Дмитро ШУРХАЛО, Олексій ХАЛЕЦЬКИЙ

УКРАЇНСЬКА “ЯКБИТОЛОГІЯ”
Випадковості, що змінили світ

Академічна наука стверджує, що історія не знає умовного способу, а тому питання “що б то було, якби” не має значення. В цілому це зауваження є слушним, адже історія, як і життя, є процесом невідворотним. Та водночас не можна ігнорувати той факт, що випадковості часто відіграють в історії вирішальну роль. Природні умови чи особисті якості — спритність чи, навпаки, нерішучість — кількох людей (а інколи навіть однієї особи) часто мали вирішальне значення не лише для життя якоїсь країни, а й для історії людства загалом…

Розробляючи моделі альтернативної історії, досліджуючи переломні моменти історії реальної, одні хочуть показати у дивовижному збігові обставин факт Божественного втручання і таким чином довести власну богообраність, інші — знайти менш фаталістичне пояснення власним поразкам, звести їх до невідворотних випадковостей та помилок. Особливо часто до цього вдаються під час дослідження воєнних кампаній чи вирішальних битв. Загалом, при уважному вивченні воєнної історії складається враження, що дуже часто перемагає не сильніший і сміливіший, а той, хто робить менше помилок.

Українцям, мабуть, варто поглянути на “критичні дні” — точки біфуркації своєї історії, щоб усвідомити втрачені можливості і те, що у певні моменти від кількох чи навіть однієї людини залежить, як у подальшому складеться доля цілої країни та всього народу. Такі дослідження становлять не стільки історичну, а радше політико-прикладну цінність. З легкої руки лідера СДПУ (о) Віктора Медведчука політичну діяльність стало модно порівнювати з менеджментом. Власне, вітчизняна історія свідчить, що менеджери нам діставалися вкрай нездалі, нікудишні. Заради політичного доктринерства або приватновласницьких інтересів вони програвали, причому часто за вихідних умов, що були набагато кращими, ніж у супротивника (в народі таку програшну діяльність називають, вибачте, “просрати”).

Утім, навіть “антиісторія”, щоби претендувати на достовірність, має будуватися на певних принципах. Головними засадами, на яких базується альтернативна історія, є, по-перше, правило мінімального впливу. Тобто реальну послідовність подій можна доповнювати конкретними і водночас мінімальними та вірогідними змінами. По-друге, правило контрафакту другого порядку, яке передбачає підтвердження змодельованої ситуації через деякий час та її аналіз щодо загальноісторичного контексту тих часів.

Іншими словами, немає сенсу міркувати над тим, що б могло статися, якби Наполеон мав танки або він переміг російського імператора під час кампанії 1812 року — для цього, як показали подальші події, не було об’єктивних передумов. Тож, це скоріше є сюжетом для антиісторичного роману. Натомість є сенс змоделювати ситуацію, як би склалася європейська історія, якби у битві при Ватерлоо кавалеристи маршала Нея, захопивши англійську артилерію, змогли б вивести її з ладу. Тоді це можна було зробити, просто заклепавши запальні отвори гармат цвяхами, але у критичний момент під рукою не виявилося кількохсот цвяхів (які взагалі-то завжди мали б бути в кожному полку в коваля, навіть під час атаки).

Тож автори цього дослідження при побудові альтернативних сценаріїв будуть покладатися не на власні фантазії, а на події аналогічного характеру та свідчення очевидців. Виходячи з цих принципів, спробуємо подивитись на вітчизняну історію у світлі фатальних випадковостей.

Невиконаний наказ

Капітуляція Австро-Угорщини у Першій світовій війні ознаменувалася розвалом цієї імперії. У жовтні—листопаді 1918 року на її землях утворилися самостійні держави: Австрія, Угорщина, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців (Югославія). Що ж до підавстрійських українців, то після проголошення цісарем Карлом І маніфесту про національно-політичну перебудову Австрії, 18 жовтня 1918 року збори українських послів віденського парламенту, депутатів галицького і буковинського сеймів та представники українських політичних партій обидвох країв утворили у Львові Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем.

Спочатку західноукраїнські політики виявили себе не меншими доктринерами, ніж їхні наддніпрянські колеги. Їхньою великою помилкою було уявлення, ніби доля Західної України вирішуватиметься на переговорах з австрійським урядом. Тому Виконавчий комітет Національної Ради виїхав до столиці Австрії, залишивши на місці невелику делегацію на чолі з Костем Левицьким. Вони вели безуспішні дискусії з центральним урядом у Відні, а також у Львові — з австрійським намісником генералом-полковником графом Карлом фон Гуйном і ні до чого не могли домовитися. Тим часом у перших числах листопада з Кракова до Львова мала прибути польська Ліквідаційна комісія, щоб перебрати на себе владу в краї, причому без усіляких там консультацій з австрійцями чи українцями, а просто поставивши всіх перед доконаним фактом.

Очевидно, Національна Рада так би і прогавила момент створення держави, якби не ініціатива молодих українських військових. Ще у вересні двадцятеро офіцерів-українців львівського гарнізону утворили таємну організацію — Центральний військовий комітет. Свідомі того, що Австро-Угорщина доживає останні дні, вони, зазначає один з членів ЦВК поручник Іван Рудницький, “почали поширювати між стрілецтвом свідомість того, що може з нами статися на випадок польського повстання і вести за допомогою свідомих стрільців відповідну пропаганду”. На початку жовтня до складу ЦВК, який невдовзі став називатися Українським головним військовим комісаріатом (УГВК), увійшли офіцери легіону УСС, дислокованого в Чернівцях. Організація пильно стежила за діяльністю польських військових структур, а також гуртувала навколо себе українські військові сили. В останній декаді жовтня керівником УГВК було обрано 30-річного сотника УСС Дмитра Вітовського.

