Октавіан КСЕНЖЕК, професор Українського державного хіміко-технологічного університету (м. Дніпропетровськ)

ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА...

Більшість з нас, мабуть, вже неодноразово побувала в Африці — за допомогою телевізора, зрозуміло. Бачили жахливі сцени, як, скажімо, лев наздоганяє і вбиває зебру. Але і цього віртуального досвіду достатньо, щоб зримо уявити собі приблизно таку картину: їдемо на джипі саваною і помічаємо — вдалині щось велике ворушиться. Напевно, якась велика тварина, можливо буйвіл або слон? Під’їжджаємо ближче і бачимо: це зграя гієн завалила антилопу і роздирає її тушу, в якій ще, здається, збереглися якісь ознаки життя. Картина моторошна, огидна, але таке життя в савані — жорстоке. Мабуть, хвора або недостатньо моторна антилопа, а може, втратила пильність, «замріялася», але так чи інакше, антилопи більше немає, а її біомаса перетворюється на біомасу дюжини гієн. І коли уявиш собі таку картину, мимоволі виникає моторошнувата асоціація: замість антилопи бачиться Україна.

Україна важко хвора. Вона терпить від цілого спектра недуг різної природи: генетичних, психічних, соматичних. Деякі з них очевидні. Наприклад, природжена нездатність до самоорганізації: «два українці — три гетьмани». Інший приклад — явний імунодефіцит відносно реліктів комуністичної ідеології і досить бурхливої активності її нинішніх носіїв. Ще один — шизофренічний стан національної свідомості, її роздвоєння у фундаментальних питаннях, від яких залежить саме існування України, таких, наприклад, як ставлення до колишньої метрополії, мовна проблема і т.д. Нарешті, Україна просто фізично вимирає — за відносною швидкістю скорочення населення вона обігнала всі країни світу.

Це далеко не повний перелік наших хвороб. Їх сукупність, особливо у взаємному поєднанні, робить прогноз дуже невизначеним. Не виключений летальний результат, якщо не відразу, то трохи згодом, — зникнення України як держави з політичної карти світу або ж асиміляція її колишньою метрополією, що реінкарнується як імперія, у вигляді формально «самостійної» окраїни. Можливим, і навіть найбільш вірогідним, є варіант, за якого держава Україна, зберігаючи свою назву і формальні атрибути, перетворюється на декорацію, що прикриває від пильних поглядів світової спільноти заповідну зону безконтрольного свавілля олігархічних кланів.

Якщо не присипляти себе різними казочками і послужливо підтасованими «показниками», а без ілюзій подивитися на реальний стан України, то виникає дуже неприємне відчуття: країна невідворотно наближається до розвилки, на якій їй належить зробити необоротний вибір грядущого шляху, і дуже великою є вірогідність, що і цього разу він виявиться найгіршим з можливих, як бувало і раніше.

Близько 80 років тому видатний український історик і соціолог В’ячеслав Липинський, намагаючись осмислити причини безславної кончини Української Народної Республіки 1918—20 років, визначив українську націю як «недержавотворчу», таку, що не має «державницького інстинкту». Це звучить вкрай песимістично, як вирок. Насправді, брак інстинкту — це вже природжений генетичний дефект. Якщо інстинкту немає, то він вже не з’явиться; не варто навіть і претендувати на те, на що ти є органічно нездатний — тільки знеславишся. Треба визнати свою політичну імпотенцію і припинити спроби замаскувати її спорудою чергового «мавзолею української культури» і розмовами про «особливе» призначення України. Натомість треба покірливо повернутися в хлів, з якого випадково вийшли, і куди ось вже 16 років якось нерішуче, соромливо описуючи хитромудрі кола, крок за кроком все ж таки просуваємося. Не всіх така перспектива приваблює, і принаймні частині громадян України дуже хотілося би знайти аргументи або факти, що давали хоча б якусь підставу засумніватися в абсолютній безнадійності діагнозу, що його поставив Липинський. Сам факт існування України протягом ось вже 16 років в її нинішньому дуже невизначеному стані може трактуватися і «за здоров’я» і «за упокій», але все-таки залишає надію на те, що якийсь залишковий «державницький інстинкт» у нас є. Інстинкт цей споконвічно дуже слабкий і до того ж сильно пригнічений тривалим перебуванням України в утробі Російської імперії, спочатку в її царському, а потім у радянському варіанті. Відповідно, виявляється він дуже мляво і часто неадекватно. Проте, якщо зберігається хоч щонайменша надія на те, що цей інстинкт все ж таки може прокинутися, то буде великим гріхом українського народу цієї надії не виправдати.

Історія виявила до нас виняткову щедрість. Двічі за сто років вона «підкидала» Україні, можна сказати дарма, не вимагаючи від неї особливих зусиль, шанс виявити власну гідність. Першого разу Україна не зуміла скористатися ним. Зараз вона на межі того, щоб втратити і другий шанс. Історія не вибачає тим, хто не знаходить в собі волі, розуму і мужності, щоб реалізувати її дари. Дай Боже, щоб народу України цього разу вистачило необхідних якостей для того, щоб не опинитися поза історією. Іншого шансу не буде. На жаль, поки що не більш ніж надія, а зовсім не впевненість. Шоб ця надія реалізувалася, Україна потребує комплексного й інтенсивного лікування. Ні симптоматичні засоби, ні «народна медицина», ні заклинання або ревні моління в храмах будь-якої конфесії не допоможуть одужанню країни. Для того, щоб лікування було ефективним, йому має передувати встановлення надійного та об’єктивного діагнозу. Це завдання необхідне і невідкладне, але дуже непросте. Особливо для нас, вельми схильних до маревних месіанських ідей і так само несхильних до того, щоб помічати, а тим більше аналізувати, свої слабкості, помилки і вади.

Спробуємо почати з того, щоб побачити себе ніби «збоку», не такими, якими ми самі себе уявляємо, а якими є насправді. Для того, щоб одержати об’єктивний «портрет» власної персони, слід скористатися досвідом спортивних змагань. В спорті, принаймні в тих його видах, де результат визначається однозначно — в метрах, секундах, голах, а не суб’єктивними оцінками суддів, все ясно і незаперечно. Якщо ти перетнув лінію фінішу третім, або, скажімо, тридцять третім, то таке і буде твоє місце в рейтингу, незалежно від того, як ти сам себе подумки оцінюєш. Той же принцип рейтингу варто використовувати і як «дзеркало», що дозволить нам побачити своє справжнє обличчя, яким його бачать інші, й усвідомити, хто ми є насправді і на кого схожі. Отже, «об’єктивно» — як пишуть лікарі, відкриваючи чергову історію хвороби.

Демографія

Спочатку подивимось, як ми виглядаємо, так би мовити, «голенькими»: як популяція людей, що налічує приблизно 46.5 мільйона осіб, живе вже тисячі півтори або більше років на території, що приблизно збігається з нинішніми контурами України, поєднана узами генетичної спорідненості в шістдесяти або більше поколіннях, яка не зазнає особливих лінгвістичних труднощів у взаємному спілкуванні, яка поєднана незліченною кількістю зв’язків — культурних, економічних, виробничих, матримоніальних та інших. Отже, як ми виглядаємо у порівнянні з іншими народами щодо цього? Ось деякі дані:

Народжуваність — 8.7 на 1000 населення. Це 222-е місце з 226. У порівнянні з першим місцем (Нігер — 51.3 на тисячу) наш показник, як бачимо, несумірно низький, але нічого катастрофічного в цьому немає. В більшості країн Європи народжуваність невисока; в Німеччині, наприклад, вона навіть нижча, ніж в Україні, а саме 8.4 на 1000 — 225-е (передостаннє) місце в рейтингу.

