Народився 6 червня 1955 року в селі Чемеринцях Перемишлянського району на Львівщині. У 1977 році з відзнакою закінчив Львівський політехнічний інститут за фахом — інженер-теплоенергетик. Згодом працював у пасажирському депо станції Львів та комсомольських структурах, на будівництві Кансько-Ачинського паливно-енергетичного комплексу в Красноярському краї. З 1986 року — на ізоляторному заводі: заступник, начальник цеху. Згодом — головний інженер, віце-президент акціонерного товариства “Галичина”. У квітні 1991 року, як і більшість львів’ян, залишився без роботи.

Петро ПИСАРЧУК: “СЛУЖИТИ ТРЕБА ЛЮДЯМ, А НЕ ПОЛІТИЧНИМ ПАРТІЯМ”

— Я добре усвідомив, на що зважився. Але водночас зрозумів, що не можу жити так, як живе багато людей. Мені Всевишнім вдруге даровене життя. Померти можна і своєю смертю від старості чи від хвороби. Але я часто бачу націлений на себе пістолет убивці... І це спонукає мене по-іншому прожити відведений мені Господом відтинок життя. Маю в собі силу і бажання зробити для людей, для львів’ян значно більше, ніж зробив до сьогодні.

Мешканці Львова навіть не уявляють, наскільки непростою є ситуація в місті, скільки речей треба буде змінити, скільки праці докласти. Але я вірю в себе і вірю в Бога, що він мені допоможе зреалізувати задумане. Згадую, як у 1996 році ніхто не вірив, що болото, на якому розташований “Південний ринок”, стане уособленням європейських стандартів життя і побуту. Проте це сталося.

Я не ідеаліст. Однак якщо городяни Львова, незважаючи на політичні вподобання, відкинувши недовіру і підозру, зуміють оцінити кандидатів на посаду міського голови об’єктивно, без упереджень і оберуть найдостойнішого, то це стане лише першим кроком на шляху до благополуччя і порядку. Особисто я не обіцяю львів’янам легкого життя. Але, повіривши мені, вони тим самим повірять у власні сили, у можливість щось зробити на краще в цьому чудовому місті, повернувши йому статус європейської столиці України — насамперед культурної. А від рівня соціальної культури, як відомо, залежать й економічні успіхи, наукові здобутки.

— Ми дуже горді з того, що нас називають “П’ємонтом свободи”. Та, на превеликий жаль, це переважно на словах. Ми ще повинні стати на ділі тим П’ємонтом, тим містом, куди люди з Донеччини, Дніпропетровщини, Криму їхатимуть і бачитимуть іншу ситуацію, інше середовище, інше мислення людей, у яких менше агресії і більше любові, більше краси. Вони дійсно приїздитимуть в Європу, і тоді їх не треба буде агітувати, щоб говорили українською мовою — вони самі нею заговорять.

— Що таке політик? На сьогодні, на превеликий жаль, і більшість партій, і органи влади думають лише про своє збагачення, а про народ, від якого вони забирають матеріальні блага — не думає ніхто. А зробити в Україні треба одне: збудувати державу, в якій людям було б добре жити. Недарма ж всесвітньо відомий економіст, лауреат Нобелівської премії П. Самуельсон зауважив: “Нормальна влада бореться за нормальні стандарти життя, а ненормальна влада бореться за владу”.

Чим нині недобра ситуація? Насамперед непомірними податками, якими обкладають людейі. Усі без винятку партії надто піклуються про тих, хто не має праці. Серед тих, хто не працює, є такі, котрі справді не можуть працювати — саме їх треба захистити. Та я спостерігаю цілком інші речі: молоді, здорові, повні сил люди не хочуть працювати, а йдуть на біржу і отримують гроші з фонду соціальної допомоги. А цей фонд поповнюється коштом непомірних податків з працюючих. Пригадую, як моя мама тяжко працювала в колгоспі, ледве заробляючи за день один трудодень, а щоб купити чоботи, треба було працювати півтора місяця. Сьогодні, щоб вибрати льон у Перемишлянському районі, директор агрофірми змушений привозити людей з міста і платити їм 50 гривень денно, і це в той час, коли сільська молодь тиняється селом, п’є, гуляє, критикує президента... В цьому є велика небезпека.

— Нині між наукою і виробництвом — велика прірва: наука працює на себе, виробництво терпить, страждає і відмирає. У місті бракує швачок, газозварників, фахових будівельників, а виші штампують менеджерів, економістів, банкових працівників, юристів. Вища школа повинна підлаштовуватись під ринок праці, а не навпаки. Це слід виправляти, і чим швидше, тим краще. Треба робити спільні засідання ректоратів і промисловців, виробничників — і вирішувати, які спеціалісти насамперед потрібні в регіоні.

— Той режим уже засудили. Нині не працює закон, і саме це дозволяє робити такі аморальні речі. Як на мене, я би не порпався в минулому, бо це — погибель, бо ми надаремно витрачаємо час. Усім нам краще думати про майбутнє, а не шкодувати за тим часом, коли ковбаса була за 1 крб. 20 коп. Втілити обіцянку Майдану “Багаті поділяться з бідними” просто так неможливо — ніхто просто так вкрадених в народу грошей не віддасть. Не забирати, а оцінити незалежними експертами майно, статки, машини. Нехай сплатять податки. Я би так зробив у Львові, бо з того починається чесність, стабільність суспільства.