Як зазначають учасники тих подій, напередодні приїзду Вітовського ніхто ще не думав про збройний переворот як про справу найближчих днів. Прибувши до Львова 30 жовтня, Вітовський одразу ж зорієнтувався в ситуації, зрозумів важливість моменту й однозначно вирішив: 1 листопада перебрати владу в свої руки шляхом збройного перевороту. Тож у той самий час, коли у Відні австрійська Рада міністрів дебатувала над справою Східної Галичини, УГВК видав розпорядження про здобуття влади у Львові військовою силою. Членів Національної Ради повідомлено про це уже після того, як були видані накази і розпорядження про захоплення міста українськими частинами. На заперечення політиків Вітовський відповів: “Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра візьмуть його напевно поляки”. Взагалі Вітовський був настільки переконливим, що Левицький не тільки погодився з ним, але й від імені Національної Ради іменував його полковником.

Та слід зауважити, що ситуація напередодні перевороту була дуже непевною. Так, на останній нараді перед виступом увечері 31 жовтня (за вісім годин до початку перевороту) з’ясувалося, що замість запланованих 2500 солдат-українців можна розраховувати лише на 1400 стрільців і 60 старшин. Тут навіть Вітовський втратив оптимізм: “Та то ж нема з ким починати. Ми пропали!” Але одразу ж взяв себе в руки і зазначив, що починати треба за будь-яких обставин, бо, зрештою, переворот мав відбутися не лише у Львові, а й у всій Східній Галичині та Буковині. Та зрозуміло, що за таких умов не було твердої впевненості в успіху операції. Тож було сплановано й відступ з міста в разі невдачі. Деякі офіцери в ту ніч навіть склали заповіти. Утім, операція була проведена блискавично і без пролиття крові. З 4.00 до 7.00 ранку 1 листопада всі державні установи, казарми й важливі об’єкти у Львові зайняли українські частини. Над Ратушею був вивішений синьо-жовтий прапор. Жителі міста, які в ніч на 31 жовтня лягали спати ще підданими австрійської корони, ранком наступного дня прокинулися громадянами української держави (з 9 листопада, згідно з офіційною назвою — Західноукраїнської Народної Республіки — ЗУНР).

Того ж дня українці перебрали владу у більшості міст Східної Галичини, майже ніде не зустрічаючи спротиву. Лише у Бориславі польські повстанці захопили місто і протрималися до 10 листопада. Поляки були заскочені таким розвитком подій, проте не збиралися миритися з тим, що українці їх випередили. Того ж таки 1 листопада у Львові розпочалося польське повстання. Завдяки вмілому керівництву (до речі, більшість керівників львівського повстання займала у міжвоєнній Польщі провідні державні та військові посади) та ентузіазму повстанців (здебільшого студентська та гімназійна молодь) полякам за кілька днів вдалося захопити мало не половину міста, а головне — військові склади, завдяки чому було озброєно близько 5 тисяч бойовиків. Взагалі у Львові на той час з майже 200 тисяч жителів міста поляків було близько 112 тисяч осіб (57%), а українців — 27 тисяч (12%).

Українцям бракувало солдат, а головне — вищих офіцерів. Здібний організатор Вітовський виявився, кажучи сучасною термінологією, поганим польовим командиром. Показово, що за три тижні боїв у місті змінилося троє українських командувачів. Допомога з краю надходила повільно, а крім того, багато сил забирала охорона державних об’єктів та установ Львова. Утім, українське командування скоро оговталося і стабілізувало ситуацію. На зміну першим польським перемогам прийшли виснажливі вуличні бої. Полякам ледве вдавалося відбивати наступ українців. 5—18 листопада в місті склалася критична рівновага сил, і сотня-друга бійців могла виконати стратегічні завдання, на що за інших обставин знадобилися б уже десятки тисяч вояків. Військове керівництво просило політичний провід покинути столицю, аби можна було вивільнити значну кількість вояків, зайнятих в охороні, проте політики не погоджувалися на це з огляду на престиж.

Зрозуміло, що оточені у місті повстанці не могли триматися безконечно довго, і їхня доля залежала від того, чи отримають вони допомогу. Її можна було очікувати лише з Польщі, а прийти найскоріше вона могла залізницею через Перемишль — місто на річці Сяні, яку українці вважали прикордонною.

Розуміючи наміри поляків і значення Перемишля, Вітовський ще у ніч з 31 жовтня на 1 листопада видав наказ силами солдат-українців 9 піхотного полку (близько 200 стрільців під орудою поручника Федюшки) оволодіти містом і негайно знищити мости через Сян, перш за все — залізничний, щоб не пропустити через ріку жодного ворожого вояка.

Тим часом у Перемишлі поляки ще 31 жовтня зробили спробу перебрати на себе владу. Та українці спромоглися дати відсіч. Проте замість того, щоб принаймні спробувати виконати наказ Вітовського, український комісар міста Загайкевич на власний розсуд розпочинає з поляками переговори. Було підписано угоду про дотримання спокою і порядку та створення спільної поліції. Утім, поляки озброювалися, і було очевидно, що вони не збираються миритися з таким станом речей. У місті сталося декілька сутичок. За таких обставин вранці 4 листопада українські підрозділи — здебільшого озброєні селяни з навколишніх сіл — роззброїли та інтернували частину польських загонів (у тому числі командира польських сил округи генерала Пухальського, його штаб та близько сотні жовнірів), а інші змусили відступити за Сян. Проте всупереч наказові зі Львова підірвати міст українці лише розібрали колію біля міського вокзалу і знову розпочали переговори з поляками. Причому невдовзі Пухальського та всіх полонених було звільнено. Відтак 11 листопада через міст у місто увійшов польський бронепотяг. За його підтримки після кількагодинних вуличних боїв поляки змусили українців відступити.

