Володимир ВІТКОВСЬКИЙ

УКРАЇНСЬКА ТРАГЕДІЯ 90-Х: ПРИЧИНИ, ВИНУВАТЦІ, ВИСНОВКИ

Закінчення. Поч. у ч. 3-4, 2003.

Які ж причини української трагедії 90-х? Кого слід уважати її призвідцями та винуватцями? До якого типу історичних катаклізмів можна віднести ті жорстокі випробування, що випали на долю українців на зламі тисячоліть?

Трагедія сучасного українства не подібна на щось відоме з “класичної” історії. У 90-х роках ХХ ст. Україну не спіткали надзвичайні стихійні лиха, в ній не точилися війни, не владарювали чужинці, не сталося державного перевороту чи скасування демократичних свобод. Повоєнним Німеччині та Японії, “червоному” Китаю після Мао, східноазійським “тиграм” довелося починати свій злет за незрівнянно гірших, ніж в Україні, стартових умов.

Об’єктивних причин для трагічного сценарію вочевидь бракує. Тоді, можливо, вирішальними виявилися чинники суб’єктивні — прорахунки, помилки керівництва держави, свідоме порушення національних інтересів і (або) законодавчих норм?

Звичайно ж, “негативи” української влади посприяли поглибленню трагедії. Проте сталість цих негативів, їх фактично безальтернативне відтворення в Україні й, ширше, на певній частині геополітичного терену підводять до висновку, що криза “верхів” є радше віддзеркаленням, ніж першопричиною кризи суспільства. Українську трагедію слід вважати безпосереднім наслідком повалення тоталітаризму, здобуття незалежності та проведення ринково-демократичних реформ. Повища теза підважує основні засади української національної демократії, однак... Хіба незалежність та демократія завжди й для всіх були благом? Чи не знає історія, крім українського, інших прикладів безплідної демократії й трагічної незалежності?

Навесні 1824 року С. Болівар готував своє військо до вирішальної битви. Непереможний Лібертадор мав намір завдати іспанцям останнього удару, після якого на свободу латиноамериканських республік уже ніхто збройно не зазіхатиме. “Ви перші, хто підніс зброю в ім’я законів і принципів, в ім’я слабких і справедливих... Навіть ліберальна Європа захоплено дивиться на вас, оскільки свобода Нового Світу є надією для цілого людства”, — так промовляв він у ті дні до своїх вояків.

9 грудня довготривала національно-визвольна епопея цілого континенту завершилася тріумфом під Аякучо. Слава й популярність Болівара сягнули апогею; одночасно п’ять країн віддали йому свої найвищі державні посади, наділивши необмеженими повноваженнями! Здавалося б, “Наполеон Нового Світу” тепер міг вільно обдарувати латиноамериканців тими ліберальними реформами, про які віддавна мріяв.

Але тут сталося малозрозуміле: ніким не переможений і не переслідуваний Лібертадор почав стрімко... відступати шляхами своїх недавніх звитяг! Спочатку він полишив Болівію, потім Перу, Еквадор...

“Собі на стид мушу визнати, що незалежність — єдине досягнення, якого ми домоглися коштом усіх інших благ..” Що таке він верзе?

У Колумбії ліберал Болівар невдало “експериментує” з особистою диктатурою (доволі дивною: нікого-бо не мордували, а преса “сміливо” поливала диктатора найчорнішим багном ). Рідна Венесуела закрила кордони для найславетнішого зі своїх синів.

“Ми випробували всі системи, й усі системи провалилися... Я розчарований модними сьогодні конституціями, вони не виправдали себе”. Хворий і розчарований, Лібертадор зрештою покидає столицю й у віці 47 років згасає в провінційному Сан-Педро-Алехандрино — майже вигнанець, майже злидар, у майже цілковитій самотності...

“Америкою неможливо керуват, — підбиває гіркий підсумок С. Болівар. — Ті, хто служив незалежності, орали море. Єдине, що можливо зробити в Америц, — це втекти з неї... Європейці, певна річ, навіть не вважатимуть гідним завоювати нас”.

