-му Орловському полку. 1917 року командував ротою в чині поручника. Наприкінці грудня 1917 року 36-й Орловський полк під жовто- блакитним прапором повернувся з Молдавії в Кременчук, що на Полтавщині, — місце своєї постійної (ще довоєнної) дислокації. Полк входив до складу 9-ї дивізії Х корпусу, який вважався українізованим і підлягав наказам Центральної Ради.

У час правління Гетьмана Павла Скоропадського 36-й Орловський полк був перейменований на 24-й Чигиринський і під такою назвою увійшов до складу армії Української Держави. Дислокувався полк у Звенигородці, що на Черкащині.

Після антигетьманського перевороту Чигиринський полк був у складі армії УНР. В. Оксюк командував сотнею. Захворів на тиф. Після одужання перебував на посаді сотенного господарчої частини 4-го Київського кінного полку 4-ї Київської дивізії під орудою генерал-хорунжого Юрка Тютюнника.

Учасник Першого Зимового походу 6.12.1919 — 6.05.20 рр. у чині хорунжого. У фондах Державного історичного архіву у Львові зберігається оригінал грамоти, врученої Юркові Тютюннику з нагоди успішного завершення походу в травні 1920 року. На звороті грамоти серед автографів старшин добре вирізняється підпис «хорунжий Оксюк». Після цього героїчного походу Василь Оксюк був підвищений до рангу сотника. Згодом дивізія була інтернована польськими властями в Олександрові-Куявському.

Василь Оксюк добровільно зголошується взяти участь і в Другому Зимовому поході (листопад 1921 року), обіймаючи посаду начальника штабу Подільської групи, якою командував підполковник Михайло Палій-Сидорянський. В результаті архівних пошуків вдалося натрапити на документ такого змісту:

«Атестація (ТАЄМНО)

на начальника постачання 4-го Київського кінного полку сотника Оксюка Василя, відрядженого для праці до Штабу Генерала Тютюнника.

Чоловік з організаційними адміністраційними здібностями, гарними моральними і бойовими качествами, акуратно відносящимся до покладених на нього обов’язків, з національного боку вповні певний.

Підполковник М. Палій-Сидорянський. 24/VII 1921» (Центральний Державний історичний архів у Львові. Колекція №9 матеріалів архіву НТШ у Львові з національної бібліотеки у Варшаві — BNW — Фонд 68846).

Це об’єктивна характеристика. Підтвердження цьому знаходимо в книжці В. Вериги «Листопадовий рейд» (К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1995. — С. 69): «Учасник бою пор. Дмитро Зоренко стверджував, що «в цьому бою сотник Пащенко виявив себе з найкращого боку: весь тягар бою витримав на своїх плечах, заспокоюючи і підбадьорюючи козаків. Майже всі командири сотень, що мали коней, кинули козаків, і тільки сотн. Пащенко та сотн. Оксюк залишилися на своїх місцях і щасливо вивели піхоту».

Ще один спомин. «Полковник Чорний (полковник Сергій Чорний, помічник командира, а від 2 листопада 1921 року командир Подільської групи. — О. Р.) вирішив піти на Леонівку, через яку проходила дорога на с. Блитчу. В Леонівці селяни інформували, що за 4 кілометри від Леонівки стоїть 1-ий курінь 515 піхотного соввєцького полку з 6 кулеметими, поставленими біля церкви. Полковник Чорний відважився здобути ці кулемети і, залишаючи піхоту під командою сотника Аксюка (Оксюка) в Леонівці, вирушив із кіннотою о 24-й год. в напрямі постою цього ворожого куреня. <…> Заступник отамана Струка вбиває стрілом зі свого нагана командира цього куреня, а кулемет кінноти полковника Чорного змушує курінь відступити в ліс, не давши й пострілу по кінноті Чорного. Користаючи з цього, полковник Чорний повертається із своїм відділом в Леонівку, щоб приготуватися до сподіваного наступу цього самого ворожого куреня. І так: 80 осіб піших під командою сотника Пащенка охоронятиме дороги на північ; решта піхоти з сотником Аксюком (Оксюком) — боронитиме з цвинтаря входу до села…» (Дмитро Герчанівський. Вигнати окупанта. — Видання Крайової Управи Братства кол. Вояків 1-ї Української Дивізії УНА в Німеччині. — Мюнхен, 1963. — С.58). Більше про героїчний шлях Подільської групи можна прочитати в книжці В. Вериги «Листопадовий рейд» (К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1995).

