Олег РОМАНЧУК, шеф-редактор журналу “Універсум”

УКРАЇНСЬКЕ КІНО — СОЛОДКА Й НЕДОСЯЖНА МРІЯ?

Ставши незалежною, Україна чи не єдина в світі держава, котра, по суті, не має власного національного кінематографа. Найпарадоксальніше те, що втратила його саме в роки незалежності. Те, що залишилось, перебуває в жалюгідному стані. Кіностудії, на яких працювали тисячі людей, або зовсім перестали існувати, або ледь зводять кінці з кінцями, майже не отримуючи фінансування на кіновиробництво. При цьому неможливе й інвестиційне фінансування, бо кіновиробництво перебуває під кабальним податковим пресом.

“Ситуація, яка зараз склалася в українському кінематографі, трагічна, — констатує відомий український кінорежисер Михайло Бєліков. — Справа не в тому, що немає творчих потужностей, а трагічна вона тому, що перспектив ніяких немає. Нове керівництво студії Довженка спрямоване не на відновлення українського кінематографа, а насамперед на створення матеріально-технічної бази для телебачення, причому телебачення не українського, а московського, російського” (Михайло Бєліков: “Коли суддя оголосив вирок Параджанову, зі стіни впав портрет Леніна” // Україна молода. 15 січня 2004).

У чому ж причина? На це запитання дає вичерпну, на наш погляд, відповідь творець, режисер, сценарист і виконавець однієї з головних ролей фільму “Мамай”, який вперше в історії українського кінематографа претендував на здобуття премії Американської кіноакадемії “Оскар”, Олесь Санін: “Раніше я думав, що проблема в тому, що наша держава не визначилася зі своїми культурними пріоритетами. Зараз глибоко переконаний, що вона визначилася, просто в негативному плані. Щоб української культури взагалі не існувало... У нас проблеми з державою, а не з культурою. З культурою якраз усе нормально” (Тетяна Метик. Олесеві Саніну “начхати” на ставлення Міністерства культури до національного кінематографа // За вільну Україну. 19 лютого 2004. С.1, С.15).

2001 року в Україні було знято 4 ігрових і 29 неігрових та анімаційних картин, що становить 10—15% від обсягів виробництва фільмів до 1990 року.

Разом з тим, усі ці роки при Міністерстві культури успішно функціонує комітет по кіно. (“Я навіть не хочу звертатися в Міністерство культури і говорити про них. Це абсолютно аморальна і абсурдна історія”, — ділиться своїм досвідом Олесь Санін).

Фільми майже не виробляються, однак чиновники розробляють якісь нові, дуже прогресивні проекти на кшталт надання свого часу кіностудії імені Олександра Довженка статусу “національного надбання”, щоб запобігти створенню колективом студії акціонерного товариства.

Виробнича база кіностудій перебуває в цілковитому занепаді.

Висококласні фахівці, митці розбіглись по телекомпаніях, базарах, животіють у злиднях, а дехто з них уже на Байковому або на Берківцях — вони вже ніколи не знімуть КІНО.

Перефразовуючи назву геніального кіношедевру “А корабель пливе...” Фредеріко Феліні, можна з жалем констатувати, що корабель українсько-совєтського кіно нарешті потонув, випустивши дві великі бульки під назвою “Богдан Хмельницький” та “Молитва за гетьмана Мазепу” доволі успішних режисерів совєтського періоду Миколи Мащенка і Юрія Іллєнка, й маленьку бульку під назвою “Чорна рада” Миколи Засєєва-Руденка. Потонув остаточно і безповоротно не в 1991-му, а наприкінці 2002-го. Потонув у результаті недолугої, хибної, безвідповідальної системи організації кіновиробництва.

Чому в Україні такого розголосу набрало обговорення цих трьох, вироблених за совєтською системою фільмів? Навіть не вникаючи в їхні творчі особливості, можна назвати головну причину — втрачені бюджетні кошти, які не повернуться у вигляді фінансового прибутку від прокату в державну скарбницю.

З десяти мільйонів гривень, витрачених, наприклад, на фільм “Молитва за гетьмана Мазепу”, дохід становить лише двісті тисяч. Глядач проголосував ногами...

