В ЯКІЙ УКРАЇНІ МИ ПРОКИНЕМОСЯ ПІСЛЯ ВИБОРІВ?

Незалежність держави може бути або повною, або ніякою. Пригадайте, як голосили вороги українського суверенітету — капеесесівці, що без Росії Україна не виживе. Цю пісню співає нам на новий лад впродовж 10 років і Кучма. І ось парадокс. Україна, яка має власні нафту й газ, фантастичні можливості для їх транзиту, виробляє більше за власні потреби електроенергії, ніяк не виборсається з енергетичної залежності від Росії. Польща, Чехія, Угорщина, країни Балтії, Словаччина й десятки інших країн із набагато меншими можливостями розробки власних покладів вуглецево-водної сировини якось зводять кінці з кінцями, не потрапляють у залежність, а ми — як прокляті. Останній приклад із підвищенням цін на пальне на 30% показує, що будь-хто із російських нафтових магнатів може поставити Україну на коліна. І це — незалежність?

Десять кучминських років відзначаються послідовністю тільки в одному. Російському капіталу не просто відчиняли двері. Ці двері зняли із завіс і викинули геть. Російським олігархам, які всі є особистими друзями нашого “гаранта”, продали нафтопереробну промисловість, вони господарюють у наших транспортних мережах й сховищах, у промисловій розробці свердловин. Наша паливно-енергетична політика є похідною від російських інтересів, заради чого український уряд йде навіть на порушення міжнародних угод. Витанцьовуючи під російську дуду, Кучма з дивовижною для глави держави легкістю міняє свою точку зору на проекти, у яких присутній російський капітал, переважно кримінального походження. Найпоказовішими з них є нафтогін “Одеса-Броди” та нафтовий термінал “Південний”.

Російські політики та підприємці не приховують своїх намірів й заявляють публічно — нове захоплення України відбуватиметься не шляхом окупації території, а через надбання прав власності. І ми не зчулися, а російські компанії вже забезпечують Україну паливом, зв’язком, лізуть у енергетику й металургію, курортний та туристичний бізнес. І особисто Президент Кучма є гарантом їхнього процвітання. За це Москва справді має поставити йому пам’ятник. Але не в Україні.

Якось Кучма, у якого часом що на думці, те й на язиці, сказав, явно намагаючись догодити Путіну, що будь-хто із претендентів на посаду українського президента “бігатиме в Росію за підтримкою”. І Путін тут-таки відреагував: “Уже бігають...”

Жах у тому, що президенти навіть не подумали, як цей обмін репліками принижує гідність України, засвідчує несамостійність української політики. Але ще більший жах в іншому — в народі справді думають, що нового президента має обов’язково сприйняти й схвалити Кремль. Недаремно Янукович демонструє вірність та любов до Росії, а провладні засоби масової інформації аж захлинаються: прем’єра привітав із днем народження сам Путін...

Перебуваючи у постійній економічній та політичній залежності від Росії, ми маємо невизначену зовнішню політику, кидаємося то в ЄС, то ЄЕП, догоджаємо сильним цього світу й пишаємося, коли десь на самміті нашого “гаранта” ощасливить протокольним рукостисканням якийсь президент справді незалежної країни.

Найбільшим здобутком і найдосконалішим витвором режиму Кучми є абсолютно корумпована влада. Корупція є також в інших країнах. Але ми маємо суціль корумповану владу, що призвело до такого явища, як захоплення держави. От це вже нас об’єднує із небагатьма державами. Цей юридичний термін означає, що в країні продається все — посади, закони та укази, державні ресурси, пільги й покарання.