Слід зазначити, що Подільська група повернулася з рейду практично без втрат: троє вбитих і 25 поранених — усіх їх було переправлено через кордон. 6 грудня о шостій ранку група перетнула совєтсько-польський кордон між Островом і Мілятином. Після того, як українські вояки склали зброю, поляки перевезли козаків до міста Рівного. Через деякий час Василь Оксюк подався до рідного села. Визвольні змагання для нього закінчилися, і він приступив до мирної праці. Одружився. Збудував добротну хату в Старій Вижві. Донині цей будинок стоїть.

У вересні 1939-го під час відступу польського війська в Черемшанці об’явилися «партизани». Були не місцеві, якісь підозрілі, до них пристали комуністи з Седлища, сусіднього села. Дуже просили Оксюка стати військовим радником у них. Це виглядало на провокацію і він категорично відмовився. На заклик воювати за вільну Україну відповів: «Я чотири роки воював за вільну Україну, з військом воював. А ви хочете з такими силами супроти регулярної армії виступити? Тільки біду накличите. Вільна Україна буде. Але ще не скоро. Ще не настав час».

Коли передовий загін польського військового підрозділу виїхав на конях з лісу неподалік села Пісочного (тепер Поліське), «партизини» (було їх близько двох десятків) обстріляли вершників. Несподівано з лісу вийшли жовніри, розгорнулися в лаву і рушили на Черемшанку. Декого з нападників у перестрілці поляки вбили, решта розбіглася. Жовніри спалили одинадцять хат. Ходили по домівках, шукали комуністів, декого забрали з собою і розстріляли за селом. Приходили і до Василя Оксюка, а він у сінях на жорнах молов жито. Поцікавились чому не тікає. Відповів, що немає чого тікати, діти малі, їсти хочуть, треба змолоти на хліб. Прикинувся простакуватим селюком, солдати не зачепили його, хоча й мали список (без запроданства не обійшлося) «мужів довір’я», і Василь Оксюк був серед них. Отож врятував чоловіка, можна сказати, акторський хист.

Цей талант ще раніше прислужився Оксюкові. Якось був у розвідці на чолі загону 30 козаків. Вийшовши з лісу, мало не наштовхнулися на лінію окопів большевицького війська. Сотник наказав хлопцям залягти. Став придивлятись. У променях ранкового сонця «красноармєйци» спали просто неба, лежачи на бруствері. Оксюк вирішив вдатися до хитрощів. Громовим голосом скомандував: «Здавайтєсь! Ви акружени! Без жодного пострілу у полон було захоплено 170 красноармійців, які тут же склали зброю. Сотник запропонував полоненим приєднатися до його загону. Більшість погодилась. Хто не захотів — під конвоєм відправили в табір. Решту нагодували, але зброї не дали. Через кілька днів частина з них розбіглася, а частина залишилась у загоні Оксюка й відважно воювала.

Розповідали й таке. Коли стало відомо, що красноармєйци у вересні 1939 року зайняли Ковель, Василь Оксюк подався до міста, щоб на власні очі побачити, що ж то за «армія-визволителька». Йому, колишньому поручникові російської армії, сотникові війська УНР, хотілося побачити, як виглядають «красниє камандіри». Отож подався до Ковеля. Вулицями вешталися голодні й погано вдягнені, в обмотках красноармєйци. Мерзлякувато тулилися попід стінами будинків, здивовано оглядаючи «пансько-польське» місто. Зайшов до знайомого шинкаря, примостився за столиком при вході і став спостерігати за поведінкою командного складу «рабочє-крєстьянской арміі». Пиячили кавалеристи. Один із них підійшов до шинквасу і став вимагати, аби господар дав ще дві пляшки горілки, а також кілька кілець ковбаси. Оскільки руки вже були зайняті пляшками, то наказав почепити ковбаси йому на шию. Після чого, похитуючись, повернувся до столу, де на нього нетерпляче чекали.