Часто про мене кажуть: “Диви, він найбагатший депутат, задекларував півтора мільйона гривень!” То й добре, потіштеся, браття! Бо, задекларувавши таку суму, я сплатив 500 тисяч податку. А той, хто їздить на шикарнім авті і живе в палаці, ліпшому, ніж я (я йому не заздрю, бо знаю, скільки неспокою він має), а декларує офіційно 30—40 тисяч гривень, сплачуючи мізерні податки, прирікає на ще більшу бідність пенсіонерів, дітей, калік, сиріт, хворих, знедолених. Саме звідси бере початок брехня і неправда, яка запанувала в суспільстві.

— Маю ностальгію хіба що за юністю, за надійними друзями, за студентськими загонами, за відносно безтурботним студентським життям. За останні 15 років я не бачив, окрім покійного Богдана Котика, чоловіка жертовнішого, як він. Згадується 1984 рік — початок будівництва Сихова (в той час я був комсомольським секретарем). Кожен день починався о 7.30 ранку з будівельного майданчика на Сихові, і кожен день я там бачив Секретарюка, який не за гроші, не за маєтки, а з почуття обов’язку і відповідальності був там. Якби не самовідданість В’ячеслава Секретарюка, то наша знаменита Опера і донині б стояла обідрана і занедбана, як Національний драматичний театр імені Марії Заньковецької... Я не хвалю ту систему, але тодішні керівники хотіли зробити Львів кращим. Вони тяжко працювали. Нинішні панки, на жаль, цього не вміють і, що найстрашніше, — не хочуть працювати.

— Я тішуся, що у Львові в партіях є понад чотири відсотки населення, а дев’яносто шість — позапартійні. В тому й полягає парадокс, що від імені переважної більшості говорить чотирьохвідсоткова меншість — точно як за комуністичної влади від імені совєтського народу промовляла КПСС. А те, що міські депутати ніяк не можуть порозумітися, то це наслідок корумпованості влади, яка перетворила Міську Раду в бізнес-центр, в бізнес-інкубатор. А городяни живуть самі по собі. Попри все, переконаний, що партії таки можна об’єднати в бажанні працювати на Львів і для Львова, на конкретний результат: відремонтувати, приміром, десять доріг упродовж року, впорядкувати два-три парки, відремонтувати десять шкіл, дві лікарні і. т. д. Воювати партіям слід не на мітингах і вічах, а братися до конкретної ділянки роботи: приміром, “Наша Україна” відповідає за ремонт лікарні швидкої допомоги, комуністична фракція — за лікарню на Сихові, Регіони — за інтернат №106 тощо.

За 4—6 тисяч гривень зарплати чиновник не може їздити на дорогому авті, жити у розкішному палаці за мільйон доларів — ось тут вже у нас розмита мораль: зарплата не є реальним віддзеркаленням затрат чи внеску тієї або іншої людини у загальне благо, зарплата не стала мірилом, не є мотивацією. Нині всі хочуть мати добру роботу, нічого не робити і мати гарний калим — а це є утопічний комунізм. У нас же це стало нормою життя! А це вже дуже небезпечно.

— Ні ЮНЕСКО, ні Київ доброчинністю займатися не будуть і не виділятимуть Львову гроші на реконструкцію і реставрацію, щоб їх розкрадали. Маленький, як мовится. ліричний відступ. Приїхав у моє село чоловік з Канади. А було це після “Помаранчевої революції”. І почали люди навперебій скаржитися на Президента, на уряд, на важке життя. Він усе це слухав, слухав, а потім і каже: “Я це все розумію. Може, воно й так. Але ж ви можете ось тут паркан відремонтувати, купити банку фарби, пофарбувати, щоб гарно було, прибрати з подвір’я гній, а натомість квітник посадити...”. Ми мусимо навчитися самі заробляти гроші, і я знаю що слід зробити аби збільшити міський бюджет.

— Хвороба ця надто задавнена і запущена. Я не є таким категоричним, як це було на Майдані — направо і наліво рощздавались обіцянки, що корупції в державі не буде. Корупція є в найрозвиненіших державах світу. Де є чиновник, завжди існує спокуса отримати хабара. Звинувачення лунають не лише на адресу канцлера Німеччини. Так уже влаштована людина — слабка і недосконала істота, яка часто не може втриматись від спокуси. Неправильно було б сказати, що від зміни людей зникне корупція. Цього замало. Треба змінювати й саму СИСТЕМУ. Сутність влади, зокрема міської, в тому, що вона наділена функціями дозволяти, керувати. А саме в цьому й закладена основа корупції. Якось китайського імператора запитали, в чому полягає його успіх в керівництві державою. Імператор відповів: “Я не заважаю своїм підданим”. Саме в цій відповіді й криється рецепт подолання корупції — влада не повинна керувати, а сприяти своїм громадянам у реалізації їхніх ідей, планів. Лиш би вони не суперечили Законові.