Програвши в Перемишлі, ЗУНР втратила до однієї третини українського населення та великі військові склади, так потрібні її військам. Та найбільшою втратою, що значною мірою зумовила подальший перебіг війни, було захоплення поляками неушкоджених мостів через Сян. Завдяки цьому вони встановили залізничне сполучення Краків—Перемишль—Львів, що дало можливість оперативно перекидати резерви на український фронт.

Вже 19 листопада з Перемишля на Львів залізницею вирушив польський добровольчий загін “Одсєч” (понад 1600 солдат та офіцерів — здебільшого добровольці, які прибули з Кракова) на шести ешелонах під прикриттям бронепотяга. Долаючи неорганізований спротив українських підрозділів, поляки зуміли взяти під контроль залізницю і пробитися до Львова. Вранці 21 листопада поляки розпочали наступ, і наступного дня під загрозою оточення українські війська змушені були залишити свою столицю…

Отже, втрата Перемишля, а головне — захоплення ворогом неушкодженого залізничного мосту через Сян, мабуть, і визначили подальший перебіг українсько-польської війни та зумовило поразку українців.

Чому, одноосібно контролюючи місто упродовж тижня, українці не спромоглися підірвати принаймні залізничний міст, залишається незрозумілим. Точних даних щодо цього немає. Аргумент, що не було ні вибухових матеріалів, ні людей, які вміють ними користуватися, важко сприйняти серйозно. Адже, по-перше, у Перемишлі були великі склади австрійської армії, по-друге, важко повірити, що після майже чотирьох років війни в місті не можна було знайти відповідних військових фахівців. Зрештою, під час подальших бойових дій українські загони неодноразово нищили польські залізничні комунікації, щоправда, не настільки важливі, як залізничний міст через Сян.

Більш вірогідною є така версія невиконання наказу: призначений УГВК військовим комендантом Перемишля майор Бірецький якраз у ніч з 31 жовтня на 1 листопада безслідно зник, і тому наказ просто не було кому передати, а відтак — виконати. А новопризначеному комендантові наказ не продублювали…

Ну, а якби наказ все-таки було виконано чи серед українських офіцерів Перемишля виявився би хтось такий же ініціативний, як Вітовський, і мости через Сян злетіли у повітря, то, ймовірно, українсько-польська війна 1918—1919 років мала б інший перебіг. Тоді б українці, маючи під контролем значні запаси зброї та амуніції на залишених австрійцями складах, змогли значно довше обороняти місто. Крім того, унеможлививши залізничне сполучення Краків—Перемишль—Львів, таким чином унеможливили б і надання суттєвої допомоги львівським повстанцям з Польщі. Щоправда, до Львова через лінію фронту проривалися польські загони і не зі сторони Перемишля (зокрема, на початку січня 1919 року). Проте вони не могли зняти облоги міста та істотно змінити ситуацію. За таких умов повстання вдалося б спочатку локалізувати, а десь до кінця 1918 року придушити і загнати в підпілля. Таким чином, як військове, так і політичне становище ЗУНР залишалося б набагато кращим, що, очевидно, сприяло б міжнародному визнанню молодої держави. До того ж українські війська зосередилися б не на боях за Львів, а на захисті кордонів ЗУНР.

Отже, завдяки рішучості та організаторським здібностям одного офіцера Західноукраїнська держава зі столицею у Львові відбулася. Через те, що інший офіцер — перший комендант Перемишля — чи то загинув від рук польських бойовиків, які активно діяли в цьому місті, чи то просто знехтував усе це, її було приречено на військову поразку.

Утім, якою б важкою не була для українців втрата Львова, залишався шлях політичного врегулювання. І взагалі, перефразувавши фельдмаршала Кутузова, можна сказати, що з втратою столиці не була втрачена держава.

Наприкінці 1918 — на початку 1919 років з розрізнених українських військових підрозділів створено боєздатну Українську Галицьку Армію (УГА). Брак вищого командного складу було ліквідовано завдяки зголошенню до галицького війська вищих офіцерів з колишніх австро-угорської та російської імператорської армій. Фронт було стабілізовано, а Львів узято в облогу.

22 січня 1919 року ЗУНР об’єдналася з УНР, але значної допомоги від Києва галичани не отримали, бо війська Петлюри зазнавали від Червоної армії поразки за поразкою і швидко відкочувалися на Захід.

На початку 1919 року поляки хоча і посилили свою присутність на протиукраїнському фронті, все одно перебували у досить скрутному становищі. Адже на той час вони мали збройне протистояння не лише з українцями (причому фронт існував не тільки в Галичині, але й на Волині — проти військ УНР), а й з чехами, німцями, а головне — з Червоною армією.

Великі надії у Польщі покладали на сформовану у Франції 80-тисячну польську армію генерала Галлера, яка мала за кілька місяців прибути на батьківщину.

За таких умов наприкінці лютого 1919 року українці розпочали новий наступ на Львів. Причому їм вдалося повністю оточити місто. І в той час, коли УГА була найближче до успіху, до Східної Галичини прибула місія Антанти на чолі з французьким генералом Жозефом Бартелемі. Завданням місії було припинити польсько-український конфлікт, передавши справу державної належності Східної Галичини на вирішення Паризької мирної конференції, яка мала невдовзі розпочатися.