— Ану ізбавь мєня ат етава буржуазнава польскава хамута, — звернувся до одного з компанії.

Його товариш блискавично, добре вивіреним рухом, перерізав шаблею ковбасні кільця й хвацько упіймавши їх, поклав на стіл.

— Вихаді, брат, із панскава ярма, — зареготав.

Річ у тім, що на стіні шинку хтось із «асвабадітєлєй» повісив агітаційний плакат, на якому український селянин, запряжений в ярмо, тягнув плуга. Під ним бовваніло гасло: «Освободим украинского брата от польского ярма».

Повернувшись додому, Василь Оксюк поділився своїми враженнями від побаченого. «Це не військо. Солдати босі й голодні, а командири їхні п’яні. Це навіть не колишня російська армія, про офіцерів годі й казати. Це не царські офіцери. Як вони думають воювати проти німців — не збагну».

«В листопаді 1940 року за підозрою в належності до ОУН (як розповідав мені Микола Оксюк, син В. Оксюка, батько його принципово до жодної політичної організації не вступав, але о тій порі вистачало лише підозри в нелояльному ставленні до совєтської влади аби потрапити за ґрати. — О. Р.) був заарештований органами НКВС і взятий під варту у в’язницю м. Луцька. З початком окупації німецькими військами м. Луцька був звільнений окупаційною владою» (з Оглядової довідки по архівній кримінальній справі № 1472 на Оксюка В. П. за №54/10, вересень 2006 р.).

Цікаво звучить: «З початком окупації німецькими військами м. Луцька був звільнений окупаційною владою». Ось так просто був звільнений з тюрми? Виникає закономірна, цілком логічна потреба прояснити, по можливості, обставини, які передували такому банальному звільненню.

Спецповідомлення начальника в’язничного управління НКВС УРСР Філіппова з Києва наркомові внутрішніх справ УРСР Сергієнкові в Києві та начальникові в’язничного управління НКВС СРСР Нікольському в Москві про винищення та евакуацію в’язнів у в’язницях Волинської, Рівненської, Тернопільської, Львівської та Чернівецької областей від 28 червня 1941 року (Архів Головного інформаційного бюро Міністерства внутрішніх справ України. Колекція документів. Опубл.: Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. — Київ, 1994. — Кн.2. — С.235-238) багато що прояснює:

«Совершенно секретно

Народному комиссару внутренннних дел

старшему майору государственной безопасности

тов. Сергиенко

Начальнику тюремного управления НКВД СССР

капитану государственной безопасности

тов. Никольскому, гор. Москва

Спецсообщение

«О положении в тюрьмах Волынской, Ровенской, Тарнопольской, Львовской и Черновицкой областей»

Волынская область

22 июня с. г. около 14.00 часов тюрьма №1 гор[ода] Луцка была подвергнута бомбардировке вражескими самолетами. Было сброшено 11 бомб, и одной из них был полностью разрушен приврат, при этом были убиты надзиратель Дидык, нач[альник] хоз[яйства] тюрьмы Бондаренко и его жена. Ранено 2 человека, надзирателей т[оварищей] Рожко и Маркиза.

По окончанию бомбардировки заключенными, около 2000 человек, был поднят бунт, <…> часть из них пыталась бежать через приврат. Подразделением конвойной части заключенные были остановлены и предупреждены, что в случае попытки бежать они будут расстреляны. Несмотря на предупреждение, отдельные заключенные пытались бежать и тут же были расстреляны.

До 9.00 часов 23.VI.[19]41 г. заключенные пробыли в прогулочном дворе и затем водворены обратно в корпус тюрьмы. До бунта приговора на 73 заключенных, осужденных к в[ысшей] м[ере] н[аказания], были приведены в исполнение (виокремлення моє. — О. Р.).

В 12.00 часов 23.VI. по распоряжению начальника тов. Стана заключенные были выведены обратно на прогулочный двор и из всех заключенных были отобраны 14 человек, осужденных по указу Президиума Верховного Совета СССР от 26.VI.[19]40 г., 30 человек, осужденных по бытовым статтям У[головного] К[одекса], и 40 человек малолеток. Узники и бытовики, в количестве 44 человек, были освобождены, а малолетки водворены обратно в камеры.