Наші сервільні медіа не розказували, як на прес-конференції в Гаазі під час нещодавнього самміту “Україна — Євросоюз”, де наша країна зазнала чергового приниження, один із голландських журналістів запитав Кучму про його особисту причетність до корупції. Ще був гарячий слід приватизації за безцінь “Криворіжсталі”, а що вона придбана “сім’єю гаранта” — факт, який ніхто й не приховує, тому питання було закономірне. Залишимо за дужками, що відповідь Кучми була обурливо образливою — щось на зразок того, буцімто журналістові заплатили за таке питання. Ганебно, що корумпованість української влади є притчею воязицех для всього цивілізованого світу. Боротьби з нею вимагають неурядові організації Європи. Нас постійно вносять у чорні списки саме через корупцію, а не підступи недоброзичливців, не приймають до ВТО, РЄ, НАТО, не визнають нашу заражену крутійством економіку ринковою. Дійові особи корупції — не “чорні донецькі”, не вчителі, яким заборгували платню, не мільйони злидарів, що виживають на мізерну пенсію, не студенти, яких нарешті “ощасливили” стипендією, котра дорівнює вартості одного підручника. Дійові особи української корупції — це влада на чолі з Кучмою.

Саркома корупції пожирає Україну, вона стала нормою в бізнесових колах, іноземні інвестори враховують її в кошторисах своїх проектів. Україна часів Кучми стала кланово-олігархічною. Україна поділена ними, як колись Київська Русь князями. У кожного клану своя вотчина — хліб, фармація, алкогольні й безалкогольні напої, енергоресурси, наркотики, металургія, енергопостачання, сфери послуг, будівництво житла, спорт і ще багато чого — до безкінечності, все поділене по поняттям. Захланності кланів немає меж, тепер на кін поставлене житлово-комунальне господарство країни. Під виглядом комунальної реформи йде захоплення водогонів, тепломереж, ліфтового господарства і т.д. Встановлюючи для бідноти непосильні житлово-комунальні тарифи, клани зрештою доведуть ситуацію до логічного кінця — житло перейде у їхню власність. У такій державі законодавство, правовий простір і правоохоронні органи є інструментом розправи над неслухняними та політичною опозицією. Місце подібній владі на історичному смітнику, і щось не чувати, щоб десь у світі за такі заслуги ставили пам’ятники. Тому для українських кланів важливо зберегти цю владу, а щоб уникнути переділу сфер впливу, найкраще не переобирати Кучму. А вже як обирати йому наступника, то такого, щоб гарантовано зберіг створеного ним монстра.

Легенда про небувалі темпи економічного зростання та що ми “перегнали Китай” розрахована навіть не на дурнів, а на ідіотів. Небувалими темпами в Україні зростають тільки прибутки корумпованої влади. Існує точна, як схід сонця після ночі, істина. Чим вищий рівень корупції, тим нижчий рівень життя громадян, у тому числі й на південно-східних теренах. Вони завжди настільки багаті, наскільки ми — бідні.

Уряд Януковича, безперечно, увійде в історію. Саме його заслуга в тому, що подорожчав без будь-яких об’єктивних причин хліб. Масована інформаційна атака про недорід, можливий голод, якого в Україні страшаться більше, ніж війни, була насправді блефом. Рівень урожайності зернових був не нижчим за середньостатистичний. Із підвищенням цін на хліб почався ціновий обвал, який призвів до того, що споживчий кошик подорожчав приблизно на третину. І це подорожчання виявилося тільки прологом до нового злету цін — після так само штучно створеної, без будь-яких економічних причин паливної кризи. Надбавки в алюмінієвий п’ятак, які роздає уряд Януковича (із державної, зауважу, казни, а не з власної кишені), складають мізерну частину здертого із народу. Але покладеного не в державну казну, а у власні кишені.

Кучма дуже слушно сказав: який би прем’єр не працював, які б не були його заслуги, насправді це заслуги Президента. Додам, що прорахунки — це також прорахунки Президента. І те, що Україна впродовж десяти років лишається країною злиднів, не просто “прорахунки”. Це злочин Кучми.