Якби той же Іллєнко знайшов для себе приватного продюсера, який би профінансував його фільм (завжди знайдуться прихильники на будь-який витвір), чи державу схвилював би провал або успіх такого проекту? Напевно, що ні. Тільки б не були порушені закони.

В усьому світі кіновиробництво фінансується на приватних засадах. Продюсер на власний ризик вкладає кошти в той чи інший кінопроект і в разі успіху має певний прибуток. З нього він платить державі податок — і все. Держава не втручається в діяльність продюсера і регулює відносини з ним на основі чинного законодавства, ніяк не виділяючи з інших видів виробничої діяльності.

У грудні 2002 року Верховна Рада України прийняла за основу “Державну програму розвитку національної кіноіндустрії на період до 2007 року” як проект Закону України.

В ньому все за старим сценарієм: знову державне керування кіновиробництвом, знову державне фінансування кіновиробництва.

Кінематограф у всьому світі — потужний бізнес. Тільки не в Україні. Пересічний громадянин може цього не знати, але кіночиновники в Міністерстві культури поінформовані надто добре. Однак вони, на жаль, не розв’язують проблеми кіновиробництва в державі. СИСТЕМА цього не прагне. Ось в чому суть.

Чи потрібна державна підтримка українському кіновиробництву? Безумовно. Держава має створити відповідну законодавчу базу, яка б дозволила залучити приватні інвестиції у кіновиробництво. Закони повинні захищати вітчизняного кіновиробника так, як це давно й успішно практикується за кордоном. Іншого шляху немає.

“В якийсь момент ми повірили, що якщо є українська держава, вона повинна своїх митців підтримувати. Помилялися. Нема в нас своєї держави, але в нас є своя культура і ми будемо її робити... Я знайшов інвесторів і в Україні, і в Америці” (Олесь Санін).

Поруч, у Росії, вже давно відмовилися від державного фінансування кіновиробництва. На період його становлення воно звільнене від оподаткування, надані податкові пільги інвесторам. Свого часу колективам російських кіностудій була безоплатно передана матеріальна база для створення акціонерних товариств з метою виробництва фільмів, створена приватна система кінопрокату “Російський кінопрокат”. І результат не забарився. Український кіноглядач і телеглядач у цьому переконується щодня. “Росія зрозуміла, що реклама її ідеології та способу життя насправді дуже важливі, тому прийняла закони, які стимулюють бізнесменів і банкірів давати гроші на кіномистецтво, — констатує відомий український кінорежисер Михайло Іллєнко-старший. — Навіть називають це не законами, а “Програмою підтримки російського кіно” (Михайло Іллєнко: “Україна не дбає про створення української мрії” // Вечірня газета, №3, 6 лютого 2004, с.8). Лише на “Мосфільмі” щороку знімають 170 кінострічок!

Тим часом процес русифікації України через кінематограф і телебачення всіляко заохочується. Він, зокрема, особливо інтенсифікується серед дитячої і юнацької радіо-телеаудиторії (Клуб веселих і найкмітливіших далеко не випадково прописався в Україні — це один з найвдаліших інформаційно-пропагандистських проектів СИСТЕМИ, які вона успішно реалізовує в нашій державі) не лише на приватному телебаченні, але й на державному. Статистика, приміром, російськомовних мультфільмів більш ніж промовиста.

Ці драстичні метаморфози, безумовно, трапляються і через те, що в Законі України “Про телебачення і радіомовлення” чітко не сказано скільки саме продукції повинно транслюватися державною мовою. Статтю 9 цього Закону трактують на власний розсуд. Як наслідок — понад 60% мовлення (йдеться про загальне програмне наповнення, а не лише про ведення програм українською мовою) в нашій державі — неукраїнське.

“Ми зараз територія іноземного бізнесу, чужого впливу і українці переконані в тому, що вони — національна меншина на своїй території. Наш народ не виборює свої права для того, щоб ситуація змінилась. Як себе поводять, те і мають” (Олесь Санін).

Москва давно усвідомила, що кіно — це не просто культура, а процес формування мрії, ментальності. Російської, звісна річ. На теренах СНҐ. В Україні зокрема.

