Олег РОМАНЧУК, шеф-редактор журналу “Універсум”, кандидат філологічних наук

ЧИ ПОТРІБНА УКРАЇНІ УКРАЇНІЗАЦІЯ?

“Нації вмирають не від інфаркту.
Спочатку їм відбирає мову”.

Ліна Костенко

Діагноз, поставлений відомою українською поетесою на порозі ХХI століття, як завжди, точний. До трагічності. Бо лікувати націю, уражену психо-лінгвістичною недугою, наша держава, з усього видно, не збирається. Мовляв, є проблеми важливіші.

Ведучи політичні ігрища, високі столичні та містечкові урядовці свідомо чи навмисне забувають, що мова — це не просто засіб комунікації, а вагомий політичний чинник. Наслідком такої недалекоглядної, а часто й зумисної позиції владних структур є замасковане, нерідко й просто брутальне ігнорування навіть того недосконалого, збудованого на компромісах Закону “Про мови в Українській РСР”, прийнятого 28 жовтня 1989 року. В умовах функціонування формально проголошеної незалежної Української держави несподівано повиростали численні бар’єри на шляху повнокровного україномовного потоку. І це відбувається в той час, коли Москва перед усім світом демонструє добре сплановану інформаційну агресію стосовно “молодшої сестри”, котра вирішила жити й господарювати самостійно. Офіційні власті практично нічого не роблять, щоб зупинити діяльність проімперських, антиукраїнських мас-медіа всередині молодої держави. Залізна логіка, переконливі факти, неспростовні аргументи, котрі, здавалось би, цілковито викривають діяльність так званих “інтернаціоналістів” в Україні, практично не впливають на доморощену бюрократію. Маємо типові приклади саботажу що, як відомо, в перекладі з французької означає приховану, замасковану протидію будь-яким заходам. Зрештою російські шовіністи навіть не приховують своїх намірів запровадити в незалежній Україні “міжнаціональну” мову. І досягли в цій політиці неабияких успіхів. В останні роки, попри безпідставні протести щодо насильницької українізації, експансія російської мови на всіх рівнях досягла небачених (навіть за часів совєтської влади) розмірів — аж до намаганння конституційно закріпити офіційний статус мови чужої держави. Підступність цих намірів очевидна (на жаль, далеко не для всіх громадян України): через нав’язування російської мови в побуті, використання її на державному рівні, в засобах масової інформації добитися деформації української психіки, мислення, менталітету нації, сформувати цілком інший стереотип світосприйняття.

Загальноприйняте визначення мови в найширшому сенсі кваліфікує її як засіб спілкування, передачі інформації. Коли ж ідеться про державну мову, зокрема в нашій специфічній ситуації, то доводиться констатувати, що це категорія економічна й політична. З простого засобу передачі інформації вона стає інструментом об’єднання всіх громадян держави навколо загальнодержавних завдань, інструментом захисту їхніх інтересів. Мова кожного народу обслуговує розгалужений ринок інформації, і зрозуміло, що суспільство, яке не користується державною мовою в повному обсязі, зазнає величезних економічних, політичних і, звичайно, духовних втрат.

Сьогодні чи не найбільшу загрозу суверенітету України становить втрата свого інформаційно-культурного простору, що фактично вже сталося. Про це занепокоєно пише відомий мовознавець Лариса Масенко, чудово розуміючи, що в сучасному постіндустріальному суспільстві ЗМІ мають величезний вплив на формування масової свідомості.

Ще у середині 19-го століття видатний педагог К. Ушинський писав: “Мова є найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі й майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле. Вона не тільки виявляє собою життєвість народу, але є якраз саме це життя. Коли зникає народна мова, народу нема більше!.. Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче відібрати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все — і він може повернути; але відберіть мову, і він ніколи вже не витворить її, нову батьківщину навіть може створити народ, але мови — ніколи; вимерла мова в устах народу — вимер і народ”.

Мимоволі напрошується запитання: чи не тому так погано йдуть у нас економічні, політичні, соціальні реформи, що значна частина українців утратила своє національне Я, забувши рідну материнську мову, а відтак слухняно й приречено рухається у фарватері імперської політики Москви? Либонь, що так. Бо ще 1912 року Володимир Тимошевський зробив безпомильний висновок: “Ті нації, котрі втрачають свою рідну мову і приймають чужу, не мають духовної самостійности, завжди ідуть на “на помочах”, через те не проявляють ініціативи, цієї необхідної умови духовного і матеріяльного поступу взагалі. Такі нації не мають душевної бадьорости, проявляють апатію і млявість, вони не спроможні підпирати своє право на життя між іншими націями і через те самим процесом життя засуджені на смерть”.

Всесвітньо відомий лінгвіст і мовознавець Олександр Потебня стверджував: “Мова — це не лише дана система засобів пізнання, так само як і пізнання не відокремлене від инших сторін людського життя. Те, що пізнаємо, впливає на нас естетично і морально. Мова — це рівночасно шлях витворювання естетичних і моральних ідеалів”.

