Олег РОМАНЧУК, шеф-редактор журналу «Універсум»

УКРАЇНСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ: ПРОБЛЕМ БІЛЬШЕ, НІЖ ЗДОБУТКІВ

Проблема української ідентичності досі не може знайти свого розв’язання. На п’ятнадцятому році незалежності значна кількість українців усе ще відчуває себе всередині «єдіного пространства», а відтак перебуває у потоці чужинецького історичного процесу — російського, американського, західноєвропейського.

Для визначення національної належності використовують множину критеріїв. Так, для прихильників архаїчного уявлення про націю поняття «родинності», «кревності» — визначальні. «Нація — це душа, духовний принцип <…> Існування нації — це (якщо можна так висловитися) щоденний плебісцит, як існування особи — вічне ствердження життя» [12, 118].

Політично українська нація лише почала формуватися. «Багато науковців звичайно погоджуються <…>, що культурний націоналізм робить важливий внесок у національне будівництво — тобто, в досягнення спільнотою ідентичності, в її політичну організацію та уніфікацію в межах певної території», — читаємо у Гатчінсона [4, 660].

На думку С. Дацюка [5], існують різні, пов’язані, але не тотожні один одному процеси — самоідентифікація, самовизначення, самоусвідомлення. А саме: «Самоідентифікація — ототожнення із зовнішніми ідеальними предметними сутностями. Самовизначення — віднесення до процесів і соціальних груп, що задає рамки та межі цілевизначенню та діяльності. Самоусвідомлення — філософське осмислення себе і свого розвитку з погляду нових принципів, нового значення й нових підходів до самоідентифікації та самовизначення».

Політики визначають ідентичність як своєрідну соціальну конструкцію, що поєднує в собі національні та класові ідентичності. Характерний приклад — США.

Вадим Васютинський пропонує розрізняти ідентичність і ментальність в такий спосіб: «Ідентичність означає самість, глибинне Я, переживання своєї присутности у світі, переживання того, що визначається словами «це я», «я є». Ментальність більшою мірою відтворює спосіб світобачення, відображення дійсности, являє собою психічну призму, крізь яку людина пізнає та оцінює навколишній світ і себе в ньому. Ідентичність важче піддається змінам, водночас вона й важче усвідомлюється, а радше відчувається й переживається» [2].

Одна із сторінок біографії Тараса Шевченка блискуче підтверджує існування в людській свідомості позасвідомого процесу, завдяки якому індивід поводить себе, відчуває, думає як люди, з якими себе ототожнює. «Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому, мене тут і земляки і неземляки звуть дурним, воно правда, але що я маю робити, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом?» — писав 30 вересня 1842 року геніальний поет у листі до Я. С. Кухаренка.

Як бачимо, геніальний Кобзар ідентифікує себе не з «кацапом» і не з «французом». Щось примушує поета в емоційній формі заявити про окремішність свого Я.

У психоаналізі існує таке поняття як ідентифікація (ототожнення). Не становить таємниці, що ідентифікація індивідума щодо належності до конкретної нації впливає на розвиток особистості. Читаємо у З. Фройда: «Соціальні почуття ґрунтуються на ідентифікації з іншими людьми на основі однакового Я-ідеалу» [13, 439].

Микола Гоголь також не ідентифікував себе з росіянином, коли писав листа до М. Максимовича: «Бросьте в самом деле кацапию, да поезжайте в гетьманщину… Что ж, едешь или нет? Влюбился же в эту толстую бабу Москву, от которой, окроме щей да матерщины, ничего не услышишь».

На цьому прикладі добре проглядається існування ґрунту для конфлікту між різними ідентифікаціями, на які розкладається людське Я. Дмитро Донцов з цього приводу писав: «Трагічно відчув драму розколеної української душі, яка терпіла на дисгармонію між інтелектом і волею, на заник останньої — Микола Гоголь» [6, 190].

Аналіз стилю Гоголя-письменника засвідчує, що навіть пишучи російською, він думав по-українському. Саме його «Вечера на хуторе близ Диканьки», «Миргород», «Тарас Бульба» пробуджували у читачів національну свідомість як жоден інший твір українських письменників. Саме «після книжки Гоголя вперше я почув себе сином рідної землі» писав Сергій Єфремов у статті «Між двома душами» [14].