Симпатії Антанти загалом та генерала Бартелемі зокрема були повністю на боці Польщі. Показово, що, прибувши проїздом до Кракова, мирна місія привезла з собою цілий ешелон зброї та амуніції для польського війська. Тому не дивно, що українській стороні було запропоновано дуже важкі умови перемир’я: українці мали відступити по всьому фронту на лінію Буг—Дністер, яка дістала назву “лінії Бартелемі”, відмовляючись не лише від вже контрольованого поляками Львова, але й віддаючи Бориславсько-Дрогобицький нафтовий район (хоча обумовлювалось, що половину видобутої тут нафти поляки зобов’язані продавати українській державі). Фактично, українцям пропонували поступитися третиною кращої території. Натомість місія запевняла, що у разі згоди західноукраїнського уряду на цей компроміс Антанта визнає ЗУНР і надасть їй допомогу.

Умови миру були на користь Польщі і вимагали реальних поступок лише з українського боку. За обставин, коли перемога, здавалося, була вже в руках, укладати такий ганебний мир ніхто не став. Зі свого боку українці запропонували полякам відійти на лінію річки Сян, на що вони, зрозуміло, не погодилися. Переговори провалилися.

Варто зазначити, що за встановлення миру на запропонованих Бартелемі умовах виступав голова Директорії УНР, а отже, номінальний лідер ЗУНР Симон Петлюра. До речі, з ним Антанта взагалі відмовлялася мати справу.

“Галичани за допомогою Омеляновича-Павленка (головнокомандувач УГА. — Авт.), який ніколи не розумівся в державних справах, відкинули ці умови, хоч я попереджав їх про корпус Галлера, що формувався у Франції, — нарікав Петлюра. — Коли б Галицька армія була кинута на Велику Україну, знищено більшовиків і закріплено там владу, тоді по Києву була би прийшла черга на Львів. Тоді ж могли би зайняти Східну Галичину”.

Дійсно, командування УГА рішуче заперечувало мир на таких ганебних умовах. А в умовах війни політичне керівництво навряд чи могло не дослуховуватися до думки армійського. Взагалі серед галицьких українців переважала думка, що місія Бартелемі вислана спеціально для стримання їхнього успішного наступу на Львів, здобуття якого вважалося справою кількох тижнів, якщо не днів. Тому позиція ЗУНР зводилася до слів наказу генерала Омеляновича-Павленка до УГА: “…Запропоновано нам демаркаційну лінію, яка являється образою наших найсвятіших почувань, бо на основі цієї лінії Камінка Струмилова, Львів, Дрогобич та від цих місцевостей на Захід великі простори української території мали би стати надалі в руках поляків аж до остаточного вирішення у Парижі… До зброї, товариші команданти, старшини, стрільці і козаки! Хай нас розсудить залізо й кров!”

Залізо й кров розв’язали справу не на користь українців. Поляки краще за українців використали перемир’я, укладене під час візиту Бартелемі для зміцнення своєї армії. Польські війська відкинули українські від Львова.

Утім, українсько-польські мирні переговори за участю представників Франції та США поновилися наприкінці березня, коли політичному керівництву ЗУНР та командуванню УГА стало зрозуміло: наступ на Львів провалився, а ініціатива на фронті переходить до поляків. А отже, було розуміння необхідності укласти мир. Утім, і тут делегація ЗУНР не погодилися на умови “лінії Бартелемі” (хоча поляки погоджувалися на деякі незначні поступки), пропонуючи припинити вогонь і залишитися на тих позиціях, що їх займали війська. Причому в передостанній день переговорів голова польської делегації граф Александр Скарбек попередив українців: “Коли ж ви тепер не підпишете перемир’я, то за місяць ми матимемо армію Галлера і тоді викинемо вас з Галичини”. Так воно і сталося. Оскільки українці не пристали на пропозиції Антанти, то вона не дуже сердилася на поляків, коли вони використали армію Галлера проти українців, хоча було обумовлено скерувати її виключно на протибільшовицький фронт. Зрештою, українці самі попросили перемир’я, коли в травні поляки з новими силами розпочали наступ, але тоді їм запропонували лише повну капітуляцію.

Таким чином, наприкінці березня 1919 року через непоступливість галицькі українці втратили реальну можливість укласти мир і зберегти власну державу.

Чи врятувало б визнання Антантою ЗУНР від польської окупації? Показовими тут є польсько-литовські стосунки. В 1920 році поляки захопили Вільно, яке мало для них не менше значення, ніж Львів, проте утрималися від того, щоби повністю окупувати Литву, суверенітет якої визнала Антанта. До речі, співвідношення польсько-литовського населення у Вільні було приблизно таким самим, як у Львові — польсько-українського.

“Щоб відібрати у литовців місто, уникаючи французько-британської інтервенції, зорганізовано — шитий білими нитками — бунт “литовсько-білоруської” дивізії проти командування у Варшаві під гаслом повернення батьківщини, — зазначає польський дослідник Казімєж Подляський. — Польща мала військову можливість продовжити марш генерала Желіговського (командир “повстанців”. — Авт.) аж по Жмудь і завоювати Литву… Цьому, однак, принципово спротивився маршал Пілсудський, і хвала нашим дідам, що його послухали”.

Литва була частиною Речі Посполитої від моменту її утворення, тож, мабуть, ніхто в Польщі не мав сумнівів, що вона має знову стати складовою цієї відродженої держави. Та хоча польські військові неодноразово зверталися до Пілсудського: “Веди нас, маршале, на Ковно!” (Каунас — тодішня столиця Литви), — на польського лідера більше враження справило визнання суверенітету Литви Антантою. Вірогідно, що так було би й у випадку із ЗУНР.