Його погляди поділяли й інтерпретували інші дослідники. Зокрема, К. Чехович писав: “Вихідною точкою теоретичних міркувань про мову були для Олександра Потебні, як і для більшости новітніх лінгвістів, думки Вільгельма Гумбольта і досліди Штайнталя, Ляцаруса та инших. Основні його погляди на мову такі: мова це не так засіб для виявлення і передавання вже готової думки, як радше сила, яка цю думку щойно витворила, в першу чергу для нас самих, а при розмові з другим служить товчком для розбудження в них анальогічної їх власної думки. Слово — це засіб перетворювати вражінння і робити їх предметом пізнання. Воно є засобом витворення нової думки (...) Головна функція мови, як системи слів, це зміна мисли. Мова це не просто засіб виражати думку, а індивідуальний спосіб перетворювати її, і в кожного народу є своя, так би мовити, перетворююча машина”.

Добре розуміючи важливість українізації навчального процесу, на початку 1917 року Михайло Грушевський звернувся “до українців професорів і преподавателів вищих шкіл”: “Великі події, пережиті нами, ставлять на чергу поруч політичних завдань Українського Народу також і постулят повности його культурного життя. Потреба широких мас народу, розвій його економічних і культурних сил вимагають українізації школи від споду до верху. Заховуючи права національним меншостям, рахуючися і з обставинами переходного часу, коли певна частина учнів може показатися непристосованою до українських викладів, ми тим не меньше мусимо тепер же приступити до українізації не тільки нижчої і середньої, а і вищої школи на Українській Землі. Наукових українських сил є для того досить, тільки вони розпорошені і дезорганізовані обставинами старого режиму. Для обміркування способів їх скуплення в вищих колах України і використання для українізації, та взагалі для обдумання самого переведення українізації вищої школи прошу всіх професорів, доцентів, молодих преподавателів і взагалі людей, уздіблених до навчання в вищій школі, прибувати на педагогічний з’їзд до Києва. 5 квітня (апріля) в помешканню педагогічного музею о 8 год. Відбудеться нарада в справі вищої школи”.

Важливість мовного фактора в розбудові Української держави добре розумів уряд Гетьмана Скоропадського. За якихось півроку в Україні було відкрито близько 150 українських гімназій, два державних університети, Українську Національну Бібліотеку, Національну Галерею мистецтв, засновано Державний Український архів тощо. Масовими тиражами видавались українські підручники, україномовна белетристика, повним ходом українізовувалося військо.

Добре розуміли важливість українізації в усіх сферах життя Радянської України Микола Скрипник, Олександр Шумський, Андрій Річицький та інші націонал-комуністи, які наївно сподівалися мирно співіснувати з імперським, російсько-большевицьким тоталітарним молохом.

Сьогодні ж терміна “українізація” лякаються навіть, здавалось би, свідомі українські урядовці. Натомість російська мова панує скрізь: в будинку адміністрації Президента, в міністерствах, в українських посольствах, на радіо й телебаченні, у видавництвах... Чи поважатимуть нас інші народи, коли ми самі не хочемо себе поважати?

Мовне питання не можна розглядати ізольовано від усієї політичної, соціально-економічної та культурної ситуації, вважає академік І. Дзюба. У виступі на надзвичайній конференції “Мовна ситуація в Україні та забезпечення мовно-культурних прав українства” він цілком слушно відзначив, що в нас недостатньо досліджена ціла низка важливих питань: “вплив руйнації національної мови на духовно-психологічні та соціальні параметри суспільства; функціонування та розвиток мови в параметрах елітарного мислення та масового вжитку; функціонування мови як кардіограма історичного буття нації; можливості й форми впливу національно-культурної політики держави на мовну практику різних верств суспільства; зрештою: міра впливу державного статусу української мови на мовну дійсність”.

Проблема розширення сфери вжитку державної мови пов’язана, крім усього, з істотною обставиною, що живемо в епоху інформатизації земної цивілізації — революції не лише в способі організації виробництва, а й у способі буття людини. Українська мова потрібна для спілкування з персональним комп’ютером не лише на рівні підприємства і науково-дослідних інститутів, а й видавництвам, письменникам і журналістам, у сфері побуту. І доки на державному рівні не буде розв’язана проблема комп’ютеризованих інформаційних служб державною мовою, доти не матимемо сприятливого їй режиму.

Свого часу Олесь Гончар в інтерв’ю газеті “Вісті з України” наголосив: мова нашого народу незамінима не тільки у пісні, придатна в літературі, а й має усі права та можливості в науці, в техніці. Промовистий факт: перша в світі енциклопедія кібернетики вийшла в Києві українською мовою. Проте сьогодні персональні комп’ютери з українською абеткою знаходять застосування тільки в університетах і деяких школах США і Канади, в тамтешніх родинах українського походження. Більше того, в цих країнах давно існує інформаційний банк даних з історії та культури України, про який ми можемо лише мріяти...

