Олег РОМАНЧУК, кандидат філологічних наук, шеф-редактор журналу “Універсум”

КОРУПЦІЯ І СУСПІЛЬСТВО: РОЛЬ ЗМІ У БОРОТЬБІ З КОРУПЦІЙНОЮ СИСТЕМОЮ

“Проблема корупції в Україні набула особливої гостроти після президентських виборів 2004 року. Однак “пожежні” заходи нової влади, спрямовані на подолання хронічної хвороби суспільства, особливого оптимізму не вселяють. Недуга задавнена і потребує комплексного, системного лікування. Але вже є показовим сам факт, що влада усвідомлює очевидне: подальше ігнорування міцно вкоріненої в Україні корупційної системи (КС) сприяє руйнації довіри громадян до публічних державних інституцій.

Корупція і бюрократизм — різновиди суспільного паразитизму. Але якщо бюрократизм насамперед знижує ефективність функціонування суспільної системи, то корупція — це своєрідна ракова пухлина з численними метастазами, які можуть призвести до руйнації держави. Саме корупція разом з бюрократією свого часу стали одними з головних могильників СССР.

Людство давно знає про неспроможність і небажання бюрократичного апарату реформовувати самого себе. Тема бюрократії й методів боротьби з нею в період “пєрєстройкі” і “гласності” широко висвітлювалась в працях багатьох совєтських вчених. Однак їхні теоретичні напрацювання відчутних позитивних наслідків для посттоталітарних держав, що постали на території колишнього СССР, не принесли. Ось як, приміром, змальовує нинішню ситуацію в Росії Алєксандр Яковлєв, один із ветеранів російської політики (головний ідеолог “пєрєстройкі”), дипломат, історик, публіцист, академік РАН: “Кажуть, тепер у нас стабільність. Боюсь, що ця “стабільність” — синонім “реставрації”. Як “зміцнення держави” — синонім “зміцнення бюрократії”. Адже очевидно, що чиновництво, всевладдя якого було підірване вже з початком пєрєстройкі, сьогодні бере реванш, знову стає цілковитим господарем становища. Мені здається, ставка на бюрократію — велика помилка президента Путіна. Спираючись на таку “партію”, нема чого й думати про реформи. Бюрократії не потрібні реформи, як не потрібні їй демократія, громадянські свободи, незалежне судочинство” [10].

Про це саме говорить і відомий український історик Ярослав Дашкевич: “Ми маємо ситуацію таку, що держава, державна бюрократія бере верх чи хоче взяти верх чи вже взяла верх над суспільством… Ми відчуваємо авторитаризм буквально в діяльності кожного клерка, кожного бюрократа. Ясно, що це порушує рівновагу в суспільстві і перекреслює вже згори будь-які нормальні відносини між суспільством і державою. Бо при такому співвідношенні між суспільством і державою не може бути жодної мови про якусь демократію” [5].

І Росія, і Україна знехтували напрочуд актуальними застереженнями Івана Ільїна: “Влада, позбавлена авторитету, гірша від явного безвладдя; народ, який принципово відкидає правління кращих або не вміє його організувати і підтримати, є черню; і демагоги суть його достойні вожді. Люди перетворюються на чернь тоді, коли вони беруться за державну справу, спонукувані не політичною правосвідомістю, а приватною корисливістю; але саме тому вони не шукають кращих людей і не хочуть передавати їм владу. До черні може належати всякий: і багатий, і бідний, і темна людина, і “інтеліґент”... Чернь не розуміє ні призначення держави, ні її шляхів і засобів, вона не знає загального інтересу і не відчуває солідарності... Право для неї є питання сили, спритності і удачі; і тому, бачачи силу на своєму боці, вона виявляє зухвалість і швидко стає нахабною, а розгубившись тремтить і плазує. Чернь ненавидить державну владу, поки ця влада не в її руках... Але посадивши свою владу, вона не вміє дати їй ні поваги, ні довіри, ні підтримки; вона починає підозрювати й її, проймається ненавистю і до неї і тим розхитує та губить своє власне протиполітичне породження. А якщо їй все-таки вдається створити якусь подобу “режиму”, що здійснюється під виглядом “демократії”, настає торжество жадоби над загальним благом, рівності над духом, брехні над доказовістю і насильства над правом...” [6] .

Лише зараз суспільство, схоже, почало розуміти, що однією з причин тотального перетворення України на корупційну систему (КС) стала деформація громадської моралі (аморальність суспільства).

За даними соціологічних досліджень, від 86 до 92 відсотків українців вважають, що корупція в Україні є дуже поширеною. Тож не випадково, за висновками міжнародної організації “Трансперенсі інтернешнл”, 2003 рік Україна завершила у “почесній” п’ятірці найкорумпованіших держав світу [14].

За індексом конкурентоспроможності зростання Україна в 2003 році займала 84 місце, а за індексом конкурентоспроможності бізнесу — 71 місце в світі [1].