Ведучи мову про такі виняткові риси психології людини, як совість і гідність, доктор медичних наук, лауреат Державної премії України Володимир Войтенко відтворює один вельми промовистий епізод з нашої сучасної історії: «Прошу, шановний читачу, на хвильку уявити, що ви — президент України і, перебуваючи у Москві, даєте інтерв’ю для російського телебачення: починається з того, що знаний журналіст (до речі, прізвище має на —енко) у першій фразі вживав слово «хохли». Ваші дії? Можливостей три: 1) відмовляєтесь від інтерв‘ю; 2) погоджуєтесь його продовжувати лише після вибачень журналіста і за умови, що слово це не звучатиме; 3) спокійно продовжуєте розмову. Наш президент Л. Кучма обрав третій варіант…»

Маємо яскравий приклад особистості з роздвоєною національною ідентичністю. Така невизначеність колишнього українського президента (у документах він ідентифікував себе як росіянина і лише прийшовши у велику політику, почав ідентифікувати себе з українською нацією — далеко не завжди вдало: пригадується, як останкінський телекоментатор по-хамськи коментував виступ Леоніда Кучми: «Президент Украины неожиданно произнес речь на украинском языке. Несмотря на подобные издержки…») не могла не позначитись і на характері його правління.

Чи варто звертати увагу на дрібниці? Варто. Бо диявол, як мовиться, ховається у дрібницях. З дрібниць складається все. З дрібниць вибудовується система. Політична, економічна, соціальна тощо. Отож кілька прикладів. Дрібниць. На перший погляд. Житейських. Але які зайвий раз підтверджують, що саме сьогодні, у суверенній Українській державі, існує серйозна загроза лінгвістичній та культурній ідентичності українців.

Телефоную до голови однієї з райдержадміністрацій, що на Івано-Франківщині. Після трьох довгих гудків на другому кінці дроту чую голос автовідповідача: «Здравствуйтє. В настоящєє врємя ми нє можем вам атвєтіть».

Телефонную до Києва — хочу подарувати одній з тамтешніх шкіл-інтернатів кілька примірників книжок останнього українського перекладу роману Жуля Верна «Діти капітана Гранта». Моя співрозмовниця (директор інтернату) не приховує свого обурення: «І так вся (?!) література йде українською мовою. Не можна забувати російської. Ми Жуля Верна читаємо в оригіналі». «Французькою?» — обережно уточнюю. «Російською» — з притиском лунає у відповідь.

Телефоную у справах до Сімферополя. Розмовляю з працівником кафедри слов’янської філології тамтешнього національного університету. Відрекомендувавшись, пояснюю суть справи. Мене перебивають: «Гаварітє па-рускі. Я па-украінскі нє панімаю».

Після того як запропонував спілкуватися польською (кафедра ж слов’янської філології!) співрозмовниця переходить на українську.

Львівський бізнесмен, з діда-прадіда галичанин, простягає мені візитку. Напис зроблено російською. Помітивши моє здивування, зніяковіло пояснює: «До нас на фірму різні люди приходять. Часто спілкуються російською».

Таких «дрібниць» хоч греблю гати: офіційні вивіски, фірмові бланки дублюються не знати чого англійською мовою (за совєтських часів на бланку державної установи з українським текстом обов’язково сусідив текст російською мовою). Тепер маємо іншу лінгвістичну «моду»: офіційні вивіски державних установ часто подаються англійською мовою. Приміром, МВС (?!), керуючись, очевидно, своїми внутрішніми відомчими мотивами, зробило переклад англійською мовою назви «Міністерство внутрішніх справ України», навздогін такі ж «новації» зарясніли на будівлях УМВС в обласних центрах.

На українських телеканалах триває совєтська практика приснопам’ятного «інтернаціоналізму» — на естраді двоє ведучих (російськомовний і україномовний). На «Інтері» журналіст, який добре володіє українською мовою, в студії під час розмов із запрошеними україномовними гостями не переходить з російської на українську. Політика телеканалу? Україномовному телеглядачеві незручно в такій ситуації. Очевидно, і запрошені на телепередачу гості теж почуваються не краще. Але надана безоплатна нагода поспілкуватися з усією країною, мабуть, бере гору над психологічним дискомфортом.