Дитяча смертність (до одного року) — 10.1 на тисячу народжених — 74-е місце. Перші місця (починаючи з кращих показників) посідають Сінгапур (2.3) і Швеція (2.8). В Німеччині — 4.2. Українська жінка має, таким чином, в 2—4 рази більше шансів втратити свою дитину, ніж шведка або німкеня. Втім, є країни, де рівень дитячої смертності досягає фантастичних величин. В Анголі, наприклад, гине в середньому 187 дітей з тисячі народжених (226 місце в рейтингу).

Смертність — 16 на тисячу населення за рік. Це поганий показник — 24-е місце в рейтингу поряд з Буркіно-Фасо, Руандою, Ефіопією. У США рівень смертності майже вдвічі нижчий (110 місце), а в Алжирі — більш ніж в 3 рази (204 місце).

Очікувана тривалість життя (при народженні) — 69.7 року, 136 місце в рейтингу. Таким чином, суха статистика обіцяє нашим дітям у своїй країні в середньому на 10 років коротше життя, ніж їхнім одноліткам в Німеччині (78.5) або в Швеції (80 років).

Приріст населення. Середньосвітовий показник приросту +1.1%. Це означає, що щороку населення світу приростає (чисельно) приблизно на цілу Туреччину (70 млн.). Основний внесок у приріст народонаселення світу роблять бідні і слаборозвинені країни. Уганда, наприклад, має показник приросту +3.5%, Буркиіно-Фасо +3%. Європа щодо цього перебуває в стагнації — показник приросту Європейського Союзу в цілому практично дорівнює нулю, хоча деякі його члени трохи додають «у вазі» (Франція +0.3%, Нідерланди +0.25%), інші втрачають (Німеччина -0.22%, Італія -0.3%). Замикають рейтинг країни колишнього Радянського Союзу і Радянського блоку, а також, як не дивно, Ботсвана (-0.6%, передостаннє місце). Останнє місце належить нам. За показником зменшення населення Україна з великим відривом випереджає навіть Ботсвану. Наш показник -0.75%. В абсолютних цифрах це зменшення кількості населення приблизно на 300 тисяч за рік. Нинішнє населення України — менше 47 мільйонів. Таку чисельність населення Україна мала в 1970 році. В 1993 році чисельність досягла максимуму 52.2 мільйона, а за подальші 12 років скоротилася більш ніж на 5 мільйонів, тобто на 10%. Жодна країна в світі не втрачає своє населення з такою катастрофічною швидкістю. Це вже не просто спад, це ВИМИРАННЯ. Як би зловісно це не звучало, але саме так і лише так можна оцінювати ситуацію.

До всього цього треба додати, що фактичне скорочення населення України є набагато більшим. За межами України як гастарбайтери (заробітчани), легальні й нелегальні, постійно перебуває велика кількість її громадян. Яка саме — ніхто не знає; називають цифри порядку 7 мільйонів і навіть більше.

Нарешті, за середніми цифрами не видно значного розриву величин зменшення населення за регіонами. Так, Донецька, Кіровоградська, Луганська, Полтавська, Сумська, Черкаська і Чернігівська області «вимирають» відносно швидше; тут показник зменшення населення перевищує 1% за рік. Показники Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Рівненської, Чернівецької областей набагато більш сприятливі — від нуля до -0.3%. Як видно, досить чітко простежується паралель в розподілі показника спаду населення і електоральними преференціями регіонів.

Можна спробувати пояснити драматичну ситуацію з вимиранням України, але краще зробити це дещо пізніше, коли ми подивимося на себе і в інших ракурсах. Тут потрібно лише зазначити, що ця ситуація є очевидним симптомом дуже важкої, можливо, навіть невиліковної хвороби держави і суспільства. Надзвичайно примітивні й прямолінійні заходи, на зразок «премії» в 8,5 тисячі гривень за народження дитини, плакатиків із закликом «кохайтеся» і навіть особисті зусилля президента на демографічній ниві, самі собою ніякого ефекту дати не зможуть. Не допоможе і підвищення ВВП, на що сподіваються вищі керівники країни, які або не розрізняють за відсотками ВВП реальних процесів, як за деревами лісу, або лукавлять. Насправді наші «географічні» сусіди — європейські країни з дуже високим ВВП мають досить низькі, близькі до нуля, показники приросту населення, тоді як наші «сусіди» в рейтингу економічного рівня мають, навпаки, дуже високі показники, як, наприклад, Гондурас (+2.3%), Парагвай (+2.5%), Сирія (+2.3%), Єгипет (+1.8%). Таким чином, прямого зв’язку між величиною ВВП (на душу населення) і біологічною життєздатністю нації не спостерігається. Причини нашої демографічної кризи, поза сумнівом, лежать набагато глибше. Вмирає держава Україна, і її громадяни не бачать перспектив. Народжувати дітей для того, щоб вирядити батька на заробітки до Росії або до Португалії? А син, коли виросте, «влаштується», якщо поталанить, охоронцем при якому-небудь босі?

Економіка

Рейтинг. Економіка у найзагальнішому сенсі є не що інше, як спосіб, яким суспільство — в нашому випадку ті самі 46.5 мільйона, що ще залишились, — забезпечує себе засобами існування. Як критерій, що більш-менш об’єктивно показує, наскільки успішно суспільство справляється з цим завданням, може служити середня величина валового національного доходу на душу населення (GNI реr capita) — певний еквівалент ВВП. В рейтингу за цим показником ми стійко, упродовж багатьох років, займаємо позиції далеко за сотим місцем, нижче за Албанію, Китай, Колумбію, Єгипет, Свазіленд.

Дуже вражає динаміка нашого місця в рейтингу впродовж останніх років, особливо в порівнянні з країнами, ще до недавнього часу «спорідненими» з нами в соціально-політичному сенсі. Вона показана на діаграмі. Як видно, країни, що однозначно порвали з комуністичним минулим і беззастережно вийшли із сфери російського впливу, за 9 років піднялись в рейтингу на 18—28 позицій, тоді як Росія та її сателіти, Україна зокрема, тупцюють на місці.

Тінізація. Характерною особливістю нашої економіки є катастрофічно високий ступінь її тінізацїі, що досягає, за офіційно визнаними оцінками, 50%, а в деяких галузях і більше. Такі оцінки одержані шляхом використання методик, заснованих на обліку споживання електроенергії, які були розроблені стосовно країн з більш-менш «нормальною» ринковою економікою. Україну, звичайно, віднести до цієї категорії ніяк не можна, незважаючи на регулярні декларації керівників країни і навіть на формальне визнання «Заходом». Тому судити про те, наскільки достовірні одержані оцінки тінізаціі, досить важко, але навряд чи вони занижені. Проте залишається поза сумнівом, що за цим «престижним» показником ми попереду планети усієї.

Так, ступінь тінізаціі економіки США оцінюється в 8—20%, Швеції — 6—12%, Італії — до 25%. Тридцятипроцентний рівень вважається критичним, за яким тіньова економіка консолідується у взаємозв’язану систему, що самовідтворюється і активно конкурує з легальною економікою. Україна цей рівень далеко перевершила. Наголосимо при цьому на дуже важливій «деталі»: найбільшою мірою тінізовані у нас сфери так званого «великого бізнесу», офіційно декларовані як «пріоритетні напрями» — енергетика, добувні галузі, металургія. Впродовж багатьох років державна влада, безумовно — за повної особистої зацікавленості її вищого ешелону, робила все можливе, щоб забезпечити тіньовій економіці спокійне процвітання.