Розв’язуючи проблему комп’ютеризації нашого суспільства, не лише фахівцям, а й державним органам слід зрозуміти, що ця проблема є насамперед соціально-політичною. Нині прилучення до передових країн світу можливе не через якусь стандартизовану мову, а з допомогою комп’ютерів-поліглотів.

На думку президента Всесвітньої федерації наукових працівників, професора Ліонського університету Жана-Марі Леге, новий науковий порядок повинен включати, насамперед, захист національних мов.

Як не гірко визнавати, але вже у наш час знову постала проблема життєздатності української мови. Сьогодні ми ставимо питання: як таке могло трапитись? Шукаємо виходів у створенні дитячих садків, шкіл. А як же вища школа? Яким буде мовний статус вузів України в епоху інформаційної революції, котра вимагає не уніфікації, а розмаїття культур, поглядів, мислення? Поки що ми змушені визнати, що ситуація тут не прояснена. Батьки доти віддаватимуть своїх дітей в російськомовні садки і школи, доки не матимуть твердої впевненості в тому, що молодь навчатиметься в училищі, інституті й університеті рідною мовою.

Згадаймо ще раз перші кроки Радянської влади: саме на цю проблему — навчання рідною мовою у вищій школі — спрямувала свої зусилля новостворена Українська Академія наук. Уже 17 червня 1919 року була організована спеціальна Термінологічна комісія Академії наук, а з червня 1920 року — Інститут наукової мови при Академії наук. Українське наукове товариство почало видавати “Матеріали до української природничої термінології”.

У передмові до другого тому “Словника геологічної термінології”, укладеного академіком П. Тутковським у 1923 році, читаємо: “Визнаючи величезну могутність слова як знаряддя людської мислі, ми почуваємо пекучу потребу в розробленій українській природничій термінології. Унаслідок сумних історичних обставин на Україні в останні десятиліття наукові українські терміни могли виробитися майже лише в області наук гуманітарних; природничі науки, що їх розвиток почався наприкінці ХVIII століття, залишилися у нас без добре розробленої національної наукової термінології. Часто доводиться чути таку думку від деяких вчених: українська природнича термінологія не існує; тому треба кувати нові терміни; це повинні робити ті самі вчені, що розробляють ту чи іншу галузь наукову. З такою думкою неможливо згодитися. Слова не повинні куватися штучно. Мова взагалі є живий організм, що живе своїм життям і не є штучним витвором; усі штучні мови (як, наприклад, есперанто) були завжди мертвонародженими і нежиттєздатними. Кування нових слів не може бути доручене вченим-природникам, які не мають досить філологічного досвіду. Природнича термінологія в дійсності існує в народі. Неможливо ігнорувати і занедбати словних скарбів, що безперечно існують в народній мові; в ній є дуже гарні і яскраві вирази; треба лише завдати собі труду — ознайомитися з тими скарбами, пильно розшукати і науково-критично вивчити їх...”.

Академік, директор Інституту мовознавства імені О. Потебні АН УРСР В. Русанівський цілком справедливо зауважував: “Тривога виникає тоді, коли російська мова виступає не поряд з національними, а замість них. Якщо вона основна у вузі, то поступово витіснятиме місцеві мови із школи. Якщо насичує ефір, у ньому менше звучать мови інших народів СРСР. І це не на користь культурному розвитку всього населення нашої країни... Статус державності не дає національній мові ніяких привілеїв, як це декому здається, а лише створює передумови для її вільного, безперешкодного функціонування в усіх сферах життя: культурі, науці, діловодстві, на виробництві і т. д. ... Необхідно впровадити нашу мову у вищі навчальні заклади, звідки вона різними заходами була усунена. Повернеться українська мова у вуз — зросте і кількість українських шкіл та дитячих садків, а це гарантуватиме реальний, а не декларативний розквіт національної культури”.

До речі, у Канаді, приміром, політика багатокультурності забезпечує збереження національної свідомості для різних етнічних груп населення, що населяють цю країну. Так, міністерство багатокультурності підготувало документ “Будування майбутнього канадських українців у ХХI сторіччі”.

Відомий російський вчений, академік Д. Лихачов писав: “Національні розходження, безумовно, потрібні людству. Адже це той будівельний матеріал, з якого зводиться будівля світової культури, а будівельний матеріал має бути різноманітним. Культурі потрібен діапазон відмінностей. Національні риси — ознака багатства людства... Національні риси в культурах — це субстрат тих культурних цінностей, якими багате людство. Без національних особливостей немислима культура античності, численні культури Сходу, культури Європи. Найцінніше, що є в національних культурах, — це мови, бо мислення і мова якнайтісніше пов’язані. Не буде багатьох мов — уніфікується мислення, збідніє. Причому я маю на увазі мислення не тільки поетичне, а й прозаїчне, мислення наукове, творче в широкому сенсі цього слова. Залишиться тільки примітивне утилітарне мислення”.

