Олександр КРАМАРЕНКО (м. Луганськ)

ГЕНОЦИД-33 У СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ ВИМІРІ

На початку 2007 року українські ЗМІ облетіла звістка про те, що польська делегація в ПАРЄ почала серед її депутатів агітацію за визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом української нації. Дивно, на перший погляд, не лише те, що ініціаторами цього заходу були саме поляки, а й те, що їхні українські колеги в ПАРЄ, як виходило з тих повідомлень, не взяли в цьому заході ніякої участі.

...Серед моїх знайомих є один чоловік, який у дитинстві був забраний від, як тепер кажуть, асоціальних батьків до дитячого будинку. Згодом він вивчився, здобув престижну професію, яка дозволяє йому жити сьогодні безбідно. Але, незважаючи на це, з ним і досі неприємно перебувати за одним столом. Їсть він настільки швидко і так багато, що мимоволі шокує цим присутніх.

Як з’ясувалося, трирічним хлопчиком йому доводилося залишатися без харчів коли день, коли два, поки його мати пиячила. Але, протверезівши, вона спокутувала свою провину перед сином усілякими доступними їм делікатесами. Хлопчик не пухнув від голоду, але й того голодування вистачило для того, щоб його тваринного інстинкту не змогли заглушити ані суворе виховання в державних закладах, ані його нинішній достаток.

Діти українських селян початку 30-х років разом із батьками не бачили ніякої їжі місяцями, вони пухли від голоду і вмирали від нього на очах своєї родини. І можна тільки здогадуватись, які страшні метаморфози сталися в душах тих із них, кому судилося вижити в тому голодоморному пеклі.

Ось як пише про це Григорій Бевз — людина, яка пережила Голодомор в українському селі: «Водночас із фізіологічними змінами тіла голодної людини змінюється і її психіка. Сильне і тривале голодування приглушує або й зовсім убиває нормальні людські відчуття і почуття. Голодна людина не так ставиться до добра і зла, правди і неправди, справедливості і несправедливості, як людина неголодна. Природні загальнолюдські цінності їй здаються другорядними, не вартими уваги. Над усе хочеться їсти. Вмирають або й не народжуються почуття патріотизму, віри, дружби, кохання».

Справді, про який патріотизм можна говорити, якщо в Україні під час Голодомору майже в кожному селі були випадки канібалізму? Причому траплялося й таке нелюдське неподобство, коли матері з’їдали власних дітей.

За даними відомого англійського історика Роберта Конквеста, наприкінці 30-х років 325 українців відбували довічне ув’язнення за цей злочин у таборах Біломорсько-Балтійського каналу. Але до довічного ув’язнення в СССР за людоїдство тоді засуджували в дуже рідкісних випадках (зазвичай винних за цей злочин розстрілювали). Тому можна припустити, що випадків канібалізму в Україні під час Голодомору було в десятки разів більше.

А ось як Г. Бевз характеризує голод як геноцидну зброю: «Люди вигадали багато різних засобів масового знищення людей: механічні, хімічні, біологічні, радіаційні. Голод — один із таких засобів, найдешевший і найдієвіший. До того ж, голодом можна не тільки знищувати людей, а й «перевиховувати» їх, змінювати їх бажання і цілі, почуття і настрої. А для творців нового суспільства це дуже важливо».

Це не наукові висновки і не політологічні припущення, це спогади людини, яка особисто пройшла через все те, що каже. І можна тільки позаздрити волі Григорія Бевза, який, побувавши в пеклі Голодомору, зміг перебороти в собі всі його руйнівні наслідки і відверто подивитися на самого себе збоку. Але абсолютній більшості українських селян це, на превеликий жаль, не вдалося.

І сатанинське перевиховання українців сталінським режимом все ж таки відбулося: «Жахливого удару зазнали народна етика та мораль, що є важливим елементом духовного життя. В умовах масового винищення українського народу такі споконвічні риси його етики, як привітність, доброзичливість, ввічливість, чуйність залишилися в минулому. Натомість запанували байдужість та жорстокість». Цього висновку дійшов усесвітньо відомий дослідник Голодомору та його наслідків американський учений Джеймс Мейс.