Очевидно, саме виходячи з таких єдінонєдєлімських концепцій та позицій, на «Інтері» та на «1+1» україномовного телеглядача навчають, як саме слід розмовляти українською: приміром, «стакан наполовину пустий» (реклама пива на «1+1» 7 серпня 2005 року), «дєвчонкі класні» (реклама мобільного телефона 31 серпня) тощо. Саме на цих телеканалах прописалися палатка замість намет, руль замість кермо, качелі замість гойдалки. І далі: шар (куля), стакан (склянка), бутилка (пляшка), суткі (доба), да (так), клубніка (полуниця), зємляніка (суниця), лапті (личаки), від першого лиця (від першої особи), за углом (за рогом), вєрьовка (мотузка), в ста метрах (за сто метрів), каток (ковзанка), садік (садочок), вступити в брак (узяти шлюб), фарбувати забор (фарбувати паркан)…

Неоковирний стиль, а точніше кричущу безграмотність, безвідповідальність у користуванні українською мовою постійно демонструє інтернетівська «Українська правда». Характерний приклад від 31 січня 2006 року: «…статутний фонд СП в редакції, схваленій урядом, складає 6 мільйонів гривень, які вносяться виключно грошима. Долі між «Нафтогазом» і «РосУкрЕнерго» поділені 50% на 50%». Це лише одна фраза! А постійне використання в рекламі зросійщених імен: Вітя, Ксюша, Маша, Толя, Пєтя, Саша…

Червень 2005-го. Випускники середньої школи дають інтерв’ю кореспондентові УТ-1. На запитання українською демонстративно відповідають російською. Українську знають, розуміють, вивчають (15 років минуло від часу проголошення державного суверенітету!). Але ДЕМОНСТРАТИВНО воліють відповідати російською. Донецькі студенти під час листопадової телезустрічі з Віктором Ющенком ДЕМОНСТРАТИВНО ставлять Президентові України питання російською. Пояснення одне: так їх виховали батьки, педагогічні колективи шкіл, вищих навчальних установ. Тобто сама Українська держава заохочує нігілістичне ставлення до державної мови.

Можна припустити, що певні сили в Україні (насамперед російські і проросійські лобісти) зумисне нагадують громадянам постколонії про колишню метрополію. Так, скажімо, у програмі «Перший мільйон» на телеканалі «1+1» задають добре продумані запитання: «Хто в СССР був коментатором тенісу — Озеров, Синявський, Махарадзе, Є. Майоров?» (хіба мало українських спортсменів в Україні було і є нині?), «Яка риба виконувала забаганки ледаря Ємєлі з російської казки?» (невже українських казок бракує?). На цьому ж телеканалі в цій же програмі відбувається прецікавий діалог між ведучим і гравцем. На запитання «Хто у казці Шарля Перро проковтнув Червону Шапочку — вовк, бабуся чи кабан?» українська спортсменка зверхньо парирує: «А што такоє «проковтнув»?» У телевізійному «мильному серіалі» «Моя прекрасная нянька» акторку Заворотнюк представляють як «народну няньку країни». Якої країни? І вже цілком симптоматично виглядає епізод, коли знаменита совєтська гімнастка Лариса Латиніна з екрану УТ-1 (січень 2005) журиться: «Абідна і тяжело праізнасіть, что ми жівьом в разних странах».

МЗС Російської Фередації раз у раз безцеремонно втручається в українські справи. Так, 6 вересня 2005 року це міністерство висловило черговий безпідставний протест щодо наміру України використовувати в судових установах державну мову. «Це рішення, схоже, йде в руслі непорядної кампанії навколо російської мови в Україні, що продемонструвала нещодавно українська влада в приміському селищі Комсомольське Сімферопольського району щодо російськомовної школи №43 Сімферополя».

