Віктор БОРЩЕВСЬКИЙ, кандидат економічних наук

Віктор БОРЩЕВСЬКИЙ, кандидат економічних наук, завідувач відділу Регіонального філіалу Національного інституту стратегічних досліджень у Львові

ЛІБЕРАЛЬНА МОДЕЛЬ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Потужна держава на сторожі
широко закроєної індивідуальної свободи —
ось серцевина ліберальної концепції

Лешек Бальцерович

Дискусії навколо вибору моделі економічного розвитку України останнім часом якось непомітно втратили гостроту і навіть актуальність. Більшість політичних лідерів і науковців, нібито, погодилися, що наша держава повинна рухатися в напрямі європейської інтеграції, зберігаючи при цьому добросусідські стосунки зі стратегічним партнером — Росією; формувати соціально орієнтовану модель ринкової економіки, з одночасним стимулюванням інноваційного розвитку підприємств; посилювати конкурентоспроможність національного бізнесу, захищаючи його від зовнішньої експансії глобальних транснаціональних корпорацій. При цьому мало хто задумується над теоретичною несумісністю в межах єдиної економічної політики всх перерахованих заходів. Відтак, економічні дебати сьогодні практично не ведуться на рівні методологічних альтернатив, а принципове та ідеологічне наповнення економічної політики виявляється зігнорованим, підміняючись короткотерміновими інтересами окремих політико-олігархічних угруповань (провладних чи опозиційних).

Як наслідок, акцент наукових і політичних дискусій змістився у бік обговорення вторинних питань: про доцільність і реальність вступу України до НАТО (або нездійсненність таких намірів), про можливість федералізації України (або механізм реалізації адміністративно-територіальної реформи), про вибір засобів боротьби з тіньовою економікою та корупцією (або які саме «бандити» мають сидіти в тюрмах), про доцільність надання російській мові статусу другої державної (або необхідність примусити порушників чинного мовного законодавства відповідати за його ігнорування).

На жаль, всі ці питання, виявляються не лише відірваними від фундаментальних проблем економічного розвитку держави, але й активно працюють на дезінтеграцію українського суспільства як у суто територіальному контексті (між Сходом і Заходом), так і в суспільному (між владою, бізнесом і пересічними громадянами), а також порушують ефективну координацію діяльності в середовищі самої влади (між Секретаріатом Президента, Кабінетом Міністрів, Верховною Радою, органами місцевого самоврядування, судовою гілкою влади тощо).

Водночас мало хто задумується над тим, що надмірне загострення згаданих проблем відбувається саме через те, що їх прагнуть розв’язати на тлі фактично нерозв’язаних проблем первинних, тобто, без окреслення принципів, пріоритетів і стратегії економічного розвитку України. Адже ті «істини», які сьогодні визнає вітчизняна еліта, як беззаперечні, є набором малосумісних, з погляду економічної науки, еклектичних уявлень і фрагментарних концепцій прикладного характеру. Навряд чи можна серйозно розраховувати на те, що посилення конкурентоспроможності бізнесу вдасться пов’язати з його «захистом» від глобальної конкуренції, а соціальну ринкову економіку — з активною регуляторною функцією держави чи інноваційний розвиток підприємств — зі штучно підтримуваними дешевими цінами на енергоносії.

Саме тому сьогодні необхідно абстрагуватися від вторинних суспільно-політичних проблем і сконцентрувати першочергову увагу на визначенні фундаментальних пріоритетів економічного розвитку держави, пов’язавши їх з відповідною системою моральних цінностей. Насамперед, це стосується необхідності окреслення основоположних принципів економічної політики держави, які повинні лягти в основу формування ефективної моделі розвитку української економіки у ХХІ сторіччі і забезпечити усунення у ній суперечностей, насамперед тих, що чинять негативний вплив на поглиблення дезінтеграційних тенденцій в суспільно-економічному середовищі України.

