НЕМА ЛЮДЕЙ…

Якщо об’єктивно, всебічно, а головне, глибше проаналізувати повільний хід соціально-економічних і політичних реформ в Україні, розвиток суспільних процесів націостановлення, творення українського інформаційного простору, вітчизняної науки, національної освіти, культури, єдиної української церкви і т. ін., то неминуче дійдемо єдиного висновку: в обох випадках причиною є людський фактор, насамперед відсутність належної чолівки нації — досвідченої патріотичної її еліти, яка забезпечила б духовно-інтелектуальний супровід втілення української національної ідеї (УНІ), вчасно запропонувала сучасну модель її поступу в усіх доленосних для українського народу напрямах. Можна безконечно наводити переконливі історичні факти нищення цієї еліти впродовж віків не одним загарбником, можна бідкатися над її розбратом, самоїдством, самознищенням, дорікати їй нерозумінням та зрадою національних інтересів, служінням сусідським державам, кар’єризмом тощо. Але це будуть лише пояснення ситуації, що нині склалася, і не більше. Однак, судячи саме із сьогоднішньої ситуації, реалії такі: потрібної еліти чи еліт (загальновизнаних лідерів як знакових особистостей нації у науці, освіті, культурі, церкві, політиці, а значить у державі загалом) немає.

Ознака елітарності — це не висота “планки” амбіцій певних категорій самозваних елітарних організацій (не кажучи кланів), відчуття, що ти до них причетний, володієш дорогою іномаркою, користуєшся сауною елітного клубу, своя людина в ЗМІ, відчиняєш ногою двері до кабінету президентів України тощо. Тобто не рівень комфортності твого побуту, а якість життя суспільства в усіх його вимірах — духовно-інтелектуальному, соціально-економічному, етично-правовому, культурно-мовному, мас-медійному, екологічному тощо. Зрештою — це якість твоєї національної держави, що будується: вона українська, правова, демократична, соціальна, з передбачуваною політикою, справді ринковою економікою, громадянським суспільством, ефективним місцевим сомоврядуванням, патріотичними, чесними керівниками та іншими ознаками, цінностями, стандартами життя, притаманними розвиненій єропейській державі.

Якщо, припустимо, були б опрацьовані ідеологічне забезпечення українського державотворення, військова доктрина чи концепція національної безпеки, інші фундаментальні парадигми стратегій розвитку, то чи взяло б їх до уваги високе керівництво України? Чи прислуховується наш політичний бомонд до порад науковців, освітян, медиків, працівників культури, журналістів, видавців? Якщо він ігнорує ідеї, думки гуманітаріїв, то, може, уважніше слухає, скажімо, технарів? Але чому ж тоді так занепало вітчизняне високотехнологічне виробництво, потужні річкові і морські пароплавства і т. ін.? Ширшає прірва між народом і владою, між нею та інтелігенцією. І це, на жаль, ще раз підтверджує не тільки наведений раніше висновок стосовно людського чинника, а й той, що його зробив ще у часи державницьких змагань УНР відомий український соціолог Микита Шаповал, який тоді в своєму записнику коротко та з відчаєм занотував: “Нема людей”. Він був актуальним і в добу Хмельницького, і за гетьманства Мазепи…

Проте проблема рекрутування національних еліт не актуальна у наш час. У всякому разі я не чув жодних публічних дискусій, не читав соціологічних анкет, окрім опублікованих мною (“Вечірній Київ” — 29 січня, 19 травня 1999 року та “ЗВУ” — 19 серпня 2002 р.), на зразок: які якісні характеристики, позначені вимогами часу, мають бути найбільшою мірою притаманні Президентові чи Прем’єрові України? Замовні електоральні технології переважно спрямовані на те, хто має бути обраний, а не яким має бути народний обранець — президент, прем’єр, депутат чи мер. Ми завзято зараз чубимося з приводу одночасного (в один рік) їх обрання, бо це дуже вже принципово. Але, виходить, не дуже важливим є: як вони розуміють (чи розуміють взагалі) українську національну ідею, чи володіють держаною та іноземними (а не тільки російською) мовами, мають ті духовні, моральні, професійні якості, організаційний і ораторський хист, шарм інтелектуала та інші особисті дані, необхідні для результативної державної роботи (а не лише для урядової чехарди, збільшення власної наживи чи вироблення панамського паспорта) на найвищих або високих в країні посадах? Немає традиції привчати виборців цікавитися, чи ця особа, будучи обраною на високий пост, матиме авторитет у світі, в тому числі серед закордонного українства, чи не тягнеться за нею шлейф скандалів, гучних крадіжок, необачних заяв тощо. Чи вона спиратиметься на науку як генератор нових ідей, знань, на українське культурне середовище, де акумулюється інтелектуальна еліта нації, чи орієнтуватиметься на чужі еліти, їх цінності, ментальність та свої шкурні чи кланові інтереси?