Насправді ж згаданий конфлікт виник через наміри вести навчальний процес в українській гімназії українською мовою. Проти цього найактивніше протестував так званий «Русский молодежный центр Крыма». 12 серпня 2005 року на УТ—1 можна було спостерігати яким упередженням, навіть ненавистю до єдиної української гімназії в Сімферополі й до української мови палали обличчя тамтешніх російськомовних мешканців. Написано і сказано предостатньо про «толерантність» росіян Севастополя до українців …

На українських телеканалах і радіостанціях (насамперед ультракоротких) мало що змінилося після «помаранчевої революції». «Інтер», приміром, продовжує демонструвати заідеологізовані серіали про доблесних російських вояків, що воюють у Чечні, про російський спецназ і розвідку, а також лубочні фільми совєтської доби з виразними «єдінонєдєлімскими» акцентами…

«Якщо солдати на рівні своїх почуттів ставляться до половини чи трьох четвертих населення даної держави як до іноземців, то вони не вагатимуться у їхньому підкоренні й не вимагатимуть підстав для таких дій — як це роблять з тими, кого оголошують ворогами» [9, 80]. Ця сентенція Джона С. Мілля мимоволі спадає на гадку, коли спостерігаєш за навмисним ігноруванням державної мови українськими вояками. Неодноразово можна почути, як на запитання телеведучого українською солдати і офіцери Збройних сил, працівники МВС відповідають російською. Ці прецеденти — не виняток, а правило. З ким себе ідентифікують захисники вітчизни? Мимоволі закрадається сумнів: чи не з озброєною «п’ятою колоною» маємо справу? Саме до такого відчуття спонукав перегляд телерепортажу УТ—1 (20 серпня 2005 року) з полігона, де змагалися українські (?!) командос.

Значна кількість росіян, котрі проживають в Україні, продовжує демонструвати свою «інакшість», відстороненість від автохтонного населення. Пояснення просте. Численна російська меншина в Україні своєї території не має. Це колоністи, нащадки колоністів. Іммігранти. І не треба спекулювати на «братерській допомозі» у відбудові народного господарства — досить лише згадати колонізацію українських земель після Голодомору.

Георг Зіммель свого часу висловив таке судження: «Угруповання, особливо угруповання національних меншин, перебуваючи у конфліктній ситуації… часто відмовляються вести діалог зі своїми опонентами, що запевняють їх у своїй до них терпимості. Бо інакше цілісність їхньої опозиції, без якої вони не можуть продовжувати свої змагання, буде порушена… Для деяких угруповань намір знайти ворогів для того, щоб міцніше об’єднати своїх членів і щоб угруповання усвідомлювало життєву важливість такого об’єднання, може бути виявом політичної мудрості» [7, 781].

Своєрідним підтвердженням сказаного може бути факт реєстрації Мінюстом України на 15 році незалежності «Партії політики Путіна». З ким себе ідентифікує ця відверто проросійська політична сила, сумнівів не виникає. Так само не виникає запитань, з ким ідентифікує себе власник питомо українського прізвища Олексій Ременюк, лідер «Партії політики Путіна», агітуючи за «святорусскую власть», за «будущєє трієдной всєя Русі», якому до вподоби путінська «ідєологія навєдєнія порядка», або з ким себе ідентифікує колишній начальник Головного управління розвідки СБУ Леонід Рожен — №7 у виборчому бюлетені «Партії політики Путіна»…

Зареєстрована в Україні партія «Союз» одним із найважливіших своїх завдань ставить надання російській мові статусу другої державної, демонструючи при цьому методи з арсеналу сумнозвісної «п’ятої колони». Так, Олександр Музичко, кандидат історичних наук, звертає увагу на те, що під час передвиборної кампанії 2006 року на рекламних щитах партії «Союз», установлених на центральних вулицях Одеси, красувався заклик: «Говорите по-русски!» [11]. Така радикальна вимога аж ніяк не вияв турботи про збереження етнічної самобутності росіян, і автор статті цілком слушно резюмує: «Це гасло можна трактувати тільки як заклик до етнічної чистки, розпалювання міжнаціональної ворожнечі».