Якщо ми придивимося сьогодні до мешканців українських міст та сіл, то не зможемо не погодитися з американським істориком. А патологічне бажання українців усіма правдами та неправдами продертися на вищі щаблі влади є непрямим свідченням того, що ті з них, хто пережив Голодомор, були виховані таким чином (і, звичайно, так само виховали своїх дітей та онуків) саме злочинною владою, яка в 1933 році аж ніяк не голодувала. Тому можна припустити, що не є випадковим той факт, що всі три пострадянські президенти в Україні є вихідцями саме з постгеноцидного українського села. І це при тому, що сільське населення в Україні вже з другої третини ХХ сторіччя за чисельністю значно поступалося міському. Погодьтеся, що і Кравчук, і Кучма, і навіть Ющенко до виборів та після них — це зовсім різні люди. Всі вони залишаться в історії спритними політиками, і жоден із них не увійде в неї як видатний державний діяч України.

Не мають рації ті, хто вважає, що наслідки Голодомору не можуть так довго позначатися на суспільному житті в Україні. Їм слід нагадати такий вислів видатного українського інтелектуала Івана Дзюби: «І звичайно ж, мільйони жертв Голодомору — це не тільки страшні муки кожної людини з цих мільйонів і не тільки страшний удар по вітальній силі нації, це й удар по її майбутньому (виділення автора — О. К.), це нищення її духовності: зникла Атлантида традиційного українського села». І справді: де сьогодні українські домоткані вишиванки та рушники, де співають відомих на весь світ народних пісень? Усе це збереглося тільки по селах крайнього заходу України, який, на щастя, не зазнав Голодомору та його жахливих наслідків.

Нищівного удару завдав большевицький геноцид і національній свідомості українців. Ті самі люди, хто зі зброєю в руках опирався російському комуно-шовінізму під час громадянської війни, хто вже голодний поставав проти насильницької русифікації на Кубані наприкінці 1932 року, за свідченням Р. Конквеста, під час перепису 1939 року добровільно записалися росіянами. Є відомості про те, що україномовні селяни повсюди міняли таким чином національність, на велике задоволення місцевої влади.

Як відомо, найбільш жахливі наслідки Голодомору спостерігалися у степових та лісостепових регіонах України (де не було їстівної підтримки з лісу) — у Донецькій, Луганській, Харківській, Херсонській, Миколаївській, Полтавській, Черкаській, Кіровоградській, Одеській, Запорізькій, Дніпропетровській областях, у Криму та Молдавській Автономній Республіці (сьогоднішнє Придністров’я). Ось чому не слід дивуватися тому, що саме там сьогодні спостерігається найбільша підтримка населенням проросійських політичних сил в Україні, а українці Придністров’я на останньому референдумі взагалі виявили бажання стати громадянами Росії.

Саме цього й прагнули ідеологи та організатори Голодомору. Український дослідник цього геноциду В. Боковський зауважує: «Тому було вирішено підготувати ґрунтовну акцію винищення українського національного духу в Україні так, щоб не було можливості відродження його в майбутньому. Для цього треба було спрямувати голодний удар на українське селянство як на джерело національної сили народу, і провели його настільки обережно, щоб нічого не було помітно.

Для здійснення цього було обрано сприятливу нагоду започаткування нової сільськогосподарської системи — колективізації. Під цією заслоною економічного експерименту Москва здійснила свої каїнові задуми, пояснюючи жертви «труднощами колективізації».

Звичайно ж, селяни на інтуїтивному рівні здогадувалися, що більшовики морять їх голодом саме як українців, тому острах зберегти свою національну ідентичність увійшов у їхні гени та підсвідомість. А оскільки ніякого покарання за той геноцид комуністи не зазнали, а тільки зміцнювали свою владу в СРСР і надалі, то цей острах був переданий і наступним поколінням. Сьогодні він відчутний у проявах зросійщеного менталітету багатьох українців. Ось звідки йде ментальний розкол української нації, а зовсім не з її багатовікової історії, як це нав’язують нам політичні адвокати більшовицького геноциду. Бо рівень національної свідомості навіть кубанських козаків ще 75 років тому був анітрохи не менший, ніж тоді ж у галичан.