Світоглядні орієнтири як джерело проблем

Суспільство, яке рівність

ставить вище за свободу,

не отримує ні свободи, ні рівності

Мілтон Фрідман

Якщо звернутися до теоретичних основ економічної політики, поєднавши їх з прикладними аспектами еволюції світової економіки упродовж останніх століть, то найвпливовішими доктринами сучасності слід безумовно визнати: лібералізм, кейнсіанство і марксизм. Саме цими трьома доктринами диктується формування відповідних господарських систем, елементи яких пов’язуються між собою ціннісними, ринковими та інституційними нормами і правилами, інтегруючись в один з трьох типів економічних порядків: централізований, експериментальний і конкурентний (за В. Ойкеном¹).

Перший з них орієнтує суспільно-економічну систему на передачу всіх регуляторних функцій єдиному політичному центру держави, який забезпечує ефективне використання господарських ресурсів у відповідності з головними цілями такої економіки: нарощуванням валового випуску продукції, насамперед матеріальних благ, та їх рівномірного розподілу між усіма членами суспільства. Проте, як показує досвід соціалістичних держав, він обертається ледь не протилежними результатами — ресурси використовуються украй неефективно, а суспільство починає стрімко біднішати і втрачати економічну (а слідом за нею і політичну) свободу.

Другий тип економічного порядку (експериментальний, _рунтований на теоретичних висновках Дж. М. Кейнса про недопустимість «грубого» втручання в економіку, але необхідність її «тонкого настроювання» за допомогою монетарної та фіскальної політики) апелює до інших цілей — забезпечення повної зайнятості і уникнення економічних криз. Однак, тривала практика застосування кейнсіанських рецептів призводить до порушення економічних пропорцій і зниження ефективності розвитку суспільно-економічної системи, гальмуючи, тим самим, процес ринкової еволюції та обмежуючи інноваційний розвиток економіки.

Крім того, у країнах, яки не мають тривалих демократичних традицій та достатньо розвинутої мережі ринкових інститутів, політика «тонкого настроювання» часто вироджується в «грубу олігархію» з тиском потужних монополістичних об’єднань і лобістських груп на слабке і неструктуроване громадянське суспільство. В цьому разі експериментальний порядок набуває своєї крайньої форми — порядку «хаотичних експериментів», який є найгіршим з усіх існуючих, причому як з погляду ефективності використання господарських ресурсів, так і в контексті низького рівня життя населення. В цьому сенсі він поступається навіть централізованому порядку. Цей порядок, на відміну від попередніх двох (централізованого та експериментального) не просто гальмує економічну еволюцію, він здатен відкинути рівень розвитку економіки на кілька десятиріч назад. Яскравим прикладом «хаотично-експериментального» порядку може слугувати Україна протягом 90-х років ХХ століття.

І нарешті третім, найсприятливішим з погляду економічної еволюції, але таким, що не завжди легко кооптується різними суспільними групами, а насамперед їхніми елітами, є конкурентний порядок, заснований на ліберальних цінностях. Методологічна база ліберальної економічної політики ѓрунтується на правилі «невидимої руки ринку», запропонованому ще Адамом Смітом. Часто саме це стає підставою для критики лібералізму його опонентами, які стверджують, нібито ліберали хочуть повернути світ у часи Адама Сміта, котрі безповоротно минули. Безумовно, це лише софістика.

Справжні причини «несприйняття» лібералізму зовсім в іншому.

Насамперед, лібералізм, на відміну від марксизму та кейнсіанства, не апелює до основних людських слабостей, якими є інстинкти та віра у безмежність розуму (знання, науки). В цьому сенсі лібералізм сповідує систему цінностей, близьких до християнства та інших світових релігій, де людині, порівняно з Богом, відводиться значно скромніше місце, а її прагнення задовольняти свої інстинкти жорстко обмежується певною системою правил чи табу (наприклад, як у християнстві — десятьма заповідями).

