“УНІВЕРСУМ”: ДЕСЯТЬ РОКІВ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ

Двомісячник “Універсум” появився у газетних кіосках десять років тому, у грудні 1993 року. То був час справжньої повені нових періодичних видань, адже нарешті після довгих десятиліть маніпуляцій ідеями та теоріями, фальшування історії, заборони на самостійне мислення перед журналістикою розчинилися двері у відкритий інформаційний простір, досі обмежуваний цензурно, ідеологічно, політично.

Від самого початку метою журналу окреслено універсумність знань і уявлень про світ як засаду світобудови й одночасно світосприймання й світопізнання всіма формами науково-дослідницької діяльності — від абстрактно-логічного мислення до мистецького образотворення. Але ще складнішими з огляду на специфічні українські умови є ті соціальні завдання, які ставить перед собою редакція: сприяти формуванню громадянського суспільства й налагодженню повнокровного культурного діалогу, бути трибуною вільної, розкутої думки, яка самим своїм існуванням свідчитиме, що Україна без почуття меншовартості вливається в річище сучасної цивілізації.

Починаючи з добре всім знаного академіка, депутата Верховної Ради і — на той час — першого віце-прем’єра Ігоря Юхновського, від грудня 1993 року читачеві була надана можливість регулярно знайомитися з поглядами, думками, оцінками, прогнозами багатьох українських та зарубіжних діячів. Назвемо хоча б деяких із них: відомий французький публіцист, керівник Європейського інформаційного центру П’єр де Вільмарест (“Демократія фальшується”), економіст із світовим іменем, дійсний член Всесвітньої академії менеджменту Богдан Гаврилишин (“У незалежній Україні зацікавлений світ”), доктор філософії, президент Українського ПЕН-центру Євген Сверстюк (“Ядро духовної аристократії завжди в опозиції”), академік НАН України Микола Жулинський (“Чи стане наша межовість нашою силою?”), поет, громадський та політичний діяч Іван Драч (“Ми маємо розвиватися одночасно і як Українська держава, і як світове українство”), професор Інституту міжнародної освіти в Нью-Йорку Осип Мороз (“Майбутнє західної Європи без вільної України буде під загрозою”), президент Асоціації українських банків Олександр Сугоняко (“За всі роки незалежності України влада була в опозиції до народу”), доктор медицини, лауреат Державної премії України Володимир Войтенко (“Аморальна влада приречена, але в могилу вона завжди тягне живих”).

Успіх залежить від вдалого добору автури, актуальних, немаргінальних тем, переконливої аргументації, цікавої форми викладу. Орієнтація “Універсуму” — на інтелектуальні запити читачів, консолідація зусиль інтелігенції та стимулювання мислення читачів не як провінціалів, а як членів принаймні європейського співтовариства. Вважаємо, що цьому сприяло, зокрема, надання слова дипломатам різних держав, акредитованим в Україні, та нашим послам за кордоном. Їхні спостереження, спосіб мислення, часто незвичні для нас, не тільки інформують про певні події, явища, тенденції на різних континентах, а й дають зразки розкутості думки, нестандартної інтерпретації фактів.

Багато цікавого і нового, зокрема про ставлення до України у світі, дізнається читач з розмов із нашими дипломатами. Ось спостереження колишнього посла України у США Юрія Щербака: “Ми — абсолютно нові для світу, для США, для самих себе, нарешті. Буваючи у державному департаменті, завжди зупиняюся на мить перед портретом державного секретаря Роберта Лансінга, який керував зовнішньополітичним відомством США в часах урядування Вудро Вільсона і діяв всупереч висунутому його босом принципу права націй на самовизначення. Будучи лютим русофілом, він не вважав Україну чимось окремішним, вартим державної самостійності. Напередодні паризької конференції 1918 року він писав: “Треба старатися розглядати і берегти інтереси Росії як цілості, а не частин теперішньої дезінтегрованої Росії”. Апарат державного департаменту, керованого Р. Лансінгом, блокував будь-яку позитивну для України розвідувальну інформацію, виступав проти участі представників УНР у паризькій конференції.