Замість християнських цінностей у душах понівечених Голодомором українців запанували зовсім інші «моральні чесноти», привнесені саме тими етносами, що мордували українські села на початку 30-х: «не пойманный — не вор», «хочешь жить — умей вертеться», «не подмажешь — не поедешь», «против лома нет приема» тощо. Сьогодні до цих моральних орієнтирів додалося ще й життя «по понятіям» кримінального світу.

Ось чому не слід дивуватися тому, що носії цих новітніх цінностей щоразу голосують на чергових виборах в Україні за собі подібних політиків і роблять це щиро й свідомо. І ніякі цивілізаційні норми при цьому прибічниками того ж таки двічі засудженого за кримінальні злочини Віктора Януковича на цьому тлі, зрозуміло, ніяк не сприймаються.

У цьому полягають суттєві відмінності Голодомору від Голокосту, який гітлерівці використали тільки для фізичного винищення єврейської нації. Большевицький геноцид українців був ще й етноцидом, спрямованим на руйнацію системних зв’язків усередині етносу, бо заштовхував його представників, як зазначають дослідники Голодомору, в іншу етнічну якість.

Тому сьогодні держава Ізраїль має зовсім інші проблеми, ніж держава Україна, яку дуже важко навіть назвати українською, бо у більшої частини титульної нації зруйнована етнічна самоідентифікація, історична пам’ять, навіть нема потреби спілкуватися рідною мовою. Таке становище дає представникам інших етносів всі підстави панувати в Україні. Не випадково саме вони стоять сьогодні разом зі зрусифікованими українцями в перших лавах борців за невизнання Голодомору геноцидом.

Такий стан речей продукує в нашій державі в умовах квазідемократії й неукраїнську владу, влучну характеристику якій дав відомий харківський правозахисник Василь Овсієнко: «І донині при владі в Україні перебуває та сама радянська номенклатура, яка складається здебільшого з людей, далеких від розуміння національних інтересів титульної української нації, а часом і відверто ворожих до України. Це не національна, а територіальна панівна верства, яка не є носієм національних цінностей і не має чітких державницьких орієнтирів. Хоча більшість із них українського походження, та вони надійно русифіковані і психологічно орієнтовані на російську культуру, а політично — на зорі Кремля.

Даремно сподіватися, що люди, які мають проблеми з національною ідентичністю, будуть здійснювати національну ідею — будувати Українську державу. У кожного з них своя національність, а найважливіша ідея — урвати з України якомога більше, затягнути ласий шматок якомога далі, щоб там нажертися. Але така ідея не об’єднує, а роз’єднує. Вона руйнівна для України...

Бо якби в Україні була українська влада — хіба вона так безбожно нищила б свій народ? Прийшов час називати речі своїми іменами, інакше ми психологічно ніколи не вийдемо з російського полону».

Але «називає речі своїми іменами» сьогодні, на превеликий жаль для широких верств населення південно-східної України, здебільшого саме зросійщена інтелігенція, що тільки посилює той ментальний розкол всередині держави, покласти край якому могла б лише президентська республіка з патріотом своєї країни на чолі, політична команда якого була б спроможна виробити загальнонаціональну ідеологію та з її допомогою політично об’єднати українську націю.

Панівна ж сьогодні в Україні модель парламентсько-президентської республіки тільки консервує на майбутнє ментальний розкол усередині української нації. За цієї політичної системи голоси зросійщених українців на виборах і надалі будуть запотребовані саме проросійськими партіями. Недарма ж такі «європейці», як Олександр Мороз, Петро Симоненко та Віктор Медведчук, доклали надзусиль для того, аби не допустити існування в Україні президентсько-парламентської республіки, впровадивши в життя свою так звану «конституційну реформу європейського зразка».