После отбора 44 указанных заключенных начальником 2-го отдела У[правления] НКГБ тов. Гончаровым, сотрудником У[правления] НКГБ Дворкиным, начальником Тюремного отделения У[правления] НКВД тов. Станом при участии других сотрудников НКГБ и НКВД, оставшиеся на прогулочном двере около 2000 заключенных были расстреляны (виокремлення моє. — О. Р.). <…>».

№85426, 28 июня 1941 г.

г. Киев

Начальник Тюремного упр[авления] НКВД УССР

капитан госбезопасности Филиппов».

У фондах Державного архіву Волинської області зберігаються спогади колишнього в’язня Луцької тюрми (Р-1261б оп. 5, спр. 5, 6) Миколи Куделі, а також його книга «Під мурами Луцької тюрми»: Спогади. — Луцьк: Надстир’я, 2001. — 132.

Достатньо кількох уривків з цих спогадів, щоб мати уявлення про страшні злочини, вчинені енкаведистами в Луцькій тюрмі у перші дні війни. Це вже не сухі, позбавлені емоцій канцелярські рядки із «спєцсаабщєнія», а воістину крик людської душі. «Бомбардування не припинялося. Падали бомби великої сили на подвір’я тюрми, поза тюрмою, на наш Луцьк. До камери вганяється черговий по корпусу і несамовито верещить: «За найменше порушення — розстріл!». <…> Поруч знову вибухнула бомба. Паніка. Тиснява. Штовханина. В камеру проникла хмара диму. Хтось гукнув: «Тюрма горить!». Враз ще одна бомба впала на західне подвір’я, просто на канцелярію тюрми, в якій загинуло кілька енкаведистів.

Бомбардування тривало… Полетіла частина стіни на північно-західному крилі тюрми. Від вибухів вилітали камерні двері. Чимало в’язнів опинилися в коридорі. Вони підбігли до дверей ще закритих камер і щосили гукали, щоб всі рятувалися. Всюди стали вибивати двері. <…> Дальші події в Луцькій тюрмі набирали непередбачуваних обертів. Під вечір, коли пекуче сонце ховалося за обрій палаючого міста, бомбардування притихло. Енкаведисти, озброєні револьверами, повилазили зі своїх схованок і почали стріляти по в’язнях з шаленими криками: «По местам! По камерам!». <…>

23 червня 1941 року об 11 годині 30 хвилин чорними круками влітають в тюрму розлючені енкаведисти і всіх в’язнів виганяють «с вещами» надвір. <…> Спускаємось нижче, чути голосні крики охриплих енкаведистів:

— Внимание! Кто задержан, следственный, осужденный, по статьям 54-11-2, то есть за контрреволюционную деятельность украинских буржуазных националистов, выходить налево, на западный двор, всем остальным — на восточный.

На західному подвір’ї метушилося багато енкаведистів, обвішаних гранатами. На мурі уздрів замаскованого гіллям кулемета. <...> Враз неподалік прокотилося:

— Внимание! Внимание! Кто из вас, подследственных, судимых по статье 57-11-26, ошибочно сюда зашел, выходите, ибо будем проверять, кто окажется таковым — расстреляем! <…>

В ту ж мить, як грім з ясного неба, — вибух. Чую крик кількох тисяч людей. Рвались гранати, строчили кулемети, від вибухів і страшного зойку тряслася земля; шматки одягу, шапки, розірвані тіла викидало вище тюрми. <…> Тим часом на східному подвір’ї група в’язнів, приблизно 40—45 чоловік, кинулась до дерев’яної брами, яку хотіла повалити, але по втікачах застрочив кулемет. Подвір’я встелялось трупами, запливало гарячочервоною кров’ю. Далі невідь-звідки посипались кулі на нас усіх. <…> Лежачи під трупами, я чув безперервні глухі постріли на західному подвір’ї. То, повернувшись із ловів втікачів, кати почали дострілювати поранених в’язнів. Коли вони там закінчили свою брудну справу, перейшли на наше, східне подвір’я. Убивць було з десяток, кожний з них спритно підбігав до пораненого і пускав кулю в лоб. А пораненеих було багато. Раптом до мене долинуло:

— Внимание! Внимание! Кто живой, поднимайся, расстреливать больше не будем. <…>

Енкаведисти, як розлючені звірі, нишпорили по всьому подвір’ю, шукаючи живих і поранених. У нашому ряду, де вже набралося більше 50 осіб, позаду мене стояв в’язень років 25, з Берестечка, на якому чекіст запримітив кров.