Можна лише уявити, який рейвах здійняли б вітренківці, симоненківці, медведчуківці, януковичі, прихильники «Партії політики Путіна» та іже з ними, якби у Львові чи Івано-Франківську з‘явилися бігборди із закликом «Розмовляйте українською!». Російське МЗС негайно б надіслало ноту протесту…

Прикладів мовного нігілізму з боку росіян — предостатньо. Приміром, якщо в одному із гастрономів Запоріжжя україномовний громадянин цікавиться, де можна купити цукор, йому виклично, з підтекстом можуть зневажливо кинути: «Сахар в друґом атдєлє».

Пригадується, як на початку 90-х минулого століття росіяни в Україні висловлювали невдоволення тим, як диктор українського радіо оголошує точний час (дев’ята година, десята година…), бо їм, мовляв, зручніше і звичніше чути: дев’ять годин, десять годин…

Молоді «прогресивні соціалісти» марширують вулицями Києва і скандують російською (не українською): «НАТО хуже, чем гестапо»… На червоних футболках підлітків золотиться абревіатура «СССР». Розмовляють власники футболок російською... 11 вересня 2005 року. Посольство США в Києві пікетують «братчики» Корчинського. Тримають транспарант з написом «Украина без Ющенко». Напис російською…

З ким ідентифікують себе ветерани Другої світової, якими командує Іван Гєрасімов? В українських телестудіях (на різноманітних заходах) вони послуговуються виключно російською мовою, прізвища у них, як правило, російські. У той же час переважна більшість членів ветеранської організації академіка Ігоря Юхновського — україномовні. Причина, вочевидь, полягає в тому, що вони захищали насамперед не совєтську імперію, а Україну. Можливо, радянську. Але Україну. Насамперед.

Влад Ряшин з «Інтера» заявив, що дублювати на українську мову російські фільми немає необхідності. Мовляв, в Україні всі знають російську. За такою логікою українцям взагалі слід відмовимось від рідної мови. Чому українців ставлять перед фактом і не запитують, чи хочуть вони дивитися російськомовні фільми. Те, що всі без винятку українці, на відміну від росіян, котрі десятиліттями проживають в Україні, знають російську, аж ніяк не означає, що українці бажають отримувати інформацію чужою мовою.

«Активність новітньої московської експансії в культурно-інформаційний простір України виразно засвідчує історія комерційного телеканалу ICTV, заснованого у 1992 році спільною українсько-американською компанією. Це був єдиний в Україні телеканал, що майже всі передачі демонстрував у якісній адаптації українською мовою. Але у 2000 р. телекомпанія перейшла до російського власника і тепер не тільки веде мовлення російською, а й запрошує до праці московських ведучих і коментаторів» [8, 121].

Далеко не досконалий, але наразі чинний Закон про мову не виконується. Приміром, у статтях 35 і 36 чітко зазначено, що українські назви у товарних знаках «іншими мовами не перекладаються», а тексти реклами й маркування товарів повинні виконуватись українською мовою. Однак на упаковках різноманітних товарів повсюдно супроводжується дублювання (часто недолуге) російською мовою.

Ведучи мову про сучасну семіосферу українського міста чи навіть села (вивіски, афіші, оголошення тощо) можна говорити про широкомасштабну мовну агресію — нічим не виправдане транскрибування чужих слів кирилицею. Науковці розуміють (на жаль, не представники влади), що такі огульні запозичення з чужих мов неминуче призводить до зниження рівня мислення громадян, а відтак до незворотних змін щодо самоідентифікації.

На жаль, в Українській державі побутову інформацію чомусь надають громадянам упереваж чужинецькою — різноманітні довідкові служби, мобільний зв’язок, туристичні, торговельні, сервісні фірми тощо. Інакше, як мовною дискримінацією українців, назвати такий стан речей не можна. Конкретні приклади. Існує, приміром, журнал «КиевCity», компанія «Kyivstar» — «Київська зірка», яка час від часу надсилає своїм абонентам нагадування у вигляді мовного покруча: «Na Vashem schete… Usluga deystvitelna do…». З ким у такому разі може ідентифікувати себе пересічний український громадянин? Хіба що незалежним від України.