Її результати промовляють самі за себе. Так, у складі Верховної Ради п’ятого скликання серед депутатів тільки 37% (трохи більше третини) етнічних українців, при тому що за переписом населення 2001 року українців в Україні 78%. Дарма шукати в Європі країну (включно з Росією та Бєларуссю), де б у парламенті титульна нація була представлена таким чином.

Це дає проросійським силам змогу будувати сьогодні свою власну Україну, яку точно схарактеризував той же В. Овсієнко: «Таким чином, на території України нині твориться Росія за другим номером — Малоросія, яку в будь-який момент можна буде, за висловом Салтикова-Щедріна, «упразднить за ненадобностью».

Для тих, хто має сумніви в цьому, наведемо лише один приклад. Навіть у містах Донбасу за радянських часів почути російський мат у середній школі можна було хіба що під час бійок старшокласників. Сьогодні ж у Луганську в школах виховується суцільно «матоязычное население», для якого, починаючи з третього-четвертого класу, ті сумнозвісні зв’язки російської мови стали необхідністю при спілкуванні на побутовому рівні. Точнісінько так само, як це споконвіку було десь там у Нижегородській губернії Росії.

Марні, якщо не шкідливі, надії тих, хто вважає, що українська молодь через кілька десятиліть таки побудує європейську Україну. Не побудує, бо вихована вона поза будь-якою державною ідеологією, без своїх національних героїв, і якою б мовою вона не розмовляла, має за життєві орієнтири вельми сумнівного ідола — «золоте теля».

Ось чому досить реальним здається політичний прогноз відомого українського історика Станіслава Кульчицького: «Головний висновок із зіставлення національно-просторової самоідентифікації з лінгвістичною досить невтішний: українське суспільство перебуває на початковій стадії формування політичної нації. У разі несприятливого розвитку соціально-економічних процесів усе більше громадян України потраплятимуть у сферу тяжіння Росії з трагічними наслідками для національної державності».

Ось із якої причини повинні були боліти насамперед голови керівництва Ради національної безпеки та оборони України, якби воно дійсно було проукраїнським.

Чого ж тоді дивуватись, що сьогодні в Україні панують представники тих народів, із національною самоідентифікацією яких усе гаразд. Це в них найбільші в Україні капітали, це їхня культура та освіта панують в країні, це вони утримують найбільш тиражні газети та популярні телеканали, де українська мова перебуває в стані Попелюшки. Нарешті, найбільша церква в Україні також неукраїнська — Московського патріархату. В ній русифіковані українці моляться за чужий уряд, за чужого президента, за перемоги чужого війська (у тому числі й над українським, у разі необхідності)...

Звичайно, ті панівні неукраїнці роблять усе можливе для того, щоб такий ганебний для титульної нації України стан зберігся якомога довше, якщо не назавжди. Саме тому тема Голодомору в їхніх ЗМІ надійно табуйована або заперечується взагалі, як і за часів совєтської влади. Бо вони, на відміну від сучасної так званої української національної еліти, добре розуміють, що означає повернути історичну пам’ять народові, який її втратив.

Російський політолог Сергій Кара-Мурза з цього приводу зауважує: «У періоди суспільних криз руйнування історичної пам’яті виконується як цілеспрямована програма політичних сил. Людина, яка нічого не пам’ятає з історії свого народу, країни, сім’ї, випадає із цього соціуму і стає зовсім беззахисною проти маніпуляції. Людина без пам’яті поставлена перед необхідністю заново визначати своє місце у світі, людина, звільнена від історичного досвіду свого й інших народів, опиняється поза історичною перспективою і здатна жити лише сьогоднішнім днем». Саме таких людей сьогодні багато у всуціль зденаціоналізованих південно-східних областях України, де історичне безпам’ятство населення ретельно підтримують місцева влада та ЗМІ. Непрямим доказом цього може бути найвищий рівень наркоманії та самогубств в Україні саме в цих найбільш зрусифікованих регіонах.