Модернізація українського суспільства на новій системі ідеологічних координат немислима без державної мовної політики, пріоритетом якої має бути розвиток української мови як консолідуючої духовної сили українського суспільства. Українська мова повинна забезпечувати всі сфери життєдіяльності державного організму, нею мають послуговуватися інтелектуальні та політичні верстви України.

Чому ж досі не вдалося цього досягти?

Бракує не лише здорового політичного глузду, а й політичної мужності почати нещадну боротьбу проти антиукраїнських, антидержавних сил у вищих ешелонах влади, бракує сили волі усвідомити себе українським народом, а не якимось безрідним “народом України”, бракує української ідеї, української мрії (не садка вишневого коло хати; епоха соняшників закінчилась — нині епоха тотальних комунікацій, зв’язку і комп’ютеризації), якою б перейнялися не лише письменники, окремі науковці, політики й державні мужі, а весь український народ.

Бракує бажання користуватися українською мовою на державному рівні. Така політична короткозорість не просто дискредитує, а й підриває віру в багатьох громадян у перспективу України як справді суверенної, демократичної країни. На цей неприпущенний для будь-якого цивілізованого суспільства прецедент звернув увагу відомий американський політолог Збігнєв Бжезінський, який небезпідставно висловив занепокоєння таким станом речей в країні, котра повсюдно заявляє про своє бажання стати правовою, демократичною державою. Адже політика нехтування нинішніми владними структурами державотворчих функцій української мови може призвести до зникнення її взагалі.

Доктор економічних наук Степан Вовканич слушно зауважує, що “перманентне передавання чи непередавання інформації (а тим більше суворе переслідування і цілеспрямована заборона передач) рідною мовою як від предків до нащадків, так і всередині поколінь має доленосне значення для розвитку кожної нації, її суспільного інтелекту, для можливостей рівнопартнерської інтеграції тієї чи іншої країни в систему світового інформаційного, освітнього, наукового, мислительного простору. Звідси стає дедалі зрозумілішою життєва необхідність безперервного зв’язку поколінь, який зумовлює складну низку проблем взаємозалежності інформації і нації, мови і держави; проблем, які часто формулюються так: є мова — є нація, а є нація — є держава. Отже, немає мови — немає держави”.

Цю загрозу, на відміну від нашого керівництва, добре усвідомлюють, а головне — прагнуть відвернути владні структури більшості колишніх республік СССР, особливо прибалтійських. Характерний з цього погляду прийнятий 1995 р. Закон Литовської Республіки про державну мову та Закон про втілення в життя “Закону Литовської Республіки про державну мову”. Тут названо основні сфери вживання державної мови, регламентована її охорона та контроль, а також правова відповідальність.

Натомість у нас, в Україні, 51 народний депутат був змушений зробити конституційне подання про офіційне тлумачення положення статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних установах України. Конституційний суд України (справа про застосування української мови №1-6/99) 14 грудня 1999 року витлумачив відповідне положення. Але без ефективного контролю за виконанням статті 10 та офіційного тлумачення мало що зміниться. Литовський приклад, очевидно, взяти на озброєння.

Слід, очевидно, прислухатись і до думок відомого російського вченого-етнолога, доктора історичних наук Лева Гумільова: “Не треба нав’язувати людям інших етносів невластивий їм спосіб життя. Не треба ображати людей, наклеюючи ярлики тільки тому, що їхня поведінка відрізняється від нашої. Не треба виходити з міфічних уявлень про суть етнічних процесів і будувати відповідно до цього практичну політику. Не треба примушувати всіх жити разом. Краще жити нарізно, зате у мирі... Історичний досвід показує, що змішання народів, особливо із великими різницями у традиціях, на користь справі не йде”.

Держава, яка проголосила суверенітет, мусить боронити його не лише економічними методами, будівництвом війська та реалізацією соціальних програм, але й всіляко піклуватися про духовне здоров’я нації. Тим паче, що досвід такий є. Про нього доречно нагадати. Цитовані нижче документи і матеріали, уривки з газетних повідомлень стосуються лише одного року — 1926-го. Жодних коментарів ці промовисті тексти не потребують.

“Радянський апарат мусить бути на 100% українізований, бо тоді тільки він буде відповідати вимогам, що їх ставлять перед нами українські трудящі маси. Те ж самісіньке і щодо національних меншостей. Коли апарат по тих місцевостях, де мешкають компактними масами національні меншості, не зможе перейти в своїй роботі на відповідну національну мову, він не буде дійсним апаратом для обслуговування трудящих національних меншостей, він не зможе обслуговувати їхні культурно-соціяльні потреби”.

З виступу секретаря ВУЦВКу А.Буценка.