Якби за цими словами стояла лише особиста драма! Подальша історія континенту справдила найгірші з передсмертних пророцтв Лібертадора. Чому ж не спрацювали в Латинській Америці “модні конституції”, написані за північноамериканським зразком? На заваді стали народна ментальність, несумісна з ідеєю невідчужуваних прав; суспільні відносини, безмежно далекі від принципу верховенства Закону. Ця ментальність і ці відносини прирікали кожного правдивого реформатора на самотність, відсутність надійних спадкоємців і, зрештою, повна безплідність докладених зусиль. Боліварові довелося розірвати зовнішнє ярмо, щоб побачити внутрішню прірву, яка відділяла його земляків від омріяної свободи. Безстрашний під кулями, Лібертадор був смертельно настрашений незглибимістю цього провалля...

Ну хіба не про сьогоднішню Україну це сказано! Відвідайте приймальню будь-якого великого “начальника”, прислухайтеся до розмов безпорадних прохачів у черзі — й скажіть потім, що змінилося в цій країні за роки свободи? Хіба тільки черги стали довшими, а чиновники — зухвалішими. Свобода-бо, панове, свобода!

Соціально-економічні теорії досі приділяють украй незначну увагу тим перешкодам, що стали на заваді Лібертадорові, а потім багатьом безуспішним реформаторам у слаборозвинутих країнах. Феномен “трагічної незалежності” тривалий час пояснювали відсталістю, непослідовністю в дотриманні ринково-демократичних засад, неоколоніальним “пресингом”, “червоним” утручанням тощо. Як революціонери, так само й реформатори-еволюціоністи шукали передовсім “формулу” успішних інституційних змін. Західним соціологам проблематика “національної безуспішності” є чужою й малозрозумілою (ще б пак!), а інтелектуали самих безуспішних країн... Хто їх, зрештою, вишколює, як не Захід, і хто мав би їх слухати в цих країнах?

На початку 70-х років Р. Патнам зі співробітниками розгорнув в Італії комплексні дослідження, первинною метою яких було з’ясування причин успішності одних та неуспішності інших регіональних урядів. Дослідник не лише блискуче впорався з цим непростим завданням, а й зробив висновки, які по-новому висвітлили давню проблему відставання італійського Півдня й, ширше, цілих країн та континентів.

Центральне місце в концепції Р. Патнама посіло поняття соціального капіталу. Оскільки ця категорія лишається маловживаною у вітчизняному дискурсі, мусимо бодай побіжно розтлумачити читачеві її сенс. Існує певний специфічний чинник, що без нього співпраця між людьми є неможливою, — це взаємна довіра, яка конче має бути авансована в будь-яку спільну справу. (Брак апріорної довіри частково можуть компенсувати додаткова інформація про партнера або безсторонній арбітраж. Однак те й те рідко коли буває безкоштовним і, своєю чергою, породжує проблему довіри до джерел додаткової інформації або до арбітра...) Сукупність відносин взаємної довіри всередині суспільства, а також репутацій та соціальних зв’язків, що розвивають і підтримують таку довіру, — це й є той соціальний капітал, за браком якого колеса економіки обертаються сповільнено, а громадські справи розв’язуються погано.

Р. Патнам виявив, що Півночі й Півдню Італії віддавна притаманні два різні типи громадянської культури(дослідник говорить про щонайменше тисячолітнє їх співіснування на Апеннінському півострові!), практично непідважувані історичними катаклізмами. Для Північної Італії характерні щільна мережа структур “горизонтальної” співпраці (за принципом “рівний із рівним”), масова безкорислива участь громадян у добровільних товариствах та суспільних справах, довіра, відкритість, “генералізована взаємність”. (“Я чиню порядно, сподіваючись на Вашу порядність, хоча від Вас не залежу й Вас особисто не знаю”). Натомість на Півдні панують недовіра, відчуженість, пасивність у громадських справах (якщо до активності не спонукають відносини залежності чи корисливі міркування), патронажно-клієнтельний тип “вертикальної” співпраці. Згідно з аргументованими висновками Р. Патнама, поширеність і тривкість цих типів громадянської культури годі пояснити такими чинниками, як відмінності рівнів економічного розвитку регіонів, їх урбанізованість, освіченість населення, соціальна стабільність, різніми партійно-політичними орієнтаціями владних структур тощо. Навпаки, саме тип громадянської культури величезною мірою визначає рівень теперішнього та майбутнього добробуту громадян. Автор схиляється до поширення своїх висновків на інші слаборозвинені країни та регіони, в тому числі й посткомуністичні. На жаль, найцікавіші для нас питання про можливість експорту соціального капіталу, прищеплення прогресивних типів громадянської культури, а відтак скорочення термінів їх кформування (нагадаємо — 1000 років на Півночі Італії!) — ці питання Р. Патнам залишив практично без відповіді...