«Які причини нашої нездоланної меншовартості та їхнього сталого домінування в інформаційній сфері, а відтак у душах людських? (…) Так, естонська преса давно належить двом скандинавським медіахолдингам, мовно та змістовно залишаючись естонською... Повсюди у світі медійний бізнес пристосовується до мовних і ментальних потреб споживачів. Себто медійно активні «зайди» збувають нам тільки те, що ми самі воліємо чи погоджуємося споживати! Перейдімося вранці газетними кіосками, де галичани жваво розбирають «Бульвар», «Комсомолку», «Факти» та іншу (про)московську низькопробщину, — й переконаємося, що справи саме такі» [3].

Виникають запитання: чи притаманне українцям невитравне прагнення слухати, дивитися й читати рідною мовою? чи держава прагне захистити (йдеться про здоровий національний інстинкт) своїх україномовних громадян від мовно-інформаційної експансії з боку Росії?

Мова — найдієвіший засіб консолідації суспільства. А наше суспільство за мовною ознакою розколоте. Відтак втрачається перспектива побудови самодостатньої, процвітаючої Української держави. Чи в Україні хтось чув, як Олег Блохін чи Сергій Бубка розмовляють українською мовою? З ким, приміром, ідентифікує себе Ринат Ахметов, Віктор Янукович, Наталя Вітренко, Петро Симоненко. Навряд чи ідентифікує себе з українцем Ніколай Азаров, колишній віце-прем’єр-міністр українського уряду, або новообраний міський голова Києва Леонід Черновецький, активний прихильник такого собі «Посольства божого», представленого в Україні громадянином Нігерії Сандеєм Аделаджі, старшим пастором релігійної секти з далеко не бездоганною репутацією...Ті ж питання можна поставити і народним артисткам України Софії Ротару і Наталії Могилевській...

Та їм просто НЕ ПОТРІБНА ЦЯ МОВА. Бо держава, її посттоталітарна, а точніше совкова еліта, створила і продовжує творити умови для нігілістичного ставлення до української мови. Дуже часто високі державні посадовці, спілкуючись з громадяними східних областей України переходить на російську. Невже одесити, харків’яни, донеччани не розуміють української? Розуміють, звісна річ. Але боязнь втратити свою ідентичність, інакшість примушує російськомовних жителів цього регіону демонструвати неприховану агресивність до україномовних.

«До якої небезпечної межі дійшла русифікація на Сході, засвідчує факт ворожого ставлення цілого східноукраїнського міста до державної мови, про який згадує учасник передвиборного туру блоку «Наша Україна» Андрій Титаренко. На мітингу в м. Алчевську Луганської області Віктора Ющенка не схотіли слухати українською і він змушений був перейти на російську» [8, 135].

Дизель, лідер рок-групи «Грін грей», вдається до відвертої провокації, намагаючись переконати з телеекрана громадян України, що його співаків і музикантів не запросили взяти участь у святковому концерті 24 серпня тільки через те, що вони, мовляв, виконують пісні російською мовою. Та не артисти, а режисер-постановник вирішує, хто йому насамперед потрібен для участі в концерті!..

Якщо ви звернетесь до працівників представництва «АероСвіту» в Нью-Йорку чи Торонто українською мовою, то у відповідь почуєте російську. Ба більше, в салоні літака «АероСвіту» на звертання до стюардес українською мовою вони вдають, що не розуміють.

«Здравствуй, Артек!». Риторичне питання: яка робоча мова в знаменитому таборі відпочинку, де зібрані перші серед найкращих діти з України?

Про окупацію інформаційного простору України мовою іноземної держави написано предостатньо. І що ж? Нещодавно український мас-медійний ринок поповнився ще одним виданням московського формату — російськомовною газетою «Коммерсант». Виходить, Державний комітет телебачення і радіомовлення України поділяє позицію відомого російського сатирика Міхаіла Задорнова, що українці та білоруси — один народ? Переконаний, що мільйони українських громадян почуваються саме українцями, а не білорусами чи росіянами. Але прибуток над усе — німецькі та американські власники і видавці «Бурды», «Лизы» чи «National Geographic» вважають (Держкомінформ та інші українські державні інституції, виходить, також?), що для українців не варто створювати україномовної версії цих журналів. Йдеться насамперед про економічний успіх. Тільки якою ціною? За рахунок української мови, культури?