Українізація радапарату

На черговім засіданні центральної комісії в справі українізації радапарату намічено низку заходів щодо переведення українізації в життя.

Українізація фахівців

По докладу Наркомосвіти про українізацію фахівців центральна комісія в справі українізації радапарату при РНК постановила 5-тимісячний строк, починаючи з 1-го січня 1926 року, протягом якого фахівці всіх відомств повинні остаточно засвоїти собі українську технічну термінологію. Наркомосвіти вживе заходів до вчасного видання потрібних термінологічних словників та підручників по всіх спеціальностях.

Перевірка знань мови

Далі центральна комісія встановила остаточний термін іспитів у знанні української мови. В центральних установах іспити слід закінчити до 15 січня 1926 року, а по всій Україні до 1-го лютого цього року.

Щодо знання української мови всіх службовців буде поділено на три категорії: до 1-ї категорії буде залучено тих службовців, що добре знають українську мову (говорять, грамотно пишуть та перекладають з російської на українську та навпаки), до другої категорії тих службовців, що за допомогою словника добре перекладають з російської на українську та навпаки та володіють українською мовою в межах повсякденного вжитку, до третьої групи було залучено осіб, що не знають української мови (не володіють нею, пишуть неграмотно та погано перекладають).

Службовців, що їх віднесено до 3-ї категорії, буде в свою чергу розподілено на три групи: до 1-ї ввійдуть ті, що виявили негативне або вороже відношення до українізації, — такі будуть звільнені зі служби. До другої категорії ввійдуть службовці, що з незалежних від них причин (хвороба, відпуск, командировка) не мали можливості вивчитись української мови; для таких буде встановлено додатковий 3-місячний строк з 1-го січня 1926 року для обов’язкового вивчення української мови, про що буде взято від них відповідну підписку.

Під кінець до 3-ї групи буде віднесено всіх тих службовців, що недобре вивчили українську мову з причин, що залежать від них самих, а не від установи, де вони працюють, або від характеру їхньої роботи і т. ін. Особи, що належать до цієї групи, вважатимуться умовно звільненими зі служби, і від них буде взято підписку в тім, що протягом 3-х місяців вони вивчать українську мову.

Після закінчення іспитів службовців усі установи повинні надіслати відчити про наслідки іспитів до центральної комісії в справі українізації радянського апарату.(...)

Під час проведення українізації майже не помічалось ворожого відношення до цієї справи, яке ми спостерігали раніше, а більшість співробітників охоче брались за вивчення української мови і намагались вивчити її якнайкраще.(...) Переводячи іспит, необхідно обов’язково брати на увагу роботи, що їх виконує той чи інший співробітник. Від співробітників нижчих категорій (кур’єри, убиральниці, швейцари, двірники і т. ін., цебто від тих, кому доводиться мало писати) необхідно вимагати, аби вони в першу чергу вільно говорили українською мовою.

Підсумки українізації радянського апарату

Всім окружним комісіям українізації радапарату, наркоматам та центральним установам запропоновано не пізніше 1-го жовтня цього року звільнити з посад співробітників, що до цього часу не засвоїли української мови і що їх віднесено до 3-ї категорії. Цю постанову подається на затвердження Ради Народних Комісарів.

Секретаріат Центральної комісії українізації й окружні комісії повинні негайно виявити установи, де приймаються на службу особи, що не знають української мови, та де не виконуються постанови ВУЦВК та РНК УСРР в цій справі. Винних у невиконанні цієї постанови притягають до відповідальності.

Увага нацменшостям

В сітці національних шкіл ми маємо великі досягнення. Число єврейських шкіл збільшено з 342 до 454, польських з 255 до 370, німецьких з 573 до 621. Дітей в національних школах взагалі охоплено 74%, в той час, коли по руських школах охоплено 49,8% дітей з 8 до 15 років, по українських школах 36,9%. Як бачите, школи національних меншостей йдуть попереду.

З доповіді Народного комісара освіти Олександра Шумського.

Процес українізації зачепив і ту частину території РСФРР, де компактними групами проживали українці. Ось як про це писала тогочасна преса.

Казахстан

Відкриття українського клубу. Нещодавно в Оренбурзі одкрито український клуб імені тов. Петровського. Українське населення надсилає з усіх кутків Казахстану привітання першій українській установі в Оренбурзі.

Українізація на Вороніжчині

“Воронізька Комуна” сповіщає, що уповноважений Вороніжчини розробив дальший план дальшої українізації. За цим планом, опріч українізації виконкомів та сільрад, буде українізовано апарат міліції та суду в районах з українським населенням. Щоб відкрити при обласних курсах комскладу міліції український відділ для осіб, що знають українську мову, та завести навчання українознавства та діловодства українською мовою при обласних курсах судових робітників.

Крім того, в жовтні цього року (1926-го) в Вороніжі мають відбутися двомісячні курси вивчення української мови на 150 чоловік для робітників сільрад виконкомів, міліції, суду та інших установ; по волостях також будуть курси для робітників радапарату. При хатах-читальнях будуть організовані гуртки українознавства.

