А ВСЕ-ТАКИ МИ РІЗНІ…

Текст написано в дні “помаранчевої революції”

Витоки “найновітнішого” українського сепаратизму мусимо шукати не у вітчизняних соціальних чи партійно-політичних середовищах, а в кабінетах московських політтехнологів та високопосадових київських замовників їхньої “творчості”. Проте “сама лінія розколу не зітреться так швидко, хоча б тому, що під час передвиборчої кампанії вона була лише жирно наведена, а по суті, була наявна, не надто нагадуючи про себе, з самого моменту здобуття незалежності” (Ю. Мостова). Тішить те, що сьогодні як на Заході, так само й на Сході люди збираються під синьо-жовтими прапорами, аби молитися за єдність України. Але при тому вони затято обстоюють кожен свій політичний вибір, чітко розуміючи, що йдеться не про різні персоналії в найвищому керівництві держави, а про різні способи буття цієї держави. Під час телемосту “Львів — Луганськ” учасники з обох сторін наголошували на потребі діалогу та пошуку порозуміння, однак, крім цього обопільного наголошування, інших “спільних знаменників” своїх позицій вони так і не знайшли. Подібних прикладів можна навести чимало.

Відмінності мають надто глибоке підґрунтя, аби зникнути за помахом чарівної палички. Категорично не погоджуюся з тим, що досить, мовляв, посадити за ґрати кількох сановних сепаратистів та прорвати “інформаційну блокаду” Півдня й Сходу, як одразу ж їхні терени набудуть приємного помаранчевого кольору... Прямо скажемо: сьогодні жодний політик, спроможний здобути популярність на заході України, не може сподіватися на підтримку Сходу, як і навпаки. Ні, не тому “донецькі” проти В. Ющенка, що повірили байкам про американські валянки та наколоті менінгітом апельсини, а тому, що категорично не сприймають ті сили, які він уособлює.

Незалежно від розв’язання поточної кризи це вагоме південно-східне “проти” ми конче мусимо зважити на якомога точнішій вазі. Спеціалісти з проблем сім’ї вважають: будь-яка спроба сторонніх чинників розколоти подружню пару є злочином, проте, за певного рівня природної несумісності або набутої конфліктності цієї пари, розлучення може стати для неї єдиним прийнятним виходом... Різні соціуми часто теж не здатні ужитися “під спільним дахом”. Так, Віденській конгрес не спромігся з’єднати докупи колись розділені історичні Нідерланди; арабів та євреїв не вдалося свого часу змусити жити в єдиній Палестині, а 12 років тому чехи й словаки дійшли обопільної згоди про припинення їх державного співжиття.

Рівень несумісності окремих складників українського цілого нам наразі попросту не відомий, однак ця несумісність, як мовлять в Одесі, “таки да есть”, тож ми спробуємо визначити її об’єктивні параметри. Притому автор не приховує особливої стурбованості долею й перспективами “своєї” України — визнаючи право протилежної сторони на подібний підхід та висловлюючи готовність сприйняти й її рації.

ДВІ ІСТОРІЇ ОДНІЄЇ КРАЇНИ

Сучасна політична карта України не одразу набула своїх теперішніх контурів. У добу самостійно-державницьких змагань початку 90-х політичними пристрастями вирували Львів та Київ, однак Вінниця чи Суми лишалися такими ж пасивними, як і Дніпропетровськ або Луганськ. На світанку демократії й незалежності різке розмежування політичних симпатій українства “по Збручу” маскувало відмінності між окремими зонами на схід від цієї річки. Відносна подібність політичних уподобань галичан-волиняків і, скажімо, подолян та полтавців прозирнула було під час президентських виборів 1994-го, але в 1998-му від неї знов лишилися хіба що окремі акценти... Однак у 2002-му від “червоно-коричневого” материка відкололася величезна його частина — від Збруча до Ворскли перемогу здобули “нашоукраїнці”, хоча й із результатами відчутно нижчими, ніж у Галичині. Президентська кампанія 2004-го засвідчує подальше зближення цих регіонів із Заходом та віддалення від Півдня й Сходу — притому, що нітрохи не зменшилася відстань між полюсами вітчизняного політикуму: Донбасом та Галичиною.

Отже, “Сила народу” міцно опанувала терени Заходу, Півночі й Центру країни, тоді як прихильники В. Януковича надійно володіють Сходом і Півднем. Жодні зусилля “технологів” та активістів не спроможні істотно посунути цю межу в той чи інший бік. Однак спитаймо себе: що направду спільного мають між собою, скажімо, Закарпаття й Полтавщина? Або: що зближує Донбас із Кримом та Одещиною, протиставляючи їх водночас Поліссю й Поділлю?

