«ЦЕ МИ, ГОСПОДИ!»

БЕЗНІСКО Євген Іванович народився 19 жовтня 1937 р. в м. Кагарлику Київської області. Закінчив Київську художню середню школу ім. Т. Г. Шевченка (1955 р.) та Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, факультет монументального живопису (1964 p.). Основні види творчості — графіка, живопис, монументальний живопис.

Майже 40 років праці над офортами та ліноритами за мотивами творів Івана Франка (поеми «Мойсей», «Смерть Каїна», «Панські жарти», «Ботокуди», «Похорон», «Христос і хрест», «Рубач». «Каменярі», інші твори), Лесі Українки (драми «Лісова пісня», «Вавилонський полон», «В катакомбах», «Одержима», «На полі крови» та інші), Василя Стефаника (ряд новел). За останні роки — меморіальний цвинтар Січових Стрільців на горі Маківка (мозаїка, 1999 p.), меморіальна каплиця жертвам НКВС в Золочівському замку (мозаїка, 1995 р.).

У 1997, 2004 pp. працював у Чорнобильській зоні (45 пастелей). Великий ряд портретів визначних культурних і громадських діячів України. Портрет кардинала Йосипа Сліпого, подарований від Львівщини Папі Івану Павлові II у 1996 р. Бронзова копія пам’ятника Данилові Галицькому в м. Володимирі-Волинському (автор Теодозія Бриж, покійна дружина художника), подарований від Львівщини Папі Івану Павлові II у 2001 р.

19 персональних виставок (деякі — із скульптором Т. Бриж). Ряд робіт зберігається в музеях США, Аргентини, Канади, Франції. Неодноразово брав участь у виставках в Україні та зарубіжжі.

Заслужений художник України (1989 р.). Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (2006 р.)

Здається, не так давно я був на зустрічі зі студентами-поліграфістами. Пригадую: раптом спало на думку, що мені вже сорок, а як мало зроблено! А скільки ж задумів! Чи встигну?

Народився я в 1937-му. А моє «ходіння по творчих муках» почалося в далекому вже 1946 році. Між 37-им і 46-им — усього дев’ять літ, а чого тільки не втислося в ці роки! Війна, окупація, загибель батька... І от мама з чотирма дрібними дітками (найстарший брат після поневірянь у Німеччині дослужував у війську на Далекому Сході) опинилася в Самборі. Дякуємо долі, що батькова сестра вирвала нас із голоду і безпросвітних злиднів. Добре все пам’ятаю: півголодне, піввуличне життя; торгував цигарками, стягував якийсь гріш додому. Сусід, трохи старший від мене, якось захоплено розповів, що при нововідкритому Будинку піонерів є гурток «ИЗО». Я ніяк не міг второпати, що це таке, але відважився піти з Альошею (так звали сусіда). І от — чудо. Прибулий із якоїсь Пензи художник з українським прізвищем Прокопенко став моїм першим учителем у мистецтві, а потім — другом і порадником до кінця своїх днів. Я — першим із Самбора — потрапив до Київської художньої середньої школи ім. Т. Шевченка, яку закінчив у 1955 р. За шість років життя у Києві я виріс, зустрів і пізнав цікавих людей і, можу сказати, багато й навчився.

Потім життя трохи покрутило мною: Донбас, шахта, археологічна експедиція і знову — Самбір.

Знаменний для мене п’ятдесят восьмий. Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, факультет монументального живопису, знайомство з видатною людиною, викладачем, художником Романом Сельським. А головне — зустріч із жінкою, яка стала мені дружиною, матір’ю двох наших синів, незмінним другом, однодумцем і порадником, — Теодозією Бриж. Сорок один рік разом. Усе разом — і радощі, й горе, і розчарування, і надії, і творчість. Усе, все разом. Уже півтора року, як її не стало. Якось живу, працюю. Знову безліч незробленого. І так само не вистачає часу.

...На початку 59-го художник Володимир Урізченко познайомив мене з надзвичайною людиною, філософом, художником-графіком Леопольдом Левицьким. Я захоплювався і раніше графікою, але Л. Левицький дав мені дуже багато. Я не зумію, напевне, передати словами, як я зобов’язаний цій людині. Дружили ми з Л. Левицьким багато років, до його останнього дня і подиху.

...Сам не знаю, чому саме творчість Івана Франка на довгі роки захопила мене повністю. Над першими роботами за поемою І. Франка «Мойсей» я працював майже три роки. Пам’ятаю, як під час поїздки письменників і художників місцями перебування І. Франка Роман Іваничук в автобусі почав читати пролог до поеми «Мойсей» та на мить збився, а я підхопив і зацитував далі. Я знав тоді всю поему напам’ять. Ірина Вільде здивовано глянула на мене і запитала: «Куме, а звідки ви то знаєте? В школі того не проходять...» Дарина Дмитрівна і Дмитро Павличко були хрещеними батьками мого сина Максима, який, на велике наше горе, покинув нас шістнадцятирічним.

Я читав усе, що можна було прочитати про І. Франка, і твори самого Каменяра. З’явились серії «Смерть Каїна», «Ботокуди», «Панські жарти», «Похорон», «Рубач», «Каменярі», «Іван Вишенський», «Межи добрі люди», цикл ілюстрацій до оповідань про Борислав («Яць Зелепуга», «Ріпник» та інші). Я розпочав і ще продовжую працювати над ілюстраціями до «Захара Беркута» та «Поеми про білу сорочку».

Продовження читайте в журналі