До речі, литовці дещо компенсували свої територіальні втрати, анексувавши в Німеччини Мемель (Клайпеду).

Отже, ЗУНР цілком могла постати на території двох третин Східної Галичини та частини Закарпаття, східні райони якого УГА контролювала до травня 1919 року. А розв’язавши собі руки з поляками, галичани цілком могли зміцнити свої позиції у цьому краї, який поєднував ЗУНР з Європою. Зазначимо, що утворена в 1939 році держава Карпатська Україна зі столицею в Хусті мала площу 11 тисяч км кв. і населення близько 500 тисяч осіб. Приблизно така ж територія могла стати в 1919 році частиною ЗУНР.

Яким чином могли б розвиватися події, якби наприкінці березня 1919 року між ЗУНР та Польщею було укладено мир? У такому разі ліквідовувався західний фронт об’єднаної української держави і основний тягар боротьби переносився на Схід, де війська Директорії безуспішно намагалися стримати більшовицький наступ. Частина Галицької армії (принаймні один корпус із трьох, бо навряд чи керівництво ЗУНР зняло бо всі війська з польского напряму, а крім того, частину військ було б кинуто на Закарпаття) переходить на територію УНР для боротьби з більшовиками. Прихід УГА на допомогу армії УНР створив би військову перевагу українців на східному фронті. До того ж збереження території ЗУНР, хоч і значно обкраєної “лінією Бартелемі”, для української сторони становило б добре зорганізований цивільний тил для військових дій на Сході.

Та найцікавіший момент цього сценарію пов’язаний із заколотом, який вчинив командувач Північної групи військ армії УНР отаман Володимир Оскілко. 29 квітня 1919 року він за рішенням ЦК Української партії самостійників арештував у Рівному соціалістичний уряд УНР та оголосив про усунення Петлюри з посади Головного отамана армії УНР, проголосивши себе Командиром збройних сил України, а президента ЗУНР Євгена Петрушевича — президентом об’єднаної України. Оскілко також зробив спробу розпочати мирні переговори з поляками. Невідомо, чи існувала домовленість між Оскілком та Петрушевичем щодо перевороту. Здоровий глузд підказує, що існувала, принаймні мінімальна. Інакше для чого б він передавав йому всю повноту влади? Зрештою, Петрушевич відкрито критикував Петлюру, зазначаючи, що Антанта вважає його за більшовика і тому не дасть допомоги, поки він стоїть на чолі УНР.

Хоча заколот підтримала значна кількість військових, Петлюрі все-таки вдалося його нейтралізувати, і 8 травня Оскілко з прихильниками змушений був перейти на польський бік. Та невдовзі кілька українських партій закликали “Високий уряд ЗУНР утворити нову сильну Верховну владу в Україні з єдиним президентом”. Зрозуміло, що в реальних умовах війни з Польщею галицький уряд не був спроможний реально втрутитися в ці події і перебрати на себе загальноукраїнську владу. Проте в разі укладення миру з поляками і переходу частин УГА на територію УНР, очевидно, події розвивалися б інакше. Тоді б заколот Оскілка цілком би міг увінчатися успіхом. А уряд ЗУНР спромігся б впровадти кардинальні політико-державні зміни. Зрештою, Директорія УНР тоді була нелегітимною в очах Заходу, а ЗУНР, в разі перемир’я з поляками, таке визнання отримувала. Крім того, укладення миру убезпечило б українські війська від травневого польського наступу, внаслідок якого поляки розбили не тільки УГА, але й Північну групу військ УНР і захопили в Луцьку та Здолбунові всі військові запаси армії УНР.

Цілком можливо, що, об’єднавши таким чином Україну, Петрушевич зміг би краще скористатися ситуацією, ніж Петлюра. До того ж, визнана світовою громадськістю українська держава цілком могла б вписатися в концепцію Антанти про “санітарний кордон” держав, який відгороджував Європу від більшовицької Росії. А отже, отримати від Заходу таку потрібну допомогу.

Наприкінці 1919 року українські війська зазнали поразки не стільки через військові невдачі, скільки через епідемію тифу, яка зробила недієздатними більш як 70% українських солдат. А для подолання епідемії не було медикаментів і жодної можливості їх придбати. Бо Антанта і її союзники навіть відмовлялися пропустити в Україну медикаменти, закуплені урядом УНР у третіх країнах. За таких умов об’єднані українські війська могли б набагато вдаліше діяти проти Червоної армії.

Тут варто зазначити, що під час Громадянської війни 1918—1921 років більшовики намагалися миритися з деякими державами, часто йдучи їм на територіальні поступки. Скажімо, більшовики віддали литовцям захоплений у поляків командармом Тухачевським Вільнюс. Радянський уряд пішов на територіальні поступки і під час підписання миру з Естонією, аби унеможливити дії з її території білогвардійської армії Юденича. Тож, цілком можливо, що нейтралітет українців у 1919—1920 роках теж було б куплено певними поступками, скажімо, більшовики відступили б Східну Волинь та Поділля (теперішні Житомирську, Хмельницьку та Вінницьку області). А, можливо, згідно зі своїм початковим планом, більшовики вдовольнилися б лише Лівобережжям і відступили за Дніпро.