Цікаво, якої позиції дотримується «Производитель СП Джонсон» (04073, Киев, проспект Красных Казаков, 19-Б»), виробник «Туалетного УТЁНКА»? Бо в даному разі лише економічними розрахунками навряд чи можна пояснити причину перейменування продукції — раніше це підприємство випускало «КАЧЕНЯ». Комусь легше, виходить, сприймати саме «Утёнок», ніж «Каченя»?

На кого розраховане «Служебное расписание движения пассажирских поездов», видрукуване Львівською залізницеюю? Чим керувалася в українському місті з неукраїнською назвою Кіровоград фірма «Ласка», почавши виробляти морозиво із чужинецькою назвою «Твой шоколадный рубль» і зображенням на обгортці стилізованої російської 500-рубльової купюри — цар Петр I, вітрильник і застереження: «Подделка билетов банка России преследуется по закону». Дрібниці?

Сірникова коробка Рівненської сірникової фабрики. Наклейка виконана за «найкращими» зразками совєтського соцреалізму — на червоному тлі рабочій і калхозніца з серпом і молотком у руках (знаменита скульптурна група Мухіної, що десятиліттями бовваніла перед входом на ВДНХ у Москві)…

Легалізація суржику набуває незворотних форм саме в ЗМІ, не кажучи про побут, інші сфери нашого життя. На радіо, на телебаченні, в газетах і журналах питомі українські лексеми день за днем, місяць за місяцем, рік за роком опиняються поза мовним законом, натомість приживаються (точніше б сказати, насаджуються в різноманітний спосіб) позанормативні русизми.

Унаслідок того, що в Україні повсюдно домінує російськомовне програмне забезпечення для комп’ютерів, по суті має місце електронна русифікація юного покоління. З таких «дрібниць», а їх тисячі, вибудовується вкрай підступна інформаційна, семіотична загроза українській ідентичності.

На відміну від країн Балтії, де росіяни готові ідентифікувати себе з країною проживання, в Україні ця найбільша національна меншина ідентифікує себе насамперед зі своєю національністю.

Як засвідчують дослідження «Аналітичного центру Московського відділення державно-громадського фонду «Россияне», естонці, латиші й литовці привчили росіян до думки про первинність своїх національних інтересів, культури і мови [1]. Відтак опинившись у різніх державах, чимало росіян погоджуються з думкою російського журналіста (колишнього депутата) Алєксандра Любімова: «Якщо люди хочуть бути успішними в країні, яка називається Латвією, то для цього необхідно жити за її законами, вчити її мову і культуру. Як би це не було важко… Це дуже комфортно — розмовляти мовою тієї країни, в якій проживаєш».

Україна може втратити не тільки культурну спадщину, а й національну ідентичність, зазначає Константін Мітчін, працівник кафедри політичної психології Санкт-петербурзького державного університету [10]. «Жителям України, якщо вони хочуть утвердити державу, необхідно усвідомити себе як єдиний народ», відмежувавшись від інших «материнських» цілостей і постаратися утвердитися у своїй самості. Якщо такого самостійного народу не виявиться або його не вдасться відділити від російського народу, існування держави Україна буде оспорюватися. Нинішня державність України залишається вкрай нетривкою саме через брак виразної національної ідентифікації».

Як це не прикро, але з таким жорстким висновком можна погодитись. Разом з тим К. Мітчін, ведучи мову про творення сильної політичної, наукової та культурної української еліти, збивається на шовіністичні манівці, стверджуючи, що розв’язати цю проблему можна лише збудувавши універсальну систему освіти, тісно переплетеної з російською системою підготовки кадрів. Відтак робить провокативний висновок: «У зв’язку з цим, не можна скеровувати невеликі економічні резерви населення України на перекодування існуючих систем знання на штучно наповнювану українську мову на шкоду свободі оперування мовами з більш потужними ядрами — літературної російської і міжнародної англійської. (…) На мелодійній українській мові 18 століття приємно співати, але неможливо працювати ні з високими іноваційними технологіями, ні розробляти їх…». Ось так. Не більше й не менше.

Цілком можна погодитись з висновком Лариси Масенко, що «майбутнє України вирішать наслідки протистояння двох активних угруповань — проукраїнського і проросійського» [8, 156].