Марксистів підтримують люди, які в силу різних обставин є недостатньо заможними: бідняки, пенсіонери, наймані працівники. Їм інстинктивно хочеться зрівнятися у багатстві із тими, в кого воно є. Марксисти обіцяють зробити це на основі централізованого розподілу матеріальних благ (саме тому чим бідніше суспільство, тим міцніша в ньому політична база для соціалістичних і комуністичних партій). Ліберали ж кажуть, що сам Бог зробив нас різними. І для того, щоб стати багатим, треба «шліфувати» свій талант, отриманий від Господа: працьовитість, розум, творчі здібності. Лише важка праця може перетворити талант на гроші, а примітивний перерозподіл здатен тільки вбивати стимули до праці.

Кейнсіанці апелюють до інтелекту (науковців та інших суспільних еліт) як основних носіїв суспільного розуму, а через них впливають на всіх інших. Вони стверджують, що Бог «часто помиляється», внаслідок чого виникають економічні кризи і безробіття. Завдання людського розуму — виправляти ці помилки. Людина, натхнена такою філософією, починає вірити у безмежність власного інтелекту, у свою спроможність вказувати «неграмотним» і «недостатньо освіченим» співвітчизникам, що для них є благом, а що злом. Саме тому кейнсіанство — це економічна філософія еліт.

Уряду надається «божественний» статус, оскільки саме він витрачає дедалі більшу частину коштів, зібраних у підприємців і пересічних громадян за допомогою податків, «мудріше» вкладаючи ці гроші за тих, хто їх заробив: на реалізацію «програм розвитку» (часто неефективних), надання субсидій і дотацій (нерідко за корупційними схемами), створення «цільових фондів» (зазвичай непідконтрольних суспільству). Ліберали ж наполягають на тому, що підприємець, який спромігся отримати прибуток, сам зможе його найбільш ефективно використати чи інвестувати, не вдаючись до послуг політиків та університетських професорів. Це, звісно ж, не може подобатися останнім, які усіляко дискредитують саму ідею лібералізму, в тому числі й за допомогою аргументів про «намагання повернути» часи Адама Сміта.

В Україні лібералізм має ще одну причину вважатися «ненависним». Це він завдячує псевдоліберальним реформам 90-х, які ввергли наше суспільство в хаос і започаткували процеси стрімкого зубожіння більшості громадян. На жаль, тодішні реформатори гучно назвали себе лібералами (хоча належали вони скоріше до крила догматичних прихильників ультралібералізму, про яких один з основних ідеологів лібералізму ХХ ст. Ф. Гайєк казав: «Напевно, ніщо так не нашкодило лібералізмові, як наполегливість окремих його прихильників, що твердолобо захищали якісь його емпіричні правила, насамперед «laisses-faire»²».

А що ж таке ліберальна економічна політика насправді? Якими є основні цінності лібералізму? І чому до його «рецептів» вдаються лише тоді, коли країна опиняється в глибокій економічній кризі, після провалів соціалістичного планування та кейнсіанських експериментів.

З погляду класиків економічного лібералізму (Л. Мізеса, Ф. Гайєка, М. Фрідмана та ін.) основою ліберального підходу є визнання індивіда основним суб’єктом ринкової економіки, який за умови чітких і прозорих правил ринкової конкуренції здатен забезпечувати найвищу ефективність її функціонування, шляхом здійснення підприємницької діяльності чи на основі економічної взаємодії з іншими індивідами в межах великих корпорацій або державних підприємств (установ).

Відповідно до принципів лібералізму, центральним пунктом ліберальної економічної політики слід вважати конкуренцію, а головним завданням уряду — підтримку конкуренції та недопущення монопольних тенденцій в економіці. Саме завдяки конкуренції, на думку лібералів, в суспільно-економічній системі відбувається прирощення нового знання, котре і є джерелом еволюційного поступу людства: «конкуренція, як і експериментування в науці, є насамперед процесом відкриття. Оцінити її належним чином не може жодна з теорій, що виходять із припущення, нібито факти, які треба виявити, вже відомі»³.