Ось чому сьогодні, через 80 років після тих буремних подій, я як посол незалежної української держави не можу відмовити собі у маленькій і тихій радості — подивитися на того, хто був би, напевне, прикро приголомшений, дізнавшися, що США, нарешті, визнали державну незалежність України і ключову роль нашої держави в побудові нової післяялтинськоі архітектури європейської безпеки, і навіть дали нам певні гарантії нашого незалежного існування”.

Такі публікації допомагають зрозуміти реальне становище нашої країни в очах світу, формування її так званого іміджу, що є одним з головних завдань не лише дипломатичної служби, а й журналістики, що підкреслювали у своїх інтерв’ю журналові посли України Борис Тарасюк (держави Бенілюксу), Юрій Кочубей (Франція) та інші.

Це, так би мовити, аспекти “універсумності” за зовнішньою ознакою. Внутрішня ж передбачає здатність осмислювати дійсність не з вузьких особистісних чи локальних позицій, а із загальноцивілізаційних. Саме за таким критерієм добираються авторські матеріали для журналу. Про нестандартність підходів, пропонованих “Універсумом”, дає уявлення, скажімо, стаття політолога Володимира Вітковського під характерною назвою “Національне відродження: “згори” чи “знизу”, в якій серйозна проблема порятунку української мови та культури цілком слушно переноситься зі сфери державної компетенції у сферу суспільної уваги, “сумний стан справ із мовою, культурою, національною свідомістю, — пише автор, — ми схильні пояснювати тим, що держава, мовляв, ще не “наша”, не справді українська, що січові стрільці та вояки УПА не за таку боролися ... Не хочемо зрозуміти, що національне відродження принципово не має залежати від державних чинників... Українізація “згори” не спрацьовує не лише через її недолуге й незацікавлене здійснення — хибними є самі засади такого процесу, який узалежнює привабливість рідної мови та культури від популярності владної верхівки. Що ж до українізації “знизу”, то про неї “в національно-патріотичних колах мова майже не заходить”. “Тим часом, підсумовує В. Вітковський, ніхто й ніщо не порятує народ, котрий сам собі не шукає порятунку”.

Академік НАН України Іван Дзюба у статті “Старі страхи і нові загрози зазначав, що російська публіцистика імперпатріотичного штибу подає факт незалежності України як зухвалий виклик щодо Росії, і сама ідея її суверенітету подається як виплід тупого егоїзму невдячних і темних “хахлів-салоїдів”. Реваншистські ідеологи намагаються призвичаїти свою аудиторію до формул “славяно-русскій народ”, “русскіє народи”.

Доктор фізико-математичних наук Анатолій Свідзинський в одному з чисел “Універсуму” аналізує сучасний процес українського націотворення. У статті “Проблеми формування нації та держави в сучасній Україні” він, зокрема, пише: “Формування української нації ще не закінчилося. Констатація цього факту зачіпає самолюбство деяких національно свідомих українців, хоча насправді це мало б лише підживлювати енергію державного будівництва, культурного розвитку, мобілізувати на дерусифікацію в усіх сферах нашого життя. Нація без держави, як і держава без нації неможлива. Лише проголошення державної незалежності врятувало українців як етнос... Проте поряд з процесами державотворення, самоорганізації йдуть процеси руйнації, дезорганізації. Отже, мало того, щоб темп позитивних процесів був більшим від нуля, він має помітно перевищувати темп негативних процесів. Недарма Георгій Бачинський ставить питання руба: чи можна ще врятувати нашу націю? Його відповідь: “Так, можна, якщо ми знайдемо мужність подивитися правді у вічі, позбудемося притаманної українському менталітету рожевої прекраснодушності й реалістично оцінимо сучасну катастрофічну ситуацію”.

На чому ж може ґрунтуватися наш оптимізм? — запитує А. Свідзинський. — Його джерелом є факт незнищенності українського духу широкий і міцний вплив української культури — людяної, щедрої, здорової, життєдайної, культури, яка зберегла глибокий зв’язок з природними силами, землею, космосом... Очевидно, що кількість національно свідомих людей в Україні ще недостатньо велика, щоб можна було впевнено дивитися у майбутнє, але число їх збільшується і, попри всю дефектність нинішньої нашої державності, збільшуватиметься надалі. Однак все це потенції, які ще треба вміти зреалізувати.