А зараз подивимося, що все це означає. Це означає, що деякий певний шар суспільства, який заробляє великі гроші тіньовими способами, володіє і має можливість безконтрольно розпоряджатися ресурсами, що сумірні ресурсами держави або й перевищують їх. При цьому цей самий шар може набагато ефективніше, ніж держава, використовувати свої фінансові можливості, зрозуміло, задля власної мети. Дійсно, держава зобов’язана утримувати за рахунок легальних джерел доходу, перш за все за рахунок функціонування «нормальної» економіки, державний апарат, армію, системи освіти та охорони здоров’я, повинна виплачувати пенсії, розраховуватися по державних боргах, здійснювати безліч інших, властивих їх обов’язків. Держава весь час живе в режимі дефіциту коштів. Володарі тіньового сектора економіки ніяких таких турбот не знають. Їм достатньо мати і добре оплачувати своїх людей у всіх основних структурах державної влади, розбещувати чиновництво, що традиційно вельми схильне до того, і практично монопольно володіти засобами масової інформації. Все це для них не дуже обтяжливе. Треба бути або самому непрощенно наївним, або особисто зацікавленим в збереженні у суспільстві наївних уявлень, щоб припускати, ніби ці володарі, люди чіпкі, заповзятливі і не обтяжені забобонами, відразу піддадуться на благі умовляння, підпишуть черговий меморандум і ляжуть немов агнці перед престолом державної влади. Насправді вони чудово усвідомлюють, наскільки міцними є їх нинішні позиції, і віддавати їх без бою не на життя, а на смерть зовсім не збираються.

Є великою помилкою вважати, що основне зло тіньової економіки полягає в тому, що держава недоодержує податків. Насправді це дрібниці, обчислювані, щоправда, мільярдами. Біда, навіть більше — трагедія України в тому, що консолідована тіньова економіка докладає величезних зусиль, щоб довести тотальну приватизацію України до логічного завершення — тепер вже до приватизації державної влади, до перетворення України у свою «кишенькову» державу. Треба визнати, що тотальні «приватизатори» України дуже просунулися в цьому напрямі, і якщо все відбудеться відповідно до їхніх планів, то тіньова економіка просто автоматично перестане такою вважатися, ну а тим, кого такий розвиток подій не влаштує, залишиться роль «біомаси». На цьому терміні і його «глибинному» значенні ми спеціально зупинимося дещо пізніше.

Металургія як пріоритетний напрям. В рейтингу за економічним станом — величиною середньорічного доходу на душу населення — Україна посідає не дуже почесне місце, далеко за сотим. Немає сумнівів, що негайною відповіддю на таке «нетактовне» нагадування про нашу відсталість буде заперечення, що, мовляв, «натомість» Україна посідає третє місце в світі за експортом сталі. Так, дійсно, вона посідає третє місце — після Японії і Росії. Більш того, вона взагалі далеко обігнала всі країни світу за виробництвом сталі у розрахунку на одиницю ВВП. На тисячу доларів національного продукту вона виробляє понад 800 кг сталі, в 100 разів більше, ніж США (8 кг на 1000 доларів доходу), в 30 з гаком разів більше, ніж Японія або Німеччина. Але це — всупереч активно насаджуваній думці — зовсім не привід для того, щоб тішити свою національну гордість. Навпаки, це красномовна ознака нашої драматичної відсталості, не тільки від сусідів, але і від століття. Часи, коли металургія могла служити мірилом розвитку країни, давно минули. Жодна з високорозвинених країн не витрачає дорогоцінного творчого потенціалу своїх громадян на розвиток чорної металургії понад власні насущні потреби. В Україні ж спостерігається гіпертрофія металургійної галузі. Ціна, якою Україна розплачується за такий перекіс, — катастрофічне недорозвинення інших галузей, в яких творчий потенціал народу використовувався би незрівнянно ефективніше.

Орієнтація на металургію і добувні галузі дісталася нам у спадщину від радянського минулого. Металургія була головним пріоритетом у тридцятих роках минулого століття: Сталін готував велику війну, і йому потрібна була сталь для створення танкових армад. Тепер наше минуле пожирає наше майбутнє. Металургія стала пріоритетом кліки, що заволоділа цією галуззю. Разом з орієнтацією на важку промисловість радянський соціалізм залишив нам у спадщину один зі своїх фундаментальних принципів, який слугував свого часу вельми ефективним, можливо, навіть головним інструментом забезпечення сталості соціалістичного ладу, а саме — низьку вартість людської праці. Зараз цей же чинник дає можливість металургії й іншим галузям, що експортують сировину і низькотехнологічну продукцію, одержувати величезні додаткові прибутки у порівнянні зі своїми зарубіжними конкурентами. Справді, якщо український металург одержує зарплатню, скажімо, 2000 грн., тобто приблизно $400 на місяць, а його колега де-небудь в Європі — $4000, то це означає, що український роботодавець, що експортує метал, має $43200 додаткового прибутку за рік на кожному працівникові. Якщо припустити, що продуктивність праці в металургії у нас і за кордоном приблизно однакова — близько 600 тонн на металурга за рік, — то на тридцяти мільйонах тонн металу, що експортується, додатковий прибуток тільки за рахунок різниці в оплаті праці становить близько 2.2 мільярда доларів. Якщо ж продуктивність праці у нас набагато нижча, ніж у розвинених країнах, то виникає природне запитання: чому? Чому колосальні доходи від експорту металу не використовувалися належним чином для модернізації виробництва?

Енергетика. Це теж один з офіційно декларованих «пріоритетних» напрямів нашої економіки. І наші «успіхи» тут незаперечні, хоча і вельми своєрідні. За витратами електроенергії на $1000 національного доходу ми посідаємо четверте місце в світі. Попереду нас тільки Таджикистан, Киргизстан і Узбекистан, а за нами — Азербайджан, Росія, Казахстан, Білорусь. Усякі там «розвинені» країни відстали від цієї плеяди безнадійно. США, наприклад, перебуває на 102 місці в цьому рейтингу. Вони витрачають на $1000 національного доходу у 8.5 раза менше електроенергії, ніж Україна; Німеччина (130-е місце) — в 11 разів менше; Англія (141-е місце) — у 14 разів менше.

Не менш виразна і картина витрачання нафти на $1000 національного доходу. Тут попереду усієї планети Азербайджан (перше місце). Україна витрачає у три рази менше нафти і посідає скромне 32-е місце в рейтингу. США витрачають в 3.6 раза менше нафти, ніж Україна, і в рейтингу займають 144-е місце. Англія, приміром, взагалі «відстала» від нас безнадійно: її витрати нафти на $1000 доходу становлять лише 15.5% від наших, а місце в рейтингу 165-е (з 168).

Врешті, газ. Тут ми теж у перших рядах — займаємо 4-е місце з 92-х. В компанії тих самих країн, що і за витратами електроенергії. А в порівнянні з розвиненими країнами виглядаємо взагалі дивно. США, наприклад, за цим показником перебувають на 49-му місці і на $1000 доходу витрачають в 30 разів менше газу, ніж Україна; Німеччина, відповідно, в 36 разів, а Франція — у 62 рази менше. Ніколи їм нас не наздогнати!