Насамперед слід зменшити величезну армію чиновників (це стосується і львівської Ратуші): треба позбутися всіх мертвих, надуманих структур, які не працюють на людей.

— Не буде. Це право міського голови, він за законом робить реорганізацію. Якраз у цьому проблем немає. Адже люди як платники податків найняли на роботу чиновників, і вони повинні працювати чесно й добросовісно. Треба змінити сутність, функції чиновника.

Не можна оцінювати роботу податкової служби за кількістю штрафів, які вона накладає на підприємця, а за тим, скільки вона зібрала податків і скільки за рік чи два з’явилося нових, підприємств. Податкова адміністрація має бути партнером людей, підприємств, підприємців, а не лише контролером. Відтак слід змінити критерії оцінки роботи міського чиновника — він має працювати для людей, а не для статистики.

— Ще в дитинстві, коли мені було три роки, бабця мене вчила: “Бійся тих, хто м’яко стелить, бо буде дуже твердо спати”. Так каже і мудрість народна.

Якщо проаналізувати події в державі за останній рік, то лише сліпий не міг бачити, що до Президента демонструвало фарисейську любов багато людей. Вони чекали від нього посад, слави, манни небесної, а тепер кажуть, що розчарувалися в Президенті, що він їх підвів. Але це неправда — вони самі себе підвели. Очевидно, вони все ще перебувають у полоні ілюзій, не розуміють, в якій державі живуть, бо Україна, здобувши незалежність, на жаль, ще не позбулася повністю соціальних хвороб так званого соціалізму. Його рудименти все ще даються взнаки у повсякденному житті мільйонів українців.

Упродовж майже цілого століття комуно-соціалістична держава бавилася в гарні лозунги, намагаючись теоретично зробити всіх людей щасливими, а натомість перетворила основну масу народу в злидарів. Демократична держава роздає своїм громадянам не хліб і сало, а найбільше багатство — свободу, завдяки якій особистість дістає можливість уповні розкрити і зреалізувати себе і за це отримати відповідну винагороду. Все, на перший погляд, дуже просто і водночас дуже складно.

Мені іноді закидають, що я був в опозиції до Президента. Але це неправда. Я застерігав Президента від тієї лжелюбові, від споживацької, корисливої любові, від показушної і галасливої любові, бо від такої любові до ненависті, як правило, один крок, Я неодноразово застерігав: “Люди, не робіть собі ілюзій! Щоб ми жили інакше, краще — треба думати інакше, бо ні Президент, ні сама влада нічого не змінять. Змінити життя може громада, суспільство. Що, Президент зможе заборонити брати хабарі? У жодному разі. Існуватимуть вони доти, доки не навчимося поважати самих себе та інших, доки не будемо знати своїх прав і обов’язків, поки не дотримуватимемось Закону і не будемо за ним жити.

— Може, люди й мають рацію... Може, й справді не треба говорити. Та з іншого боку, про Бога говорити треба, а мені тим паче... Коли я аналізую своє життя, то бачу, скільки чудесних перетворень сталося зі мною, що я не маю права мовчати. Я усвідомлюю, що сталося це не лише завдяки мені, а завдяки ласці Творця. Якщо ми не повернемося всім серцем до Бога, а далі будемо блудити і породжувати якісь ілюзії, добра в державі не буде.

Всім відомо, що існують вічні, незмінні, засадничі речі, без яких не буде добра в державі, в сім’ї, в суспільстві: любов, повага, відсутність заздрості, злоби, ненависті.

— Я така сама земна людина, як і всі. У народі кажуть, кого Господь любить, тому посилає випробування. На моєму житейському шляху було їх чимало. Очевидно, вони зробили мене трохи мудрішим. Поживши півстоліття, я можу зробити висновок, що люди мусять піднятися трошки вище від матеріального. Коли я, приміром, йду на зустріч з людьми, мене запитують: а чого вам ще треба, у вас же все є — видно, ще маєтків бракує, ще щось хочете вкрасти? З цього випливає, що люди зациклились на матеріальних благах, забуваючи про мораль і духовність. У відповідь кажу: давайте трішечки піднімемось над матеріальним.

Колись я був у такій самій матеріальній скруті, як і всі: не було чим оплатити помешкання, комунальні послуги. Я не соромився жодної роботи, до основної зарплатні додавались заробітки за нічну працю таксистом. І тут я зрозумів: чим більше грошей, більше маєтків — більші витрати, більші забаганки. Людиною заволодіває ненаситне бажання заробити якомога більше грошей — а це вже криза моралі. Деякі люди дивуються, звідки Писарчук узяв такі гроші. Так-от я скажу, що ще п’ять років тому, коли виходив поранений з лікарні, всі говорили, що я втечу за кордон, щоб сховатися, що я продав базар. А я і не думав нікуди виїздити. І дякую Богові, що так не сталося. Я боровся з собою, зі своїм страхом (коли в тебе стріляють раз, можуть вистрілити і вдруге), був страшенний біль, образа на людей — за що ж вони в мене стріляли, за що підняли на мене руку? Я ж нікому нічого поганого не зробив, не взяв чужого... Але це все треба було пережити в собі серцем, розумом, передумати і повернутися до життя, навчитися жити заново і найголовніше — любити людей. Людина лише тоді вдосконалюватиметься духовно.