Зі сказаного випливає, що нам бракує якоїсь важливої додаткової суспільної сили, яка могла б об’єднати якщо не все населення, то принаймні значну його частину навколо ідеї національного державотворення. Іноземці, які уважно вдивляються в життя України, добре знають, що це за сила, і однозгідно говорять: “Вам бракує націоналізму”.

Тема національної ідеї, національної культури однаковою мірою цікавить політологів, культурологів, соціологів і філософів, економістів і освітян, які гуртуються навколо “Універсуму”, і за посередництвом журналу зацікавлений читацький загал знайомиться з їхніми оригінальними та конструктивними міркуваннями. Так, кандидат історичних наук, політолог, депутат Верховної Ради України Микола Томенко у статті “Національна культура в сучасній Україні — persona non grata” зазначає: “У сучасному політично-сакральному лексиконі чи не найважливішими нині є поняття “національна культура”, “українське відродження”, “потенціал культури” тощо. Водночас з повною впевненістю можемо твердити: те, що названо українською культурою та її носіями, здебільшого нагадує окультну службу забезпечення владної еліти. Носії цієї псевдоукраїнської окультмісії завше готові освятити будь-які дії влади — чи то один проект конституції, чи то зовсім протилежний; монетаристську концепцію розвитку економіки чи її антипод — патерналістську”.

Вийшовши на політичну арену планети в останнє десятиріччя XX століття, ми, по суті, не маємо за плечима культурного авторитету. Для Заходу культура наша неконкурентоздатна. Чи цікаві ми для Заходу? Ні. Нас, приміром, у західній культурі просто не існує, східній — також. (Імідж Україні як носію культурних традицій ми створили насамперед для власного, внутрішнього користування). Яких би прецікавих книг, монографій, наукових праць ми не видавали у себе на батьківщині, для Заходу Україна — терра інкогніта. Тільки тоді ми будемо готові до культурних змагань і діалогу культур на високому цивілізаційному рівні, коли в суспільній свідомості утвердиться нова система ціннісних орієнтацій, духовним і моральним осердям якої є українська національна ідея.

Досі немає фундаментальної концепції розбудови України як держави європейського стандарту, досі не сформована чітка система державних пріоритетів, ідеологічних цінностей, основних принципів національної ідеології. Західні фахівці давно помітили, що ми не сприймаємо абеткових істин сучасного світу як владу можливостей, не володіємо баченням перспективи, живемо впереваж у полоні вигаданих нами ж картин дійсності. І вони (політологи, економісти, науковці) багато в чому мають рацію. Ми часто забуваємо, що суспільство — це складна самоорганізуюча система з великою множиною внутрішніх зв’язків. Ідеологічні догмати ці зв’язки руйнують, і система врешті-решт робиться некерованою, а згодом гине. Приклад: доля СССР.

Зважаючи на запити інтелектуального читача, журнал прагне пропонувати йому якомога більше ексклюзивного матеріалу. До таких публікацій, зокрема, належить сво-єрідний репортаж-інтерв’ю Олександра Федорука з видатним письменником і мислителем XX ст. Василем Баркою у його вигнанському пристановищі у Глен-Спеї. З висоти своїх страдницьких 90 років — вершина віку і розуму — він вдивляється у те, що діється в його далекій батьківщині, з болем помічає виразки нашого світосприйняття, культури і знаходить їм точні визначення: “Є синдром ліліпутства — це погана риса. Жив Сковорода, написав твори безсмертного значення. А у ХVIII ст. пани не знайшли дрібної суми, щоб видати збірку творів Сковороди. Через сто років один росіянин видав Сковороду у Москві. Панство тоді виявило ознаки ліліпутського синдрому...”.