Українські злидні не є типовими для світу. До звичайного зубожіння долучається ще й інформаційний голод. У 1997 році ООН прирівняла поняття інформаційної бідності до бідності матеріальної. Вона відображає соціальну нерівність за принципом доступу населення до комп’ютерної мережі, бо сьогодні інтернет є важливим джерелом як інформованості, так і знання. Ми добре знаємо, що абсолютна більшість українських громадян комп’ютера ще не бачила, і нашого Президента турбує не всенародне користування інтернетом. Його дратує будь-яка незалежна думка, робота неконтрольованих владою засобів інформації. Не хтось, а саме Кучма впродовж довгих років очолює світовий чорний список “ворогів преси”.

Україна є батьківщиною винаходу, поруч із яким тьмяніють злочини “Аль-Каїди”. Це інформаційний тероризм. Як би жахливо й вражаюче не виглядала на телеекрані атака на американські хмарочоси, насправді жахливішим є щоденне зомбування десятків мільйонів українських громадян напівправдою-напівбрехнею із контрольованих владою видань та електронних каналів. Якщо врахувати, що, за винятком великих міст, вся Україна має змогу дивитися тільки передачі благонадійних УТ-1, “Інтера” та “плюсів”, де опозицію паплюжать, а владу облизують до непрстойності ретельно, тоді неважко зрозуміти, звідки у Кучми взялося 16 мільйонів голосів на минулих виборах.

Інформаційний голод, як і голод фізіологічний, спотворює душу, позбавляє людину можливості робити свідомий вибір. Саме Кучма є творцем і головною дійовою особою такого інформаційного тероризму. За його владарювання вбито близько сорока журналістів й знищено ті паростки, з яких могла зрости свобода слова. Він особисто причетний до убивства журналіста Георгія Гонгадзе, тому злочин цей не розслідується, а прямих виконавців його приховує Генеральна прокуратура. Це вбивство, яке стало за розголосом більш відомим світові, ніж будь-які злочини чи судові процеси, якому у мережі інтернет присвячено 80 тисяч сторінок, до якого чотири роки прикута увага світової громадськості, Кучма обійшов мовчанням у своїх розлогих міркуваннях про власні заслуги. Гідні пам’ятника...

Кучма знавісніло бреше, що впродовж його владарювання в Україні розвивалася демократія. Навпаки — вона ним послідовно й жорстоко знищувалася. Ми живемо у несумісній з демократичними принципами кримінально-поліцейській державі, де медіа й силові міністерства служать не народові, а кланам та олігархам. Де міністрів призначають не за професійними ознаками, а за готовністю служити й прислужувати. Вибори в Мукачевому, які викликали обурення й шок у європейських спостерігачів, засвідчили, що міліція — не випадковий учасник цього злочину, а технологічна ланка майбутніх фальсифікацій, бо публічно проголошено про подальше використання надзвичайно корисного “мукачівського досвіду”.

У сучасному фольклорі гуляє жарт-загадка: що краще — третя “ходка” Януковича чи третій “строк” Кучми? Жодного іншого варіанту жартівники не вбачають.

Леонід Кучма заявив, що якби пішов на цьогорічні вибори, то виграв би. Він впевнений, що за нього проголосують люди. Як саме виконавчі структури організують маси на підтримку його персони — другорядні обставини. Технологія. Головне — результат. І ця впевненість є свідченням того, що Кучма знає всю міру узурпації влади. Будь-яке рішення — хоч проведення “потрібного референдуму”, хоч всенародний “одобрямс” політреформи чи захисту Президента від звинувачень у вбивстві журналіста — в Україні проходить гладко. Це означає, що народ виключений із суверенного життя України, що наш суверенітет — фіговий листок, яким диктатор прикриває сороміцьке місце. Головне досягнення режиму Кучми в тому, що 48 мільйонів українців є статистами у своїй країні. Можна було б говорити про 6 мільйонів громадян, що емігрували на заробітки, про демографічне провалля, в яке особисто Кучма завів Україну, про економічну розруху епохи Кучми, яку фахівці порівнюють із наслідками гітлерівської окупації, про таке зросійщення, якого Україна не зазанавала й у тоталітарні часи, про виродження українського села, яке веде прямо у нову кріпаччину. Але ключова причина всіх нещасть — манкуртизація нації. Подавлення її волі й духу.