Маючи на кордоні українську державу, радянське керівництво навряд чи наважилося б вчинити такий голодомор, який був у 1933 році. Крім того, наявність української держави втримала б значну частину української інтелігенції від переїзду до УРСР, де вони були знищені внаслідок репресій в 1931—1937 роках. Тож українське науково-культурне відродження не було б розстріляним…

Чесно кажучи, ми розглянули найоптимальніший для української держави варіант розвитку подій. Можливо, навіть за таких обставин вона б не вистояла в конфлікті з більшовиками і поділила б долю закавказьких держав — Грузії, Вірменії та Азербайджану: визнання Антанти не врятувало їх від радянської окупації в 1920—1921 роках. Зрештою, навіть втримавшись у цей період, українська держава скоріш за все напередодні Другої світової війни поділила б долю Чехословаччини, розділеної в 1938—1939 роках між Німеччиною, Угорщиною та Польщею. Або стала б жертвою пакту Молотова—Ріббентропа, як Польща та держави Прибалтики в 1939—1940 роках.

Та в будь-якому часовому проміжку, у будь-якому обкраяному вигляді досвід існування української держави став би великим прецедентом для нації. Адже українці мали б не тільки традицію боротьби за державу, але й досвід державного будівництва, управлінські та політичні набутки.

А отже Україна, навіть ставши частиною СРСР, після його розвалу мала би можливість реально інтегруватися в Європу, як це зробили Польща та Прибалтика, а не залишатися і ментально, і політично російським “близьким зарубіжжям”. Адже у підсумку “український П‘ємонт” — Галичина — виявився не менш совєтським за управлінськими моделями, ніж решта України. Незважаючи на свою ідеологічну антирадянськість, “западенці” виявилися носіями радянських методів.

Фатальні наслідки наруги над прапором

“У 1919 році жодна зі сторін, яка вела боротьбу в Україні, не мала вирішальної переваги сил, — зазначає Ярослав Грицак. — Загальне співвідношення військових потенціалів у травні 1919 року між більшовиками, поляками, армією УНР, білогвардійцями, загонами отамана Григор’єва й Українською галицькою армією становило 30:21:14:10:8:17”. Причому в цьому переліку не враховані дані про розрізнені повстанські загони (значну частину яких, мабуть, правильніше називати просто бандами), загальна чисельність яких тоді коливалася від близько 20 тисяч до понад 200 тисяч осіб. За таких умов, навіть якщо одна сторона й добивалася вирішальної переваги в силі, то ці успіхи могли нівелюватися тимчасовими союзами між її супротивниками. Так, навесні 1919 року не стільки червоноармійці, скільки загони Махна утримували в Україні більшовицький фронт проти білогвардійської Добровольчої армії генерала Денікіна.

Влітку 1919 року ситуація для більшовиків складалася вкрай несприятливо. З півдня їх тіснили Збройні сили Півдня Росії (російська абревіатура ВСЮР, вони складалися з Добровольчої, Донської та Кавказької армій), а з заходу — армія УНР, суттєво підсилена підрозділами Української Галицької Армії, яка після поразки від поляків перейшла Збруч. Тили Червоної армії потерпали від діяльності повстанських загонів. У травні—червні 1919 року проти більшовиків виступили армії отаманів Григор’єва та Махна, які невдовзі об’єдналися в одну під орудою останнього. Причому популярність “батька” була такою, що червоноармійці переходили на його бік цілими полками.

Загальна чисельність повстанців, за даними білогвардійської розвідки, в середині 1919 року досягла свого піку і становила близько 250 тисяч осіб. Більшість з них неприхильно ставилася як до білих, так і до червоних. Утім, деякі повстанські загони орієнтувалися на Директорію і, по суті, були іррегулярними частинами армії УНР, що відкривало перед нею додаткові можливості.

У серпні 1919 року з різних боків на Київ сунули: із заходу — війська української армії (у складі двох галицьких корпусів та запорізького корпусу армії УНР, а також повстанські загони отаманів Зеленого та Ангела), з півдня — ВСЮР; лівим берегом Дніпра наступала білогвардійська армійська група генерала Бредова (в авангарді якої йшов гвардійський корпус генерала фон Штакельберга), а правим — терська пластунська бригада.

Навчений гірким досвідом попередніх домовлянь з червоними, Петлюра, який до того ж позбувся такого соратника, як Винниченко, вважав за необхідне укласти угоду з командувачем ВСЮР генералом Антоном Денікіним. Проте той, будучи безкомпромісним поборником ідеї єдиної та неподільної Росії, не визнавав УНР і погрожував повісити як зрадників петлюрівських делегатів, якщо вони приїдуть до нього.

Тут варто зазначити, що, незважаючи на концепцію єдиної неподільної Росії, білим арміям часто доводилося домовлятися з тими, хто цю ідею заперечував. Так, скажімо, командувач Північно-західної білогвардійської армії (влітку—восени 1919 року вона мало не захопила Петроград) генерал Ніколай Юденич співдіяв з естонцями, хоча щиро вважав, що Ревель (тепер Таллін) може бути лише центром Естляндської губернії Російської імперії.

“Єдінонєдєлімщіки” хоча й не були такими вправними політичними діячами, як Ленін і компанія, але й не політичними романтиками, які не вміли рахуватися з політичними реаліями. Радше треба сказати, що реалії примушували їх зважати на об’єктивний стан речей і йти на вимушені компроміси. Просто їм треба було довести, що вони мають справу з силою, з якою принаймні на даному етапі краще йти на компроміс. Так, обставини змусили їх в 1918 році дружити з німцями, з якими білі генерали воювали в 1914—1917 роках. До речі, в 1918—1919 роках в складі Добровольчої армії певний час воювала польська бригада, хоча поляки не поділяли ідеї єдиної та неподільної Росії набагато послідовніше, ніж українці.