У зв’язку з цим цікаву думку висловлює Вадим Васютинський [2]. Він вважає, що нинішні українці дещо несподівано отримали велику психологічну перевагу перед росіянами з Росії. Нам-бо треба не відмовлятися від тих чи тих складників своєї ідентичності, а навпаки, позитивно утверджуватися саме в українській ідентичності, шукати і знаходити себе в процесі утвердження позитивних змістів самосвідомості. «Росіянам набагато гірше. Вони також змушені міняти свою ідентичність, але перед ними шлях набагато болісніший, адже їм треба резигнувати з багатьох складників попередньої ідентичності, які вони цінували, які правили їм за показник власної повноцінності. Таке утвердження, звичайно ж, відбувалося за рахунок більш чи менш свідомого вивищення над представниками інших етносів, зокрема та особливо над українцями. (…) У сучасній Україні склалася ситуація досить глибокого й серйозного протистояння, конкуренції української і російської ідентичностей, коли російська ідентичність може відчувати досить істотну загрозу своїй сутності, змістові, загрозу, по суті, марну, бо вже сформовану ідентичність змінити практично неможливо, але страх її втрати нікуди не дівається, він діє, заявляючи про себе на ментальному рівні. Можна сказати, що цей страх утрати ідентичности росіянами виконує основну енергетично-мотиваційну функцію в протидії українізаційним впливам».

Важливо розбити ці негативні стереотипи. Як нам видається, єдиний ефективний шлях у творенні привабливого образу сучасної української культури, науки, сфери побуту — всебічна інтелектуалізація життя в Україні. Інакше кажучи, цілком солідаризуючись з В. Васютинським, «всебічна інтелектуалізація всього україномовного та українізація всього інтелектуального» [2.1].

Таким чином, сьогодні більш ніж актуально звучить думка Івана Франка, висловлена 1905 року в «Одвертому листі до галицької української молодежі»: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції».

Перемогти новітній мовно-культурний імперіалізм можна лише за згуртованості інтелігенції, підвивищення якості культури, соціальної культури. Українці мають бути вищими в культурному відношенні. Прикладом можуть слугувати країни Прибалтики. Самоусвідомлення своєї інакшості, кращості може принести успіх, а з ним — перемогу.

Література

1. Аналитический центр Московского отделения государсвенно-общественного фонда «Россияне» // www.dialogs.org.ua/ru/material/full/1/194.

2. Васютинський В. Сім страхів сучасної України //www.ji.lviv.ua/ n37texts/vasutynsk.htm.

2.1. Васютинський В. Українська ідентичність російськомовних: між відчуженням і долученням //www.radchuk.novamova.com.ua/tum/ lang_conf_14.htm].

3. Вітковський В. Ординський бенкет в ефірі//Львів. газета, 10 січ. 2006.

4. Гатчінсон Д. Культурний і політичний націоналізм / Націоналізм: Антологія/Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К., Смолоскип, 2000. — 872 с.

5. Дацюк С. Самоусвідомлення України //www.dialogs.org.ua/ru/material/ full/5/6091

6. Донцов Д. Ідеологія чинного націоналізму / Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К., Смолоскип, 2000. — 872 с..

7. Зіммель Г. Цит. за: Націоналізм: Антологія/Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К., Смолоскип, 2000. — С. 781.

8. Масенко Л. Мова і суспільство: Постколоніальний. вимір.—К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004.—163 с.

9. Мілль Д. Національність і представницьке врядування / Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К., Смолоскип, 2000. — 872 с.

10. Митчин К. Украина может утратить не только культурное наследие, но и национальн. идентичность //www.dialogs.org.ua/ru/material/full/5/ 6064.

11. Музичко О. Кінець міфу про толерантність Одеси // Слово Просвіти, ч.11, 16—22 березня 2006.

12. Ренан Е. Що таке нація? / Націоналізм: Антологія/Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. — К., Смолоскип, 2000. — 872 с..

13. Фрейд З. Психология бессознательного: Сб. произвед./Сост., науч. ред., авт. вступ. ст. М. Г. Ярошевский. — М.: Просвещение, 1989. — 448 с.

14. Шокало О. «…заради батьківських могил» // Книжковий клуб плюс. — №3, 2006. — С.16.