Свої перші гроші для започаткування бізнесу я заробив, їздячи “на торги” до Польщі. У квартирі не було плитки, лінолеуму на кухні (а мешкав я тоді на вулиці Китайській, 10, квартира 46)... У той час мої бабуся й дідусь уже спочивали на цвинтарі в Чемеринцях. На їх могилах стояли хрести, виділяючись з-поміж пам’ятників, і мені було дуже боляче, що я не вшанував як слід їх пам’яті. Заробивши перші 100 доларів, я не поклав лінолеум і плитку, а поставив їм пам’ятники.

Коли почали будувати ринок, то найперш хотів дати можливість заробити односельцям — я тоді був і директором, і касиром. Збудували. Можна було заспокоїтись, розрахувати цих людей і помаленьку накопичувати гроші. Та я тоді думав не про це. Мені хотілося зберегти цих людей, дати їм постійну роботу. Для мене є аксіомою — якщо людина думає про інших, робить для них щось добре, то це для неї повернеться сторицею. Якщо ж людина зациклюється лише на своїх потребах, то вона, як правило, втрачає все. Очевидно, звідси й походить вираз: хай не збідніє рука того, хто дає.

— Врятувати село можна тільки завдяки державним дотаціям, це роблять передові держави світу. Людям треба говорити правду: комуністична влада не повернеться, ніхто задарма не платитиме, не платитиме і за погано виконану роботу. Нині інша держава, живемо в динамічний, швидкоплинний, комп’ютеризований час. Ніхто тебе не любитеме і не поважатиме, якщо не працюєш. Сьогодні роботу слід самому шукати, а не покладатися на державні інституції. Щоб чогось досягти, щоб не відстати від невблаганного поступу цивілізації, потрібно невпинно вчитися і перевчатися, пильно стежити за тенденціями світового розвитку.

— У цьому плані совєтська влада могла зробити набагато більше — тоді було більше фінансових можливостей. Принаймні сміття з міста вивозили регулярно. У той же час тоталітарна система не дбала про перлини архітектурного мистецтва — вона руйнувала храми, чіпляючи фарисейські таблички “Охороняється законом”. Але загалом міська господарка перебувала в занедбаному стані: не ремонтувались дороги, не вирішувалась проблема водопостачання — відгомін всього цього відчуваємо й сьогодні.

— Маючи як на пересічного громадянина доволі непогані статки, я міг би й далі спокійнісінько працювати і жити в Україні чи за кордоном. Але мене дуже болить занедбане найкраще місто нашої держави — столиця Галичини і Західної України, моя маленька батьківщина. І саме через це я прагну обійняти посаду міського голови.

— Знаєте, якби людина частіше замислювалась, ким є на цій землі, то намагалась би творити більше добра. Навчитися любити людей дуже непросто... Пригадайте ставлення покійного Папи Римського до людини, яка хотіла позбавити його життя. Або ж згадайте слова Святого Миколая з Мир—Лікійських: “Роби добро тихо. Все, що віддав, — усе твоє”. Єдине, в чому переконаний — в законі космічного бумеранга: зроблене добро повертається сторицею і зроблене зло — також.

— Категорично не погоджуюся з такою тезою. Не шукаймо собі якихось простих рішень. Коли твердимо, що ми такі хороші, а над нашою землею висить прокляття — то кривимо душею. Господь нас дуже любить, тому й дав нам найкращу землю. Шукаймо причини наших негараздів в собі. Бо коли нам кажуть, що нам конче треба торувати шлях до Європи і вже в Європі будемо щасливі, то я собі так міркую: до 1939 року ми були в Європі, сто років перебували в складі наймогутнішої Австро-Угорської імперії, але не досягли того, чого досягла Австрія. Ми були на задвірках Європи, і Австрія в тому не винна. Винні ми. Читаймо Івана Франка, Василя Стефаника і ставмо собі питання: що змінилося за сто років? — Ото ж бо! Вдосконалюймося самі.

— Не шукатимемо зараз винних у тому, що немає сьогодні справжньої української еліти — духовної, культурної, бізнесової і, в тім числі, державотворчої і політичної. Згадаймо історію: не було серед нашої еліти, на жаль, єдності й злагоди. І серед козаків, і серед дічів УНР і ЗУНРу — розсварилися, пожерлися, порозбігалися, — кинули державу і народ напризволяще. Народ повинен шанувати еліту, леліяти, розпізнавати її, гуртуватися біля неї. Але не біля фарисейських пророків-обіцяльників. Хто сьогодні з політичних сил закликає народ до праці, до нового мислення? Тільки й чути обіцянки великих зарплат і пенсій. Мовляв, якщо прийдемо до влади, то матимете все. Але це ж жахлива неправда. Якщо ми у Львові наведемо порядок, чи можемо бути впевнені, що це буде належним чином пошановано? Що не будуть розмальовані будинки, не будуть розкрадені жарівки, понищені таксофони? Чи готове наше суспільство до трансформації? Отож треба не чекати, що хтось зробить, а самому працювати, не бути байдужим, бо біля кожної клумби і біля кожного смітника міліціонера не поставиш.