Під постійною рубрикою “Ексклюзив” вміщено інформаційно насичені, цікаві з погляду критеріїв та інтерпретації інтерв’ю з дочкою останнього гетьмана України Оленою Отт-Скоропадською (“Мій батько намагався врятувати Українську державу”), з польським істориком, публіцистом і письменником, засновником першого офіційного опозиційного щоденного видання “Газета виборча” Адамом Міхником (“Люстраційні задуми в Україні позбавлені сенсу”), істориком мистецтва, головою Білоруського народного фронту, політичним емігрантом 3еноном Пазьняком (“Політика — це мистецтво не слухати дурнів”), славетним винахідником антиракового препарату україн доктором Ярославом-Василем Новицьким (“Моя найбільша сила — це число вилікуваних україном людей”), одним з найвидатніших науковців світу Леонідом Рудницьким (“Я непоправний оптиміст і вірю, що Україна буде багатою державою”), колишнім дисидентом та політв’язнем, виконавчим секретарем Асоціації психіатрів України Семеном Глузманом (“Владу в Україні неможливо змінити зверху. Починати все треба знизу”) та численні матеріали інших жанрів. Найкращі з них видано двома збірками — “Діалоги в універсумі” та “Монологи в універсумі”.

А ще стараннями редакції і завдяки безкорисливій допомозі численних симпатиків “Універсуму” вдалося видати добрий десяток книжок — науково-популярних, для дітей та юнацтва, налагодити випуск журналу “Світ пригод”.

Забезпечувати потребу журналу в ексклюзивних матеріалах, залучати до виступів на його сторінках цікавих авторів, людей сміливої думки і дії, нерідко малодоступних для преси, допомагають представництва редакції у США, Канаді, Франції, Австрії, Польщі, країнах, де нас знають і читають, а також журналісти різних регіонів України.

До редакції надходять численні відгуки читачів та колег з інших видань, у них — і підбадьорливе схвалення, і критичні зауваження. “Ваш журнал мені дуже сподобався, бо, видно, в ньому редакція складається з інтелігентних і кваліфікованих працівників. Це в нас рідкість, тому нашій спільноті журнал “Універсум” треба вітати”, — пише Ф. П. Гобелко з Франкстона (Австралія). Думка Мирослава Семчишина з Керганксона (США): “Універсум” — це справді високої кляси журнал, але своїм інтелектуальним рівнем ледве чи зможе знайти масового читача”. “Дякую за “Універсум”, — звертається до редакції Роман Кассіян з Канади. — Я думаю, що всім потрібен поважний журнал, який би висвітлював і шукав розв’язання проблем теперішності та будуччини. Факти говорять голосніше за прикметники”. Міркування професора Ігоря Лемного з Бухареста: “Престиж, тільки престиж усього українського може піднести ринок. А ринок не машина, лиш люди. На ринку вільно можуть виступити українці, українська інтелігенція. Часопис “Універсум” або “Сучасність”.

Юрій Покальчук характеризує журнал у паризькому “Українському слові”: “Однією з головних і суттєвих ознак “Універсуму” і тим, що його вигідно відрізняє від інших численних українських мас-медіа, є виразна політична незаангажованість журналу, його відверта незалежність, яка виражається в тому, що тут друкуються матеріали з цілком різними політичними векторами... Гадаю не варто наголошувати, наскільки видання такого типу журналу необхідне для нашої української молоді, яка нині просто не має чого читати рідною мовою і тому хапається за російськомовну книгу чи часопис”.

Повідомляючи про зустріч героїв ексклюзивів “Універсуму” за “круглим столом”, Галина Качмарик у газеті “Армія України” висловлює сподівання, що журнал і “надалі нестиме до читача об’єк-тивну інформацію, буде знайомити з новими ідеями і здобутками в різних галузях знань, що стане плідним внеском у процес формування національної свідомості і підвищення культурного рівня громадянина нашої держави”.

Ставка на високий інтелектуальний рівень читача згуртувала навколо журналу поважний актив відомих в Україні політиків, громадських діячів, які створюють обличчя самого часопису: Володимир Войтенко, Ярослав Дашкевич, Микола Жулинський, Осип Мороз, Костянтин Морозов, Юрій Саєнко, Євген Сверстюк, Борис Тарасюк, Ігор Юхновський, Ярослав Яцків та ін.