Важко повірити, але не опозиційний ватажок, а саме Кучма каже — люди самі винні, що терпляче зносять невиплату зарплат і таке інше. За себе треба вміти постояти! Він упевнений — не захистять себе, не повстануть, не вийдуть на вулицю. Ковтнуть будь-яке рішення будь-якого виборчкому. Хоч Мукачівського, хоч того, що бетонною горою навис над тендітною Лесею (пам’ятник Лесі Українки у Києві). Пройде будь-яке “кидалово”. Кучма знає свій народ, бо це він його сотворив, довів до тваринного стану.

Насправді страшна не влада, не режим Кучми. Страшним для майбутнього України є саме український народ. Йому нічого не загрожує — ані колимські табори, ані масові репресії, ані організований голодомор. Ганебна влада, що довела одну з найбільших європейських націй до тваринної покори, тримається тільки на волячій покірності українців. На їхній тупості й політичному невігластві. Ніхто над ними не стоїть у виборчій кабіні, але 16 мільйонами голосів вони обирають Кучму. Обирають злидні й злі дні. Чому?

Ліна Костенко, геніальна поетеса й геніальна українка, з гіркотою відзначила — такі у нас чоловіки. Чоловіки, що хапаються за голову чи за серце, за кишені, за матню, але ніколи — за зброю. Такі чоловіки, що не вміють захистити своїх жінок, своїх дітей і свою країну. До цього можна додати — ми ще й нація сліпців. Бо щастя справді можна іноді не розпізнати. Але не побачити нещастя, треба, щоб геть повилазило.

Леонід Кучма вибудував таку владу та взаємини в ній, що вони підходять тільки йому. Це щось схоже на ортопедичні черевики, пошиті під індивідуальні вади замовника. Ніхто в світі їх більше носити не може. Наш “гарант” не дбав ні про лояльного й відданого наступника, як Єльцин, ні про якісь гарантії для себе, як Піночет. Але не виключено, що під тиском лідерів світових держав Кучма справді зійде зі сцени. І якою тоді буде Україна без Кучми? Скажімо, з Януковичем?

Гарантовано: у разі переселення Віктора Федоровича з Грушевського на Банкову ми прокинемося в тій самій Україні, в якій живемо нині, й вона повільно, але невідворотно рухатиметься до повної втрати суверенітету. Наша незалежність нищівно скомпрометована режимом Кучми. Цим режимом послідовно й цілеспрямовано формувалася денаціоналізована, зросійщена більшість, головним достоїнством якої є слухняність. Ця більшість тупо повторює слідом за штатними провокаторами, що “всі вони однакові, всі крадуть” й тому вибирати немає з кого, що від нас нічого не залежить і в України немає майбутнього. Ця більшість нездатна скласти 1+1 та зрозуміти, що саме незалежність й суверенне життя у пострадянські часи вивели країни Балтії у Європейський Союз, що саме суверенітет й обстоювання національних пріоритетів підняли з колін Польщу, Угорщину, Чехію й Словаччину, Болгарію і навіть Румунію. Україна лишається чи не єдиною країною на теренах колишнього Радянського Союзу, де “націоналізм” є політичним ярликом і звинуваченням, а заклики повернутися в “в Совєцький Союз” розраховані на тупість, що межує з ідіотизмом, викликають схвалення й ентузіазм.

Втрата суверенітету — насправді єдине, що загрожує українцям у разі перемоги донецьких. Вони його просто продадуть, і вже сьогодні видно, як це робиться на прикладі нафтогону “Одеса-Броди”, енергосистем, газотранспортних магістралей, нафтопереробних заводів тощо. І біда в тому, що вони продадуть український суверенітет разом з українцями. Разом із тою меншістю, яка не хоче миритися з втратою суверенітету, але поки що нічого не робить для його збереження.