— Знаєте, такі речі, напевне, закладаються на генетичному рівні... Мені дорікають, що я занадто часто апелюю до Творця. У мого дідуся настільною книгою була Біблія. Він, до речі, теж звався Петром. Селяни часто питали його, що нового він там вичитав. Дідусь з нею засинав при каганці, гнав пасти корови... Скажу вам, що дуже складна ця книга для читання. А для розуміння — й поготів.

— Наші співвітчизники, які не змогли сьогодні знайти праці на батьківщини, а подалися в світи у пошуках роботи, через рік-два повернуться— вони себе там не знаходять, бо вони там чужі. Вже сьогодні їм обридло те приниження, те рабське становище, в якому внаслідок певних обставин у рідній країні опинились... Але вони навчаться чогось у світах, а потім намагатимуться впровадити набуті знання на своїй землі. Мені дуже приємно, що у Львівській політехніці професор Пасічник, який працює з Біллом Гейтсом, підготував 600 студентів, які вже отримали запрошення на роботу в найпрестижнішу комп’ютерну фірму. Українська нація має потужний інтелект, і до того ж, на відміну від Заходу, у нас вища духовність. Ми відродимось. Я в цьому ні на мить не сумніваюсь. Я переконаний, що найближчим часом у нас з’явиться еліта нації, яка організує нормальну державу, стане на чолі суспільності, націлить її на правду, на працю, звеличить духовні цінності і ми станемо великою, потужною державою.

— У 60-ті роки минулого століття, в часи культурної революції, в Китаї їли горобців, у кожному городі виплавляли сталь, населення вимирало... Минуло тридцять років, Китай став потужною державою, до його голосу змушені прислухатися найбільші країни світу. Нині вже й Європа зачиняє двері перед китайськими товарами. Як і чому це сталося? У Китаї появився лідер — Ден Сяо Пін, який сказав, що немає значення, якого кольору кішка, лишень би ловила мишей. З’явиться і в нас такий лідер, і в державі теж буде таке розуміння. Про це засвідчують останні послання Президента, в яких докорінно змінилася тональність. Мовляв, треба “вилазити з окопів”, треба об’єднуватись, шукати порозуміння. Як на мене, це треба було зробити одразу після президентських виборів. Так чи інакше, якщо підемо таким шляхом — то дуже швидко відродимося. Якщо уряд очолить людина, яка не буде агресивно мислити, яка не шукатиме ворогів, не буде збурювати суспільство, а створить сприятливі умови для тих, хто працює, то диво може статися дуже швидко, бо ми в кращій ситуації, ніж були китайці, — ми належимо до числа небагатьох країн, які виробляють ракети і літаки. А це ж не просто “виготовляти ракети”, треба володіти відповідними технологіями, які мають лише кілька держав світу.

— Практично так. Визначальним фактором є не партійність, а фаховість і моральність кожного її члена.

— Нефахова у нас Верховна Рада. Але ж Верховну Раду обирають люди, і хто що б не говорив про депутатів, вони не є самозванцями. Хай дехто з них і підкупив виборців — це інша справа, це вже моральний бік справи. Але це означає, що виборці дали себе ошукати. А взагалі-то Верховна Рада є нещира, депутати — впереваж політикани, які себе не шанують і подають суспільству поганий приклад.

Приміром, пан Гладій, котрий був улюбленцем Кучми і провідником його політики, доклав неабияких зусиль для знищення свого опонента Юлії Тимошенко. Сьогодні він перебуває в її Блоці... Отож, якщо поглянути на Верховну Раду зсередини, то можна зробити такий висновок: державотворців у ній дуже мало — упереваж кон’юнктурники, які заради власної вигоди перестрибують з фракції у фракцію, аби потрапити “під дах” тих, хто є при владі.

— Однозначно не відповім. Одразу після виборів мене запросив на бесіду Порошенко і запропонував перейти в групу “Солідарність” фракції “Наша Україна”. І зараз я розумію: дуже мудро вчинив, не приставши на цю пропозицію, бо тепер довелося б каятись. А тоді лише мав певне застереження стосовно тих, що кликали. Оці перестрибування з фракції у фракцію, окрім зневаги, у людей нічого іншого не викликають. Коли я йшов на вибори, то чув дуже багато недобрих слів на адресу своїх попередників — це Миколаївський виборчий округ №124. Не називатиму прізвищ — це були люди з національно-патріотичного середовища, з популярних у Галичині партій, зокрема і з “Нашої України”. Люди давали різко негативні оцінки депутатам за те, що дуже багато обіцяли, а нічого з обіцяного не виконали. Я, приміром, міг би піти в Народний Рух до пана Кендзьора, наобіцяти багато дечого виборцям, а потім опинитися в такій ситуації, що люди б і мене згадували такими словами, як і моїх попередників. Тому пішов прагматичнішим шляхом — був у депутатській більшості й з користю для людей використав час свого перебування у Верховній Раді. Були у виборчому окрузі такі справи, які не вирішувались тривалий час, а мені вдалося їх вирішити з користю для людей. Політика політикою, всі сентименти та емоції минули, а життя триває. У принципових державотворчих питаннях я завжди виступав на боці “Нашої України”, за що неодноразово отримував “по шапці” від “більшості”.