Ось як характеризує тамтешні ЗМІ академік Іван Дзюба: «Значна частина засобів масової інформації працює на пониження морального рівня і примітивізацію запитів та смаків людності. І безсоромно паразитує на національній несформованості, на глибокій зрусифікованості суспільства, нагнітаючи шалену кампанію компрометації української культури й українства взагалі, що виливається вже в хуліганське шельмування нашої класики, в зухвале огидження дорогих українцям імен — під децибели фарисейської риторики про свободу слова та прав людини, що не мають жодного стосунку до цих публічних паскудств. Коли читаєш таку пресу, створюється враження, що живемо в окупованій країні, і окупант звіріє з кожним днем».

Таке становище, на думку І. Дзюби, вже загрожує самому існуванню української нації як рівноцінної серед націй світу. А зникнення тієї чи іншої нації з лиця Землі і є ніщо інше, як успішне завершення кампанії того чи іншого геноциду. І ті, хто педалює тему меншовартості всього українського в Україні, повинні були б знати про це.

Але тих українофобів це, схоже, не хвилює. Вони, будучи духовними нащадками авторів та виконавців трьох большевицьких голодоморів в Україні, не тільки не поспішають покаятись та спокутувати гріхи своїх ідейних батьків, а й зухвало не визнають самого факту більшовицького геноциду українців.

Звичайно, і Росія робить все від неї залежне, щоби до ментально травмованих Голодомором українців їхня історична пам’ять не поверталася взагалі. На підконтрольних їй ЗМІ в Україні вона нав’язує їм своє трактування історії, свої свята, своїх героїв, свій спосіб життя. Причому останнім часом на російських та вітчизняних олігархічних телеканалах появилася вже не совєтська версія української історії, а швидше «єепівська», яка нібито й заперечує попередню, але разом з тим ніяким чином не виходить за межі великодержавної ідеології. Серед усіх патріотів-інтелектуалів з найближчого оточення Президента Ющенка, на жаль, не знайшлося жодного, хто б дав гідну відсіч цій черговій ідеологічній диверсії.

Очевидно, що неукраїнська влада заплющує очі на всі ці антидержавницькі дії, і в результаті Україна залишається винятковою країною на політичній мапі світу. І єдиним поясненням тієї невтішної винятковості може бути лише те, що, на відміну від усіх інших держав, наша країна й досі відчуває на собі вплив геноциду титульної нації, тобто маємо сьогодні постгеноцидне суспільство, що, за великим рахунком, і пояснює всі незбагненні, на перший погляд, українські негаразди та парадокси.

Серед генетично понівеченої української інтелігенції не знайшлося нікого, хто б дав нам наукове обґрунтування того, що ж таки насправді коїться з українським суспільством сьогодні. Це довелося зробити тому ж таки нині вже покійному американському історикові Джеймсу Мейсу, який і ввів у науковий обіг саме поняття «постгеноцидне суспільство».

Ось як він, наприклад, характеризує загальний стан речей у сучасній Україні: «Насправді ж, знадобилося чимало млявості, невправності й відвертого шахрайства, щоб країна з найродючішою землею у світі, величезними мінеральними ресурсами і робочою силою, більш освіченою, ніж у США, перетворилася на посміховисько. Економіка не може утримувати такий великий уряд. У нього набагато більше повноважень, ніж потрібно, тому суб’єкти економічної діяльності або ховаються в тіні, або придушуються. Держава все глибше влізає в борги і з’їдає кредити, які мали б піти на інвестиції. Стан довкілля — найгірший в Європі. Населення зменшується; люди перестають сподіватися на краще тощо».

Що тут можна сказати? Це класика соціології, зважаючи на ту обставину, що Мейса вже чотири роки немає серед нас.