Як тільки в Україні створюється, поза всяким сумнівом — умисне, чергова «складна ситуація» з енергоносіями, негайно вступає дружний хор ентузіастів енергозбереження. Деякі з них щиро (і наївно) вірять в те, що можуть чимсь допомогти країні, інші розраховують на отримання державних асигнувань під «актуальну» тематику, треті заробляють політичні «дивіденди». Насправді воістину фантастична картина «енергетики» нашої країни, ілюстрована пнаведеними цифрами, обумовлена зовсім не нашою технічною відсталістю, хоча і в цьому нам, дійсно, похвалитися нема чим. Причина, однак, не в техніці. Ніякі технічні вдосконалення нічого тут змінити не можуть. У найкращому разі вони можуть дозволити зменшити витрати енергії в окремих видах виробництв на декілька відсотків, в найвідсталіших галузях — припустимо, навіть відсотків на 50, але ніяк не в десятки разів. Справа не в техніці, а в глибокій порочності самої структури нашої економіки. Вона не забезпечує ефективного поєднання споживаних потоків енергії з виробничою і споживацькою активністю населення. Річ не в тім, що ми щось робимо недостатньо кваліфіковано, а в тім, що ми взагалі робимо зовсім не те, що повинні були б робити. Величезні потоки енергії, що пропускаються через наші економічні структури, виконують дуже мало корисної роботи. Корисної — це значить такої, плоди якої потрібні людям. Значна частина потоків енергії конвертується у віртуальну енергію, тобто в гроші^* безпосередньо, взагалі не виконуючи при цьому жодної корисної роботи, приблизно так, як це робить РосУкрЕнерго або якийсь його аналог. Інша частина енергетичних потоків трансформується в гроші дещо складнішим шляхом, наприклад — через проміжну стадію «матеріалізації» в металі.

Атомна енергетика. У зв’язку із проблемою енергозабезпечення країни велике занепокоєння викликає офіційно проголошуваний намір розвивати атомну енергетику. Цей шлях, на перший погляд, здається достатньо простим і привабливим. Технократи всіх мастей і так звані «прагматики», так само як і академіки НАН України, що мають професійні інтереси у сфері енергетики, зокрема ядерної, будуть, звичайно, палко підтримувати цю ідею. Захисники навколишнього середовища висуватимуть контраргументи, до яких, як і завжди, ніхто прислухатися не стане. В результаті будуть ухвалені рішення, що потягнуть за собою лавину нових, набагато складніших проблем. Звернемо увагу тільки на деякі з них, що не стосуються ні власне техніки, ні екології, але здатні зробити істотний і аж ніяк не сприятливий вплив на долю країни.

Насамперед: не вміючи раціонально розпорядитися досі використовуваними енергетичними ресурсами, про що свідчать наведені вище дані, навряд чи варто квапитися із їх збільшенням. Спочатку необхідно, щоб вся структура нашої промисловості була змінена таким чином, щоб співвідношення між енерговитратами і доходом стало хоча б приблизно сумірним з відповідними показниками розвинених країн, а не відрізнялося від них у десятки разів. У протилежному разі створення величезних запасів енергії тільки заохотить до її неефективного використання і, як неминучий наслідок, буде консервувати нашу відсталість.

Далі: наша країна «від народження» вкрай переобтяжена важкою промисловістю. З цим пов’язана безліч проблем. Намір створити свою атомну промисловість і побудувати серію нових атомних електростанцій є, з одного боку, явним реліктом радянської гігантоманії, а з іншого — це видається стратегічним задумом «великого бізнесу». По суті, це означатиме появу ще однієї галузі важкої промисловості, яка, при явній слабкості нашої держави, справлятиме непомірно сильний вплив на її економічну, соціальну й зовнішню політику. Поява нового, потужного потоку енергії приведе до того, що довкола нього неминуче сформуються різні паразитичні структури.

Створення великомасштабної ядерної галузі виведе з нашого, поки що не сформованого суспільства багато сотень тисяч громадян, які виявляться фактично необоротно прив’язаними до єдиного доступного їм джерела земних благ. Відповідно, вони будуть не тільки «трудівниками» привілейованої галузі, але й абсолютно слухняним політичним знаряддям в руках своїх роботодавців. Невже ми не бачимо, як щодо цього використовують гірників і металургів?

Ідея великомасштабного експорту електроенергії при ближчому розгляді аж ніяк не видається продуктивною. Жодна з розвинених країн не експортує скільки-небудь значної кількості електроенергії, вважаючи за краще витрачати всю вироблену енергію «вдома» або навіть закупляти, якщо її бракує, на стороні. Особливо це стосується енергії, виробленої на атомних станціях. Річ у тім, що процес одержання електроенергії за рахунок ділення урану, якщо розглядати його в цілому, починаючи від видобутку уранової сировини та її переробки, характеризується дуже низькою величиною загального коефіцієнта корисної дії. Тому він супроводжується генерацією величезної кількості ентропії, що неминуче виявиться в безлічі несприятливих наслідків як актуальних, так і віддалених, як безпосередньо пов’язаних з ядерною технологією, так і непрямих. Ентропія — це, зрештою, хаос, безладдя, дезорганізація. Чого-чого, а цих «чеснот» у нас і так більш ніж достатньо. Було б дуже недалекоглядно сприяти примноженню їх.

Розглядаючи питання про експорт електроенергії як суттєвої статті економіки, варто було б бачити перед собою приблизно таку картину: елітний будинок, населений заможними мешканцями, і в підвалі котельня, що забезпечує його гарячою водою. Місце експортеру електроенергії — в котельній цього будинку. Ніколи йому з підвалу не вибратися. Мабуть, перед країною, що розвивається, слід було б розкривати більш захоплюючі перспективи.

Взагалі, несподівано «палке» для України — двадцятирічного «ювіляра» Чорнобильської катастрофи — прагнення масштабно розвивати атомну енергетику наводить на думку, що сама ця ідея є не що інше, як стратегічне напрацювання ідеологів «великого бізнесу». Вони добре розуміють, на відміну від керівників держави, що «золота жила», успадкована ними ще від епохи сталінської індустріалізації, неминуче вичерпається, і завчасно готують для себе благодатний ґрунт. Інтереси України, як держави, та її населення їх при цьому зовсім не турбують.

Біомаса. Цей термін, цілком доречний в екології, порівняно недавно був «укинутий» кимсь з олігархів в наш сучасний політичний лексикон як визначення певної пасивної, умовно кажучи «другосортної», хоча і найбільш численної частини населення. Це було сприйнято, і цілком резонно, як відвертий цинізм, але нам до цього не звикати. Тим більше, що термін «біомаса» абсолютно еквівалентний за змістом дуже звичному нам з «дитячих років» соціалістичному терміну «трудящі маси», який анітрохи не менш цинічний, хоча ми цього і не помічаємо. І один, і другий терміни визначають людей як знеособлену масу, що служить лише «робочим тілом» виробничих процесів, на зразок того, як водяна пара служить «робочим тілом» парової машини. Відповідно до марксистської доктрини, що реалізувалася в нашому «минулому житті», свідомість трудящих мас визначається їхнім буттям. Це фундаментальне для марксистів положеннялогічно абсолютно некоректне, бо принципово виключає взагалі можливість будь-якого прогресу. Справді, як можна змінити буття, якщо не усвідомити спочатку необхідність і можливі шляхи його зміни? Реальний прогрес людства — це реалізація протилежного принципу, а саме: свідомість людей (не мас, а саме людей) визначає, їхнє буття. На те вони і є Homo sapiens, тобто Людина розумна. Формула Маркса дійсна тільки за умови, що рівень буття «трудящих мас» свідомо підтримується панівним шаром на межі терпимого. Таким «суспільством» легко керувати — воно поглинене сьогоденними проблемами існування, смиренно чекає милостей зверху і дуже боїться прогнівити владу. Радянське суспільство було побудоване саме за таким принципом. Як, втім, і староєгипетське ще до того, як були винайдені гроші^*. На жаль, нинішня Українська держава дуже неохоче розстається зі спадщиною свого недавнього минулого.