Упродовж другої половини ХХ століття економічний лібералізм неодноразово ставав «рятівною соломинкою» для урядів різних країн, які виводили свої держави зі стану глибокої кризи чи економічного хаосу. Найбільш відомими з них є повоєнний досвід «соціальної ринкової економіки» в Німеччині, британського «тетчеризму» у 70-х роках, американської «рейганоміки» у 80-х, а також китайського «економічного дива» у 90-х. Всі згадані ліберальні реформи супроводжувалися оздоровленням економіки, збільшенням темпів економічного зростання (причому не пов’язаного зі структурними деформаціями на користь одних галузей за рахунок інших), підвищенням соціальних стандартів та зростанням політичної ваги країн на світовій арені.

На нашу думку, ліберальна модель економічного розвитку сьогодні є найбільш адекватною і для української дійсності. Саме на її засадах наша держава зможе подолати ті структурні диспропорції та технологічне відставання, які дістались їй у спадок від соціалістичного періоду, а також позбавитися тих руйнівних моральних і соціальних стереотипів чи споживацьких моделей поведінки, котрі були привнесені на вітчизняний грунт протягом перехідного періоду «хаотичного експериментування», завдяки «прихватизації» підприємств, монополізації ринків, «олігархізації» політики тощо.

Інструменти ліберальної економічної політики для України

Який уряд найкращий?

Той, що вчить нас керувати собою.

Йоган Вольфганг Гете

Спираючись на теоретичні засади економічного лібералізму та виходячи з оцінки сучасного стану української економіки, ми пропонуємо відповідний алгоритм реалізації нашою державою принципів ліберальної економічної політики, орієнтований на досягнення еволюційного зростання та підвищення ефективності використання людських, матеріальних і природних ресурсів.

Відправною точкою при розробці системних заходів, спрямованих на лібералізацію української економіки, є окреслення тих основних бар’єрів, які блокують свободу підприємств і потребують першочергового усунення з метою вивільнення механізмів ринкової конкуренції та самоорганізації, розвитку підприємницького середовища, реструктуризації та модернізації виробництва, підвищення ефективності використання обмежених господарських ресурсів та зростання продуктивності праці.

На нашу думку, головною і найгострішою проблемою, яка сьогодні перешкоджає еволюційному зростанню економіки України, консервуючи її неефективну структуру та підриваючи конкурентоспроможність вітчизняних підприємств, є надзвичайно високий рівень монополізації усіх сфер суспільно-економічного життя в державі. Це знаходить свій вияв як у концентрації переважної частини виробничих ресурсів і політичної влади у руках кількох кланово-олігархічних угруповань, так і в істотній централізації адміністративних повноважень та бюджетних коштів, а також у надмірному державному контролі за функціонуванням практично усіх ланок господарського механізму держави та галузей її економіки. При цьому монополізм поширюється не тільки на економіку, але й на всі інші сфери життєдіяльності суспільства: систему освіти і науки (від ВАК та МОН — до директорів шкіл і адмінперсоналу дошкільних дитячих закладів), медицину та сферу соціального захисту (від диктату міністерського чи місцевого чиновника до безконтрольності дільничного лікаря чи соціального працівника), сектор житлово-комунальних послуг (місцеві комунальні підприємства та енергетичні компанії просто зневажають будь-які права споживачів своєї продукції, відверто не приховуючи цього).

Друга проблема — надмірна адміністративна і фінансова централізація влади та жорстка адміністративна ієрархія, які підривають стимули до ефективного розвитку регіональних економік, породжуючи, тим самим, утриманські настрої в середовищі місцевих еліт і гіпертрофоване економічне зростання «центру» за рахунок виснаження «периферії». Як наслідок, більшість українських регіонів є дотаційними або депресивними, а нерівномірність регіонального розвитку — очевидною. В суспільстві ж дедалі частіше лунають гасла про те, що «мешканці одних регіонів годують інших». Такі сентенції працюють на загострення міжрегіональних суперечностей і стоять на заваді внутрішній інтеграції українського суспільства.