— Ты ранен, выходи.

Той проситься, що він навіть не чує того поранення…

Кат, не промовивши ні слова, підставив револьвера до його лоба і вистрілив. В’язень тільки зойкнув і повалився додолу. <…>

Після цієї неймовірної чистки довго не довелося чекати наказу йти на роботу. Виходжу разом з братом Павлом і Сергієм Прусом на західне подвір’я. Боже мій! Що тут творилося! Людський розум не в силі цього збагнути. В жодному фільмі, сні не побачити такого жахливого видива, від якого можна збожеволіти. Величезний двір був застелений горами трупів, у більшості — пошматовані тіла, повідривані руки й ноги. Довга стіна двоповерхового крила — вся від низу до верху — забризкана кров’ю, обліпленна мізками, людським м’ясом, на ринвах висять кишки, під ногами — калюжі крові.

Під наглядом кількох катів почалася нечувана досі робота. Глибокі ями-вирви від німецьких бомб тут же, у дворі, поглиблювали, розширювали. Туди зносили трупи, шматки тіл і посипали все це негашеним вапном, яке завезли сюди зазделегідь. Отже, до розстрілів готувалися. <…> Згодом стали виносити трупи зі стайні, яка знаходилася поруч, у дворі. Там лежало понад 70 закатованих, із скрученими дротом руками. Це були смертники, яких замучили в перші години початку війни. Їх не стріляли, а нишком покололи багнетами (саме про цих нещасних згадувалось у цитованому вище «спєцсаабщєніі». — О. Р.). <…>

Похорон останків жертв докінчували ще у вівторок, 24 червня. Кожен з нас думав, що після них нас усіх теж постріляють, щоб не було свідків того, чого Луцьк, мабуть, не бачив за свою майже тисячолітню історію. Але під натиском німецьких військ так сталося, що ми навіть не помітили, як коли і куди повтікали наші мучителі, залишивши нечувано-небачений тяжкий злочин.

Під вечір, у середу, 25 червня 1941 року, на подвір’ї Луцької тюрми з’явилися німці. В’язні заметушилися. Через перекладача старший з німців звелів, щоб в’язні йшли на свої місця, спокійно спали, а завтра їх відпустять додому».

Ось таким насправді було «звільнення» в’язнів Луцької тюрми. І вже цілком по-інакшому сприймається казенна відписка, що Василь Оксюк «з початком окупації німецькими військами м. Луцька був звільнений окупаційною владою».

Свій неймовірний порятунок під час кривавої масакри у Луцькій в’язниці Василь Оксюк завдячував долі в особі священника із села Замшани, ув’язненого за знайдені примірники «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Священик підказав Оксюкові приєднатися до гурту кримінальників, а не політичних.

Збереглися свідчення людини (її вже немає серед живих), з якою Василь Оксюк поділився баченим і пережитим в Луцькій тюрмі 22 — 23 червня 1941 року. «По коридору раптом почалася біготня. Залунали команди, крики. Через деякий час охоронці відкрили двері камер і наказали засудженим за кримінальними статтями виходити в один двір, а ув’язненим за політичними статтями — на майданчик для прогулянок. Коли Оксюк вийшов з камери, відразу помітив, що скрізь — окрім тюремної охорони — повно енкаведистів у синіх кашкетах. В кінці коридору на підвіконні — кулемет. Став іти до виходу. Раптом хтось гукнув:

— Василю, то ти? — Це був знайомий священик із Замшан. — Куди ж ти йдеш?

— Куди наказали, туди і йду, — відповів Оксюк.