Вибори — це завжди діалог й пошук порозуміння між кандидатом та виборцем. Специфіка нинішніх президентських перегонів полягає в тому, що українців стараннями режиму вдалося розділити на східняків та західняків. Діалог кандидатів із поділеною навпіл громадою є неможливим і непродуктивним. Це показала спроба Ющенка поспілкуватися з виборцями в Донецьку й показує географія поїздок Януковича по країні. Він не вилазить із Одеси і Донбасу, Херсону і Сум і не показує носа в західних областях. Він працює із більшістю, яка дасть йому голоси, не переймаючись проблемами порозуміння й штучного поділу України.

Роздвоєння свідомості людини зветься шизофренією, й медицина знає, наскільки ця хвороба небезпечна та як її лікувати. Держава Україна також має сумний досвід лікування такого роздвоєння, щоправда, досить своєрідний. Західних українців ешелонами вивозили на Сибір й майже 300 тисяч людей потрапили під коток репресій за “націоналізм”. Єдиний шлях порозумітися українцям — обійтися без кандидатів, а визначити самим, який президент потрібен Україні. Вести діалог самим! Бо як не дивно, але галичани, закарпатці й шахтарі донецьких копалень найперше однаково не люблять жити бідно й принижено, а вже потім переймаються проблемами мовними чи геополітичними. Й пересічному громадянину однаково, хто вкрав “Криворіжсталь”, кому йдуть прибутки від “Оболоні”, “Сармата” чи “Київстару”, хто набиває кишені на продажу политого кров’ю донецьокого вугілля. Тому переділ внутрішніх ринків у разі перемоги “чужого кандидата” дошкулить тільки олігархам із “чужого” оточення. Але чому тоді так страшиться перемоги Ющенка влада? Це ж не безкомпромісний Мороз...

При перемозі Ющенка повернути награбоване, провести “деолігархізацію”, внаслідок би якої Рабінович чи Пінчук сиділи у Лук’янівському СІЗО й поповнювали бюджет, як Ходорковський, втікали, як Березовський чи Гусинський, добровільно ділилися з державою, як Потанін, — неможливо. Малоймовірна і боротьба з корупцією за грузинським сценарієм. Але немає сумнівів, що президент Ющенко продовжить практику прем’єра Ющенка — й це він вже проголосив. Це означає, що в Україні почнуть діяти закони, а не кланово-олігархічні “понятія”. Що Україна стане самостійним гравцем у геополітиці. Що патріотизм й національні інтереси перестануть витлумачуватися, як злочин. Це є найбільшою загрозою для кланово-олігархічної влади Кучми, бо в такій Україні вони вже нічого не вкрадуть. Як би це дико не звучало для південно-східних прихильників прем’єра Януковича, нормальне життя їм може забезпечити тільки незалежна Україна, а вона можлива лише з президентом-українцем.

Перемога ж Януковича не тільки гарантує збереження курсу Кучми, стверджують політичні оракули, а й повертає Леоніда Даниловича в крісло прем’єра, яке колись (хто має пам’ять) виявилося для нього мульким. Й перше, що ми почуємо від прем”єра Кучми, буде скарга на Януковича, який витратив стільки грошей під час виборів, що треба затягувати паски тугіше й терпіти далі.

Україна давно вже виголосила свою мрію — жити без Кучми! Таку надію дають їй президентські вибори, коли долю країни вирішує не вулиця, а народ. А жорстока реальність свідчить, що українці, як той гоголівський герой, сидять над макітрою з варениками, й чекають, щоб вареник, викупавшись у сметані, сам стрибав їм до роззявленого рота. У казках таке трапляється. Але щоб Батьківщина без участі громадян ставала великою і багатою — ніколи.

Леонід КАПЕЛЮШНИЙ,
політичний оглядач “Свободи”