Відповідь на поставлені питання конче мусить бути комплексною. “Помаранчевий” терен майже стопроцентно збігається з ареалом “традиційного” українства, де неперервне буття українського етносу триває вже понад тисячоліття. Від Аскольда до Тараса саме у цьому ареалі розгорталася драма української історії, лише в його межах простежується поділ українства на регіональні історико-культурні спільноти — поліщуки, подоляни, волиняки, галичани, буковинці тощо. Протягом довгих століть населення цих земель відтворюється впереваж дітородними зусиллями місцевого жіноцтва, тож, приміром, значна більшість сучасних житомирян є прямими нащадками древлянських смердів, а не емігрантами в 1 — 4 поколіннях...

Натомість на Півдні й Сході неперервність історичного процесу усталилася лише від ХVIII ст., а населення формувалося великою мірою за рахунок міграції. Від самого початку освоєння південно-східних територій відбувалося в рамках загальноросійських соціально-політичних реалій, під егідою російської адміністрації та духовною опікою російської церкви, що не сприяло закріпленню та розвиткові тих обмежених елементів національної самобутності, які були занесені сюди українськими новоселами. По суті, на місці колишнього Дикого Поля поставала радше Новоросія, ніж якийсь новоукраїнський регіон.

Уже в рамках “единонеделимой” Російської імперії тривалий час зберігалися істотні відмінності між історичними та приєднаними українськими землями — адміністративні, соціально-правові, демографічні... Від середини ХІХ ст. економічні чинники теж починають працювати на поглиблення цих відмінностей. На узбережжях Чорного й Азовського морів розвивається судноплавство, в Донбасі й Нижньому Придніпров’ї освоюють потужні родовища корисних копалин; на Півдні й Сході виростають нові міста, заводи, шляхи. “Староукраїнські” терени, лишаючись переважно осторонь цього процесу, відстають у своєму розвитку, провінціалізуються. Глузування “просунутих” східняків та південців над неповороткими й малоосвіченими “рогулями” часто набуває етнічного забарвлення — відмітними рисами “рогульства” визнають мову, звичаї, національний одяг тощо.

Українські визвольні змагання 1917 — 20 рр. майже не зачепили південно-східних регіонів, натомість пропаганда більшовиків часто знаходила вдячну аудиторію серед місцевого зденаціоналізованого пролетаріату. На створення УНР Схід відгукнувся сумнозвісним Харківським з’їздом рад та утворенням Донецько-Криворізької республіки, яка категорично не бажала приєднуватися навіть до більшовицької Української Радянської Республіки. В перші десятиліття совдепії Південь і Схід зазнали подальшої інтенсивної індустріалізації та урбанізації, тоді як за центрально-західними регіонам закріпився малопочесний статус аграрно-демографічного придатка імперії. (Обмежені спроби виправити цей дисбаланс припадають лише на кінець 60 — поч. 80 рр.) На Півдні й Сході “українізація” двадцятих років просувалася вкрай повільно, натомість стрімким був її відкат, а на кінець 60-х тутешні міста втратили майже всі прикмети своєї українськості. На Заході ж і в Центрі “злиття націй”, попри безсумнівні “успіхи” цього процесу, ще й у середині 80-х було вельми далеким від кінцевої мети...

Хоча на “незалежницькому” референдумі 1 грудня 1991-го вся Україна проголосувала майже одностайно, в свою відповідь “так” мешканці різних регіонів вкладали далеко не однаковий зміст. Влада новопосталої держави діставала з місць різновекторні імпульси та стикалася із запитами, одночасне задоволення яких було неможливим. Не в останню чергу ця обставина спонукала найвище державне керівництво “в ім’я стабільності” відмовитися від проведення будь-якої цілеспрямованої політики (економічної, інформаційної, мовної тощо) та зайнятися натомість облаштуванням власного добробуту.

Отже, історичний поділ України на “стару” й “нову” залишається реальністю українського сьогодення, хоча й не виключає істотних міжрегіональних відмінностей всередині кожного масиву. Як відомо, єдність Швейцарської конфедерації збережено великою мірою завдяки тому, що в цій країні не збігаються зони поширення мов, конфесій, способів життя. Можна припустити за аналогією, що головна об’єктивна запорука соборності України теж полягає в незбіжності різнопланових її розмежувань.

Які ж відмінності приховує нині давня межа між “старою” Україною й Диким Полем?

ЩО РІЗНИТЬ “БІЛО-СИНІХ” І “ПОМАРАНЧЕВИХ”?