Думки та побажання читачів, оглядачів “Універсуму” враховуються при формуванні тематичного спрямування журналу, його рубрикації. Так появилися, зокрема, постійні рубрики “Діаспора”, “Дайджест”, “Явне й потаємне”. Щодо двох останніх, то під ними вміщуються здебільшого зарубіжні матеріали, вперше публіковані українською мовою. Серед них “Шахівниця Бжезінського” Адама Шосткевича, “Повертаюсь із космосу” — розмова Кшиштофа Мрозевича із Станіславом Лемом (Польща), “Чому нації розвиваються по-різному” Лейна Дженнінгса (США), “Антиукраїнські фальсифікації СВS” Мирона Куропася (США), “Записки таємного цензора МДБ” Леопольда Авзегера (Ізраїль), “Секрети федерального резерву” Юстаса Муллінса (США), “Від атома до Всесвіту Іцхака Бентова (США) та ін.

У рецензії на “Універсум” в тижневику “Наше слово” (Варшава) відзначено матеріали рубрики “Ретроспектива”, у яких висвітлюються маловідомі, замовчувані або й фальшовані раніше факти історії. Запровадити цей розділ спонукав досі ще не заспокоєний читацький інтерес до “білих плям” історії, намагання “докопатись” до істини

Відповіддю на запити читача була також публікація серії розповідей про українських підприємців, бізнесменів, які в часи економічної скрути зуміли вистояти і вивести свої фірми на європейський рівень.

Значне місце відводиться в журналі проблемам безпеки молодої держави, її збройних сил. Починаючи від виступів першого міністра оборони Костянтина Морозова, ініціатора організації новітньої армії, до ведення постійних рубрик “Військо”, “Безпека держави” та випуску цілих тематичних номерів цього спрямування, редакція привертає увагу до небезпек, які виникають для України в сучасній міжнародній ситуації, до хиб у стратегічному мисленні наших політиків щодо орієнтації Схід — Захід, входження у різні економічні та інші простори тощо.

У 1999 році редакція журналу організувала політологічний “круглий стіл” “Українське суспільство: перед новим президентом” і зустріч львів’ян з героями ексклюзивів часопису у театрі імені Марії Заньковецької. Була також нагода представити доробок журналу на XIV і XXII міжнародній конференціях української проблематики в Іллінойському університеті США (м. Урбана-Шампейн, 1995 і 2003 рр.), а також на II Європейському конгресі діалогу та універсалізму (Варшавський університет, 1999 р.), на Х міжнародній польсько-українській зустрічі під девізом “Польсько-українські стосунки: вчора, сьогодні, завтра (Варшава, 1999 р.) на тему “Сучасні українсько-польські стосунки в українських засобах масової інформації”, на міжнародній науковій конференції “Засоби масової інформації та становлення державності в Україні” (Ужгород, 2000 р.), на міжнародній конференції “Євроатлантична інтеграція України: регіональний вимір” (Львів, 2003 р.).

1999 року науково-культурна громадськість Австрії була ознайомлена з процесами, які відбуваються в Україні, під час виїзного засідання редколегії журналу у Відні. Успішною була й презентація “Універсуму” в Українському вільному університеті (Мюнхен) у грудні 2002 року. Порушувані під час таких зустрічей теми знаходить послідовне й ґрунтовне висвітлення на сторінках журналу, зокрема, проблема польсько-українських стосунків, яка гостро постала у зв’язку із 60-річчям волинського конфлікту та інтерпретацією його певними шовіністичними польськими колами з явно антиукраїнських позицій. Побачило світ тематичне число журналу під назвою “Волинський вузол”, в якому було надане, серед інших авторів, слово академікові НАНУ Ярославу Ісаєвичу, членові-кореспонденту НАНУ Ярославу Дашкевичу, відомому американському політологу Збігнєву Бжезінському, який, говорячи про польсько-українські стосунки, підкреслив, що вони на офіційному рівні, особливо найвищому, розвиваються добре, однак між суспільностями надалі відчувається дисонанс. Так звана волинська різня спричинила сутички, які стали “болісним випробуванням у польсько-українських взаєминах. Але треба пам’ятати, що цей конфлікт був також результатом гітлерівської політики, метою якої було порізнити поляків і українців, такою самою була мета НКВД та совєтських партизанів, сьогодні підкреслюється безпосередня відповідальність УПА і обминається роль німців і совєтів”.