У чому практична сутність УНІ сьогодні, в ХХI столітті, коли високі посадовці все ще уникають цього дратівливого для гомо совєтікуса поняття чи з докором, крізь зуби виголошують, що вона (ідея), мовляв, не спрацювала. Чи, нарешті, дуже обережно все-таки намагаються її публічно подати в закамуфльованому, недратівливому і загальноприйнятому вигляді. Така формула УНІ була знайдена. Її звели до побудови сильної, багатої, правової і соціальної держави та формування громадянського, інформаційного, демократичного, толерантного суспільства. Нема заперечень, лише запитання. Якщо така держава і суспільство не будуть українськими (а поки що цього не видно ні під мікроскопами, ані через телескопи), то чиї державні інтереси та національні ідеї ми втілюємо? Мені, наприклад, зросійщена Україна не потрібна. УНІ — це не лише політична чи економічна категорія, вона не тільки поєднує минуле і сучасне країни, а й визначає майбутній розвиток держави.

Президент Кучма у Львові напередодні своїх других виборів урочисто вирік, що ми не повинні проводити політику ні проросійську, ні пронатовську, а проукраїнську. Якби українську, то правильно і мудро сказано. А найголовніше, як згодом вияснилося, — вчасно: галичани, в т. числі й я, дружно за нього проголосували. Однак, якщо обіцяно нам, галичанам, таку політику, то чому вона не стосується волинян й усіх українців? Адже, власне, нині виходить так, що за повстання волинян проти колишньої потрійної окупації — польської, совєтської і німецької — Україна повинна просити вибачення? А перед нею, приїхавши з миром і нібито намірами співпраці, окрім Папи Римського, ніхто ще не вибачився ні за зросійщення, ні за пацифікацію, ні за організацію штучного голодомору, ні за операцію “Вісла”, ні за бандитський грабунок наших ощадних банків. Національна кволість людського чинника в Україні настільки велика, що українців ображають і під час обговорення волинських подій, й відзначення пам’яті невинно убієнних штучним голодомором у 1932—33 роках. Тільки майбуття конструкту УНІ може серйозно захистити нас від принижень, а слова на пам’ятнику, відкритому 11 липня в селищі Павлівці, справді перетворити в чин двох народів.

Українська національна ідея, окрім усіх дефініцій, які вже є і ще появляться, — це спільна програма наших дій на рідній землі, це наш вибір і проект нашого — галичанина, поліщука, наддніпрянця, “західняка” і “східняка” — державного майбутнього твого, мого, яке усі спільно маємо збудувати, аби за умов зодноріднювальної глобалізації Україна стала справді українською, незалежно від того, називатиметься нівелювання етнічної основи нації зросійщенням чи англоамериканізацією. За такого її розуміння всеукраїнським соціумом вона працюватиме, і ніхто, в тому числі й майбутній кандидат на найвищу державну посаду, не питатиме: тож яку Україну йому будувати. А головне, прийде всеукраїнське усвідомлення, що у нас немає “другого Дніпра” і що жоден народ світу не осягнув ні державності, ні високого рівня соціально-економічного, науково-технічного, інноваційно-інвестиційного, екологічного чи іншого стабільного розвитку без національної ідеї, без духовно-інтелектуального відродження нації. Якщо дошукуватися, чому УНІ “не спрацювала”, то стане зрозумілим: насамперед тому, що ми на неї не працюємо так, як це роблять інші народи. Що ж слід робити? Передовсім необхідно відродити українську націю, розбудувати її національну державу, яка згодом допомагатиме не тільки етнічному українству, а й українському росіянину, грузину, молдаванину, єврею — всім, хто увійшов до Української Нації політично, зрозумів необхідність відродження мови і культури титульного народу як механізму збереження та розвитку етнічного розмаїття світу, якому загрожує імперська (байдуже яка: регіональна, сусідська чи то глобальна) нівеляція.