— У людей іноді є викривлене розуміння того, куди я прошуся. Як нині думають про владу: це великі статки, обов’зково хабарі, великі маєтки, всілякі блага. А я намагаюся пояснити людям саме через форму договору, що я до них прошуся на важку роботу. І якщо вони мені вірять, то тим самим не мене, а через мене підтримують і себе, бо ми єдині у своєму прагненні змінити ситуацію у Львові на краще. І якщо вони мене наймуть на роботу, на якій самовіддано працюватиму, вони матимуть можливість стежити, як я виконую умови договору. Колись так і було: якщо міський голова не виконував своїх зобов’язань перед громадою — громада його або виселяла за межі міста, або відбирала статки, або вигадували іншу кару. На жаль, у Верховній Раді механізм відкликання депутатів надто складний і трудомісткий, виборцям годі його зреалізувати.

— Сьогодні я безпартійний, а тому — не бачу себе в ролі опонента жодної партії.

— Це було у 1998 році, коли ця партія мала зовсім іншу репутацію. Пригадайте, у Львові її обласний осередок певний час очолював Василь Шпіцер, колишній міський голова. Згодом її лідером на Львівщині став Ігор Шурма, тоді ще не соратник Віктора Медведчука. Як відомо, він виходець із національно-патріотичного середовища — швагер народного депутата Юрія Ключковського. Хочу також нагадати, що у 2000 році саме з ініціативи національно-демократичних партій СДПУ(о) стала ключовим гравцем на політичній карті України. Пам’ятаєте перехід частини парламенту в Український Дім? Там не було комуністів і соціалістів. Саме демократичні сили посадили у крісло першого заступника голови Верховної Ради Медведчука. Галичани раділи з ухвал нової більшості парламенту, що дозволила усунути радянську атрибутику на фасаді парламенту та припинити святкування Жовтневої революції на державному рівні. Тоді ж у Львові розпочалось кар’єрне зростання Сергія Медведчука, і, ясна річ, у цьому допомагав йому не тільки старший брат, але й наша місцева влада. Що було далі — добре відомо! 2001 року, коли Верховна Рада послала у відставку уряд Ющенка, СДПУ(о) почала різко набирати ваги, а разом з тим і негативного іміджу. Я став заручником обставин, оскільки на мені вже лежала велика відповідальність за долю кількатисячного колективу “Південного”.

— Запитань можна поставити більше, аніж є відповідей у мене. Ви ж знаєте, як тодішній режим чинив з нардепами. Але це ще не біда. Одна річ, коли депутат — “голий політик”, а інша, коли за тобою стоять долі людей, добробут і майбутнє їхніх родин. У 2002 році, після виборів, Петро Порошенко запросив мене на зустріч. Йшлося про мій перехід у його депутатську групу. Фракція “Наша Україна” на той час складалася з кількох депутатських груп. Але я знав, що ще недавно Петро Олексійович був членом політради СДПУ(о), то який був сенс міняти, як кажуть, шило на мило? Стримувало мене й те, що фракцію есдеків очолює перший Президент України Леонід Кравчук, якого свого часу підтримували галичани. Якщо відкинути політичні нашарування, то його внеску у становлення України як незалежної держави нехтувати не можна. До того ж засади соціал-демократичної платформи визначали не тільки Медведчук із Суркісом. Свого часу Франко, а згодом Коновалець та Бандера вважали соціал-демократичну ідею пріоритетною. І нині в багатьох європейських державах соціал-демократи посідають владні позиції і забезпечують своїм народам не тільки добробут, але й стабільний розвиток.

Навіть перебуваючи в СДПУ(о), як і колись у КПРС, я нічого не робив на шкоду людям. Виховувався я у родині, для якої визначальними були християнські цінності. Недавно на зборах у торговельно-промисловій палаті, де обговорювали причини занепаду промислової області, молодий чоловік закинув мені: “У цьому винна ваша влада”. Як з’ясувалось, це був зять шанованого мною Миколи Гориня. Дивно, чому цей закид був адресований мені, адже Леонід Кучма тривалий час довіряв керувати Львівщиною саме Миколі Гориню. У цей період сталися чи не найбільші пограбування та розвал унікального промислового та сільськогосподарського комплексів області. Але пан Горинь не протестував проти режиму Кучми, як і не протестував тоді, коли той призначив його керівником Західної регіональної митниці! То я запитую себе і вас: чия це була влада? Адже не мене, а багатьох тих, які нині відхрещуються від неї, кумівська влада обдаровувала “хлібними” посадами. Львівські міські чиновники, виконуючи кримінальні замовлення, упродовж багатьох років намагаються мене знищити. Повірте, що це роблять люди, які на словах ніби проти СДПУ(о), а насправді діють ще гіршими методами.

Важливо, щоб парламентські вибори не провокували протистояння між Заходом і Сходом України. Вибори були і будуть, а Україна — одна, і ми маємо берегти її єдність, яку можна забезпечити на засадах толерантності та поваги один до одного. Іншого не дано.