У міру того, як тотальна економічна катастрофа 90-х відходить у минуле, дедалі відчутнішими стають контрасти між заможними й бідними регіонами. В цілому в Україні бідність виразно тяжіє до західно-північних теренів, а відносна заможність — до Півдня й Сходу. Так, у 2000 р. в одинадцяти регіонах “нової” України пересічний душовий дохід становив 1694 грн., тоді як в п’ятнадцяти областях “старої” України (без м. Києва) — 1186 грн., або лише 67,5% від загальноукраїнського рівня. Відповідний показник для півдня Італії, хронічне відставання якого вважається однією з головних проблем, що постійно перебуває в центрі уваги влади та громадськості цієї країни, у середині 80-х рр. дорівнював 69%...

“Стара” й “нова” Україна помітно різняться своїми економічними структурами. На Півдні-Сході “обличчя” господарки формує важка індустрія з акцентом на видобувних та сировинопереробних галузях. В економіці Заходу-Центру переважає продукування готових виробів і значно вищою є питома вага агропромислового комплексу. З цього приводу не раз заявлялося, що Схід, мовляв, “дивиться у вчорашній день”, а відтак не має перспективи. Проте реалії посткомуністичної господарки виявилися відмінними від приписів кабінетних економістів: вітчизняні руда, кокс, метал чи сода мало чим відрізняються від зарубіжних аналогів, а ось продукція машинобудування та електроніки виявилася абсолютно не конкурентоспроможною. Тому “валютним цехом” України є наразі саме Схід з його архаїчною галузевою структурою.

Соціальні відмінності є не менш глибокими, ніж економічні. Так, з-поміж українських регіонів на Харківщину, Одещину, Дніпропетровщину та АРК припадає найбільша кількість осіб із вищою освітою на кожну тисячу мешканців (по 110-150), а на Житомирщину, Вінниччину, Хмельниччину та Закарпаття — найменша (по 65-75 осіб). Чотири найбільш урбанізовані області — Донецька, Дніпропетровська, Луганська й Харківська (по 80-90% міського населення) — всі розташовані на Сході України, тоді як четверо аутсайдерів урбанізації — Буковина, Івано-Франківщина, Закарпаття й Тернопілля (по 40-45% городян) — всі належать до Заходу. З десяти найбільших міст України лише два (Київ та Львів) перебувають у межах “староукраїнських” теренів.

Отже, за способом життя основної маси населення “старі” й “нові” землі становлять ніби дві різні країни. На цьому тлі викликає подив характер відмінності соціальних менталітетів їхніх мешканців: більш урбанізовані, освічені та заможні регіони Півдня й Сходу репрезентують більш архаїчний тип соціальної свідомості! Мабуть, пояснення феномена слід шукати в тім, що майже вся культурно-історична спадщина цих регіонів походить з радянських часів; там традиційно сильним є вплив Росії й слабким — країн Заходу. Правам людини, як і національній свободі не надається великого значення; залежність бізнесу й ЗМІ від влади та фальсифікацію суспільної думки загал уважає речами майже природними. Вихід України зі скрутного становища мешканці Півдня й Сходу схильні пов’язувати радше з приходом сильного авторитарного лідера, ніж із розвитком демократії. На тлі підозріло-ворожого ставлення до “західного вектора” месиджі Москви сприймаються некритично-позитивно; масова свідомість вітає будь-які форми “злиття в дружніх обіймах” із північним сусідом, хоча б і загрозливі для суверенітету та добробуту власної країни... Натомість ментальність “староукраїнських” регіонів є менш авторитарною, чутливішою до порушень прав і свобод, чітко незалежницькою, деінде позначеною устремліннями до демократичних цінностей та західної орієнтації.

Зрештою, найглибша відмінність між “старою” й “новою” Україною лежить у царині національної свідомості. Її в південно-східних регіонах визначає промосковський “інтернаціоналізм” із виразним антиукраїнським підтекстом. Тільки-но виникає найменша небезпека порушення стерильно деукраїнізованого трибу місцевого життя, як байдужо-відчужене ставлення тамтешнього обивателя до атрибутів українства хутко переходить у відверту ворожість. Асоціати українськості є впереваж негативними (“петлюрівці”, “бандери”, “шароварники”, “хохляцька мова”, “помаранчева чума” тощо); національне відродження осмислюють лише в термінах ““насильницької українізації”, відкидаючи думку про добровільність і бажаність цього процесу.