Проте є одна істотна відмінність у становищі «трудящих мас» в Радянському Союзі і «біомаси» в нинішній Україні. Для радянської держави трудящі маси були стратегічно важливим компонентом. По-перше — як кінцевий рівень реалізації влади, бо будь-яка владна піраміда повинна мати під собою достатньо широкий базовий шар, що взагалі не володіє ніякою владою. По-друге — для легітимізації власного існування: трудящі маси завжди голосували за улюблену владу дружно й з 99.9-відсотковим результатом. По-третє — трудящі маси були необхідні державі як «робоче тіло», що приводить в дію його дуже неефективну промисловість. По-четверте — трудящі маси становили майже невичерпний стратегічний резерв «гарматного м’яса» для військової машини Радянського Союзу. За сукупністю всіх цих причин Радянська держава певною мірою піклувалася про трудящі маси, прагнучи підтримувати їхній життєвий рівень у межах, що не викликають активного незадоволення. Тим паче, що ця «турбота» постійно використовувалася як одне з ключових гасел комуністичної ідеології всередині країни і пропаганди її соціальних «досягнень» за рубежем.

Коли епоха комуністичного правління скінчилася і Радянський Союз розпався, становище трудящих мас істотно змінилося, зокрема в Україні. Скасувавши ідеологічні передумови, влада (в основному — та сама колишня, але в іншому обличчі) зняла із себе тягар турбот про трудящі маси, надавши їм можливість виживати спмотужки. Вийшло це, зрозуміло, дуже по-різному, у більшої частини населення — дуже погано. Що, втім, для багатьох політиків, особливо лівої орієнтації, навпаки, навіть бажано, оскільки забезпечує живильне середовище їх власного існування й чудовий матеріал для соціальної демагогії. Разом з тим це зовсім непогано і для політичних сил, що купчаться біля протилежного полюса у почті привілейованого «великого бізнесу». Саме звідти, як відомо, 2005 року пролунала погроза використання «біомаси» для тиску на уряд.

Торгівля «живим товаром». «Біомаса» використовується в нашій країні не тільки як легко керований матеріал в політичних «іграх», але і як предмет експорту, що забезпечує значну частку національного доходу. Країна фактично торгує своїм «тілом», своєю «біомасою». Відносно невелика частка цього торговельного потоку реалізується нелегально і в основному самодіяльно, з використанням традиційних, дуже старих технологій. Проте, вона забезпечує нашій країні одне з перших місць у світі за поставками фахівців «найдавнішої» професії. В цьому секторі економіки зайнято декілька сотень тисяч жінок, які не прислухаються до фарисейських закликів «кохатися» і їдуть для професіональної діяльності в інші країни. Позитивного іміджу Україні це, звичайно, не додає, але моралізувати з цього приводу було б щонайменше фарисейством. Набагато чесніше було б з’ясувати і, може, спробувати усунути причини, що роблять цей специфічний вид діяльності настільки «популярним». Жодного разу, однак, не доводилося чути, щоб держава доклала до цього хоча б найменших зусилль.

Трохи менш очевидне питання з напівлегальним потоком торгівлі «живим товаром». Йдеться про гастарбайтерів, або, в українському варіанті, «заробітчан». У цьому статусі за межами України працює декілька мільйонів її громадян, аж ніяк не ледачих або бездіяльних. Своїй країні їхня енергія і здібності виявилися непотрібними, й вони змушені продавати їх на стороні, природно — задешево. Для себе вони за межами своєї країни дещо заробляють, приносячи, одночасно, дохід, вірогідно чималий, закордонним роботодавцям. Нерідко можна почути, що праця заробітчан корисна й для економіки України в цілому, оскільки вони привозять зароблені гроші додому. Це, звичайно, лукавство, щоб не сказати брехня. Гроші з-за кордону дехто з них дійсно привозить, але витрачаються вони тут переважно для придбання імпортованих товарів, оскільки вітчизняних прийнятної якості не знаходять (за винятком продуктів харчування). Таким чином, і заробляючи гроші за кордоном, і витрачаючи їх на батьківщині, вони підтримують, в кінцевому підсумку, чужу економіку.

Не менш лукаві (або наївні) розмови про те, як наші громадяни, заробивши гроші за кордоном, повернуться на батьківщину для того, щоб організовувати тут свій бізнес. Нічого подібного не відбувається і відбуватися не буде. Будь-який наш співвітчизник, достатньо активний і кмітливий для того, щоб добитися успіху в капіталістичній європейській країні, безумовно добре розуміє, що в рідній країні, наскрізь корумпованій і «кланізованій», йому нема чого робити.

Таким чином, масове явище «заробітчанства» — це для України пряма втрата величезного творчого потенціалу. Не можна будувати свою оселю, віддаючи найбільш активних працівників у найми до сусідів. Влада країни час від часу, звичайно перед виборами, декларує про наміри сприяти легітимізації становища наших нелегальних заробітчан за кордоном, але не було за 16 років випадку, щоб вона доклала хоч найменших зусиль до того, щоб зробити непотрібним для своїх громадян заняття цим промислом, досить принизливим, треба зазначити, не тільки для них, але насамперед для України.

Але і це ще не все. Найпотужніший потік «живого товару» тече цілком легальними каналами. На чужу економіку працюють не тільки кілька мільйонів заробітчан, але й ще більша кількість мешканців України безпосередньо тут, у своїй країні. Їм для цього не потрібно їхати в Росію, Португалію або Туреччину. Можливість дешево продати свою працю і долю, як і долю своїх дітей, надається їм і на батьківщині. Це «щастя» дарують їм наші привілейовані галузі промисловості, які мають змогу експортувати свою продукцію тільки завдяки колосальній — в 10—20 разів — різниці в оплаті праці у нас країні й у тих країнах, куди продукція надходить. Ці галузі, точніше — їхні власники, цілком природно, зацікавлені в тому, щоб ця різниця зберігалася якомога довше. Експорт сировини, металу й іншої продукції, виробленої з витратою великої кількості малокваліфікованої й низькооплачуваної праці, є не що інше, як замаскована, хоча і цілком легальна форма торгівлі віртуальним «живим товаром». Експортні галузі, що живуть (і жиріють) на цих потоках «живої сили», замикають, по суті, чужі економічні цикли, забезпечуючи інші країни дешевою сировиною і додатковим ринком збуту товарів.

Існування потоків «живого товару» у всіх його формах можна б було вважати явищем тимчасовим, перехідним, і тому якоюсь мірою терпимим, якби воно супроводжувалося зменшенням «рушійної сили», що їх породжує, тобто щоб відбувалося зближення якості життя у нас і там, куди ці потоки спрямовані. Природно, на основі поліпшення якості життя у нас, а не за рахунок погіршення «у них». Якби такий ефект був досягнутий, то й потоки поступово б вгасали. Насправді нічого подібного не спостерігається; наше місце в економічному рейтингу залишається стабільним — десь в його «хвості», у сусідстві з Парагваєм, Єгиптом і Гондурасом, тоді як потужність потоків «живого товару» анітрішки не знижується. Зате явно спостерігається інший ефект — наростання ступеня економічної нерівності в країні через прискорене збагачення дуже вузької верстви населення. З усіма наслідками, що з цього випливають.

Нерівність

У всякому суспільстві завжди спостерігається нерівність в розподілі доходів. Є багаті люди, є менш багаті, а є й бідні. І їх чимало. Нерівність сама собою не є, однак, якоюсь вадою суспільного ладу. Вона неминуче породжується самим процесом функціонування економіки й у той же час є рушійною силою, що спонукає людей до економічної активності^*.

Загальну картину розподілу доходів у суспільстві можна подати наочно графіком, на горизонтальній осі якого вказується порядковий номер у рейтингу, починаючи від найбагатшої людини і закінчауючи найбіднішою, а на вертикальній осі — відповідні величини доходу.