Окрім прикрих непорозумінь, пов’язаних з повільним усвідомленням ідеологічної ваги УНІ, високі посадовці України припускаються низки інших помилок, так би мовити, теоретико-методологічного формату, які, однак, призводять до негативів практичного плану. Найчастіше плутаємо категорії “ресурс” і “потенціал”, особливо, коли публічно вживаються бравади на кшталт: Україна має великий, потужний потенціал — економічний, науковий, трудовий, природний тощо. Це не зовсім так. Не завжди науково правильно користуємося також такими поняттями, як: “чинник” і “умова”. Ці поняття, як й згадані означення ресурсу і потенціалу, не є тотожними. Поміркуймо над цим разом.

Йтиметься, власне, не стільки про якісь абстрактні викладки, скільки про те, що немає у світі нічого більш практичного, аніж спертися на правильні теоретичні посилки та розуміння їх ваги для раціональної діяльності країни, держави, народу. Очевидно, радянський синдром прищепленого комуністами уявного “могущества” не дозволяє нам чесно і відверто визнати, що ми не є багатою (якщо вже дуже не хочемо вживати слово бідною) країною. Хоча такі країни, як Японія чи Німеччина, які після Другої світової війни були дуже бідними, а сьогодні стали надзвичайно багатими і входять у “Велику сімку” розвинутих країн світу, не боялися свого часу у цьому признатися. Навіть більше. Це визнання допомогло їм переродити духовно-ідеологічні і психологічні засади відновлення національних держав, взявши їх як вихідні для опрацювання стратегій подальшого свого розквіту. Так, Німеччина оголосила режим надзвичайної ощадливості в усьому, а Японія прямо почала економічне, соціальне, а відтак науково-технічне відродження з широкої соціалізації національної настанови: “Японія — бідна країна”.

Мабуть, для правильного прийняття вихідних засад розробки стратегій нашого розвитку нам слід скористатися зарубіжним досвідом виходу з системних криз та національних катастроф. І це можна почати хоча б з самоусвідомлення вітчизняного парадоксу: “Багата Україна є бідною країною”. Адже її багаті ресурси — трудові, земельні, мінеральні, водні, лісові, рекреаційні тощо — не перетворено в потужний соціально-економічний потенціал країни, який служив би простій людині і відчутно змінив її життя на краще. Україна не скористалася ні реальними умовами, ні ресурсами, аби їх відповідно перетворити у чинники розвитку і набутий нацією потенціал, що досягається лише в процесі ефективної і соціально орієнтованої праці, яка ґрунтується на високому рівневі інтелекту нації — знань, науки, досвіду, навичок тощо.

Чинник (фактор) — це рушійна сила розвитку будь-якого процесу чи явища, які відбуваються за певних умов (обставин) та в результаті діяльності людини чи дії природних, суспільних, економічних та інших законів (причин, закономірностей тощо). Умови (обставини) — це елементи (складники, ресурси та інші компоненти) середовища, що необхідні як для здійснення даного процесу чи явища, так і дії (використання) відповідних чинників. Умови більшою мірою — зовнішні (фізичні, матеріальні, види-мі), рівно ж є й внутрішні (духовні, психологічні, невидимі); всі вони можуть проявлятися як об’єктивні і суб’єктивні фактори.

Таким чином, між чинниками (факторами) і умовами (обставинами) існує тісний взаємозв’язок: перші виникають (починають діяти, допомагати чи заважати), і їх можна використати (цілеспрямовано, свідомо чи несвідомо) за певних умов та доклавши певного труду, під час якого другі із пасивного стану перетворюються в активний, тобто стають чинниками — праці, виробництва, навчання чи іншого виду активності людини. Значить, умови трансформуються у відповідні фактори тільки за допомогою діяльності, їх, як і ресурси, можна перетворити в потенціал лише в результаті належної людської праці (окремої особи, громади, суспільства).