* * *

Мусимо спростувати деякі засадничі положення вітчизняної націонал-демократичної ідеології, які визначили напрями трансформації українського суспільства в 90-х роках і тим дали поштовх розгортанню трагедії.

1) Неправда, що демократія завжди й усюди є благом. Якщо всередині суспільства домінують садизм, самодурство, здирництво, міжкланові протистояння тощо, то саме вони й підуть в ріст під демократичним сонцем. Демократичні процедури та інституції піддаються фальсифікації ще легше, ніж фірмовий “лейбл” на “самопальних” джинсах. Перші уроки демократії в епоху професійного іміджмейкерства, чорного піару та брутальних “політтехнологій” засвоюються у вкрай спотвореному вигляді... Коротко кажучи, у негромадянському суспільстві демократичні ритуали так же мало свідчать про реальну свободу, як участь владоможців у церковній відправі — про християнське благочестя влади.

2) Неправда, що ринкова економіка конче означає високий рівень добробуту, раціональне використання ресурсів, продуктивну працю, високу якість товарів та послуг тощо. Ринкові відносини можуть поєднуватися з бідністю, відсталістю, застоєм, масовим шахрайством, низькими якістю та продуктивністю й т. п. (Приміром, В. Москалець у “Корреспонденте” описує індійських велорикш — людей убогих, залежних і цинічних; їх жалюгідний бізнес круто замішаний на брехні та ошуканстві, якість послуг жахлива, накопичення та інвестиції практично відсутні. Тим часом ця галузь індійської господарки тримається споконвіку на суто ринкових засадах). Подібних прикладів можна навести тисячі, якщо вивчення предмета “Ринкова господарка” не обмежувати розділом “Успішні моделі”...

3) Ідеологи незалежності вбачали коріння зла в тому, що “в Україні панують чужинці”. Проте набагато гіршою бідою українства є слаборозвиненість “горизонтальної” співпраці, тотальний брак довіри, засадничо негромадянський характер суспільства, за якого дієспроможними бувають лише “вертикальні” структури залежності й підпорядкування. Зміна політичного підпорядкування або етнічного складу “верхівок” цих структур не впливає на сутність суспільних відносин, які далі залишаються передовсім відносинами визиску, обману та несвободи. Дехто плекає сподівання на національне відродження під проводом “своєї” еліти. Але подвиг національного відродження є недоступним для негромадянських суспільств. Тому в реальному житті антиукраїнські сили легко домовляються навіть із “найнаціоналістичнішими” елітаріями.

4) Із демократичним громадянським суспільством не спроможна конкурувати найефективніша диктатура. Зовсім інша справа — негромадянські спільноти, яким накинуто демократичні форми та ритуали. “За відсутності солідарності та самодисципліни ієрархія та сила становлять єдину альтернативу анархії” (Р. Патнам). Для такого суспільства авторитарні або тоталітарні політичні форми є більш адекватними та ефективними, а їх руйнування призводить до деградації соціуму. Демократія, яка постане й, можливо, втримається на цих руїнах приречена бути імітованою.

Громадянська еволюція українського суспільства ще чекає на свого доскіпливого Р. Патнама. Втім, засадничо негромадянський характер совєтсько-українського соціуму жодних сумнівів не викликає. Тоталітарна диктатура була відносно адекватною формою політичного устрою цього соціуму й непогано забезпечувала — хоча не раз і страшною ціною — його внутрішню стабільність та поступальний розвиток. Замінивши цю форму цілком не адекватною демократією, “оксамитова” революція спричинила глибоку руйнацію економіки, адміністрації, правопорядку, духовності... Менш очевидним гріхом “демократизаторів” є ґрунтовне знищення тих непоодиноких фрагментів громадянськості, які реально існували в “порожнинах” комунототалітарної структури.