Мало не щодня на українських телеекранах демонструють серіали о “самом главном”, які за вказівкою Москви “прівивают подзабитоє чувство патріотізма” гражданам Украіни: “ТАСС уполномочен заявить” (19.02.2002 УТ-1), “Застава в горах” (Новий канал, 19.02.2002), “Крейсер “Варяг” (Новий канал, 19.02.2002), “Конец операции “Резидент” (УТ-1, 23.02.2002), “В зоне особого внимания” (“Інтер” 23.02.2002), “Тіхій Дон” (Новий канал, 24.02.2002), “Слушать в отсеках” (ІСТV, 23.02.2002), “Возвращение резидента” (УТ-1, 17.02.2002), “Варіант “Омега” про бравих чекістів, які поборююїть примітивних абверівців (УТ-1, 9.09. — 10.09.2002), “Новий канал” 9.09.2002 випускає на екран “Шестой” — знову чекісти (портрет Фелікса Дзержинського, до речі, висить в кабінетах героїв і сучасних російських детективних серіалів про день сьогоднішній), красноармєйци, большевикі, котрі “випалняют інтернаціональний долг”, знищуючи “гідру контрреволюції”, “Раждьонная рєвалюцієй”, “Ґасударствєнная граніца”, совєтський серіал “Ад’ютант єво прєвасхадітєльства”, “Нєулавіє мстітєлі”… Таке враження, що в Україні ніяк не припиняється ідеологічна громадянська війна…

Навіщо, питається, громадянам України нав’язувати телеісторії в циклі “Кримінальна Росія”? У нас що, свого “добра” мало?

Початок березня 2003 року. Телеканал “1+1” не без пафосу демонструє документальний серіал про совєтських розвідниць (шпигунок?) “Голоса із бєзмолвія”. Голос за кадром проникливо повідомляє, що це наша (НАША?) гордість. Це наші (НАШІ?) жінки. Це вони, мовляв, творили НАШЕ майбутнє. Це, мовляв, наша історія…

Добре поставленим голосом диктор піднесено сповіщає, що “внєшнєполітічєская развєдка развєрнула безпрєцедєнтную пропаганду протів НАТО, восстанавліалісь прєжніє связі нашей рєзідєнтури”. Далі український телеглядач довідується як за допомогою СССР створювалась розвідка НДР. Як СССР вступило в безпрецедентну конфронтацію з усім світом, а потім знову (?) доказував вірність ідеалам роззброєння (!). Не обійшлось без високих сентенцій про “долґ”, “развєдку”, “любовь к родінє”, про те, що майже кожна героїня чергового телесюжету “раділась под счастлівой звєздой”…

Ще одне підтвердження того, що СИСТЕМА функціонує — показ на українському державному телеканалі антиісторичої за суттю своєю кіносрічки з явно провокаційному метою. Фільм цей не був анонсований в програмах українського телебачення 21 січня 2004 року. На екрані 1-го Національного він вигулькнув, мов чорт з табакерки. Йдеться про “Леніна у вогняному кільці” (другу серію крутили на цьому ж каналі УТ-1 22 січня).

Громадяни України дістали змогу знову (дехто вперше у своєму житті) зустрітися з кінематографічним образом “вождя всємірнава пролєтаріата”. Щоправда, образ цей модернізований, осучаснений, сконструйований на такий собі “пєрєстроєчний” лад. Тут таваріщ Лєнін, приміром, дозволяє собі робити зауваження Іосіфу Віссаріоновічу за “внесудєбниє расстрєли, бєззаконіє”, котрі той, мовляв, допускає. Сердиться большевицький вождь, що таваріщ Сталін з таваріщєм Ворошиловим пиячать. Виявляється, Владіміру Іллічу по-людськи шкода, що розстріляли сім’ю Ніколая II. Але нічого не вдієш, таке життя…

Немає сенсу переповідати сценарій цього лубочного фільму.

Насторожує сам факт появи в Україні відверто пропагандистського “кіношедевру”, оскільки про большевицького вождя написано і сказано більш ніж досить. Знаємо його як авантюриста, державного злочинця, людиноненависника, зрадника, заколотника, псевдотеоретика і неоколонізатора, “хрещеного батька” червого терору. І ось раптом цей фільм… Що коїться в Україні? Кому спало на думку “піарити” Лєніна в Україні на початку 21-го століття? Кому це вигідно?