Білий рух, з одного боку, не був аж надто монолітним, з іншого — дуже чутливо реагував на будь-які зміни. І в залежності від ситуації гору брала та чи інша партія. Зрештою, серед білого офіцерства було достатньо тих, хто пройшов через армії УНР та гетьманської держави і з розумінням ставився до українського руху. Тут варто відзначити одного з найближчих соратників Петлюри, який разом з ним створював Гайдамацький кіш Слобідської України — генерала Василя Кирея: після повалення гетьманату він і перейшов до Добровольчої армії, проте не зрікся українства.

Тож прихильники українсько-білогвардійської згоди були з обидвох боків. (До українського руху цілком прихильно ставився творець та перший командувач Добровольчої армії генерал Лавр Корнілов, який, будучи головнокомандувачем російської армії, влітку 1917 року сам ініціював українізацію 34-го корпусу. І якби не його загибель в квітні 1918 року, українсько-білогвардійські стосунки могли скластися цілком інакше). Хоча в таборі ВСЮР вони не відігравали на той момент провідної ролі.

26 серпня в районі Білої Церкви відбулася перша зустріч українських та білогвардійських військ. Командувач українських військ, що наступали на Київ, галицький генерал Антін Кравс зробив запит до головнокомандувача УГА генерала Мирона Тарнавского про дозвіл послати делегацію на переговори з денікінцями, щоби не вийшло так, начебто галичани за спиною Головного отамана ведуть сепаратні переговори з ВСЮР. Це загрожувало негативними наслідками, бо стосунки між Головним отаманом Петлюрою і керівником ЗУНР Петрушевичем були вельми напруженими.

Взагалі, через те, що на Київ наступали саме галицькі війська, їх командувач не наважувався самочинно приймати важливі рішення і з будь-якого більш-менш поважного приводу звертався до командування УГА, яке в свою чергу все узгоджувало зі Ставкою Головного отамана. Так робилося, щоби не ускладнювати й без того погані стосунки Петлюри та Петрушевича. Через це українські війська втратили два дні, які стали вирішальними у підсумку.

Результати переговорів були незадовільними для українців перш за все тому, що не вдалося домовитися про початок загального переговорного процесу.

Проте до збройного конфлікту також не дійшло. Війська УНР залишали Білу Церкву та відходили на північ, але й підрозділи ВСЮР теж зупинили подальше просування. Ставало зрозуміло, що обидві сторони не прагнуть відкритого конфлікту, але й сідати за стіл переговорів з Петлюрою Денікін не хотів. За таких умов обидвом сторонам залишалося чекати, хто першим візьме Київ і взагалі доб’ється більших успіхів, аби диктувати свої умови іншій стороні.

Після запеклих боїв з червоними увечері 30 серпня підрозділи УГА увійшли до Києва. В цей момент командир Запорізького корпусу полковник Володимир Сальський зробив свою першу помилку: він не переправився на лівий берег Дніпра, не захопив Дарницю і Бориспіль, де вже були загони отамана Зеленого. І ці два населені пункти, що відкривали шлях на Київ з лівого берега, захопили сили одного білогвардійського полку. Запорізька дивізія, замість того, щоб забезпечити оборону Києва зі східного напряму, отаборилася в районі Василькова та почала готуватися до параду з нагоди визволення столиці. У свою чергу галицька бригада, що вийшла на Дніпро, не прямувала далі, оскільки вважала, що на лівому березі вже запоріжці. Таким чином, вранці 31 серпня денікінці змогли без перешкод переправитися через Дніпро та увійти до Києва, закріпившись у Печерському районі міста.

Знаючи неприязнь білих до петлюрівців, Кравс визначив склад делегації для переговорів, не залучивши до неї наддніпрянця полковника Сальського. Той не приховував образи, і генералові довелося йому довго пояснювати, що зараз не до особистих амбіцій — треба домовитися будь-якою ціною. Тоді Сальський попросив Кравса дозволити пройти його козакам Хрещатиком. Генерал дозволив, і це була фатальна помилка.

Вдень 31 серпня у розташованій на Хрещатику Київській міській думі зустрілися український та російський генерали — австрієць Антін Кравс (Краус) та прибалтійський німець барон Максиміліан фон Штакельберг. Переговори між ними пройшли вдало: було владнано непорозуміння, що виникли між галичанами і білогвардійцями, досягнуто домовленості про розташування військ обох армій у місті, а також вирішено, що подальші переговори Кравс вестиме з Бредовим. На балконі Думи на прохання Штакельберга поруч з українським прапором було вивішено російський триколор. Кравс погодився на це, щоби заспокоїти російське населення міста. Та головне, це підтверджувало вже поширені в місті чутки про те, що українці та росіяни — союзники в боротьбі проти більшовиків. Перед цим фактом Бредову і Денікіну встояти було вельми важко, і саме цього хотів досягти Петлюра. Між галицькими стрільцями та денікінцями встановилися досить нейтральні стосунки (за деякими свідченнями, доходило навіть до братання).

Проте невдовзі на Хрещатику появився Сальський на чолі підрозділу з Полку чорних запоріжців. Вони зірвали російський прапор та кинули під копита коня полковника. Цей інцидент повністю змінив ситуацію в місті та нівелював всі домовленості, досягнуті Кравсом та Штакельбергом. Почалася стрілянина. Денікінські підрозділи роззброювали галичан, використовуючи свої чисельні переваги і те, що стрільці виконували наказ “не стріляти”. В такій ситуації Бредов змусив Кравса залишити Київ. Для подальших переговорів ситуація склалася несприятлива, і вони зайшли в глухий кут. Більше того, натхнені успіхом у захопленні Києва денікінці за два тижні починають проти УНР бойові дії.