— Хоч воно і гріх приєднуватись до злодіїв і вбивць, але сьогодні буде краще йти до них, — порадив священик. — А Бог нас простить. Тільки постій трохи — може, ще когось із знайомих побачиш, то і їм скажи. А я вже піду, бо й так довго стою тут, можуть помітити.

Василь Оксюк нагнувся, розв’язав шнурівки на черевиках, відтак почав помалу знову зав’язувати, роззираючись, кому можна те ж саме порадити. Сказавши кільком ув’язненим те саме, що почув перед тим від священика, пішов до кримінальників. Двір, де скупчились ув’язнені, був оточений солдатами з гвинтівками напоготові, на дахах тюрми виднілись кулемети. В’язнів вишикували рядами, опісля наказали лягти обличчям до землі і не піднімати голів. Біля Василя, голова до голови, лежав чоловік із сусіднього села Пісочного. Раптом з того боку, куди повели політичних, залунала стрілянина, почулися крики, лайка, стріляли залпами з гвинтівок, строчили кулемети, чути було вибухи гранат. Чоловік з Пісочного, який було підвів голову, тут же був убитий пострілом з даху — куля пройшла через потилицю навиліт. В обличчя Василя сипонув пісок. Чоловік лише встиг попросити: гЯкщо залишишся живим, перекажи моїм...» Перекинувся на спину, розкинувши руки.

Коли стрілянина закінчилась, енкаведисти наказали кримінальникам встати, зібрали похоронну команду з числа тих, хто лежав скраю (близько двох десятків). Решті наказали розійтись по камерах.

Оксюк зайшов у «свою» камеру, висипав із матраців солому, порожні матраци кинув на нари так, щоб звисали до землі. Приніс ще два матраци з сусідньої камери, висипав солому в куток, а сам сховався під нари.

Почало сутеніти, почулися кроки охоронців, які заходили до камер. Троє енкаведистів з гвинтівками напоготові стали в дверях, один зайшов у камеру, де був Василь, багнетом став штрикати солому — нікого не знайшовши, пішли геть.

Коли стемніло, Оксюк вибрався з камери, мало-помалу подався до виходу — ніде ані душі. Відтак короткими перебіжками подався до пролому в стіні, а відтак на волю, додому...»

Ще один фрагмент споминів Володимира Стронського, учасника війни: «Наприкінці червня 1941-го там (під Луцьком. — О. Р.) точилися кілька днів жорстокі танкові бої. <…> А що робили в цей час енкаведисти, які перед тим змасакрували тюрму в Луцьку? А вони ходили по селі (село Ківерці під Луцьком. — О. Р.) й кидали гранати в льохи та підвали, де ховались від куль мирні селяни. <…> Енкаведисти були старанними, не оминали жодного льоху, гранат не шкодували» (Володимир Стронський. Більшовицькі людожери // За вільну Україну плюс. — 7 червня 2007. — С.10).

Чи міг колишній бойовий офіцер після пережитого в Луцькій тюрмі вибачити нелюдам у синіх кашкетах? Чи маємо право засуджувати/незасуджувати вчинок В. Оксюка — зголошення на службу до української поліції? Не все так просто й однозначно. Василь Оксюк був налаштований антибольшевицьки. Він воював з большевиками відкрито і не приховував цього. Тож не дивно, що людині, яка дивом врятувалася з луцької масакри, нацисти, недавні союзники Москви, попервах видались меншим злом. П’ять місяців знадобилося Василеві Оксюку, щоб збагнути: гітлерівський «новий порядок» нічим не кращий за сталінський.

Розповідають, що, перебуваючи на посаді заступника начальника поліції, Василь Оксюк рятував людей, видавав фальшиві посвідки, витягував з лабет смерті совєтських військовополонених, попереджав односельців, коли німці (точніше поліцаї, німців у Черемшанці бачили разів зо три) забиратимуть кожухи, «вербуватимуть» молодь до Німеччини. Деяким жінкам видавав посвідки, мовляв, вони працюють «на потреби великої Німеччини», а також під цим приводом примушував прибирати й білити приміщення управи, давав завдання ткати сукно.