Третя проблема — неефективне використання державного бюджету (хоча, на перший погляд, бюджетне навантаження на економіку (за європейськими мірками) не таке уже й високе — трохи більше 30%). Ця проблема загострюється непрозорими схемами прийняття владних рішень, закритістю ринків і кулуарністю поширення ринкової інформації, «тіньовою конкуренцією» кланово-олігархічних угруповань при підтримці «приватизованих» ними політичних інститутів. Як наслідок, зростає рівень корупції та адміністративного (позабюджетного) навантаження на економіку у вигляді тиску на конкурентів, свавілля контрольних і фіскальних органів, рейдерства тощо).

Четверта проблема —у країні немає принаймні елементарно стабільних «правил гри», яка обертається частими змінами пріоритетів економічної політики і законодавства, регулярною ротацією урядових команд, кожна з яких фактично «скасовує» рішення своїх попередників. Крім того, основи стабільності підриває складна система пільг, преференцій, державних дотацій, які при кожній зміні уряду піддаються модифікаціям і спрямуванню в інше русло. Це спотворює систему мотивації як підприємців, так і пересічних громадян, сприяє укоріненню в суспільстві низької правової культури та формує той тип економічного порядку, який орієнтується на закриту конкуренцію і дозволяє досягати успіху особам, які вміють найкраще обходити закони чи мають добре налагоджені корупційні зв’язки із владою, а не тим, хто може найефективніше використовувати обмежені економічні ресурси.

П’ята проблема, яка погіршує суспільно-економічну ситуацію в державі, має моральний характер. В українському соціумі подекуди є моральним те, що вважається відверто аморальним у розвинених суспільствах, насамперед — порушення законів: починаючи від дрібної крадіжки на робочому місці, отримання невеликого хабара у вигляді подяки за послугу і закінчуючи адміністративним тиском на конкурента, захопленням його власності на підставі «законних» (зазвичай сфальсифікованих чи оплачених) судових рішень тощо. Це стосується не тільки (і не стільки) українського бізнесу чи влади, але й більшості представників так званого українського «середнього класу». Вихователь у дитсадку бере гроші «на ремонт приміщення», вчитель «на закупівлю» меблів (книжок, інвентаря), лікар «на придбання» дорогих медикаментів та лікарських інструментів, викладач у ВНЗ за те, що студентові не треба витрачати «дорогоцінного часу» на навчання (а студент з радістю на це погоджується), водій сідає за кермо нетверезим, знаючи, що в разі потреби, заплатить працівнику ДАІ за безкарне порушення правил руху, а мешканець прикордоння вважає цілком моральним кілька разів на день пронести через митницю контрабандний товар (звісно ж, за відповідну плату митникові) і до глибини душі обурюється (чи навіть починає «акцію громадянської непокори», перекриваючи дорогу), коли пропускний контроль на кордоні сусідньої держави стає жорсткішим, відповідно з вимогами ЄС. Навіть діти у школах вважають, що аморально «стукати» на старшокласника, який відбирає у них гроші, зате відбирання грошей сприймають як значно моральнішу дію.

Розв’язання всіх перерахованих проблем, котрі, як показує проаналізований нами у попередніх розділах досвід закордонних країн, може успішно відбуватися на основі використання принципів економічного лібералізму та відповідних засобів ведення економічної політики. Саме послідовне втілення у життя ліберальної моделі економічного розвитку України дозволить крок за кроком викорінити ті негативні явища, які притаманні сьогодні українській владі, політикуму, бізнесу та суспільній моралі, сприяючи підвищенню конкурентоспроможності національної економіки та більш ефективному використанню господарських ресурсів.

Першим кроком на цьому шляху має стати позбавлення інституту державної влади тих гіпертрофованих функцій і фінансових важелів впливу, які дозволяють їй легко маніпулювати економічними процесами і роблять політичну діяльність надзвичайно привабливою «сферою бізнесу» для різного роду монополістичних об’єднань та олігархічних груп.