Журнал не уникає гостропроблемних тем, а виходить їм назустріч, і саме тому, мабуть, здобуває довіру читачів. Хотілось би пропонувати їм більше оптимістичних матеріалів, однак наша суперечлива, нестабілізована дійсність наразі не дає для цього достатніх підстав. Вона змінюється з величезним опором. Десятилітня практика “Унівесуму” в інформаційному просторі потверджує цей факт.

Авторитетні економісти, озброєні переконливими аргументами, з усіх доступних їм трибун, зокрема й через “Універсум”, застерігають від економічного ідеалізму, від ілюзій вийти з кризи за рецептами МВФ, МБР, СБ, СОТ, від базарного реформування замість ринкового, проте керівники нашої держави досі борсаються у фінансово-борговій каламуті, даремно шукаючи виходу, посадивши Україну, як наркомана, на “голку” ін’єкцій МВФ. І складається враження, що борсання це триває так довго не від нездатності знайти власний, незалежний від зовнішніх впливів шлях, а тому, що в цьому зацікавлені кланово-олігархічні кола. Доктор фізико-математичних наук Леонід Щульман, який у 1999 році виступив на сторінках “Універсуму” з ґрунтовними аналітичними й прогностичними статтями “Чи вирветься Україна із зашморгу міжнародних фінансистів?” та “Шлях деградації нації та держави — ліберально-монетаристське реформування економіки”, міг би й сьогодні, не вносячи жодних змін, запропонувати ці тексти до друку, адже ситуація не змінюється (15).

Доктор економічних наук Юрій Саєнко у статті “Комунізм — це хвороба бідних і рабів” досліджує феномен “совєтського раба”, маючи на увазі передусім не широкі маси громадян, а “нинішніх політиків, управлінців та іншу номенклатуру, свідомість яких, хватка і культура сформовані в системі радянського рабства. Цим посланцям минулого було вигідно петляти в мертвій петлі комунізму, як зараз їм зручна мертва кризова петля, в якій вони готові вічно петляти, нахабно ошукуючи та обкрадаючи народ під новими гаслами. І їх ніщо і ніхто не зупинить, доки “широкі маси” не навчаться правил “правильного вибору”, а будуть вибирати-визначали не долю певної ідеології, партії чи лідера, будуть робити власний вибір власної долі вільної людини.

Чи навчилися люди робити правильний вибір? Чи поменшало колишніх феодалів-партократів, які, усвідомивши свободу, нищать Українську державу, її економіку, культуру, інформаційний простір, затягають у тінь будь-яку діяльність і вивозять капітал за кордон. Бо в них атрофоване почуття своєї землі, народу, своєї держави, своєї мови”.

До речі, про “свою мову”. Тут якраз зміни є. У гірший бік. Досить хоча б побіжно ознайомитись з переліком тем, порушуваних авторами журналу, щоб зрозуміти, наскільки гострою залишається проблема функціонування української мови у так званому двомовному середовищі: Георгій Бачинський — “Чи залишиться Україна українською?”, Ігор Бегей — “Українська мова: де-юре і де-факто”, Омелян Бей (США) — “Економічно-соціальний “дуалізм” і екологія мови”, Ольга Мак (Канада) — “Катедра українських студій чи кафедра малоросіянства”, Маргарита Жуйкова — “Чи потрібна українцям “русскоязычная” мова?”, Леонід Сотник — “Хочеш мати раба — забери в нього мову”, Галина Левицька — “Чия мова, того й влада”, Олег Романів — “Новітній інструмент російщення України” (програма комп’ютеризації), Ростислав Якуц — “Мовлевнєвий антисвіт в Україні”, Василь Лизанчук — “Будь-яка держава починається з мови”.

Останній автор ніби полемізує з хибним гаслом “Буде держава — буде й мова”, яке звучало у перші роки ейфорії від здобуття незалежності. Ми є свідками того, як нестримно звужується інформаційний простір української мови, внаслідок чого у молоді формується не українська, а російська свідомість, як у деяких регіонах у дусі горезвісних валуєвських указів витісняється українська мова з установ, шкіл, телеканалів, видавництв.