У відносно стабільних суспільствах, які тривалий час не зазнавали серйозних економічних або політичних потрясінь, графік розподілу доходів має у своїй основній частині вигляд похилої прямої лінії. На рисунку наведений як приклад такий графік для Сполучених Штатів 2002 року. Цілком очевидно, що позиції в лівій частині графіка, ближче до початку координат, в матеріальному сенсі привабливіші, ніж позиції в правій частині, що відповідає ділянці низьких доходів. Нахил лінії розподілу визначає рівень мотивації, що спонукає людей докладати зусилля для того, щоб переміститися, наскільки вдасться, вліво, ближче до перших номерів у рейтингу. Чим крутіший нахил лінії, тим сильніша мотивація, і навпаки, якщо лінія розподілу має дуже малий нахил, то, власне, і старатися нема чого. Таким чином, нахил лінії розподілу визначає напруженість ділової активності й конкуренції в суспільстві.

У стаціонарних умовах існування суспільства нахил лінії розподілу може набувати значення тільки між нулем і одиницею. Нижня межа відповідає граничному комуністичному ідеалу загальної рівності, але одночасно це означає і загальну апатію суспільства через брак мотивації до якої-небудь економічної діяльності. В протилежному разі, за дуже великої крутості лінії розподілу, непомірно зростає різниця між вищим і нижчим рівнем доходів, що неминуче веде до загострення соціальної напруженості в суспільстві.

Два «полюси» нерівності — бідність і багатство — дуже несиметричні стосовно середньої величини доходу. Рівень бідності не може бути нижче середнього доходу більш ніж у декілька разів, у 2—3, у крайньому випадку у 5—10 разів. Межа лімітована фізичною можливістю виживання. На відміну від бідності рівень багатства нічим, у принципі, не обмежений. Максимальний рівень доходів може перевищувати середній дохід в 10—100 тисяч разів і більше. Чим крутіша лінія розподілу, тим більша ця різниця. Відповідно, тим більша частка загального національного доходу країни концентрується в руках дуже вузького соціального шару. У той же час тим більша частина населення має доходи нижчі від середнього рівня. Навіть у найбільш егалітарних суспільствах не менше двох третин населення мають доходи нижч від середнього, а при крутості 0.7 частка таких людей досягає 85%.

У країнах з розвиненою і стабільною економікою встановлюється певний компромісний нахил лінії розподілу, за якого забезпечується достатньо висока ефективність економіки й разом з тим не виникає помітної соціальної стурбованості суспільства. Звичайно, це демократичні країни. Характерна для них величина нахилу лінії розподілу лежить в межах приблизно 0.35—0.5 — вищі значення в більш типових «капіталістичних» країнах, таких як США, нижчі — в більш «соціалістичних», таких, як, наприклад, Швеція.

Від крутості функції розподілу залежить не тільки характер економічних відносин в країні, але й її соціально-політичний стан. Якщо крутість лінії розподілу істотно більша від вказаних значень, досягаючи, наприклад, значень 0.7—0.8 або більше, то ні про яку демократію в таких країнах мови бути не може. В подібних випадках в країні реалізується тісне злиття державної влади і економічної потужності вузького соціального шару, що володіє більшою частиною національного багатства. Лінійна на основному своєму протязі функція розподілу, така, наприклад, як показана на наведеному вище рисунку для США, характерна для сталих суспільств. Вона свідчить про те, що велика частина населення, що одержує доходи, функціонує як суб’єкт єдиного економічного механізму, загального за принципом своєї дії як для тих, чиї доходи не перевищують пари тисяч доларів на місяць, так і для тих, у кого вони в 10000 разів більші. Становище в Україні зовсім інше. Лінія розподілу доходів поза сумнівом має явно виражений двофазний характер, як показано на рисунку. На відміну від графіка для США, побудованого на підставі офіційних даних, графік для України подано на основі наближених оцінок, оскільки офіційних даних з такого «делікатного» питання знайти неможливо. Тим паче, що більш як 50% економіки перебуває «у тіні».

Взагалі двофазна лінія розподілу доходів виникає практично у всіх випадках, коли суспільство стає об’єктом якого-небудь соціального або іншого катаклізму, наприклад, війни, революції, перевороту, невдалої реформи і т.п. У такі періоди стрімко зростають доходи вузького суспільного шару, що зумів скористатися несподівано виниклими можливостями, і спадають доходи основної маси населення. Функція розподілу стає двофазною і складається з дуже крутої початкової ділянки і пологого продовження. Саме такий приклад являє собою Україна. У суспільствах достатньо активних і здатних до самоорганізації така двофазна функція розподілу є тимчасовою і, як правило, досить швидко трансформується в пряму лінію з однаковим нахилом майже по всій довжині, тобто перетворюється на однофазну. Так, у багатьох країнах Європи, сильно зруйнованих під час війни, процес вирівнювання функції розподілу, супутній процесу відродження економіки, практично завершився протягом якихось 5—7 років. Україна в цьому сенсі подає протилежний приклад — за 16 років державної незалежності ніякої тенденції до вирівнювання функції розподілу не спостерігається. Навпаки, саме перша, крута ділянка функції розподілу, що відображає доходи найбагатшої частини населення, зростає значно швидше, ніж підвищується середній дохід. Суспільство, таким чином, не еволюціонує до якогось, умовно кажучи, «рівноважного» стану, а навпаки, поляризується. Для України це вкрай тривожний симптом*. Він свідчить про те, що суспільство, точніше — населення України неухильно розшаровується на дві фази, що не змішуються, на два класи — якщо комусь цей термін більш звичний — дуже вузький, але такий, що володіє всією країною, «клас» господарів життя, і «біомасу» — всю решту її населення. Формування так званого «середнього класу», на який у нас звикли покладати великі надії, в українському суспільстві з чітко вираженою двофазною структурою розподілу доходів неможливе. Та його частина, котру дуже ретельно просувають на роль «середнього класу», насправді таким не є, а представлена здебільшого освіченими людьми, що свідомо обслуговують перший (надбагатий) клас суспільства, додаючи йому певного цивілізованого лиску.

Психологія

Однозначно визначити нинішній морально-психічний стан нашої країни дуже непросто, якщо взагалі можливо. Цілком очевидні ознаки шизофренії, тобто роздвоєння національної «особистості»: Захід — Схід, ЄС— ЄЕП, Росія — Європа, капіталізм — соціалізм, помаранчевий — біло-блакитний і т.д. Це вже навіть не роздвоєння, а розчленовування на безліч гілок і дрібних гілочок, тобто, по суті, розпад національної «особистості». Цілком достовірним симптомом такого розпаду є, зокрема, наявність 130 з гаком політичних партій, кожна з яких обіцяє вести Україну до майбутнього щастя єдино правильним, відомим тільки їй шляхом. Така кількість партій вважається у нас виявом демократії, хоча насправді вона свідчить зовсім про інше — про глибоке ментальне неблагополуччя суспільства.

Дуже тривожною ознакою є те, що процес розпаду національної свідомості має прогресуючий характер. Так, цілком однозначна орієнтація населення України, продемонстрована історичним референдумом 1 грудня 1991 року, за минулі 16 років майже розпливлася: кількість людей, що зберегли прихильність до ідеї справжньої незалежності своєї країни скоротилася щонайменше вдвічі, тоді як кількість супротивників цієї ідеї зросла у декілька разів. За сукупністю безлічі ознак, що особливо наочно виявляються в періоди, близькі до виборів, нинішній морально-психологічний стан України можна охарактеризувати як хиткий, розгублений і нервозний. Він дуже легко може привести країну на грань національної катастрофи.

