Наталя ТИСОВСЬКА

ШЛЯХОМ ШАМАНСЬКИХ СНІВ
Роман

Розділ Х 

— Тіка-а-ай!

Страшний хованців рик хльоснув нявку, та вона не могла зрушити з місця. Якась частка свідомості ще хотіла боротися, кудись бігти, рятуватися, але ноги затерпли, тіло зробилося неслухняним і неживим. Велика химерна колода котилася на неї повільно, он уже два кроки лишилося, крок, півкроку… Нявка могла би вже простягти руку й доторкнутися до шорсткої струхлявілої кори, вона вже дихала запахом підмоклокого дерева, вже не бачила нічого, крім зненацька пробудженого звіра, якого стримати нема жодної сили… Знагла нявка втратила ґрунт під ногами, ще встигла подумати: “Гаплик”, — і зрозуміла, що її хтось смикнув ззаду за сорочку і потягнув за собою.

І вона побігла навмання, на звук хованцевих важких кроків попереду, не впізнаючи рідного лісу. Дерева чомусь видавалися чужими, незнайомими; страх робив їх потворними покручами, моторошними привидами, які чіпкими гілляками заступали втікачці дорогу й хапали за сорочку, за коси, за руки. Двічі вона впала й проїхалася по вогкій землі, боляче забила коліно й тепер шкутильгала на праву ногу. Вона не озиралася, боячись побачити за спиною жахливого горбатого щезника, — цього нявчине серце просто б не витримало, вибухнуло б у грудях. Навіть хрускіт гілок озивавсь у вухах громом і гуркотом, і їй щоразу ввижалося, що колода так і котиться їй навздогін і от-от навалиться усією своєю вагою…

На відміну від нявки хованець не втратив голови. Прокладаючи товаришці дорогу, він раз у раз оглядався, щоб упевнитися, що, по-перше, гонитви як такої не було: кілька чорних, маленьких і волохатих покидали роботу й повискакували за паркан, але вагалися, чи бігти навздогін, чи вертатися до роботи; зрештою, вони зникли за деревами, й навіть пискляві їхні голоси пропали в багатоголоссі лісу; по-друге, він бачив, що нявка, хоч і цілком непритомна з переляку, таки біжить, падає, підхоплюється та знову біжить. Хованець навіть устиг дорогою як слід поміркувати над тим, свідками чого вони з нявкою стали: шукаючи опирів, вони натрапили на щезника, а це означає… Стривайте, це означає, що опирі діють у парі зі щезником і що тепер можна чекати якого завгодно лиха.

Хованець завважив, що попереду ліс порідшав і далі має бути ріка. Він сповільнив біг, і йому одразу ж у спину вгатилася нявка. Скрикнувши так, що шерсть на хованцевій спині здибилась він несподіванки, нявка гепнулась на землю і покотилась, і була б докотилася до самої ріки, якби хованець не встиг її перехопити.

— Тихше, тихше, — заспокоював він товаришку, яка пручалась і хотіла відповзти від нього навкарачки. — За нами, здається, ніхто не гнався. Ми вчасно побігли, тамті й оговтатися не встигли...

Нявка лупала жовтими очима, абсолютно прозорими від жаху.

— Он вже й ріка поруч, — лагідно муркотів хованець, — ми вже майже вдома. Бачиш, вогники світяться — то в місті вже світло по хатах почали запалювати… Ну то як — рушаємо?

Нявка врешті-решт перестала тремтіти, погляд її зробився осмисленим. Хованець обтрусив від землі її сорочку, пригладив розпатлані зелені коси, які стирчали на всі боки, взяв за руку й повів назустріч вогням. Вона слухняно зробила крок, тоді ще крок, і хода її таки вирівнялася, дихання стало глибоким і спокійним, але вона ще кілька разів робила спробу непомітно озирнутися через плече й щось угледіти в присмерку, який клубочився в лісі.

Хвилин п’ять вони йшли потихеньку, вишукуючи стежку, що спустила б їх до річки. Вогники привітно блимали попереду. Хованець більше глядів собі під ноги, щоб не перечепитися через яку гілляку, і, піднімаючи голову, ніяк не міг зорієнтуватися: то наближаються вони до привітних вогників чи ні? Якесь дивне занепокоєння раптом прокралося йому в серце й захолодило його. Хованець уважно подивився на вогні; один із них замерехтів, затріпотів — і згас. Загасили світло, заспокоїв себе хованець. Замість зниклого вогника трохи далі замиготів інший. Хованець розширеними ніздрями чув дух весняної ріки й дивувався, як це вони ще й досі не дійшли до неї.

Ще один вогник замерехтів попереду й провалився під землю. Хованець знизав плечима, роззирнувся й побачив, що, як давніше нявка, не впізнає лісу. Чує носом пах ріки, он же вона — зовсім близько, але ніяк не може второпати, куди вони забрели. Хованець наддав ходу. Зеленокоса боягузка, яка вже майже висіла в нього на руці, зачеберяла ніжками й миттєво захекалась. Вогні не наближались і не віддалялися, скільки хованець не йшов. Ріденький ліс не рідшав і не густішав — взагалі не мінявся, наче вони не рухалися, а стояли на місці. Хованець зупинився. Нявка, відчувши, що він став, без сили повалилася на землю.

Продовження в журналі