Цей об’єктивний, порядний у дрібницях учений убачав можливу військову загрозу для України тільки з боку Росії, беручи до уваги сумнозвісне рішення Держдуми щодо Севастополя, а головне — те, «що претензії до України мають глибоке коріння в російській політичній культурі, і не можна виключати можливості, що рано чи пізно Росія вирішить пред’явити свої претензії не тільки на словах. Москва посилює свій економічний тиск на Україну, політики відбиваються заявами, економісти-практики здають один за одним свої позиції». І все це відбувається під сурдинку братерства двох народів. Ясно, що в подібне братерство може повірити з нашого боку лише народ, перероблений «старшим братом» «на свой лад и манер».

А ось до чого, за Мейсом, приведе постгеноцидну Україну її так звана двомовність: «Коли покійний Рафаель Лемкін придумав слово «геноцид» у 1944 р., він фактично мав на увазі примусову заміну однієї національної моделі іншою. Саме це і трапилося тут. Пройде чимало часу, поки нація осягне сутність цієї спадщини і знову навчиться пишатися собою і тим, що робить її унікальною. Ніхто не має нічого проти російської культури і мови, але доки українська мова залишатиметься другорядною в очах самих українців, ця нація ніколи не буде єдиною». Що не кажіть, а є над чим замислитись тим українським інтелігентам, котрі «с легкостью необыкновенной» ратують за дієву двомовність в Україні.

Саме з такої двомовності, за Мейсом, виникає та багатовекторність у зовнішній політиці України, яка приведе її в майбутньому тільки в обійми Росії, і нікуди більше: «Вибір, який Україна все ніяк не може зробити — стати європейською чи євразійською, свідомо рухатися до Європи чи все більше заглиблюватися в пострадянське середовище? Цей вибір доведеться зрештою робити попри всілякі просторікування про багатовекторність зовнішньої політики України. І давайте говорити відверто: сила тяжіння повільно, але впевнено, втягує Україну в євразійську орбіту. Вона може переорієнтуватися на Європу тільки силою власної політичної волі. Можливо, Співдружність незалежних держав не є ефективною організацією, але реальна політика в цій частині світу робиться не тільки на офіційному рівні. В Україні виникла економічна система, яка практично тотожна російській і залежить від російських енергоносіїв, а це означає, що енергетичні концерни Росії привласнюватимуть все більші й більші ділянки української економіки в рахунок оплати боргу. Це, у свою чергу, значить, що правлячі кола Росії матимуть все більший і більший вплив на управління Україною. Така інтеграція відбувається в тіні, непомітно для громадськості».

Ті люди, що зберегли українську ментальність, напевно, не мають сумнівів, що це сказано вченим із вічності саме про нинішній уряд Віктора Януковича. Але таких у постгеноцидній Україні не так багато, щоб цей проросійський уряд негайно припинив свою діяльність, і наша держава й надалі прямує в російську імперську гавань.

Звичайно, не міг Джеймс Мейс оминути своєю увагою й постгеноцидного українського села, яке зазнало найбільш негативних трансформацій внаслідок Голодомору. Земельну реформу в незалежній Україні (завершення якої сьогодні лобіює сам Президент Ющенко) він уважає адекватною сталінській аграрній політиці: «Селяни, які, по суті, перетворились на рабів, згідно із сталінською версією соціальної справедливості, залишились ні з чим. А тепер, здається, їх готують до виселення із землі, яка годувала їх та їхніх прадідів». Невже автор цих рядків є єдиним в Україні, хто готовий здіймати ґвалт з цього приводу?

Схоже, що, на превеликий жаль, саме так. Сьогоднішня панівна еліта в Україні, незалежно від своїх кольорів, зачаїла подих у передчутті ласих шматочків українських чорноземів, прикриваючись пустопорожньою балаканиною про соціальний захист селянина, якого вони своєю реформою послідовно роблять жебраком-перекотиполем. Без сумніву, з передбаченням історика відносно земельної проблеми постгеноцидного суспільства в Україні важко не погодитись.

І поки всього цього не зрозуміє сучасна українська інтелігенція, вона в жодному разі не висуне зі своїх лав справжню національну еліту, якій довелося б докласти титанічних зусиль, скласти безліч жертв, аби не дати духовним нащадкам сталінізму остаточно скористатися плодами його сатанинської тиранії щодо українства.