Історичний
шлях Волинської землі лежить трохи осторонь від решти територій, які входили до
складу Галицько-Волинської держави. Тоді як Галицькі, Подільські та Брацлавські
терени тільки починали формувати перші феодальні відносини, Волинська земля вже
була центром найрозвинутішого на той час союзу слов’янських племен, названого
дулібами. Назва племені дуліби дуже стара, вона має свої паралелі як у
хорутанських, так і в чесько-моравських дулібах. Вірогідно це був племінний
союз, який під час аварської навали та великого переселення народів розпався на
чеських дулібів і дулібів у басейні рік Прип’яті і Бугу. В другій половині X
століття Баварський анонім та арабські історики називають волинян поряд з
бужанами. Головними містами у волинян були Волинь, Червень, Бужськ і Лучеськ,
які пізніше стають назвами окремих слов’янських племен волинян, бужан, лучан та
населення Червенських городів. «Повість временних літ» теж підкреслює
відособлене положення цих земель: «пішов Володимир на ляхів і зайняв їх городи,
Перемишль, Червень і інші городи, які і до цього дня є під Руссю».
Найдавніші згадки про панівну верхівку волинян дійшли до нас
у вигляді територіальної геральдики, в основі якої закладені перші родові знаки
княжих родин. Як пише Войтович, «князі були правлячою верствою суспільства
Київської Русі. Для них втрата права на управління означала ізгойство, тобто
вихід за межі цього структуризованого суспільства — катастрофу. Вже в силу цього
князі були основними носіями традицій державності, переносячи ці традиції на
найменші державні одиниці — на найдрібніші удільні князівства. Вони ж боролися
за збереження цих традицій і своїх державних організмів до останньої
можливості.»
Волинь до 70-х років XXII століття залишалася в залежності
від Києва. Виділення ж Волині в окреме князівство довершив тільки Ізяслав
Мстиславич, внук Володимира Мономаха. На основі даних пізнішого часу знаємо про
сильне, проте нечисленне, боярство, яке підтримувало волинських князів. Після
смерті Мстислава Ізяславича (1170) його сини поділили Волинську землю: Роман
одержав Володимир, Всеволод — Белз, Святослав — Червень, Володимир — Берестя,
але цей процес розпаду зупинив Роман Мстиславич, який об’єднав усі землі в
складі Галицько-Волинського князівства. Найвидатнішими володимирськими боярами
на той час були В’ячеслав Товстий, Мирослав, Дем’я та Воротислав; їх покірне
ставлення до Романа видно з прихильності, з якою вони опікувалися його вдовою і
синами. Отже, на відміну від Поділля і Галичини, де більшість шляхти X—XIII
століття вийшла з місцевих родових вождів і бояр, тобто мала автохтонне
походження і не перебувала в кревних стосунках з князівськими родинами,
волинська шляхта утворюється шляхом ленного поділу земель князя серед його
численних нащадків, без права спадкової власності, з небагатьма винятками.
Внаслідок такого поділу волинська шляхта користувалася переважно родовим знаком
князя, чим і пояснюється незначне поширення інших родових геральдичних знаків на
території Волині.
На час правління Романа Мстиславича припадають і перші згадки
про державні символи Галицько-Волинського князівства. Вважається, що гербом його
держави був золотий двоголовий орел в блакитному полі. Його ми пізніше бачимо на
територіальних гербах Перемишльської та Сяноцької земель Галичини.
Зображення лева відоме з печатки Лева Даниловича, але деякі
дослідники вважають, що цим символом користувався ще король Данило. Знаком лева
користувався і Дмитро-Любарт, перший волинський князь з династії Гедеміновичів.
Наприкінці XIV століття гербом Волині стає срібний хрест в
червоному полі. Його можна побачити на актах литовських князів Вітовта від 1385
року і Сигизмунда Кейстутовича 1433 року. Найдавніше зображення герба Волині,
яке дійшло до нас, зберігається у так званому Арсенальному списку в Парижі. Цей
список у вигляді рукописноi книги графа Д’Арженсома є найдавнішою копією
геральдичного твору відомого польського історика XV століття Яна Длугоша.
Через свою географічну «відкритість» значна частина давньої
неспорідненої з князями волинської шляхти вигасла під час правління Орди, і
відповідно відомостей про неї ми не маємо. Витіснивши навіть князів, Орда
залишила за населенням громадську самоуправу з виборним отаманом на чолі і
тільки побирала з населення дань. За таких умов не могло бути мови про
формування сильного прошарку волинської шляхти.
Перше піднесення волинської шляхти спостерігаємо після
приходу до влади в окремих князівствах Гедиміновичів, з допомогою яких була
подолана частково або повністю залежність від Орди. Гедимін провадив дуже зручну
політику: одруживши своїх двох синів — Ольгерда з Вітебською княжною, а Любарта
з Волинською, він здобув для них спадкові права на ці землі. Своїх п’ять дочок
Гедимін повидавав за сусідніх польських і руських князів і цим завязав вигідні
для себе союзи. Коли цей видатний володар вмер в 1341 році, то залишив своєму
наступникові Ольгердові досить значну державу, пройняту духом експансії. А
перемога над Ордою в битві на Синіх Водах в 1363 році закріпила становище
Ольгерда.