Цілком випадково (влітку 2004 року) я познайомився з мешканцем Львова паном Веніаміном Дужинським. Він розповів, що перед вибухом совєтсько-німецької війни закінчив українську гімназію в Холмі. Належав до ОУН («мельниківців»). У складі однієї з похідних груп ОУН-мельниківців тримав шлях на Луцьк. Наша розмова зайшла про Ковель воєнної пори — з’ясувалося, що в другій половині липня 1941-го Дужинського разом із його товаришем затримали німці в Ковелі й ув’язнили. Парубків чекав розстріл — гітлерівці не церемонились з українськими націоналістами після проголошення 30 червня 1941 року у Львові Акту відновлення Української держави. Однак В. Оксюк зумів організувати юнакам втечу. Ба більше: надав у їхнє розпорядження мотоцикл з кулеметом, змонтованим на колясці, й показав безпечну дорогу до лісу. За словами В. Дужинського, він став свідком того, як В. Оксюк рятував красноармійців при цьому повторював, що йому байдуже, хто вони за національністю — росіяни чи татари. Мовляв, це молоді солдати, які Богу душу винні, вони лише виконували накази. Як колишній офіцер добре їх розуміє, та й сам нещодавно був в’язнем.

У грудні 1941 року В. Оксюк повернувся до господарювання на селі. Його як військового спеціаліста хотіли бачити в своїх лавах і червоні партизани, і упівці. Але він категорично дотримувався нейтралітету, неодноразово переховувався від одних і других.

Під час відступу німців В. Оксюк мав можливість виїхати з родиною на Захід ще взимку 1944 року (достеменно відомо, що Микола Михайлович Пирогов, міський голова Ковеля, який вже виїхав до Львова, передав йому проїзні документи і записку в якій радив виїжджати), однак Оксюк залишився у рідному селі, хоча й добре знав, чого можна чекати від большевиків. Якою логікою при цьому керувався — незрозуміло. Арештували В. Оксюка представники «особого отдєла», забрали з собою в містечко Сераховичі — неподалік від села Седлища, а звідти нібито до Луцька.

Розповідають, що Оксюк часто повторював: «З німцями мені не по дорозі. Нічого поганого я людям не вчинив. А як буде, так буде. Хоч на рідній землі поховають». Такий фаталізм обернувся арештом і розстрілом, засланням родини (дружини і двох синів) у далекий Казахстан. Існує версія, що підставою для другого арешту і винесення такого вироку міг стати знайдений під час обшуку щоденник, який Василь Оксюк вів у період боротьби з большевиками упродовж 1918—1921 рр.

3 березня 1944 року совєтські війська вже були в Седлищі й сусідній Черемшанці. Василь Оксюк був заарештований через два місяці. Очевидно, що без «доброзичливців» не обійшлося.

«12 травня 1944 року Оксюк В. П. був заарештований і 10 жовтня 1944 року засуджений ВТ військ НКВС Волинської області за ст.54-1а КК УРСР до вищої міри покарання — розстрілу з конфіскацією всього належного йому майна. За вироком Військового Трибуналу Оксюк В. П. визнаний винним в тому, що з перших днів окупації Волині німецькими військами добровільно пішов на службу в українську поліцію на посаду коменданта поліції м. Ковеля (у списках службовців Ковельської повітової поліції, які зберігаються в Державному архіві Волинської області, — Ф-1, оп. 1, спр. 2972, арк. 1 — комендантом значиться Сонгайло Владислав Михайлович, 1872 року народження; достеменно відомо, що Василь Оксюк насправді був заступником коменданта з матеріальної частини, і на цю посаду його запросив міський голова Пирогов Микола Михайлович, який був міським головою Ковеля ще в 1915 році, і добре знав В. Оксюка. — О. Р.). Перебуваючи на посаді коменданта поліції з 09.07. 1941 року по 15.12.1941 року (виокремлення моє. — О. Р.) <…> Вирок військ НКВС Волинської області приведен до виконання 8 січня 1945 року» (з Оглядової довідки по архівній кримінальній справі № 1472 на Оксюка В. П. за №54/10, вересень 2006 р.).

Привертає увагу тривалість слідства (з 12 травня по 10 жовтня 1944 року), а затим понад трьохмісячне (!) очікування виконання вироку — 8 січня 1945 року. Саме в день народження Василя Оксюка!