Чи доводилося ініціаторам показу совєтського “блокбастера” тримати у своїх руках книгу Акима Арутюнова “Досье Ленина без ретуши. Документы. Факты. Свидетельства”? Либонь, що ні. Бо наведені в цьому ґрунтовному науковому дослідженні документальні джерела (зокрема й засекречені до останнього часу матеріали і теми) однозначно засвідчують зрадницьку роль Лєніна та його найближчих поплічників на користь кайзерівської Німеччини, розкривають методи й засоби большевиків у боротьбі за політичну владу в Росії.

І ось нам знову нав’язують (і це робить державний телеканал!) образ такого собі старичка-добрячка. З якою метою? З якого добра-дива? Звідки вуха стирчать?..

Того ж таки 21 і 22 січня на 12-му телеканалі демонстрували “Транссибірський експрес” і “Манчжурський варіант”. Про що ці кінострічки? Про доблесних совєтських чекістів. Все. Приїхали. No comment.

Можливо, людський мозок — це й справді своєрідний біокомп’ютер, у системний блок якого ось уже понад століття “гакери” від політики запускають вкрай шкідливі для еволюційного розвитку цивілізації спеціальні програми-віруси (на кшталт сумнозвісних “троянських коней”) під назвою “комунізм”, “большевизм”, “інтернаціоналізм”, “шовінізм” тощо? Мільйонам громадян об’єктивна, не спотворена інформація (своєрідний Norton Doktor) допомогла (системний блок вдалося очистити від скверни) знищити вірус. Вони прозріли, схаменулися. Проте сучасні “гакери” дедалі частіше запускають новітні інформаційні віруси: модернізовані, підступніші, значно потужніші.

Ось лише деякі назви кінофільмів, які, приміром, демонструвалися на телеекранах України з 12 по 19 грудня 2003 року: “Смертельне падіння”, “Смертельний поцілунок”, “Смертельний двобій-2”, “Смертельний вузол”, “Холодна смерть”, “Торговці смертю”, “Заряджені смертю”, “Убий мене знову”, “Убивче чтиво”, “Убивство на Ждановській”, “Контрольний постріл”, “На вістрі ножа”, “Транзит для диявола”, “Потрійна зрада”, “Шалена лють”...

Рік 2004-й (13—19 лютого): “Убивча сила”, “Щоденник убивці”, “Вона написала вбивство”, “Замовне вбивство”, “Вдруге не посадять”, “Смертельна лотерея”, “Смертельна сутичка”, “Злодій”, “Жорстокі ігри”, “Ніч страху”, “Льодовиковий період”... Є питання?

СИСТЕМА продовжує успішно реалізовувати в Україні політику, базовану на маніпулюванні свідомістю мас, брутальному використанні дезорієнтованих людей в інтересах політичних та економічних кланів. Так зване державне телебачення (про приватні телеканали годі й казати — вони запобігливо виконують волю власників, які в проукраїнських настроях ніколи помічені не були) слухняно виконує волю СИСТЕМИ — відволікати маси від небажаних СИСТЕМІ настроїв, перемикати увагу громадськості (не так давно відповідні заходи “в целях атвлєчєнія міравой абщєствєннасті от клєвєтнічєской кампаніі, правадімой пратівніком” не без успіху здійснювали спеціалісти з КҐБ) з події значущої на щось цілком другорядне, ірреальне, ірраціональне. Бо ж відомо, що людські маси, які починають замислюватись, дуже швидко перетворюються в злютований національною ідеєю народ, в повноцінну політичну націю. Відтак з телеекранів раз і назавжди щезнуть синхрони зазомбованого НАСЄЛЄНІЯ, котрі специ з ТБ видають за збори громадян (інтелігенції, студентів, робітників, науковців, військовослужбовців), що, мовляв, одностайно підтримують політреформу Леоніда Кучми й так званої “більшості” у Верховній Раді, приймають одностайні рішення на зборах колективів на підтримку чергового “всенародного референдуму” або ж одностайно засуджують “націоналістів-фашистів” з “Нашої України” тощо. Зникнення таких телепрограм і телепередач означатиме одне: СИСТЕМІ винесений вирок, її чекає безславна кончина, а Україна починає творити свою мрію. Національну. В кінематографі, на телебаченні. В реальному житті.

Але це буде завтра. А що ж робити сьогодні? В Олеся Саніна свій рецепт: “Творитиму українську культуру, тільки не звертатимуся до людей, які займаються цим зараз в Україні. Знайду можливості це робити інакше”.