Цього можна досягнути на основі:

— істотного зниження податків з одночасним обмеженням величини інших фінансових ресурсів, які акумулюються в державному бюджеті України (податок на прибуток підприємств повинен в середньому дорівнювати 10%; податок на додану вартість — не більше 5% (причому з відповідною диференціацією шкали оподаткування на «нульову», «3-відсоткову» і «5-відсоткову»); податок на фонд оплати праці має бути замінений єдиним соціальним податком і не перевищувати 20% (причому він має напряму спрямовуватись у відповідні страхові, в тому числі пенсійні, фонди); податок на доходи фізичних осіб і податок на нерухомість слід визнати основними місцевими податками, передбачивши для них граничну ставку оподаткування (10% у першому випадку і 3% від ринкової вартості нерухомості — у другому); митні тарифи та збори необхідно знизити до рівня, передбаченого вимогами СОТ, а от акцизи на тютюн та горілчані вироби, а також збори з підприємств грального бізнесу варто переглянути в бік підвищення);

— ліквідації пільг, преференцій, дотацій, субсидій тощо, які виплачуються з державного та місцевих бюджетів (кількість пільгових категорій громадян має бути суттєво скорочено, включаючи скасування пільгових пенсій (по кілька тисяч гривень), безоплатного проїзду в транспорті, пільгового медичного обслуговування, отримання безоплатної освіти у вищих навчальних закладах для певних соціальних груп (сільські мешканці, «чорнобильці» тощо), не кажучи вже про будь-які дотації та субсидії для сфери бізнесу, включаючи програми підтримки підприємництва, стимулювання національного виробника, «заохочення» інноваційної діяльності тощо);

— суттєвого спрощення процедури створення нових підприємств та ліквідації чинних на основі застосування заявного принципу реєстрації бізнесу;

— посилення антимонопольного та антикартельного законодавства України з одночасним підвищенням ролі та збільшенням ваги і функцій антимонопольного комітету (надання йому ширших повноважень і статусу «економічної прокурати», з одночасним посиленням суспільного контролю за його діяльністю, наприклад шляхом прямих всенародних виборів голови антимонопольного комітету);

— проведення судової реформи (посилення інституціонального забезпечення судової системи, збільшення відкритості та прозорості роботи судових органів, запровадження в судову практику інституту прецедентного права), обов’язковий відеозапис усіх судових засідань і збереження отриманих відеоматеріалів у судових архівах до вичерпування терміну давності по відповідних справах;

— модифікація пропорційної виборчої системи в напрямі її «індивідуалізації» (голосування не за партійні списки, а за окремих кандидатів від партії, з подальшим перерахуванням відданих за них голосів у загальну «скарбничку» виборчого доробку партії); перехід до виборності керівників обласних і районних виконавчих органів влади всім населенням області чи району; створення дієвих важелів відкликання депутатів і керівників з виборних посад;

— відокремлення влади від бізнесу шляхом заборони підприємцям балотуватися на посади в органах представницької, виконавчої чи судової влади до того часу, поки їхній бізнес не буде продано з відкритого аукціону з відповідним висвітленням у засобах масової інформації.

Звичайно ж, велике коло завдань, пов’язаних з демонополізацією суспільно-економічно життя в Україні унеможливлює здійснення всіх запропонованих заходів упродовж короткого часу. Проте виконуватись вони повинні послідовно і неухильно, починаючи від перших кроків у економічній сфері (податкова реформа) і закінчуючи демонополізацією політичної та судової систем.