Дочасно померлий Сергій Набока, рецензуючи згадувані вже “Монологи в універсумі”, у притаманній для нього іронічно-саркастичній манері змалював образ сучасної України, базуючись на публікаціях в “Універсумі”. Характеристики його настільки точні і влучні, що ширше цитування, тут буде доречним. Він пише:

“Якщо взяти до уваги часовий відтинок у сім років та уважненько його промислити через “Монологи в універсумі” — охайно й приємно видані, — то стає якось млосно. Справді, усіляка подібна публіцистика (а маємо наразі цілком конкретний, сказати б, взірцевий збірник достатньо глибокої та актуальної публіцистики) має застарівати щонайбільше за рік, ну вже хай два. А ми й досі товчемо воду в ступі, переконуємо одне одного у перевагах того, недоліках сього, небезпеці третього й принадах четвертого, зайве свідчення млявості розуму, неспішности думки, нежвавости інтелекту. Країна чухається. Про державу — годі й казати. Якщо “Діалоги...” того таки ж журналу хоч трохи, хоч частково, хоч деякі — а все ж застаріли, то “Монологи...” можуть бути напохваті ще років сім. Принаймні — більшість з них ... “довгограючі монологи” таких авторів, як-от Валентин Мороз, Сергій Грабовський чи Мирослав Маринович — можна буде не без користі перечитати іще через сім років. Але й писані на потребу дня, явно журнальні статті, на жаль, довго ще будуть читатися тими, хто зазвичай читає подібні тексти.

Це читання, ясна річ, трохи важче за читання низки інтерв’ю того ж таки “Універсуму” — жанр інший, та й читацьке коло вужче, але підзаголовок збірника — АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ — досить чітко й однозначно окреслює головну нашу проблему, проблему чухраїнців. Чухаємося. І тут вже не треба нічого думати, а лише хапатися за голову й відкручувати її к бісу. Чи далі чухатися. За сім років (публікації датовані 1993 — 2000 роками) основні актуальні проблеми якими були, такими й лишилися. Досі борються між собою “ідея національна та ідея номенклатурна”; “комунізм, демократія, націоналізм — український варіант” викликають “старі страхи і нові загрози”; “геополітична ситуація сучасної України” примушує уважно роздивлятися імператив “Україна: третє тисячоліття — в третьому світі”; “українська ідея — імператив особистості” замислює про “відповідальність і безвідповідальність інтелігенції”, а над усім, зосібна над “містами російської слави”, немов “Пушкін в ореолі легенд, або синдром національного психозу” бовваніє дебільна “совєтська людина як культурно-антропологічний тип” і тягне до слинявого рота “моделі виживання та проблему вибору”. Це так взято навпомац деякі назви зі збірника. Варто й деяких авторів, окрім уже згаданих, назвати. Ярослав Дашкевич, Юрій Саєнко, Анатолій Свідзинський, Микола Томенко, Олександр Кравчук, Іван Дзюба, Олег Романчук (він же редактор та керівник проекту), Леонід Шульман, Степан Вовканич, Анатолій Карась, Володимир Вітковський, і особливо мене потішили дві простенькі й блискучі статті Леоніда Сотника. Усе, як бачите, народ такий — хороший та плохий, сумирний, не зарізяки якісь, не екстремісти, все суціль кандидати та доктори наук чи просто політологи та письменники, а що виходить?.. Сім років минуло, а віз і нині там, як мокре горить, так напрочуд швидко Україна рухається у часі та просторі — достеменно, як пень.

Час уже здаватися. Чи що? Час вже припиняти аналізувати дійсність. Дійсність в Україні чомусь завжди та сама — ми читаємо, пишемо, думаємо, борсаємося у безвиході думок — і власних, і чужих... А ті, хто не читає, не пише, не думає, — ті діють. А ми спостерігаємо й аналізуємо. а вони — діють. А ми мріємо. А вони діють... А ми думаємо... а вони... ми... ни… й...

Хто оті “вони”? І чи є вони — оті “вони”?

Чи все то — ми?”.

Запитання, над якими варто замислитися багато-кому — і тим, хто біля державного керма, і широкій громадськості, і засобам масової інформації.

Олег РОМАНЧУК

P.S. Під час роботи “круглого столу” “Українське суспільство: перед новим президентом” (20—21 березня 1999 року), організованого редакцією журналу, було прийняте звернення до громадян України:

Відтоді минуло майже п’ять років. Чи змінилося щось? Питання суто риторичне. Попереду вибори Президента…