Як спосіб життя, так і ментальність мешканців Півдня й Сходу мають чимало позитивних рис. Так, креативній людині там легше буває знайти спільну мову зі своїм оточенням, ніж на консервативно-млявому Заході. Знаю підприємців, які, знайшовши в Донбасі розуміння й підтримку, перенесли туди з Галичини свій бізнес (на жаль, зовсім не знаю протилежних прикладів); здібних науковців та інженерів-“западенців”, які Обіцяний Край для себе виявили на Сході тощо. “Новоукраїнці” є діловитішими, раціональнішими, відкритішими за мешканців Заходу й Центру, вільнішими від стереотипів і забобонів. Зрештою, їх культурно-ментальна постава є наступальною, тоді як націонал-демократи схильні займати оборонні позиції або й здаватися без бою.

Однак для “українського проекту” перспектива необмеженої експансії “новоукраїнського” менталітету є смертельно небезпечною. Попри всі свої резони та позитиви, цей менталітет несхибно повертає нас у совдепізовану Євразію, а в тій Україні, якої прагнуть його носії, місце для національної самобутності може бути відведено хіба в етнографічній резервації. Йдеться не конче про свідоме нищення цієї самобутності, а радше про “природне” й “непомітне” її витіснення — як, приміром, в незалежних країнах Латинської Америки іспаномовна культура витісняє мови та культуру індіанців.

ДЕ ТЕПЕР ШУКАТИ УКРАЇНСЬКУ ДОЛЮ?

Не так сталося, як гадалося. Скільки століть борці за волю України снили власною хатою, де пануватимуть “своя правда, і сила, і воля”! А коли ця мрія нібито збулася —опинилися під одним дахом із малопривітними сусідами, не надто схильними до взаєморозуміння. В рамках Союзу був можливий, бодай на рівні інтелігенції, принаймні діалог культур із литовцями, вірменами чи, приміром, таджиками, однак між Галичиною та Донбасом не налагоджуються продуктивні діалоги на жодних рівнях. Нерозсудливий ідеалізм патріархів самостійницького руху (“від Сяну — до Дону”) добряче аговкнувся їхнім ідейним онукам. Як же бути тепер: підносити прапор нових визвольних змагань — за самостійне Правобережжя, незалежну Галичину абощо?

З численних аргументів проти подібних ідей наведемо лише один. Хто виграє від ще одного “здобуття незалежності”, крім напівфеодальних місцевих “еліт”? Адже в Україні повсюди чиновник є всесильним, а громадянин — безправним; повсюди дороги нездалі, сервіс поганий, політики брехливі; повсюди панують злидні, правовий нігілізм, національне приниження. Наші регіони, на погляд європейського спостерігача, схожі з південноафриканськими бантустанами доби апартеїду, розбірки між якими — мовні, конфесійні або інші — незмінно віддаляють від тих шляхів, які провадять до справжнього поступу.

Однак мусимо розуміти, що під єдиним державним дахом сучасної України мешкають доволі різні спільноти. Ігнорування або маскування цієї обставини може мати не менш небезпечні наслідки, ніж штучне роздмухування сепаратистських настроїв. Патріотам українства — етнічного, мовно-культурного, питомо національного — в цій ситуації слід переглянути низку звичних для себе стереотипів.

По-перше, мусимо визнати, що для ґрунтовної українізації південно-східних регіонів (а має йтися, виходячи з історичних реалій, саме про українізацію їх, а не про відродження) немає економічних та ментальних передумов, а головне — доброї волі основної маси населення цих регіонів. Як скоро все це може там з’явитися — й чи з’явиться колись взагалі — ніхто наразі не здатен спрогнозувати.

По-друге, треба рішучо відмовитися від сприйняття “східняків” як наших заблудлих братів, котрі потребують допомоги, щоб повернутися до свого “природного” етнічного стану. Справжніх братів за духом і ментальністю українці Заходу мають на Сході не так уже й багато. Ясна річ, Львів та Київ мусять підтримувати таких людей та допомагати їм, проте ця позиція наразі не є стратегічною в загальній борні за українську правду. Ми повинні зрозуміти: щоб українська мова природно зазвучала, приміром, на Дерибасівській та “Привозі”, щоб нею почали користуватися одеські бізнесові та академічні середовища, щоб “перлина біля моря” виявила масовий попит на українську культуру — щоб все це сталося, радикальні зміни мають відбутися не так в самій Одесі, як поза нею.

Тереном таких змін може стати лише та територія, де українство має тисячолітні корені й неперервну тяглість, де з його відродженням (а не насадженням!) природно пов’язувати надії на подолання економічного й культурного упослідження, де його потужне пробудження нині щасливо збіглося з пробудженням громадянського духу й волелюбних предківських традицій. Цей регіон чітко окреслився в ході останніх елекційних перегонів: від Тиси — до Ворскли. Тут наш справжній Обіцяний Край, наразі занедбаний і впосліджений, який, проте, мусить стати землею поступу, європейським локомотивом молодої держави.

Володимир ВІТКОВСЬКИЙ