Українізація шкіл на Північному Кавказі почалася активно 1922 року. На сьогодні в краї налічується українізованих частково чи повністю 170 шкіл з 500 комплектами. Найбільше українізованих шкіл на Кубані — 500, в Донській окрузі — 14, Армавірській — 3, Чорноморській — 3. В найгіршому стані справи на Тереку й Ставропільщині — немає жодної української школи, в той час коли потреба в них давно поспіла, особливо в таких районах, як: П’ятигірський, Олександрівський, Медвежинський та Н.-Григорівський — в останньому майже половина населення українці.

На Кубані останнім часом спостерігається наплив учителів з інших губерень РСФРР та з України. Зважаючи на це й маючи на увазі останній випуск учителів Кубанського педтехнікуму, КубокрОНО до вищезазначеної кількості шкіл намітило українізувати в наступному навчальному році ще 200 комплектів. Стільки ж буде українізовано комплектів і в 1927 році.

Шляхи українізації Кубані

До 1922-23 року українізація Кубані набирала форми поодиноких, епізодичних випадків, бо в часи громадянської війни про плановість і хоч маленький зв’язок в цій роботі й гадати не приходилось. Тільки з 1923-24 року робота серед українського населення Кубані почала розгортатися й дала перші наслідки. Відкриваються перші українські школи, спочатку в Кубанській окрузі, потім в Донській і др.(...)

Тільки Перший Краєвий з’їзд робітників українських шкіл Північного Кавказу, що відбувся в цім році (1926) в травні місяці, вніс плановість і організаційну явність в цю роботу...

Досягнення в роботі за минулий час хоч і невеликі, але ж і їх Крайовий з’їзд відмітив. Існує український педагогічний технікум, що випускає робітників-педагогів масової української школи для всього Північно-Кавказького краю. Розвиток низової української школи на Кубані за останні два роки теж значно поширився, й на сьогодні ми маємо шкіл більш як дві сотні, з них декілька шкіл другого ступеня, підвищеного типу, де вчиться до 24 тисяч учнів. Українізація поширюється і на установи профосу, і перші кроки до цього такі: в 25-26 році в Червонограді при Робфаку був відкритий український відділ на 40 чоловік, а при педагогічнім інституті на 55 чоловік. Крім цього, в минулім навчальнім році було введено українознавство на всіх курсах російського Червоноградського педагогічного технікуму й на I і I курсах Кубанського акушерського технікуму. По лінії політосвітньої праці закладено теж перші цеглини, що утворюють основу для систематичної українізації політосвітніх установ в місцевостях з українським населенням. Є хати-читальні, що цілком або почасти перевели свою роботу на українську мову.(...)

Як бачимо, в коротку добу українського відродження двадцятих років українські націонал-комуністи знайшли можливість почати українізацію зрусифікованої України. Інша річ, що успіхи в духовному відродженні українського народу викликали переляк у Москві. Наслідки не забарилися.

Говорячи про українізацію держапарату, С. Косіор на ХI з’їзді КП(б)У в політичному звіті ЦК КП(б)У, зокрема, сказав: “...ми повинні ставити найсуворіші вимоги до знання мови, й тут ніяких послаблювань робити не можна (...). Поруч цього треба вживати рішучих заходів до тих, хто не хоче вивчити української мови...”. Одне слово, завдання сформульовано чітко й конкретно, але йому не судилося бути виконаним. З відомих нині причин.

Підсумовуючи результати політики українізації, В. Затонський на червневому 1928 року пленумі КП(б)У привернув увагу до однієї важливої історичної обставини, наслідки якої даються взнаки донині: “Ця (постаюча) промисловість, поглинала українських селян, керуючи їх до міст, де в російському оточенні вони швидко русифікувалися. З цього приводу пролетаріат на Україні, почуваючи себе переважно російським, не цікавився національним питанням”. В. Затонський також відзначив, що разом з мовою і російським письменством русифіковані робітники перейняли й зневажливе ставлення до всього українського. Чи не тут криється одна з причин національного нігілізму, який доводиться сьогодні спостерігати на батьківщині Тараса Шевченка? Чи не тому сумнозвісний шахтар під час зустрічі з М. Горбачовим у Донецьку дозволив собі виголошувати від імені всього робітничого класу сумнівні сентенції з приводу “ковбаси” і “колбасы”?..

І сьогодні продовжує існувати войовничий обиватель на кшталт Кулішевих Мини Мазайла чи тьоті Моті, котрі, зачувши про справедливі домагання щодо конституційного захисту державності української мови, демонструють у листах до редакцій “інтернаціоналізм”, лякаючи громадян жупелом націоналізму. Насправді ж позиція цих горе-інтернаціоналістів нічим не краща від позиції названих вище героїв комедії Миколи Куліша: “...Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі є: євреї, татари, вірмени?.. Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія... Яка у вас провінція, ах, яка ще провінція! Ой, яка ще темрява! Про якусь українську мову споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного! Скажіть, будь ласка, у вас і партійці балакають цією мовою?..”.