Навіть Леонід Кучми був змушений визнати факт надзвичайно глибокої соціально-економічної кризи в країні. Так, його звернення до народу 24 серпня 2002 року стало, по суті, визнанням існування в Україні системної кризи влади: політичної, управлінської, інтелектуальної, правової, військової, кадрової. 29 січня 2004 року, виступаючи на Всеукраїнській нараді з проблем боротьби з організованою злочинністю та захисту прав людини Президент України був змушений визнати, що корупція вразила всі сфери нашого життя.

“Сучасне українське суспільство прогниле і корумповане до основ. Інститут хабара супроводжує людину від пологового будинку аж до останньої дороги на цвинтар. І всі сприймають це, з одного боку, за норму, з іншого ж — вдають, що цього не існує… Ми давно стали посміховищем в очах світу, такою собі резервацією продажних ідіотів, брехунів, повій, пияків і злодіїв. Тільки вперто не хочемо бачити вимірів власної деградованості” [15].

Професор політології Йельського університету Кейт Дарден вважає Україну тіньовою державою [9]. На його думку, основою державного управління в Україні стало заохочення корупції на всіх щаблях влади. Це, вважає американський вчений, надає владі необхідний компромат на підлеглих, який потім використовується для контролю над ними у формі шантажу та залякування. “Корупція надає стимул залишатися лояльним владному режимові, оскільки лояльність винагороджується у такий неформальний спосіб. З іншого боку, корупція дозволяє впливати на нижчих посадовців. Адже, якщо вони брали хабарі чи крали у держави гроші, вони відразу стають залежними від владної верхівки, яка може їх звільнити та притягнути до відповідальності”, — зазначає професор Дарден.

Головну відмінність корупції на Заході від корупції в Україні американський вчений вбачає у реакції на неї правоохоронних органів: “В Україні ці органи не лише знають про випадки корупції, вони сприяють їм, відслідковують їх та використовують для шантажу. І в цьому головна різниця. На Заході корупція існує через те, що правоохоронцям не вдається схопити всіх корупціонерів, а в Україні вона стала базовим елементом політичного контролю”.

“Корупція — це зло загальнонаціонального масштабу. Вона гальмує демократичні процеси, створює негативний імідж країни у світі, відштовхує інвестиції в економіку держави”, — переконана Лариса Денисенко, виконавчий директор міжнародної антикорупційної організації Transparency International [20]. З цим визнанням не можна не погодитись (2002 року із 102 проіндексованих країн в рейтингу корумпованості Україна зайняла 85 місце. — там же).

Основна хвороба представницької влади — хвороба, якої не змогло уникнути жодне суспільство незалежно від його політичного устрою — це корупція. Причому корупція представницької влади є першоджерелом корупції всього суспільства, починаючи від найвищих чиновників, суддів і закінчуючи автоінспекторами на шляхах. Будучи корумпованою, законодавча влада ніколи не прийматиме ефективних законів проти корупції. Навпаки, під виглядом боротьби з корупцією буде приймати закони, які полегшуватимуть корупцію, робитимуть її більш безпечним заняттям.

Упродовж багатовікової історії людства жодному суспільству, жодній державі не вдавалося, навіть якщо такі спроби робилися всерйоз, знищити корупцію. Історія корупції сягає сивої давнини, часів Гомера. В “Іліаді” він описує суперечку між Одіссеєм і Аяксом за право успадкувати зброю Ахілла. Одіссей підкуповує суддів, і ті присуджують зброю йому.

Ще раніше три богині — Афіна, Гера й Афродіта пропонують (кожна зокрема) Парису, призначеному Зевсом суддею між ними, хабара за золоте яблуко, що має дістатися найпрекраснішій з них.

Про римського імператора Веспасіана розповідають, що якось до нього звернувся його близький друг із проханням улаштувати на прибуткову посаду свого родича, Веспасіан, запідозривши, що його друг узяв хабара, зустрів прохача і, узявши в нього гроші, які той обіцяв його другу, дав йому посаду. Через деякий час друг імператора запитав: як там справи в мого родича? На що Веспасіан відповів: не тривожся, він уже мій родич.

Як бачимо, першими хабарниками були судді і носії влади…

Корупція у перекладі з латинської (corruptio) означає розбещування, підкуп. За Нікколо Мак’явеллі, корупція — це використання публічних можливостей з приватною метою. Чверть століття тому це поняття УРЕ визначала як підкупність і продажність державних, політичних, громадських діячів, урядовців і службовців, використання ними свого становища в корисливих цілях. При цьому наголошувалось, що йдеться про буржуазні держави.

На думку Сергія Дацюка [4], корупція більш фундаментальне поняття, ніж держава, оскільки вона базується на різниці між публічними можливостями та індивідуальними мотивами, які існують незалежно від держави. “Корупція створює тіньовий суспільний договір — кругову поруку, руйнуючи тим самим легальний суспільний договір. Корупція вражає не лише чиновників державного апарату, які беруть хабарі, але й чиновників корпоративного сектору, які беруть “відкати”, а також всіх інших професіоналів, що мають доступ до публічних можливостей...” [4].