Фактор у перекладі з грецької — той, що діє, тобто чинить, спричиняє щось, сприяє чомусь (комусь) творити добро чи зло, мудре чи не зовсім залежно від того, що ми робимо. Від ефективності використання умов, ресурсів, факторів тощо залежить величина потенціалу. Іншими словами, лише через підвищення продуктивності та якості праці можемо збільшити наш трудовий, економічний, науковий, промисловий, сільськогосподарський та інші потенціали. Приміром, у Китаї набагато більші трудові ресурси, аніж в Японії, однак на сьогодні у нікого немає сумнівів щодо величин соціально-економічних потенціалів цих країн.

Людський фактор розуміється ширше, ніж суб’єктивний, який пов’язуємо виключно з особистими характеристиками даного суб’єкта. Людський фактор у контексті “нема людей” — це не просто нищення національної еліти України, а наслідок її знищення до “нас”, тобто до дій того чи іншого сьогоднішнього суб’єкта, яке йому (мені, тобі, усім нам) подавали і ще нині подають, як об’єктивні реалії, що “істарічєскі слажилісь”. І сьогоднішні дії українських (і всіх есендеківських) гомо совєтікусів — це справді об’єктивний наслідок того, що усі ми вийшли з однієї реальної імперії зла, на щастя, вже колишньої. Імперія нищила дух український, ідеї українські, мрії і менталітет народу. Отже, людський фактор в Україні — це складне переплетіння суб’єктивного та об’єктивного, видимого і невидимого, фізичного і духовного, яке наскрізь пронизує наше минуле, сучасне і від нас та нащадків наших залежатиме: наскільки і як глибоко воно вклиниться у майбутнє. Це важко спрогнозувати, але очевидними є інші речі, які чітко можна оцінювати та аналізувати.

Зрозуміло, що неперетворення реальних умов у фактори, а ресурсів у потенціал — це втрачені можливості будь-чийого і будь-якого зростання. Ресурс — обліково-статистична категорія, а потенціал — діяльнісно-результуюча; перший — це те, що людина (спільнота, держава) має, чим володіє (знання, досвід, капітал, власність, здоров’я, природні багатства тощо), а другий — це результативний показник того, як вона реальними ресурсами, даними умовами розпорядилася: чи примножила, поліпшила їх, у якому стані передала наступним поколінням і т. ін. Врешті-решт, ресурс — всього-на-всього умова, яка може стати позитивним чинником, а він перетворюється у потенціал, якщо їх ефективно використати, тобто привести в дію через належну працю. А може бути так, що дію негативних чинників (фізичних, біологічних, фізіологічних, суспільних) треба, навпаки, нейтралізувати, тобто докласти зусиль, протилежних впливові тих чи інших чинників. Отож виходить, що ресурс — це лише висхідний елемент складної системи “ресурс-діяльність-результат” і не більше, результативність якої у цілому зумовлюється виміром діяльності людини — знаючої, кваліфікованої, інформованої, творчо активної, духовно багатої і національно свідомої, зрештою забезпеченої високим побутовим рівнем життя, соціального захисту, станом екології, здоров’я, духовності інформаційного простору тощо. Для такої цілісної людини життєве спільнотне кредо повинно звучати так: маємо те, що створили, зробили і примножили. На жаль, сьогодні побутує інше: маємо те, що маємо, або ще гірше — що не встигли розікрасти чи знищити.

З огляду на це дії українців як спільноти були і є недостатніми, а головне, малопродуктивними і непрофесійними. Маючи багаті земельні ресурси чорнозему, не можемо створити достатнього потенціалу харчового забезпечення; маючи певні мінеральні та рекреаційні ресурси, навіть ресурсні поклади вугілля, нафти, золота, не можемо перетворити їх в енергетичний чи рекреацій-ний потенціал. А закордонні фінансові запозичення розкрадаємо, або в кращому випадку проїдаємо, а не використовуємо з розумом для зростання вітчизняного промислового потенціалу. Природно-географічний ресурс, створений вигідним розташуванням України, її геополітичне положення не можемо перетворити у відповідний транспортний потенціал на транзитному шляху Європа—Азія, принаймні в потенціал ефективного прикордонного співробітництва.