— Не все так просто. Кошти, одержані за це підприємство під час повторної приватизації швидко розійдуться. А що далі? Після об’єднання німці продавали заводи своїм бізнесменам за 1 марку, але ставили вимогу виконати зобов’язання щодо створення робочих місць, соціальних програм. Ми також у Львові продали автобусний завод росіянам. Але, як виявилося, не для того, щоб його розвивати, а для знищення конкурентами. Словом, контроль над “Криворіжсталлю” Україна втратила. Нове керівництво заводу вже задекларувало програму, яка не тільки веде до скорочення робочих місць, але й передбачає знищення цілих галузей української економіки, як-от коксохімія. Бажання швидко повернути вкладені гроші вже призвело до зростання ціни металу. Це означає, що вони вклали гроші не в нашу промисловість. Ми будемо працювати фактично на одного з найбагатших бізнесменів планети.

Я не захищаю Пінчука з Ахметовим. Як на мене, найкращий варіант — якби підприємство залишилось у державній власності. Нам варто було б насамперед звернути увагу на наші проблеми. Наприклад, чому і за яких обставин у Львові знищено унікальні науково-виробничі комплекси — від “Електрона” до “Райдуги”, які забезпечували нам десятки тисяч робочих місць? Хто конкретно і які політичні сили мали б відповісти за це?

Хай там що говорять про донецьких, але вони нині виробляють на мільярд доларів холодильників. А ми ?.. Тепер у східних областях України виробляється майже 70 відсотків валового внутрішнього продукту держави. Ще зовсім недавно ми мали цілком інші можливості. У Львові були унікальні приладобудівні та радіоелектронні технології, тут виготовляли 70 відсотків автобусів, 60 відсотків автонавантажувачів, 30 відсотків сільськогосподарської техніки і багато чого іншого, що не мало аналогів на пострадянському просторі. Все це знищили, порізали на брухт, “приватизували” наші доморощені ділки.

Я хочу нарешті зайнятися конкретною справою — разом із львів’янами підносити наше рідне місто до рівня найвищих світових стандартів. Не протирати штани у Верховній Раді, як я це робив, на жаль, чотири роки, а робити діло. Бо в нашому парламенті левова частка часу йде не на законотворчість і вирішення гострих проблем держави, а на чвари, сварки, інтриги та домовленості. Мені це все набридло.

— Розумію, що тим, що я зараз скажу, наживу собі багато ворогів, але все ж скажу — систему управління містом треба буде змінювати і перебудовувати докорінно, звівши до мінімуму хабарництво і казнокрадство, яке ще й досі процвітає. Керувати містом повинні фахівці, а не люди, які просто делеговані у владні органи за квотою тої чи іншої партії і які не є професіоналами в тій чи іншій галузі. Ви подивіться, чим закінчилася помаранчева революція, яка проголосила прекрасні гасла, яка дала людям надію на краще життя, — торгами за посади! Всі партії пересварилися за посади, наполягаючи на своїх квотах. Ніхто не дивиться на фаховість, на моральний рівень людей. Ділячи посади, забули про революцію, про її гасла і свої обіцянки людям, а це дуже прикро.

Тож дуже ретельно треба підбирати команду, яка працюватиме у міськвиконкомі, — дивитися не лише на фаховість людини, а й на те, якими мотивами вона керується, сідаючи в крісло чиновника, бо ж зарплатня там невелика і чесно працювати зможуть лише віддані справі люди — ті, яких називають альтруїстами. Я знаю, що у Львові є багато таких прекрасних людей, які дуже люблять своє місто, які багато для нього зробили і ще зможуть зробити. Таким людям треба давати посади, на яких би вони могли зреалізувати свій талант, свою фаховість і бажання зробити щось для людей, у мене є така команда.

Інший аспект — якщо ми хочемо викорінити бюрократизм у владі, зробити її більш прозорою і менш залежною від хабарів, то треба обов’язково скоротити кількість чиновників. Висоти треба брати не числом, а талантом. Сьогодні в міській владі є багато мертвих структур, абсолютно непотрібних, які не працюють на людей, а є лише зайвою морокою для львів’ян, завдають їм багато клопотів і створюють проблеми та плутанину. Такі паразитарні структури треба просто “відсікти”, залишивши тільки потрібні і життєздатні. Щоб дерево жило і родило, треба зрізати сухі і мертві гілляки, залишивши зелені здорові гілки. Так треба робити і з адміністративним деревом.

— Справді, всі обіцянки залишаться “цяцянками”, якщо не вирішимо питання фінансів. І, власне кажучи, це й буде головним завданням майбутнього мера — знайти кошти, не дати їх розікрасти, а використати ефективно. Люди часто думають, що гроші місту хтось дає — чи Верховна Рада, чи Кабінет Міністрів. А бюджет міста формує сама міська громада, сплачуючи податки. Бюджет міста на цей рік становить близько 872 млн. грн. — це вже немало, бо кілька років тому бюджет був удвічі менший. Але чи якість життя мешканців міста поліпшиться удвічі? Ось тут, власне, постає питання ефективності використання бюджетних коштів.

