«НАРОД МІЙ Є!»^*

^* Виступ в Національній Опері на вечорі-реквіємі «Народ мій є!» 25 листопада 2006 року.

«Пісня та відео у відвертій формі описують сьогоднішні реалії України, та, звертаючись до нового покоління, закликають до Змін. Ці Зміни необхідні саме зараз, оскільки далі споглядати на існуючий стан речей є на тільки безвідповідально, але й небезпечно.

Веселі, брате, часи настали

Нове майбутнє дарує день!

Чому ж на небі так мало сонця стало,

Чому я далі пишу сумних пісень?

Веселі, брате, часи настали

Ми наближаємось до мети!

Чому ж тоді я шукаю іншу стежку

Чому я далі з ними не хочу йти?

Веселі, брате, часи настали

На грудях світить нам слави знак!

Нам очі ніжно закрили,

губи медом змастили,

Душу кинули просто так…

Душа прокинулась, та й питає

Сама у себе — чому одна?

Немає в кого спитати —

золото замість тата

Замість мами — глуха стіна.

І тихо, тихо навколо стало…

Кудись поділися голоси…

Часи веселі настали,

нас лишилось так мало,

Ну їх, брате, такі часи!

Та нам з тобою своє робити,

Відкрити очі і далі йти!

І зуби сильно стиснувши,

маму ніжно любити

ХТО Ж ТОДІ, ЯК НЕ МИ, БРАТИ?!!»

Святослав ВАКАРЧУК

 Українська нація вбивана й не вбита, винищувана й незнищенна. В українців забирали землю, мову, культуру, історію, волю, саме життя. Винищували під корінь українську інтеліґенцію, українську еліту. Ув’язнювали й розстрілювали. Винищували цвіт української нації — українських хліборобів. Висилали в Сибір. Убивали голодом. Чинили геноцид. Ті, хто сьогодні сміє заперечувати, що Голодомор 1932 — 1933 років був геноцидом української нації, не бояться й не знають Бога. Вони знають і бояться лише пахана й кілерів. Вони пахолки. «Раби, підніжки, грязь Москви». Вони не українці. Вони україноподібне чортовиння. Вони виплодки народовбивць. Із тими, хто сміє заперечувати, що Голодомор був геноцидом, мають розмовляти не публіцисти, не політологи, не політики, а українські слідчі (я наголошую: українські слідчі). Щойно український Президент України (я наголошую: український Президент України) зробив кроки назустріч не абстрактним людям, а українській нації, щойно він на повен голос назвав Голодомор геноцидом — україноподібне чортовиння заволало. «Нє нужно слова «ґєноцид», можно назвать іначє», — заволав один. «Он роєт ров мєжду славянскімі народамі!» — заволав інший. Рів було вирито 1933 року. Величезний рів. Величезну яму. Величезну українську могилу. В неї лягли не десятки, не сотні, не тисячі, не десятки тисяч — мільйони українських селян: діти, жінки, чоловіки… І не було їм допомоги. Праведників народів світу поруч не було. Панове, чи знаєте ви, як погибало, як конало з голоду українське село в центрі Європи? Спочатку їли рештки картопляного лушпиння. Потім жолуді. Потім бруньки. Потім коріння й листя. Їли собак, котів, горобців, хробаків, шкіру, підошви. Потім село перетворилося на пустелю. Діти вночі кричали, хлібця в мами просили. В мами хлібця не було. Потім дитячих голосів було вже не чути. Потім село починало жалібно вити. Потім тихо стогнало. Потім замовкало й перетворювалося на кладовище. А держава хліб мала. Це було народовбивство. Це був геноцид. Я знаю про Голодомор не від істориків, не від публіцистів, не від письменників. Я знаю про Голодомор від моєї мами. Моя мама, Сара Аронівна Матусовська, 1932— 1933 років була вчителькою української мови та літератури в селі Горожено на Миколаївщині. Додатково її «навантажили» уроками співів. Діти попухли з голоду. Засинають на уроках. Буває, й не прокидаються. А за шкільною програмою — співи. Співи! Навесні почали їсти траву. Йшли на цвинтар — на цвинтарях завжди пишне зело. Сусідський хлопчик вийшов із хати. Ледь доплентався до цвинтаря. Знесилений, упав у траву. Мати чекає — нема. Почала шукати. Знайшла-таки. Раптом побачила — когось ховають. Підводить хлопчика, тягне за руку:

— Синочку, он ховають когось. Уже й могилка готова є. Ходім, я тебе туди покладу. Все одно тобі не жити. Я скоро помру, хто ж тебе тоді поховає?..

Ледве люди відборонили дитину. За кілька днів померли і мати, й хлопчик. Люди їх поховали.

Скільки ж їх, трагічних безіменних горбочків в Україні? Забутих. Незабутніх. Коли ж судитимуть катів? Коли? Я чекаю.

Вічна пам’ять убієнним.

Мойсей ФІШБЕЙН,
член Українського Центру Міжнародного ПЕН-клубу
та Національної спілки письменників України,
лауреат премії імені Василя Стуса