Другою групою завдань, які покликані розв’язати проблеми морально-психологічного характеру в українському суспільстві, є запровадження ліберальних принципів функціонування систем адміністрування, соціального забезпечення та гуманітарної сфери. З цією метою доцільно:

— провести децентралізацію влади, запровадити механізми реального самоврядування на місцях, здійснити адміністративно-територіальну реформу;

— створити дієвий механізм страхової медицини на основі перерахування частини коштів, які сплачують працівники у фонд соціального страхування, у спеціалізовані страхові медичні фонди, управління якими довірити приватним компаніям;

— лібералізувати систему освіти шляхом посилення ролі приватних дошкільних, загальноосвітніх та вищих навчальних закладів, суттєво підвищити рівень заробітної платні та кваліфікаційних вимог для працівників державних навчальних закладів, в тому числі за рахунок залучення у вказану сферу кредитних ресурсів і спонсорської та грантової допомоги;

— змінити систему пенсійного забезпечення населення на основі лібералізації фінансового ринку та ринку страхових послуг, децентралізації системи пенсійних фондів країни та запровадження конкуренції між ними, перейти до накопичувальної моделі акумулювання ресурсів на персональних пенсійних рахунках громадян;

— провести амністію капіталу з одночасним посиленням фіскальної дисципліни та переходом до непрямих схем фіскального та митного контролю.

Всі ці заходи покликані забезпечити зміну утриманської філософії українців, активізувати приватну ініціативу громадян та забезпечити зростання мотивації та продуктивності праці. Можна стверджувати, що сьогодні лібералізм для України є значно важливішим і актуальнішим, ніж для «західних демократій». Адже, як показує практика останніх 15 років, пострадянський менталітет схильний оминати і викривляти будь-які регуляторні заходи, формуючи замість «успішних результатів» корупційні схеми і різноманітні правопорушення. Ліберальна ж модель передбачає суттєве зменшення спокус для використання влади у корисливих цілях тих чи інших політико-бізнесових груп. Вона дозволяє покладатися лише на індивідуальні здібності, ігноруючи «зв’язки», «впливи» чи політичну кон’юнктуру.

Пропонуючи ліберальну модель економічного зростання для України, слід усвідомлювати, що без засобів її практичного втілення та за відсутності суб’єктів адаптації принципів цієї моделі у площину економічної політики держави вона так і залишатиметься черговим академічним проектом, приреченим на забуття.

На перший погляд, жоден з основних гравців українського політичного простору не зацікавлений у втіленні системи ліберальних цінностей у практику суспільно-економічного життя. Так, кланово-олігархічні угруповання не бажають втрачати важелів перерозподілу ресурсів на свою користь за допомогою необмеженого доступу до державного бюджету. Опозиція не погодиться зменшувати ступінь державного впливу не економіку, оскільки за його допомогою планує «відновити справедливість» і повернути народові «украдені в нього кошти», а президентська команда, яка сповідує філософію примирення та невтручання, навряд чи піде на жорсткі заходи, які викличуть спротив як провладного бізнесу, так і опозиції, а також значної частини населення.

Проте ситуацію можна розглядати і під іншим кутом зору. Чи погодяться наближені до уряду бізнес-групи перекласти гроші «з однієї кишені до іншої» (тобто з держбюджету, яким вони фактично розпоряджаються, до своїх підприємств, де ці гроші переважним чином акумулюватимуться після того, як податки буде істотно знижено), застрахувавши себе від можливих «репресій» з боку нинішньої опозиції, якщо вона завтра змінить їх при владі (або убезпечившись від адміністративного тиску з боку потенційних конкурентів, які в майбутньому можуть здобути більшу прихильність влади)? Крім того, завдяки лібералізації великий бізнес здобуде «моральну амністію» в очах населення, оскільки перестане «жити за рахунок суспільства», а гратиме за чіткими і зрозумілими ринковими правилами на рівні з усіма.

Те саме стосується й опозиції. Чи викличе у неї суттєві заперечення пропозиція обмежити апетити чинної влади та запобігти повторенню практики використання нечистим на руку бізнесом суспільних ресурсів і бюджетних коштів? Чи протистоятиме вона позбавленню чиновників права розпоряджатися суспільним майном і торгувати суспільними інтересами?

Можна не сумніватися, що і Президент зацікавлений у ліберальному сценарії реформування економіки, адже його реалізація — це запорука морального «одужання» суспільства, підвищення його культурного рівня, а також фактична запорука успішної європейської інтеграції нашої держави.