Дещо інакшою булла доля Поділля, чи як на той час казали,
Болохівської землі, котра на початку ХIII ст. переходить від Київського
князівства до Галицько-Волинської держави Данила. Після 1240 року удільні
болохівські князі визнають себе прямими васалами Орди, що викликає каральні
походи галицько-волинських правителів. Спроби Данила Галицького та його сина
Шварна відновити порядок у цьому регіоні успіху не мали. Правитель Бакоти боярин
Митей, який визнав себе ординським васалом, був призначений баскаком. З другої
половини XIII ст. все Східне Поділля поступово перейшло під управління
ординських баскаків. Проте офіційно Поділля перебуває в складі Волинського
князівства, тому князь Любарт-Дмитро надає ці землі Коріатовичам. Відомо про
подільського князя Дмитра, який разом з ханами Хаджибеєм і Кутлубуги був
розбитий у битві з русько-литовським військом на Синіх Водах у 1362 р. Його
вважають руським князем, нащадком болохівських князів, які вціліли під
ординським протекторатом на Поділлі. Відомостей про геральдичні знаки
подільських князів того часу немає. Перші відомості про подільський герб
припадають на 1410 рік. У Грюнвальдській битві всі три подільські полки
виступали під однаковими знаменами: золоте сонце на червоному полотнищі.
В останні роки XIV століття на багаті подільські землі
з’являється новий претендент — Польща. Полякам вдається витіснити з Кам’янця
Коріатовичів та посадити там свого намісника Спитка Мельтешинського, який,
проте, офіційно визнав себе васалом Великого князя литовського Вітовта. Боротьба
з поперемінним успіхом тривала аж до 1434 року, коли відбувся поділ на польське
західне та литовське східне Поділля. Того ж таки року Західне Поділля було
перетворене на Подільське воєводство. Східне Поділля продовжувало перебувати на
правах васального князівства в складі Волині. Гербом Подільського воєводства
стало золоте сонце в срібному полі.
Після смерті 1452 року князя Свидригайла великокнязівський
престол займає Казимир Ягелончик, який одразу перетворює Волинське князівство у
воєводство, яке в результаті адміністративної реформи 1566 року було розділено
на Волинське та Брацлавське воєводства. Гербами обох воєводств продовжував
залишатись срібний хрест в червоному полі. Так тривало аж до 1589 року, коли,
для уникнення плутанини, в герби були внесені зміни. До Волинського герба був
доданий польський орел (для підтвердження польських претензій на ці землі), а в
Брацлавський — срібний півмісяць на синьому фоні (для означення прикордонного з
мусульманськими землями статусу).
У складі Польського королівства волинська шляхта здобуває
свої перші привілеї. Після Кревської унії (1385 рік) Яґайло Ольґердович перейшов
у католицизм і надав у 1387 році низку привілеїв шляхті та боярам (armigeris
sive bojaris), які переходили на католицизм. Городельська унія 1413 року
надавала нові права виключно литовській шляхті, яка зрівнювалася з польською.
Жигмонт Кейстутович зрівнює православних бояр у правах з рештою щляхти в 1432
році, проте остаточне зрівняння у правах руських і литовських князів і бояр
(principibus et boiaris tarn Lithuanis quam Ruthenis) затверджено привілеєм 1447
року. Права литовсько-руської шляхти були доповнені й поширені привілеями від
1492 і 1506 років. Крім того, в 1501 і 1509 році надано місцеві привілеї для
Волині «князям, панам, земянам і всій шляхті».
Найстаршою гілкою Рюриковичів серед Волинських князів
виступали Четвертинські з молодшими гілками князів Сокольських і Вишковських,
прямі нащадки Турівських князів, в гербі яких зберігся найдавніший символ
Руської Погоні на червоному чи блакитному тлі. Найвпливовішою і найбагатшою
родиною на Волині в ті часи виступали князі Острозькі, бічна гілка Рюриковичів,
за непідтвердженими даними, можливо прямі нащадки короля Данила. Їх володіння
сягали 11000 км2 з декількома десятками міст і сотнею сіл. Молодшою
гілкою цієї родини були князі Заславські. Обидві княжі родини зберегли свій герб
у вигляді прадавнього символу стріли і півмісяця.
Історичний
шлях Волинської землі лежить трохи осторонь від решти територій, які входили до
складу Галицько-Волинської держави. Тоді як Галицькі, Подільські та Брацлавські
терени тільки починали формувати перші феодальні відносини, Волинська земля вже
була центром найрозвинутішого на той час союзу слов’янських племен, названого
дулібами. Назва племені дуліби дуже стара, вона має свої паралелі як у
хорутанських, так і в чесько-моравських дулібах. Вірогідно це був племінний
союз, який під час аварської навали та великого переселення народів розпався на
чеських дулібів і дулібів у басейні рік Прип’яті і Бугу. В другій половині X
століття Баварський анонім та арабські історики називають волинян поряд з
бужанами. Головними містами у волинян були Волинь, Червень, Бужськ і Лучеськ,
які пізніше стають назвами окремих слов’янських племен волинян, бужан, лучан та
населення Червенських городів. «Повість временних літ» теж підкреслює
відособлене положення цих земель: «пішов Володимир на ляхів і зайняв їх городи,
Перемишль, Червень і інші городи, які і до цього дня є під Руссю».