Ми ж переважно торгуємо природними, сировинними ресурсами, які вичерпуються і не поновлюються, а не інформаційно-інтелектуальними (патентами, проектами, програмним забезпеченням тощо) товарами. Перевага останніх полягає в тому, що інформація, знання як духовний, а не матеріально-фізичний ресурс, по-перше, творчо ущільнюючись, мають тенденцію до зростання завдяки природі вічних пошуків людини. По-друге, продаж інформаційно-інтелектуальних товарів не означає для авторів (власників) їх втрату, бо з продажем вони не позбуваються набутих знань, передових технологій, інтелектуальної власності як основного і наукомісткого ресурсу виробництва сучасних високотехнологічних товарів. Навпаки, виробники поліпшують свої умови перманентного їх удосконалювання, щоб і надалі бути лідером на завойованому ринку — чи то регіональному, чи світовому. По-третє, творення нової інформації з нагромадженої і за допомогою інформаційних засобів її переробки — необхідна база для формування інформаційної економіки, зростання якої на відміну від індустріальної чи доіндустріальної не має ресурсних обмежень.

Водночас невміння ефективно переробляти багаті ресурси, переважання їх у структурі нашого сировинного експортного потенціалу, як і відсутність розвиненої інформаційної економіки, сучасного інформаційного суспільства, — пояснюються тією ж причиною: нема відповідних людей або їх дуже мало, або ми взагалі не дослуховуємося до їхніх думок, ідей як чинників подальшого поступу країни. У цих бідах, системних кризах та упередженому ставленні до нас “генетично” близьких і неблизьких народів не винімо нікого, окрім себе. Причини сьогоднішніх нещасть у нас самих і предках наших.

У підвищенні результативності наших трудових зусиль розраховуймо лише на власні ресурси, на свій людський капітал (знання, досвід, уміння тощо), свою інтелектуальну власність (нові проекти, різні ноу-хау і т. ін.) та синергетичний творчий духовний потенціал, насамперед національної еліти. Вона першою повинна усвідомити і донести до суспільного загалу: України, окрім нас самих, нам ніхто не побудує. Навіть більше — ніхто, як засвідчує досвід нашої державної незалежності, не зацікавлений у розквіті сильної української України. Тому ми, український народ, повинні стати спільнотою високої синергії, мобілізувавши для цього усі свої зусилля, всі ресурси і творчий потенціал. І тут наша хата не скраю, а в центрі Європи, однак, її ніхто не облаштує, не обігріє і не освітить краще від нас. Навпаки, дехто із “генетично” близьких й нині бачить своє облаштування за рахунок наших земель і усього, чим вона багата. Завадити цьому може лише людський чинник, свідомий української національної ідеї, такий, що всупереч всьому сумлінно, активно, зі знанням справи, ефективно працює над її реалізацією.

Людський чинник — це не лише бездумний трудоголізм, а й патріотичний героїзм, з яким, у разі загрози суверенності України, її народ готовий захистити свою землю і все, що їй і йому по праву належить.

Про викладене кожен зробить власні висновки. Я готовий і до такого: все це ми вже чули, все, мовляв, вже було. Треба свіжіше, гостріше. Можливо. Не виключено, що хтось вже про це говорив, — взагалі під сонцем мало нового. Щодо свіжості і гостроти, то можна погодитися, що не було в Україні ні биття по писку за “розкрутку” на вулицях, в ЗМІ чужої попси, ні розтрощених вітрини з чужоземними назвами товарів, з антиукраїнською літературою, газетами, порнографією та іншим “добром” брата старшого. Ніхто не перекинув (тим паче не підірвав) машину народного депутата, який носить не українську, а імперську символіку, порушує у Верховній Раді Конституцію України щодо функціонування державної мови. Не було організованого чи стихійного захоплення телестудій на Хрещатику, які щоденно пропагують російськомовне шовіністичне пійло, насилля, образливі для національної гідності українства передачі КВН, виступи російських гастролерів тощо. Не було і нема більше після самоспалення О. Гірняка на Тарасовій горі людей, готових на подібний протест проти зросійщення України. Не було справді українського відповідального уряду, обраного народом, який би всі згадані речі розставив на свої місця. А може, якби це було на всіх рівнях влади, почавши від Гаранта і до найнижчих чиновників, то все само собою й вирішилося б, як це відбувається в багатьох національних цивілізованих державах. І тоді, дійсно, була б ваша рація.

Степан ВОВКАНИЧ, доктор економічних наук