Корупція в нашому суспільстві досягла критичного рівня у результаті злиття влади (роки правління Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми) з організованою злочинністю і великим капіталом. Образно кажучи, народилося триголове чудовисько, знищення якого є умовою виживання нації, народу і держави. Сьогодні вже змушені говорити про існування корупції великої і малої. “Велика корупція пов’язана з продажністю держав та організацій. Глобальна велика корупція — корупція між державами і корпораціями на міжнародному рівні. Локальна велика корупція — корупція між місцевими органами влади і корпораціями всередині держави. Мала корупція — роздрібна корупція між громадянами і чиновниками” [4].

На Всеукраїнських зборах, присвячених проблемам боротьби зі злочинністю і корупцією та захистові прав людини, Леонід Кучма був змушений поінформувати українських громадян про велетенські масштаби корупції та бюрократії в державі, яку він репрезентує перед усім світом. 1 лютого 2004 року українські телеглядачі змогли довідатись що з того ВВП, який зріс чи то на 9, чи то на 16 відсотків, виявляється, половина йде в тінь! (“За оцінками зарубіжних та вітчизняних експертів, обсяг тіньової економіки від 40-ка до 60% ВВП. Крім того, 11 з 23-х мільйонів громадян працездатного населення, тобто майже половина, отримують ті чи інші доходи в тіні”, — констатувала того ж дня телепрограма “Вісті тижня”).

У репортажі Першого національного телеканалу 1 лютого 2004 року Леонід Кучма дивувася: “Виникає закономірне питання до уряду, до урядовців: чому немає адекватного збільшення надходжень? Де гроші? Куди ділася значна частина доходів від зростання економіки? Відповідь очевидна: у тінь. А це мільярди гривень! Ще один “парадокс”. У 96-му році — на час запровадження гривні — борги між підприємствами були нижчі від рівня внутрішнього валового продукту. Зараз — вони у 1,5 рази перевищують внутрішній валовий продукт. Виходить, борги зростають швидше, ніж економіка. Неозброєним оком видно, що активи підприємств перекочовують з легального — у тіньовий сектор”. У наступній цитаті з цього телерепортажу Кучма підтвердив катастрофічну ситуацію з корупцією і тіньовою економікою в країні: “І знову ж таки, риторичне запитання: а куди дивляться міністерства, державні адміністрації, правоохоронні органи? (…) Я суворо вимагатиму проведення жорсткої, реальної, наголошую, реальної антикорупційної політики” [12].

Однак далі слів діло не пішло. Для КС ці погрози якихось наслідків не мали. Існує дуже просте пояснення причин кричущої невідповідності між шляхетними намірами-деклараціями і реальними можливостями колишнього президента Л. Кучми. “З 1998 року корупція стає напівлегальною політико-економічною державною системою. (...) Тепер чиновники безпосередньо перебувають на утриманні у крупного бізнесу під його безпосереднім стратегічним і повсякденним керівництвом. (...) У корупційній системі практично неможливо отримати посаду, пов’язану з використанням публічних можливостей, якщо ти не входиш в систему кругової поруки (...) Система СНГ і ЄЕП тримається фактично на геополітичних за типом і корупційних за своєю суттю торгах. Предметом торгу служить все — будівництво трубопроводів, приватизація великих підприємств, інфраструктура, політичні уступки, вибори. (...) До 2004 року система великої глобальної корупції набула, наприклад, у стосунках між Україною та Росією публічного характеру — у хід пішла торгівля складовими частинами суверенітету України, геополітичною військовою орієнтацією, регіональною цілісністю держави” [4].

Корупція вразила систему вищої освіти. “Причин корупції в освіті кілька, — зазначає Володимир Стретович, голова Комітету Верховної Ради з питань боротьби з корупцією та організованою злочинністю. — Одна з них — історичне минуле, його спадковість, рівень виховання, культури, соціальна база. Нам бракує відкритості. Хабарництво уразило 10 провідних вузів Києва…” [18].

“Корупція в Україні процвітає не попри волю влади — кримінально-олігархічною, корумпованою до останньої клітини є вся СИСТЕМА…” [7]. Тож не дивно, що Верховна Рада у 2004 році не підтримала внесення змін до Закону “Про боротьбу з корупцією” щодо відповідальності членів уряду. Більшість у ВР налаштована проти боротьби з корупцією [13].

Причин для корупції в Україні з’явилося предостатньо. Безробіття (з урахуванням прихованого) перевищує 40 відсотків (у науці приховане безробіття сягає 90 відсотків — саме тому близько 6 тисяч докторів і кандидатів наук емігрували за кордон). Таким чином, економічний фактор корупції — один із найсуттєвиших: найвищі зарплати в Європі, як відомо, платять у Данії (приблизно 25 євро за годину роботи), французи і фіни одержують удвічі менше, ніж даньці, і займають, відповідно, 14-те і 15-те місця в рейтингу; в Україні погодинна оплата становить приблизно 60 центів (і це при тому, що рівень споживчих цін в Україні не набагато нижчий за середньоєвропейські!) [19].

Тож не дивно, що в Україні хабар став запорукою отримання добре оплачуваної роботи. Інакше кажучи, економічні негаразди провокують до корупційних дій як посадових осіб, так і простих громадян.

Повна версія статті в журналі