Інформація до роздумів: “Із загальної кількості неросійського населення СРСР майже 67 процентів вільно володіють російською мовою... З росіян лише 3 проценти вільно володіють мовами народів СРСР... З росіян, які проживають у союзних республіках, мовою народів цих республік володіють лише 18 процентів...” [Робітнича газета. — 1989. — 28 січня].

А це вже день сьогоднішній. Проте не в Україні, а в Литві. Уряд Литовської Республіки затвердив Програму вживання та розвитку державної мови на 1996—2005 роки й щороку виділяє кошти для її реалізації. 1995 року дві установи — Державна комісія литовської мови та інспекція мови — були об’єднані в одну. Комісії з питань мови було доручено, крім нормативної діяльності, також адміністрування мови — догляд за виконанням законів, Мовної програми. Таким чином мовознавці мають змогу зважати не тільки на чисто мовознавчі предмети, а й на екстралінгвістичний контекст державної мови — політичні, економічні та соціальні умови її існування.

Рішення комісії мови є обов’язковими для всіх організацій, установ, підприємств. 2 липня 1998 прийнята нова редакція Закону Литовської Республіки про освіту. Зокрема, у ньому йдеться про мову викладання. У школах Литовської Республіки нею є литовська мова (за винятком шкіл національних меншин та шкіл міжнародного бакалаврату). В тих місцевостях, де проживає національна меншина або є багато її членів, для них створюються умови мати державні, муніципальні або недержавні дошкільні заклади, загальноосвітні школи та уроки рідною мовою. Для вивчення та вдосконалення знань рідної мови нечисленним національним групам при державних та муніципальних загальноосвітніх школах можуть бути засновані класи або факультативи, а також недільні школи. В освітніх закладах з нелитовською мовою викладання предмети литовської мови та літератури викладаються литовською мовою.

Інший документ — Кодекс адміністративних юридичних порушень ЛР — передбачає засоби адміністративного впливу: попередження або грошове покарання (від 100 до 2000 літів, тобто від 25 до 500 $ США). Штраф передбачається за: невживання державної мови на печатках, бланках, вивісках, описі товарів; при виконанні службових обов’язків, у діловодстві (внутрідержавному); за подання документів недержавною мовою, непереклад державною мовою телевізійних та радіопередач, кіно- та відеофільмів; невживання автентичних форм литовських топонімів; невиконання рішень Державної комісії литовської мови.

Зібрані грошові штрафи потрапляють до державного бюджету.

Державна комісія литовської мови реалізує затверджену урядом і виконувану коштами бюджету Програму вживання та вдосконалення мови Литовської Республіки на 1996—2005 роки. Вона охоплює чотири розділи, в яких передбачені найважливіші праці в галузі лінгвістики (створення комп’ютерної бази академічного “Словника литовської мови”, підготовка та реалізація програми створення термінів, підготовка філологічних словників, діалектних текстів та словників і под.), в галузі вдосконалення мови (введення курсів культури мови та мови спеціальності в усіх середніх спеціальних та вищих школах, підготовка нових підручників та комплектів навчальних засобів), у сфері вживання мови, у сфері видавництва (видання з питань граматики, теорії литовської мови, підручників, словників, монографій, довідників, їхніх комп’ютерних версій).

Щороку для реалізації Програми виділяється близько 3 млн. літів (700 тис. $ США).

Є питання?

Нині Україна визнана світом. То чому ж ми не наважимось перед усім світом заявити, що будуємо національну державу? Хіба англійці, японці, німці, французи не збудували національні держави? Хіба в цих країнах це дало підстави для гноблення національних меншин? Аж ніяк.

Натомість в Україні “рускоязичноє насєлєніє” де тільки може волає про загрозу українізації. Насправді її немає. Бо якби почалася вона на державному рівні, як це вже було в 20-х роках минулого століття, то швидко припинились українофобські прояви в Донбасі, в Криму, на півдні України. Поважають сильних і розумних, цінують сильну владу, налаштовану патріотично, державницьки, яка не на словах, а на ділі дбає про інтереси титульної нації.

Філософічними роздумами над розвитком мови як відображенням суспільних, духовних потреб ділиться в статті “Рефлексії на тему мови” канадський дослідник Роман Кассіян. Він ставить перед собою запитання: “Чи мова як інструмент, яким володіє думка й яким користується в процесі свого творення, має вплив на зміст продукту цього творення й напрям, який воно бере? Чи середовище, фізичний і культурний ландшафт з формальною спадщиною минулого є грунтом, від якого залежить плідність, якість, обсяги й здобутки думки? Думаю, що відповіді на ці питання ствердні... Мова з її складністю й гнучкістю, із зосередженим досвідом минулого, який кристалізується в її змісті, динамізм думки в шуканні життєвих розв’язків — це фактори, які відіграють важливу роль у процесі творення й розвитку духовності”.