Наведу приклад бодай одного з таких фрагментів, знайомого мені “зблизька”. За часів СССР щороку десятки тисяч людей вирушали в ризиковані мандрівки горами, тайгою, тундрами, пустелями... Самодіяльний спортивний туризм ( ССТ ) був побудований на довірі й “горизонтальній” співпраці однодумців. Соціальних ієрархій тут майже не існувало: в одному човні сплавлялися гірським потоком слюсар і головний інженер заводу-гіганта, в одному наметі замерзали на перевалі сільський учитель і ректор університету... У вирі “ринкових” та навколоринкових перетворень ССТ як масове явище на українських теренах фактично зник; “екстремальні подорожі” в лоні комерційного туризму так же мало на нього подібні, як куплена за гроші “любов” — на любов природну.

Комунототалітарний режим мав два типи опозиції — явну та приховану. Першу представляли особи та згромадження, що свідомо займалися недозволеною діяльністю (політичні дисиденти, активісти національних рухів та релігійних культів, адепти “ворожих соціалізмові” наукових та мистецьких напрямів тощо), до другої належали майже всі справді самодіяльні, некеровані компартструктурами об’єднання, навіть якщо предмет їхніх занять — приміром, технічна творчість чи краєзнавство — мав офіційне благословення партійних ідеологів. Важливо, що ті й ті ґрунтувалися переважно на безкорисливій активності та “горизонтальних” зв’язках. Натомість сучасна українська опозиція представлена жорстко ієрархізованими патронажно-клієнтельними структурами, внутрішньо однотипними зі структурами чинної влади. Через це її перемога обіцяє суспільству не тривкі посуттєві зміни, а хіба ще один “ковток свободи”.

Надзвичайна слабкість творчого компонента реформ зумовила перетворення їх на руйнівну національну трагедію. Що маємо робити нині, після майже півторадесятилітнього розгортання цієї трагедії, яка відкинула нас від порогів “європейського дому” на значно більшу відстань, ніж та, що відділяла від них колишню “імперію зла”?

Відомо, що позитивний соціальний проект ефективніше мобілізує націю, коли відповідає вже набутому нею досвідові. Чи не варто пошукати виходу з трагічного сценарію на шляху комуністичної реставрації? Але мости спалено. Спроба їхньої відбудови стала б черговим актом трагедії, а наслідком її був би черговий глухий кут.

Комунізму не буде — принаймні “класичного”, з Дніпрогесами, ГУЛАГом й усенародною підготовкою до чергового партз’їзду. Вже й самі комуністи тепер не ті... Натомість посилення авторитарних тенденцій стає дедалі очевиднішим і в Україні, й на цілому постсовєтському просторі. Для нас зовсім не є байдужим вислід політичної боротьби, яка розгортається навколо цього процесу. Проте не ця боротьба, й навіть не підсумки її визначатимуть долю нації та держави в стратегічних вимірах.

Воістину доленосне значення для України має проблема розбудови громадянського суспільства, що ґрунтуватиметься на взаємній повазі й “горизонтальній” співпраці. Ця спільна для всіх бідних і слаборозвинутих країн проблема не має ефективного концептуального розв’язання. Наразі безперечною є лише потреба відновлення й зміцнення клімату довіри всередині української спільноти; формування мережі відносин та інституцій, які тримаються на довірі й зміцнюють довіру.

Попередня епоха була епохою марнування й нищення соціального капіталу. До цього руйнівного процесу долучилися всі відлами вітчизняного політикуму. Однак мусимо визнати, що зовсім не однаковою мірою від різних партій, рухів, течій суспільної думки виходила ініціатива тих реформ, які здетонували (інакше й не скажеш) українську трагедію. Конкретні сили підштовхували ліберально-комуністичну на своїх початках “перестройку” в бік радикалізації, аж до зруйнування старої системи. Ці сили були представлені доволі різноплановими діячами та згромадженнями: від “заслуженого” політв’язня Л. Лук’яненка — до “червоного” львівського мера Б. Котика, від суперрадикальної УНА-УНСО — до демплатформи в КПСС... Сьогодні чимало їх полишили з різних причин політичний кін. Однак залишилася вітчизняна націонал-демократія — діячі, які досі стоять на вироблених тоді позиціях; формації, які оголошують себе спадкоємницями колишніх радикалів від перебудови... Хоча націонал-демократичні сили ніколи не домінували на ключових командних посадах, втіленням саме їх ідей були ті найістотніші інституційні зміни, які сталися в Україні за доби демократії й незалежності.