Останні заяви представників політичної еліти України свідчать про те, що внутрішньо більшість із них уже готова позитивно сприйняти ті чи інші заходи, спрямовані на лібералізацію вітчизняної економіки, хоча, можливо, і не всі уявляють собі цілісну картину та стратегічну перспективу цього процесу.

Наприклад, один з лідерів правлячої парламентської коаліції та найбагатших бізнесменів України Р. Ахметов нещодавно заявив: «У футболі ми хочемо сильного, чесного й конкурентоздатного чемпіонату. Тоді наші команди ростимуть і гідно виступатимуть у Європі. У футболі є правила гри, мені вони можуть подобатися або не подобатися, я можу лаяти суддю, лаяти того, хто ці правила придумав, але я все одно підкорятимуся правилам гри. Я переконаний, що це слушно й для нашої політики. По-перше, необхідно встановити правила, по-друге, потрібно навчитися грати за правилами. Тоді ми одержимо сильну, чесну, конкурентоздатну політику й політиків»⁴. Більше того, за висловлюваннями все того ж Ахметова, великому бізнесу сьогодні не потрібні пільги та преференції, оскільки вони дають лише тимчасовий операційний прибуток, але понижують загальну капіталізацію бізнесу, створюючи негативне ставлення до нього в Європі, де не надто прихильно сприймають різноманітні пільги. Тому він ратує не за вільні економічні зони, а за економічно вільну країну⁵.

Інший впливовий український підприємець В. Пінчук, у своїх висловлюваннях наголошує на тому, що «ключовою проблемою для всіх українців і головною перешкодою на шляху України до ЄС є недосконала судова система і те, що немає верховенства права»⁶, а також погоджується з необхідністю платити за російський газ за ринковими цінами, вважаючи це одним із факторів підвищення конкурентоспроможності вітчизняного бізнесу.

Лідер опозиції Ю. Тимошенко, хоча її й відносять до лівоцентристів, неодноразово демонструвала свою здатність відстоювати ліберальні цінності. Наприклад, перебуваючи на посаді прем’єр-міністра, вона активно боролася з монополіями, насамперед в енергетичному секторі, а також проводила жорстку бюджетну політику. Крім того, Тимошенко неодноразово заявляла про необхідність впровадження прозорих тендерних процедур при державних закупівлях, а також про безальтернативність відкритих конкурсів при продажу об’єктів державної власності, включаючи земельні ресурси.

Що стосується ліберальності В. Ющенка та його політичного оточення, то навряд чи можна сумніватися у їхній готовності підтримати заходи з лібералізації ринків чи децентралізації влади. Про це свідчить як запровадження принципів відкритої конкуренції у політичній сфері (забезпечення реальної свободи слова, проведення чесних парламентських виборів), так і програмні положення «Нашої України», спрямовані на зниження податкового навантаження, ліквідації пільг і преференцій та проведення адміністративно-територіальної реформи.

Таким чином, можна стверджувати, що основні політичні партії України сьогодні тією чи іншою мірою готові започаткувати процес лібералізації вітчизняної економіки. Це означає, що втілення у життя принципів економічного лібералізму є цілком реальним і потребує якнайшвидшого перенесення теоретичних узагальнень у площину практичних дій.

Література

¹ Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. / Общ. ред. Л.И. Цедилина и К. Херрман-Пиллата; Вступ. слово О.Р. Лациса. — М.: Прогресс-Универс, 1995.

² Хайек Ф. Дорога к рабству. — М.: Экономика, 1992. — С. 21.

³ Гайєк Ф. Право, законодавство, свобода. — К.: Фара, 2000. — Т. 3. — С. 88-89.

⁴ Ахметов звів політику до футболу. — http://www.unian.net/ukr/news/news-184456.html.

⁵ Федів Л. Гоноровому бізнесу пільги не потрібні // Високий замок. — 2007. — № 31 (3438). — 20 лютого. — С. 5.

⁶ Міжнародна конференція «Україна після виборів». — http://pinchukfund.org/uk/media/press-releases/2006/113.html.