Непросто зрозуміти, чим керувався виконувач обов’язків голови Волинського обласного суду П. А. Люлька, який у листі-відповіді за № 44-к-112с від 17.05.93 р., адресованому Миколі Васильовичу Оксюку, синові В. Оксюка, повідомив таке:

«Сообщаю, что постановлением президиума Волынского областного суда от 13 мая 1993 года признано, что Оксюк Василий Филиппович, 1894 года рождения, был осужден по ст. 54-1а УК УССР к высшей мере наказания — расстрелу обосновано и реабилитации не подлежит». На відміну від генерал-хорунжого Юрка Осиповича Тютюнника (бойового командира В. П. Оксюка), реабілітованого 27 листопада 1997 року «…в зв’язку з відсутністю сукупних доказів, які підтверджують обґрунтованість притягнення до відповідальності».

Втім пояснення такій відповіді з Волинського обласного суду дуже просте. «Что толку говорить, что Россия теперь не та, а совсем новая, если улицы и площади этой страны пестрят всяческими Дзержинскими, Кировыми, Урицкими, Ворошиловыми и более мелкими партийными бонзами? Если в сознание россиян до сих пор настойчиво и массировано внедряется культ ЧК? Если никакого покаяния за коммунизм не произошло в той мере, как в Германии покаяние за нацизм? Если сам Путин не желает признать равноценность злодеяний коммунизма и нацизма?» (Олег Селюк. Как белая гвардия объединилась с ВЧК // Свобода, № 19, 2007. — С. 9).

А в Україні хіба інакше? Чи спроможна, приміром, КПУ визнати рівноцінність злодіянь комунізму та нацизму? Питання суто риторичне…

P.S.

Події довкола «Музею совєтської окупації» в Києві 7 червня 2007 року зайвий раз підтверджують, що частина громадян України все ще мислить категоріями сталінізму («кто нє с намі, тот протів нас»), не визнаючи очевидного факту геноциду українців під час Голодомору, продовжуючи заперечувати масові розстріли української інтелігенції на Соловках, у Биківні, в Сандормосі, у Вінниці, в тюрмах Львова, Луцька, Ковеля та інших міст Західної України на почитку війни… Ці люди, як і переважна більшість громадян сучасної Російської Федерації, продовжують жити в державі, якої не існує — в СССР.

Промовистий приклад, що підтверджує сказане. Віднедавна в Запоріжжі на боковому фасаді центрального універмагу «Україна» з’явився біг-борд із зображенням Сталіна у парі з Жуковим. На плакаті підпис: «Да здравствует наша великая родина!» (мається на увазі СССР), збоку якийсь віршик і дата «9 мая». Наразі це поки що скромна і закамуфльована спроба реабілітації особи Сталіна у вигляді вітання з перемогою в Другій світовій війні. Але ця спроба виразно демонструє сучасну політичну тенденцію, яка в Україні поступово починає набувати дедалі помітніших обрисів у зв’язку з приходом до влади правлячої коаліції в складі партії регіонів, компартії і соцпартії. Востаннє спроба реабілітації сталінізму була у 1984 році при владарюванні «вірного брежнєвця» Костянтина Черненка, коли під приводом підготовки до вшанування 40-ї річниці перемоги, влада своїми указами перейменувала вулиці у багатьох містах України і СССР на вулиці «Героїв Сталінграда». Тоді ж, 1984—1985 роках. з’явилася мода причіплюввати портрети Сталіна на лобовому склі вантажівок. Горбачовська перебудова поклала край реваншистським планам неосталіністів. У 1987-1991 рр. було відкрито чимало архівів і оприлюднено багато документів, написано тисячі аргументованих, більш ніж переконливих статтей, котрі розвінчували сталінізм. Відтак близько двадцяти років ім’я тирана ніхто не наважувався згадувати в позитиві.

І ось уперше за ці роки в Запоріжжі у найлюднішому місці з’явився величезний портрет Сталіна. До речі, не анонімний, а з підписом: «Истеблишмент». Це запорізька газета, заснована 2004 року напередодні сумнозвісних президентських виборів. Без коментарів?..

Олег РОМАНЧУК,
кандидат філологічних наук