Тут можна спитати: хіба в українській трагедії винні лише націонал-демократи? Чи меншою була “заслуга” лівих сил, які тривалий час саботували та спотворювали реформи? (На лівих припадає, зокрема, левова частка відповідальності за гіперінфляцію першої половини 90-х, яка поховала національну господарку). Чи промовчимо про внесок чиновницько-олігархічних структур та виплеканих у їхніх кублах “нових українців”, котрі пальцем не поворухнули для здобуття свободи й незалежності, зате потім монополізували використання всіх переваг вільного стану?..

Ясна річ, винні й “червоні”, й провладні. Ще й як винні у всенародних злиднях, вакханалії беззаконня, національній ганьбі та приниженні... Але що народові з їхнього каяття? Та й чи варто всерйоз на нього чекати?

Не комуністичні й не олігархічні, а саме націонал-демократичні ідеї освячують європейські перспективи України. Однак національна демократія приречена залишатися безплідною, допоки її політичними носіями є політико-бізнесові голдинги, de facto зорієнтовані не на суспільні перетворення, а на егоїстичне втримання колись здобутих білявладних позицій. Без жодного розвитку припадатимуть її ідеї порохом у партійних “спецхранах” і добуватимуться звідти лише на час чергових виборчих перегонів, як у совєтські свята добувалися з комор поточені міллю транспаранти з комуністичними гаслами.

Але якісно іншу суспільну атмосферу створило б щире визнання ватажками національно-демократичних формацій своєї історичної провини. Замість недосяжних і непогрішних “патронів” народ побачив би звичайних людей, які болісно шукають правильний шлях. За умови належного очищення партійних лав могла б відродитися довіра народу до таких людей, а відтак — “за прецедентом” — і довіра до ближнього всередині самого народу. Справді-бо: якщо навіть політичний лідер може бути чесним, то чому не повірити в чесність сусіди, колеги, партнера у бізнесі?.. Пішли б із димом міфи про таємне “спецзнання”, яким буцімто володіє вузьке гроно наближених до вождя експертів, котрі в секретному “бункері” невтомно креслять шляхи виходу України з кризи. Натомість довелося б розпочати загальнонаціональну дискусію про долю нації та держави, способи подальшого поступування. Дискусію, відкриту для всіх ідеологічних конфесій українства, але каталізовану ідеями демократії, незалежності, євроорієнтації.

Чи почуємо таке каяття? Українська опозиція дотепер не відзначалася вмінням робити сильні нестандартні кроки. Прямо скажемо: від нинішніх її лідерів годі чекати будь-чого, що виходило б за рамки обмежено трактованої “політичної доцільності”. Однак політикам про їхні провини може нагадати народ — зокрема, скориставшись такою нагодою, як виборча кампанія... Крім того, найцинічніших демократів не може не страхати стрімке згортання демократії, яке відбувається за очевидної байдужості зневіреного й дезорієнтованого народонаселення. Вихід з української трагедії можна пошукати на шляху приведення політичної надбудови у відповідність із пауперизованим і криміналізованим соціальним базисом. Але та відповідність, коли “донецькі” й “дніпропетровські” на “стрілках” виборюватимуть прихильність Старшого Пахана, жодних демократів не потребуватиме. Тож мусять думати тепер — і то швидко!

Література

1. И.Р. Лаврецкий. Боливар. М.: Мол. Гвардия, 1981. — 221 с.

2. Роберт Д. Патнам та ін. Творення демократії: Традиції громадянської активності в сучасній Італії. К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2001. — 302 с.

3. Владимир Москалец. “Слєзоточівиє” обманщики//“Корреспондент”, 2003, — №2 (41), С. 66.