Провівши ґрунтовний економічний аналіз, можу відповідально заявити, що бюджет міста міг би бути значно більшим дуже швидко. Звідки брати гроші? Хоча б від оренди землі. Сьогодні місто збирає всього-на-всього 27 млн. грн. земельного податку, а могло би збирати втричі більше, навівши лад у цій справі, провівши інвентаризацію всієї землі. Львів займає 18 тисяч гектарів території, а якщо взяти отих 27 мільйонів і розділити її на ту ставку, яку, скажімо, платить ринок “Південний”, то побачимо, що в місті сплачують земельний податок лише за 660 гектарів. А у Львові є 38 тисяч господарюючих суб’єктів, які користуються міською землею, і, ясна річ, сума цих платежів повинна би бути значно більшою. Ще такий факт наведу. У Львові є 330 тисяч квадратних метрів комунального майна, зданого в оренду по 3 грн. 24 коп. за один квадратний метр — це в той час, коли ринкова ціна разів у тридцять більша! Я назвав тільки два шляхи, якими можна значно поповнити міський бюджет, а таких шляхів є чимало. Основним податком, який формує бюджет міста, є податок на доходи фізичних осіб, тобто відрахування від зарплат, які становлять 50-60% бюджету міста. Тому треба намагатися залучати якомога більше інвестицій, створювати нові робочі місця, платити людям вищу зарплату, і тоді й бюджет міста буде більшим.

— Вважаю, що в цьому бізнес зовсім не винен. Винні чиновники, депутати Верховної Ради і я, мабуть, у їх числі. Уявіть собі, що ви роботодавець, який несе за людей відповідальність, постійно міркує, як вести справу, щоб вона була прибутковою і щоб люди отримували зарплату. Із цієї зарплати 32% ви повинні заплатити в Пенсійний фонд! Заплатили працівнику 100 гривень — 32 гривні треба заплатити в Пенсійний фонд, заплатили 1000 гривень — 320 гривень у Пенсійний фонд. Звичайно, така непомірно важка система оподаткування сама штовхає підприємців на шлях “конвертів”. Сьогодні ситуація вже трохи виправляється, бо ще в 2004 році запровадили єдиний податок на доходи фізичних осіб — це 13% від зарплати. Крім цього, пенсійна реформа сприяє тому, що люди, які працюють, вже вимагають легальної виплати зарплати, аби отримувати в старості гідну пенсію.

— Звичайно ж, що в такому вигляді, як ми отримали житлово-комунальну систему у спадок від совєтських часів, вона існувати вже не може. Адже страждають і люди, які працюють у цій сфері, і мешканці. Питань тут дуже багато, і над ними треба працювати незалежно від того, чи я стану мером, чи хтось інший. Без реформування цієї галузі ми всі приречені на “комунальні” негаразди, які можуть обернутися соціальним вибухом.

— Цю проблему можна вирішити досить швидко, якщо хотіти її вирішити. А позика Світового банку хіба що дозволила облаштувати з непомірною розкішшю офіс “Львівводоканалу”, придбати кращі автомобілі для його керівництва, придбати якісь нікому не потрібні труби, які валяються на подвір’ї... При такому підході ми ніколи не вирішимо проблему водопостачання. Інженерний стан мереж нині такий занедбаний, що місто втрачає близько 40% води, яка витікає в землю. Проблему ж можна вирішити, акумулювавши кошти і знайшовши серйозну підрядну організацію, яка має добрих фахівців, щоб замінити прогнилі мережі. На жаль, проблема водопостачання гальмує і розвиток інших галузей — скажімо, туристичного і готельного бізнесу. Якщо ми всі не будемо багато балакати і думати про те, як одне одного обдурити, то Львів стане для всіх найкращим. І дуже швидко. Хоча для цього потрібні будуть величезні зусилля.

Нині Львів потребує реставрації старовинних будівель, реконструкції інженерних мереж, впорядкування доріг, потребує дитячих садочків, адже майже вісім десятків їх в останні роки безпідставно позакривали, повлаштовували там офіси і кнайпи. Я був шокований, дізнавшись, що в одному з приватизованих садочків один наш олігарх влаштував собі шикарне помешкання.

— Наш люд вкрай заполітизований, отож найперше цікавляться моєю партійністю. Я відповідаю їм, що зараз не належу до жодної партії, бо я в них розчарувався. Але завжди наводжу такий приклад. Коли ви наймаєте для ремонту свого помешкання, скажімо, будівельну бригаду, ви ж не цікавитеся їхньою партійністю, вас цікавить лише, які вони фахівці, що і як вони вміють робити. Якщо вони належатимуть до найпатріотичнішої партії і зіпсують вам всю квартиру, вам від цього стане легше? Так само і містом мають керувати тільки чесні і порядні професіонали, незалежно від їх політичних уподобань, їх повинно об’єднувати велике прагнення зробити Львів по-справжньому європейським — квітучим, доглянутим, заможним, комфортним і для мешканців, і для гостей. І це — не утопія, це — наша, не така вже й далека, перспектива. Ми повинні зробити все, щоб вона стала дійсністю.

Розмову вела Софія КОХМАТ