Є декілька причин явно вираженої поляризації суспільства за «географічною» ознаою Схід—Захід. Певну роль тут, звичайно, відіграє етнічний склад різних регіонів України і особливості їхньої історії. Важливішим, проте, є не «просторовий», а «часовий» чинник, а саме — назад або вперед, в минуле або в майбутнє. В минуле багатьох людей тягне мрія про стабільність, хоча насправді це лише ностальгія за чимось звичним, що уявляється за давністю років у рожевому кольорі. По суті, ця мрія — синдром «радянської людини», яка привчена до життя без резерву — «від авансу до получки» і, відповідно, панічно боїться будь-яких несподіваних «збоїв» у цьому примітивному життєвому циклі. Навпаки, шлях уперед, в майбутнє сповнений невизначеності й невідомісті, а головне, він вимагає від людей відповідальності, що для нашого народу вкрай незвично. Взагалі, боязнь нового і тяга до звичного — це природний, біологічно обумовлений комплекс, що в нашому випадку творився і генетично закріпився багатьма століттями несамостійного існування народу. Явище, по суті, добре відоме в етології, науці про поведінку тварин. Навіть найбільш «дикі» хижаки, скажімо, вовки або тигри, якщо вони змалку вирощені в неволі, зовсім не поспішають у ліс, коли їм така можливість надається, а тиснуться до своєї звичної клітки. Орієнтація в майбутнє вимагає від людини (і суспільства) більшої психологічної напруги, ніж орієнтація назад. Вона вимагає готовності йти на ризик, брати на себе відповідальність, ставити перед собою не тільки сьогохвилинні, але і віддалені цілі.

Обидва основні вектори — консервативний і прогресивний — в тій або іншій пропорції властиві будь-якому суспільству, але від того, які ці пропорції, залежить курс розвитку суспільства. В Україні консервативний вектор психологічного настановлення населення в надзвичайній мірі посилюється консервативною орієнтацією «великого бізнесу», який успадкував матеріальну базу радянської важкої промисловості і прагне якомога довше зберігати для себе можливість її експлуатації. Не чинить якоїсь ефективної протидії консервативним тенденціям населення й державна влада, яка тісно пов’язана з великим бізнесом тісними узами і подібно до нього значною мірою успадкована від минулого, не тільки персонально, але і за своїми уявленнями і традиціями. Нарешті, дуже важливим чинником, що орієнтує масову свідомість населення України «назад, у минуле», є цілеспрямована активність колишньої метрополії.

Корупція

Корупцію як явище звичайно відносять до категорії моралі, ось, мовляв, трапляються ж люди якісь такі не дуже хороші або зовсім нехороші, нечесні, хабарі беруть своїми руками; треба пояснювати їм, що це недобре, виховувати їх у крайньому разі навіть карати (зрозуміло, якщо розмір хабара невеликий). Такі умовляння ведуться постійно, але ні до чого не призводять — це ясно всім. Обіцянка «боротьби з корупцією» є неодмінним компонентом передвиборчих програм всіх, мабуть, без винятку кандидатів на будь-які державні посади, насамперед, звичайно, на посаду президента. Результатом «боротьби», однак, є зовсім не викорінювання цього пороку, а тільки його вдосконалення. Повна безплідність боротьби з корупцією цілком закономірна, тому що корупція в нашій країні — це не моральна категорія, не «зіпсованість звичаїв», а системна властивість державного й економічного механізму, отримана в спадщину при самому народженні України.

Корупція є не що інше, як конвертація влади у гроші. Події кінця вісімдесятих років минулого століття, що привели до розпаду Радянського Союзу і відбрунькування від нього України, можна розглядати як своєрідний «великий корупційний вибух», практично миттєве (за історичними мірками) перетворення влади у власність. В соціалістичному Радянському Союзі основною реальною цінністю була влада як така, влада партії і партійно-господарської номенклатури. Сукупність матеріальних благ, доступних конкретній людині, перебувала в повній відповідності з обсягом її влади. Коли крах соціалістичної системи, що невблаганно насувався, став очевидним, партійно-господарська номенклатура, що керувала всім господарством країни, знайшла для себе непоганий вихід. Щоб не загинути під уламками системи, вона організувала великий корупційний переворот, який дозволив їй якісно змінити свій статус — перетворитися з керівників господарства країни у власників усього, що в ній є цінного. Народ теж одержав свою частку — зношений житловий фонд і фантики, тобто «майнові сертифікати» — і залишився задоволений, втім, тільки на деякий час, поки не почав потроху розуміти, що його добреяче обдурили.

Корупція, тобто перетворення влади в гроші, принципово відрізняється від торгівлі якимись матеріальними цінностями, картоплею, наприклад, або, скажімо, діамантами. На відміну від тривіальної торгівлі, при конвертації влади в гроші кількість продаваного матеріалу, тобто влади, не зменшується, а навпаки, може навіть зростати. В усякому разі, організатори корупційного перевороту в основному зберегли і навіть примножили свою владу і ось вже 16 років, укупі із заповзятливими «самоучками», що поповнили їхні лави, правлять країною відповідно до своїх, вельми специфічних уявлень про людські цінності й моральні засади.

Україна як побічний продукт і уламок великого корупційного вибуху Радянського Союзу, насичена корупцією настільки, що явище це вже навіть не сприймається як вада, а скоріше як сумна, але звична і неусувна норма нашого життя. Викорінити корупцію зусиллями корумпованих структур або органів — а інших у нас немає — це завдання, схоже на те, яке відомий барон геніально розв’язав, витягнувши себе з болота за волосся. Повторити його подвиг навряд чи можливо, але, з іншого боку, пообіцявши таке видовище виборцям, цілком можна розраховувати на залучення додаткових голосів. Мабуть, жодна з наших численних партій не ігнорує такої можливості, демонструючи тим самим, що корупція насправді дуже корисна, навіть життєво необхідна для функціонування нашого нинішнього «політикуму».

За рівнем корумпованості Україна посідає серед інших країн цілком «гідне» місце — поруч з Нігером, Суданом, Гондурасом, Зімбабве і, між іншим, з Росією теж. Transparency International* оцінює рівень корупції в Україні величиною 2.6 бала за десятибальною шкалою, що відповідає 113-му місцю із 159. Це дані за 2005 рік; роком раніше ми були ще далі — на 128-му місці. Неважко уявити, що потенційному зарубіжному інвесторові є над чим замислитися, перш ніж зупиняти свій вибір на Україні.

Менталітет

У нашій країні практично всі «ігри» політиків, спекуляції «професіоналів» і очікування широкої публіки зав’язані на економіку, тобто на той самий «предмет», який ось вже 16 років перебуває в досить жалюгідному стані. Роль економічних чинників у процесі становлення країни, що здобула політичну незалежність, поза сумнівом, дуже велика, але визначальними виявляються все ж таки не вони, а чинники морально-психологічні, насамперед, менталітет нації. Якщо нація чітко і недвозначно націлена на те, щоб самостійно, своїми руками і своїми мізками, долаючи всі труднощі і спокуси, створити для себе гідні умови існування і домогтися шанованого становища серед інших націй, вона цього, зрештою, доможеться. Якщо ж нація виявляється нездатною сформулювати і неухильно добиватися своїх власних, достатньо певних і довгострокових цілей, то їй нема на кого, окрім самої себе, нарікати на свою долю — вона одержує те, на що заслуговує. І якщо говорити про Україну, то їй доведеться змиритися з тим, що неодмінно знайдеться хтось, хто зуміє поставити на службу своїм інтересам ті якості, що їх український народ із зворушливим розчуленням вважає своїми головними чеснотами, а саме терпіння і працьовитість. Ці якості, звичайно, цінні, але якщо вони не доповнюються цілеспрямованістю і волею, то перетворюють народ лише на матеріал, зручний для використання, на «біомасу».