Очевидно, що у 1919 році був момент, коли українська справа могла набути іншого розвитку. Звичайно, цього не сталося перш за все через позицію головнокомандувача Збройних сил Півдня Росії Антона Денікіна. Проте ситуативний союз з білим рухом не вдався не тільки тому, що не збігалися політичні платформи українського та білогвардійського рухів, а й через вчинки кількох людей.

Цікаво, що кілька біфуркаційних моментів у підсумку сталися буквально упродовж двох днів та через дії однієї взагалі-то другорядної постаті. Саме два вчинки полковника Сальського — не забезпечений на лівому березі Дніпра плацдарм і не взяті під охорону мости через Дніпро, а також інцидент з російським прапором — значною мірою визначили подальший перебіг подій.

Як розвивались би події у випадку, якби українці взяли Дарницю та мости, що унеможливило б для денікінців вступ до Києва? Цілком вірогідно, що білі спробували б вибити українців з “матери городов русских”. Якби війна почалася в час, коли Київ контролювався українцями, вони б мали набагато кращі передумови для конфлікту. Зрештою, поважні трофеї, взяті в більшовиків під час захоплення міста (які Кравс змушений був залишити денікінцям), в такому разі дозволили б чинити серйозний опір.

Утім, не менш вірогідно, що успіхи українців примусили б білогвардійців до переговорів та принаймні досягнення нейтралітету між УНР та ВСЮР. І те, як розвивалися події до інциденту з прапором, дає підстави так вважати.

Тож, якби не самодурство полковника Сальського, то цілком можливо склався б союз, хай навіть тимчасовий, який би забезпечив ВСЮР нейтральний лівий фланг. Білогвардійські сили, зайняті діями проти українців, можна було б перекинути або на боротьбу з махновцями, які створили серйозні проблеми в денікінському тилу, або на московський напрям. За таких умов добровольці, підсилені додатковими підрозділами, цілком змогли б у вирішальних боях під Лівнами та Кромами здобути перемогу та продовжити наступ на Москву. До речі, у дні найбільших успіхів денікінського наступу Ленін і Дзержинський готували партію більшовиків до відходу в підпілля…

Утім, головна проблема в створенні на цьому матеріалі альтернативної моделі полягає в тому, що за умов перемоги Денікіна рано чи пізно почався б конфлікт (скоріш за все збройний) між УНР та білою Росією. Він видається так само неминучим, як і конфлікт з Росією червоною, адже ватажки білого руху не визнавали за колишніми провінціями Російської імперії права на самовизначення (натомість більшовики його визнавали, хоча тільки на словах). Його масштаби та наслідки залежали б від того, наскільки нищівною була б поразка Раднаркому, а також наскільки зуміла б скористатися ситуацією Директорія для посилення свого становища.

Взагалі-то перспективи білої Росії видаються доволі невизначеними, адже білогвардійці сповідували концепцію “нєпрєдрєшенчества”, мовляв, після повалення влади більшовиків подальшу долю Росії вирішать Установчі збори. Утім, вони навряд чи допустили б до цих Зборів своїх головних супротивників.

До речі, тим, чим не скористалися денікінці, скористалися більшовики, які фактично уклали перемир’я з українцями на фронті в районі Коростеня та перекинули частини з цього напряму проти “добровольців”. І невдовзі під Лівнами та Кромами ударні дивізії Добровольчої армії були зупинені значною мірою завдяки силам, знятим з українського напряму…

Згодом, у 1920 році новий командувач ВСЮР генерал Петро Врангель (до речі, однополчанин Скоропадського) шукав контакту з петлюрівцями і навіть сформував у себе Український комітет на чолі з генералом Василем Киреєм, який до того ж відповідав за переговори з урядом УНР та українськими повстанськими загонами. Значною мірою саме завдяки зусиллям Кирея було досягнуто домовленості про спільні протибільшовицькі дії.

Зауважимо, що переконаний монархіст Врангель куди більш “творчо” осмислював гасло єдиної неподільної Росії, ніж ліберал Денікін. І в твердолобості та негнучкості тлумачення “єдінонєдєлімства” він бачив чи не головну причину поразки білого руху. “Дрались и с украинцами, и с Грузией и с Азербайджаном, и лишь немного не хватило, чтобы начать драться с казаками, — визначав він причини поразки, готуючись до нової кампанії з Криму. — В итоге, провозгласив единую, великую и неделимую Россию, пришли к тому, что разъединили все антибольшевистские русские силы”.

Щоправда, генерал Врангель перебрав на себе командування Збройними силами Півдня Росії, коли під його контролем лишався тільки Крим, а можливість переламати перебіг подій, як він сам оцінював ситуацію, була одна до ста.

Реально російські “єдінонєдєлімщикі” та українські самостійники об’єдналися восени 1920 року на польсько-радянському фронті. Тоді разом з частинами армії УНР (близько 25 тисяч) в районі Могилева-Подільського проти більшовиків діяли білогвардійські підрозділи генерала Бориса Перемикіна та загін донських козаків — усього близько 5 тисяч осіб. Здебільшого це були рештки Північно-західної армії Юденича, які вирішили вести боротьбу проти більшовиків разом з поляками та українцями. Вони продовжували воювати навіть після того, як Польща уклала перемир’я. Проте 10 листопада червона кіннота змусила їх відійти за Збруч. А через п’ять днів розпочала евакуацію з Криму армія Врангеля…