Богдан ЗАЛІЗНЯК, кандидат філологічних наук

ОСОБЛИВОСТІ СЛОВ’ЯНОФІЛЬСЬКОГО ДИСКУРСУ В ЗМІ СУЧАСНОЇ РОСІЇ

Твердження про те, що Росія є проблемою, і то — досить значною, не тільки для себе, а й для інших, — стало вже стереотипним. Дехто вважає, що розімперення Росії відбулося. Разом з тим, чимало науковців, політологів, експертів доходять висновку, що, у зв’язку з травмою російської самосвідомості (після 1991 року) Росія прагне компенсації: як мінімум — повернути під своє крило “втрачені території” (колишні республіки СССР, окрім країн Балтії, що вже вступили в ЄС), як максимум — поширювати свій вплив бодай на на ті країни, які під час холодної війни входили в “сферу СССР”.

Імпер-етатистські позиції політичної еліти Росії постійно знаходять своє відображення у засобах масової інформації. Ми зупинимося лише на одному числі (9—15 червня 2004 року) “Литературной газеты”, в якому напрочуд точно віддзеркалюється ставлення Росії до нових держав на території колишнього СССР, а також нерозуміння власного статус-кво, хоча “у посткомуністичний період, — як стверджує Вайт Стівен, експерт з питань Східної Європи університету Ґлазґо, — Росія занепадала за майже усіма параметрами... Міцні вислови оглядачів західних газет, на кшталт “Верхня Вольта з ракетами”, котрі видавались принизливими та перебільшеними, почали відображати істинний стан речей” (1; 205).

У начебто неполітичній статті “Порок и порог бедности” автор (Фотіна Морозова) одразу ж береться до справи: “Від чого впав Древній Рим? Це ж зрозуміло! На нього напали варвари. Чому вони напали? Ну чому, чому... Тому що Рим ослаб. А чому ослаб? Більшість істориків вказує на просту економічну причину: у Римі надто велику частину населення становив так званий плебс — бідняки, які з покоління у покоління відтворювали подібних до себе, але ніколи не працювали...” Діагноз новітній євразійській спільноті поставлено. Але Фотіна Морозова не бажає відходити від перевіреного століттями метрополітального дискурсу — тож завчено констатує: “Москва — Третій Рим — падати наміру не має. Навпаки, Росія сповнена надій на нові економічні досягнення” (8). Як бачимо, реальне суспільне середовище Росії аж ніяк не переповнене оптимізмом, зате журналіст не забуває про використання в своєму матеріалі давньої химерної міфології — “Москва — Третій Рим”. Тут ще не йдеться про конкретні “окраїни”, які Росія має собі повернути, але ідеологічно-міфологічно-імперський вектор задано — “Третій Рим”. Він, приміром, добре проглядається в академіка Сєргєя Благоволіна: “Сохранение единой и неделимой России (передаємо мовою оригіналу для чіткішого відтворення одного з найпослідовніших речників російської ідеї — Б.З.) — это наш долг не только перед предками и потомками, но и перед всеми теми народами, которые исторически веками были и остаются связанными с нами, даже если сейчас эти связи в столь странном и плачевном состоянии” (3).

Цікаво, що в своєму месіаністичному захопленні ні цитований академік, ні політологи, ні журналісти не замислюються над простим питанням: чому не-російські республіки так швидко повтікали від російських братів, а ті й досі продовжують “оплакувати” новий стан справ? Чи не тому, що, на переконання Ф. Морозової, “особая страна Россия. И географически, и исторически, и всячески”? (8). З географічними координатами зрозуміло: розташована на двох материках. З історичними — теж: вони виправдовувалися координатами “географічними”, і — навпаки. А ще культурними, точніше — дивовижно християнськими (православними, звісно) задумами: допомагати народам через російську мову, зокрема, входити в світове співтовариство. Тільки що означає — “всячески”?

Мабуть, економічні координати йдеться: є газ — викачати, є нафта — перетранспортувати в “центр”, є золото — вибрати до останнього грама, а навзамін — водку, ідеологію і “могучий”.

Але й це ще не кінець: у невеличкій статті Валерія Пашкова “Кому достанутся льготы?” згадуються інші “всяческие” подвиги: пільг домагалися і учасники підрозділів, “подавлявших бандеровцев и “лесных братьев” (9). Чом би й ні? Бандерівці і лісові брати боролися за незалежність своїх країн, об’єднаних “добровільно” в Союз. Це, звичайно, з боку російських “братів” виглядало “неправильно”.

Отож, Ніколай Бурляєв у матеріалі “Гимн славянской душе” нагадує нам бойовий заклик Тютчева:

Но все же братья мы родные!

Вот, вот что ненавидят в нас!

Вам не прощается Россия,

Россия — не прощает вас!

Опально-мировое племя,

Когда же будешь ты, народ?

Когда же упразднится время

Твои и розни, и невзгод… (7).

Що ж нового ми дізналися? Окрім того, що ми всі докупи — брати, що “Росія — не вибачить нам”, якщо ми, скажімо, українці, не захочемо бути разом з нею в одній державі.

Багато цікавого зустріне читач у цьому числі “Литературной газеты”. Він, зокрема, довідається, що “російський футбол — підступний спокусник... Стабільний у руйнуванні надій”. А тому, перед чемпіонатом Європи “логично вспомнить прежние очень недурные достижения сборной СССР в подобных турнирах” (4) — читай: російських футболістів. Хоч насправді славу Союзу, а не тільки Росії, приносили О. Блохін і А. Бишовець, грузинські та білоруські футболісти. Але що вдієш? Агресивна етнічно-національна сутність відомої ідеології вимагає саме такого дискурсу.

Можемо також прочитати здивування-обурення “сенатора” Олега Толкачова (інтерв’ю “Надо защищать свои достижения”) з приводу того, що дехто на російському телебаченні закликає Росію “покаяться, встать на колени перед чеченскими боевиками” (10). Прошу звернути увагу на тон пана Толкачова: “Допускаете, что наши корреспонденты могли брать интервью у Гитлера (йшлося про те, що тележурналіст дозволив собі взяти інтерв’ю у вдови чеченського лідера Яндарбієва, якого російські спецслужби знайшли аж у Катарі і знищили — досвіду ж не позичати: вбивства Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Степана Бандери... — Б.З.)? Так почему же сейчас-то приходит в голову интервьюировать тех, кто убивает наших людей?.. Это даже не мазохизм, а деградация общества…” (10).

Продовження в журналі