Автор нагадує, що народні мови Західного світу розвивалися під впливом латини. Вони брали участь в інтелектуальному “бродінні думок”, висловлених цією мовою, і збагачувалися. “Фактом є те, — продовжує він, — що ми в цьому розвитку брали незначну участь. Відокремлені релігією, мовою, азбукою й навіть календарем від Західного світу, судомно тримаючись статичного східного християнства, фізичний центр якого занепадав від половини одинадцятого століття, ми існували в сільському середовищі... Ми не мали надморських міст, які були б в природному контакті зі світом. Наші міста, розташовані на рівнинах Східної Європи, не були стабільними центрами торговельних, виробничих і культурних сил з індивідуальним характером і душею. Вони були передовсім центрами політичних або адміністративних сил, заселеними великою мірою людьми іншого етнічного походження й часто нищеними війнами та нападами.

Наша мова — це вираз передусім сільського середовища з його тонким відчуттям природи, з емоційною реакцією на події з поглядом на добро і зло, перейнятим від релігії, з похмурою пам’яттю минувшини у формі міфів та з інтровертною оборонною психікою. Почуття відчуження (alienation), яке село відчувало щодо міста й усього, що приходило ззовні, було однією з причин невдачі творення державного організму, який історично всюди поставав і зосереджувався в містах. Це відчуження частково пояснює початкову підтримку сільського населення, яку дістали більшовики, захоплюючи владу й запроваджуючи терор.

Мова виникає й розвивається відповідно до завдань, які суспільство ставить перед собою. Вона задовольняє потреби комунікації між членами спільноти, а також служить засобом висловлення процесів, які нуртують в їхніх душах”.

За спостереженнями дослідника, важливою передумовою розвитку як суспільного, так і мовного є намагання людини вийти за межі існуючого, вирватися із зачарованого кола буденності й використати можливості, що розгортаються перед нею в бігу її життя. Це поривання підсилює туга за досконалістю, прищеплена культурною спадщиною. Другою передумовою є участь у поступі й розвитку передових суспільних, мовних та культурних спільнот. Мова розвивається не в застійному відокремленні, ані в гіпнотичному зосередженні на минулому, а в сміливій зустрічі зі світом і в активній участі у процесах, які в ньому нуртують. З цього погляду українська спільність має труднощі, пов’язані з історією...

“Українська мова не розвиватиметься, поки наша думка не позбудеться анахронізмів і не прилучиться до світових процесів, — резюмує Р. Кассіян. — Мова, в якій думка, віддзеркалюючи оборонну психіку села й ворожість до зовнішнього (міського) світу, зосереджується на уявному минулому або розгублюється в морі масової комунікації, не розкине крил до лету в майбутнє й залишиться другорядною, провінційною. Здібні й творчі люди робитимуть внесок у більш розвинене інтелектуальне середовище та будуть втрачені для України. Тільки жива, конкретна духовна творчість, а особливо її висока якість забезпечать розвиток мови та включать її в світові процеси думки”.

Замість післямови

У моїх руках книжка професора Олекси Синявського “Норми української літературної мови”, що була надрукована 1941 року у Львові. Ця синтеза граматичних праць одного з найдіяльніших членів правописної конференції у Харкові 1927 року, що нормувала українську орфографію, потрапила в лабети совєтської цензури: на обкладинці книжки тьмяніє своєрідний некролог із лаконічно моторошним присудом: “СЕКРЕТНО” (книжка зберігається у відділі рідкісної книги Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАНУ)…

Дивлячись нині україномовні телепередачі УТ з Києва, мимоволі ловлю себе на тому, що на екрані телевізора ось-ось з’явиться траурна рамка із убивчим словом “СЕКРЕТНО”. Підстав для таких похмурих прогнозів предостатньо…

Психологи добре знають, що наслідком брутальної інформаційної (російськомовної) агресії в нашому медіапросторі є поява у підростаючого покоління так званого психолінгвістичного дефекту. Виправити його надзвичайно складно. Мова — це інструмент свідомості, це та сама ідеологія, без якої суспільство не може жити. А ідеологія, за словами Мераба Мамардашвілі, є соціальний клей.

“Українці мусять стати нацією, коли не хочуть зостатися паріями серед народностей”, — писав 1905 року Михайло Грушевський. А чи не є найефективнішою зброєю формування й консолідації нації саме мова? Українська. За підтримки держави, за протекціоністської політики уряду.

Ми досі перебуваємо поза світовим інформаційним простором. На порозі ХХI століття! Якщо Україна не зуміє увійти в цей простір, вона залишиться за бортом науково-технічного прогресу. І це для України буде фатально. Мусимо це усвідомити.