Менталітет народу — дуже складний і багатофакторний комплекс, в якому сплетені у вузол, що не піддається розчленуванню, переважні уявлення, звичаї, традиції, особливості поведінки. Менталітет формується всією історією народу і, своєю чергою, якнайпотужніше впливає на те, яким в остаточному підсумку виявляється весь хід цієї історії. Важливим компонентом менталітету нації є її самооцінка — уявлення нації про те, на що вона здатна, в чому може на рівних змагатися з іншими націями або навіть перевершувати їх, які характерні риси собі приписує, а які, навпаки, прагне не помічати або взагалі відкидає.

Дуже поганою особливістю менталітету українського народу є те, що такі поняття, як національна гідність, національна гордість (не так важливо, виправдана чи не дуже), почуття власної гідності окремого громадянина, посідають дуже низьку позицію в шкалі цінностей суспільства. Зневажливі, а часто і просто образливі вислови і дії з боку інших держав або їх представників на адресу України, як правило, викликають лише дуже мляву або взагалі не викликають ніякої реакції ні з боку громадян, ні з боку офіційної влади. Не викликають адекватної реакції і образливі заяви своїх представників влади. Приміром, такі епітети, як «бидло» і «козли», аж ніяк не викликали бурхливої реакції, а лише ввічливе заперечення, мовляв, ми і не те, і не інше, і до того ж нас багато... Тим часом автор цих образливих висловів (В. Янукович) спокійно одержав майже половину голосів виборців. Інший приклад — обіцянка Президента, що «багаті допоможуть бідним». Заява, по суті, цинічна. Вона принижує людську гідність громадян, що опинилися у важкому життєвому становищі, оскільки означає перетворення їх із суб’єкта обов’язкової державної допомоги в жебраків. Наш народ, одначе, виявився несприйнятливим до таких нюансів і нічого принизливого для себе в словах Президента не помітив, як не помітив і його очевидного наміру скоротити таким дешевим прийомом витрати держави на допомогу своїм бідним громадянам.

Нагадаємо для контрасту: коли у скрутному становищі опинилася Америка, її президент Франклін Рузвельт пояснив своїм багатіям трагізм ситуації, але коли ті виявили готовність допомогти бідним, сказав їм приблизно таке: «Ні, я не дозволю вам псувати свій народ. Народ повинен зберегти самоповагу. Люди повинні знати, що вони заробляють собі на життя своєю працею, а не задовольняються чиєюсь милістю. Отже дайте людям не подаяння, а гідно оплачувану роботу, навіть якщо вам вона не потрібна». І американські багачі погодилися, як змушені були погодитися і з запровадженням прогресивного податку, що досягав для найбагатших 80—90%.

Не можна залишити без уваги однієї надзвичайно небезпечної особливість менталітету нашого народу, яка зрештою веде його до вельми жалюгідного фіналу. Річ у тім, що ми буквально щодня переконуємося у своїй повній бездарності. Ми, виявляється, ні на що не здатні, окрім грубої, малокваліфікованої роботи. Погляньте навколо себе в будь-якій ситуації — на роботі, удома, в крамниці, де завгодно. Нас скрізь і усюди оточують плоди чужої роботи. Ми варимо борщ в імпортному горщику, миємо руки імпортним милом, пишемо на імпортному папері імпортною ручкою, чистимо зуби імпортною щіткою і пастою, вся побутова техніка у нас імпортна, одяг і взуття здебільшого теж імпортні. Що стосується товарів високої складності й якості, то тут і говорити не доводиться — всі вони повністю чужоземного виробництва. Все сказане аж ніяк не заклик до ізоляції і замкнутості. У великій кількості іноземних товарів не було б нічого поганого, якби, скажімо, жителі Голландії, Бельгії або хоча б Польщі чи Росії, своєю чергою, так само охоче купували високоякісні товари українського виробництва. Але ж насправді нічого цього немає. Ми практично не виробляємо високоякісної готової продукції, не те що придатної для експорту, але часто і взагалі придатної для використання за призначенням. Така асиметрія у відносинах з іншими країнами не може не позначатися на менталітеті народу. Дедалі міцнішим стає комплекс національної меншовартості. Ми сприймаємо вже як щось само собою зрозуміле, що, скажімо, вітчизняний комбайн потребує ремонту раніше, ніж опиниться на ниві, що літак, створений в київському конструкторському бюро Антонова, не полетить доти, поки не стане де-факто російським літаком. Нас не шокує, що, протягнувши через півкраїни трубу, наш уряд не в змозі був зміркувати, де у цієї труби вхід, а де вихід. Дякувити, москвичі пояснили (зрозуміло, як то було вигідно для них). Ми вже привчилися цілком байдуже сприймати безліч інших подібних фактів і подій, принизливих для народу, що претендує на самостійність. Особливо тяжкої руйнації менталітет народу України зазнав внаслідок проведення так званої «стратегії багатовекторності», від якої країна і зараз, по суті, не позбавилася, незважаючи на те, що її автор залишив політичну арену.

Внутрішня переконаність у власній нездатності, що цілеспрямовано виховується в народі тими, для кого цей самий народ лише «біомаса», поширюється рівною мірою і на сферу політичного життя. Ми, в більшості своїй, переконані, що не в змозі активно впливати на долю своєї країни і безвільно віддаємо її на відкуп тим, хто безцеремонно й безвідповідально розсипає незбутні передвиборні обіцянки. І чим більш зухвало це робиться, тим з більшою готовністю ми їм віримо, навіть не намагаючись хоч трошки замислитися і спробувати зрозуміти, що за цими обіцянками криється. Взагалі ми дуже не любимо думати, та й не дуже уміємо — досвіду, до того ж, немає ніякого. Ми більше спеціалізуємося щодо емоцій. Ми зовсім не вміємо дискримінувати демагогію. В результаті «маємо те, що маємо» — ми щоразу маємо такий уряд, якого заслуговуємо. І добре знайомі, однотипні і вельми обридлі за 16 років фігури на політичному Олімпі країни практично не викликають у нас реакції відторгнення, тоді як до всього нового ми відчуваємо глибоку недовіру. «Природний добір» в нашому політичному житті відбувається абсолютно протиприродно — не за принципом «кращого з кращих», а скоріше «хоч би не найгіршого з поганих». У результаті такого перекручення самого принципу добору він не тільки не сприяє «поліпшенню породи» народних обранців, але скоріше навпаки. Навіть президенти країни, як вважається демократично обрані, разюче швидко проходять шлях: перший — від інавгурації до відставки, другий, відповідно, до викликання загальної ненависті, третій — до повної втрати довіри і поваги. Шістнадцяти років виявилося достатньо, щоб навіть сам інститут президентства в нашій країні був, по суті, повністю скомпрометований. Вражаючий, але дуже тривожний і сумний факт, проте все-таки це факт: 46.5-мільйонна країна виявляється нездатною висунути зі своєї маси особистість, лідерство і авторитет якої вона б достатньо одностайно визнала. Втім, самооцінка наших людей настільки низька, що вони, в більшості своїй, взагалі не вірять в таку можливість. Дуже поширена є думка, зовсім безплідна і тупикова : «та всі вони такі!». І якщо всупереч усьому на політичному обрії з’являється хтось «не такий», особистість, що яскраво виділяється на звичному тлі, то сприймають його (її) більше з недовірою, ніж з підтримкою. Ще Михайло Грушевський відзначив цю аномалію менталітету, властиву українцям: «....підтримати за життя, в боротьбі, котру ведуть до останнього найбільш енергійні й віддані інтересам загалу люди — не їх діло, вони тримаються гасла: «моя хата скраю», беруть нейтралітет і вичікують, хто кого переможе: свій чи чужий, і коли свій поляже — справляють йому похорони і записують до національних святців ...».

Закінчення в наступному числі