ОРДЕН ДЛЯ МАРНОСЛАВНИХ?

Галахвастови швиденько перефарбувались у Голохвостих. І тепер саме вони на постсовєтському українському просторі взяли на себе відповідальність іменуватися національною елітою.

Леонід Сотник, політолог

Володимир Войтенко, доктор медичних наук

Творення провідної верстви, проводу, еліти — це один із елементів закономірного процесу самоорганізації суспільства, процесу, який прагне до рівноважного стану. Такий стан, звісна річ, реально недосяжний. Більш ніж складно уявити, що суспільство може бути абсолютно здорове, перебувати в стані цілковитої гармонії з навколишнім середовищем, в стані тотальної безконфліктності, яке продукує лише щастя й добро. Але так чи інакше елементи суспільства, його громадські та державні інституції прагнуть максимально наблизитись до такого рівноважного стану. Такий закон Буття. І на те нема ради.

Але ми не про це. Ми про те, як можна збитись на манівці політиканства, не зрозумівши суті процесу самоорганізації. Насамперед слід чітко усвідомити, що Україна самоорганізовується. І процес цей дуже часто відбувається поза нашими прагненнями, поза бажанням політиків і владоможців. Просто відбувається незворотній процес САМООРГАНІЗАЦІЇ суспільства в державу. Інша справа — погано чи добре відбувається цей запізнілий для українців процес державотворення на початку третього тисячоліття.

Нинішня ситауція в Україні якнайкраще підтверджує правомірність соціологічної концепції (колись вкрай реакційної, “буржуазної”) — теорії еліт, за якою суспільство поділяється на керівну верхівку і пасивну масу, котра не спроможна впливати на хід історії.

“У більшості випадків нація розпочинається як явище, породжене елітою суспільства” (Т.Х.Еріксен). Саме завдяки еліті нація усвідомлює і пізнає себе як таку. Відсутність справжньої повноцінної української еліти, органічної частини народу, перешкоджала і продовжує перешкоджати українцям сформувати політичну українську націю, відтак створити повнофункціональну українську державу.

“Суть усієї політичної кризи наших днів — це криза провідної верстви, — писав ще 1948 року Дмитро Донцов. — Порівняйте постаті колишніх провідників і — теперішніх!(…) Коли візьмемо Україну — недосяжними велетнями видаються нам провідні постаті часів Хмельницького, Мазепи чи Полуботка, — в порівнянні з тими дрібненькими постатями, що очолювали Україну в часах Великої Революції і, в більшості, нині її очолюють.(…) Та найжахливішою хворобою тієї “еліти” є навіть не ота “ідеологія” жебраків придорожніх, але самий її склад, добір, освіта.

Розум, серце, мораль колишньої європейської (втім і нашої старокиївської й козацької) еліти формувалися в спеціальних закладах, в Ітонах, Оксфордах, в Києво-Могилянській Академії. Дух і етика теперішньої “еліти” не формуються ніде. На моральні якості чи характерність її членів — модерній “еліті” наплювати. Все це заступає у неї вірність партійному кагалові. Добиралися до неї не шляхетні і мудрі, а крутії, “гнучкошиєнки”, люди безпринципні. Інтереси партійного кагалу ставилися над інтересами загалу. (…) Така “еліта” була шкідлива для своїх, а для ворога — не страшна. Тих її членів, які були недотепні, легко можна було обдурити. Тих, що були по природі трусливі — легко можна було залякати. Тих, які були підлуваті — легко було купити. А полегшувалася та процедура тим, що така “еліта” не знала засади внутрішньої дисципліни і не зазнавала кари за злочини та “помилки”, хоч жертвами тих помилок” падали сотки і тисячі наївно віруючих в ту “еліту” людей”.

Босоноге (упереваж) походження нашої нової духовної, політичної та підприємницької еліти неминуче призводить до скандалів. Яскравий приклад — поява на політичній арені України навоявлених шевальє і лицарів, котрі потрапили на гачок вітчизняних і міжнароднихґ спритників.

Отож попервах, коли Олександр Мороз інформував зненацька заскочену українську громадськість про “масонську змову”, мені пригадались дотепні рядки Павла Чучки з його “Закону Мерфі”:

Дещо пізніше, коли я ознайомився з емоційною заявою парламентських фракцій “Наша Україна”, Комуністичної партії України, Соціалістичної партії України та Блоку Юлії Тимошенко, то поглянув на поставлену проблему трохи під іншим кутом зору. Втім, варто зацитувати уривок із цієї заяви:

“Звертає на себе увагу втягування державних службовців найвищого рангу в сумнівні структури, які працюють під патронатом специфічних міжнародних органів. (…) Ми вважаємо, що правлячий режим у такий спосіб пов’язує вищий ешелон урядових і силових структур круговою порукою, хоче закріпити владу обраної режимом меншості над українським народом (віділення моє. — О.Р.)”.

Ось тут, в останній фразі, можливо, й криється розгадка всього цього дійства. На наш погляд, васалам СИСТЕМИ була запропонована ідея консолідації правлячої верхівки під патронатом сумнівного ґатунку Ордену святого Станіслава з використанням елементів Великої Гри в шляхетність та доброчинність. Інформація про те, що йдеться про “міжнародний орден, заснований на ідеї братерства людей всіх віросповідань і рас”, безумовно, була розрахована не на серйозних політиків, урядовців чи підприємців. Не можна не розуміти, що СИСТЕМА постійно шукає ефективних, нових і нестандартних методів приручення васалів і їх легітимізації в дещо іншій іпостасі — не банальній номенклатурній, як це було досі. Належність до номенклатури вже не тішить самолюбства “обраних”. Бракує “родзинки”. Але при цьому йдеться не просто про втішення чийогось марнославство шляхом вручення красиво намальованого герба, елегантної відзнаки й відповідного патента — свідчення окремішності, винятковості, елітарності. В очах громадськості повинна, так би мовити, відбутися леґітимізація певного владного прошарку вже в ранзі такого собі шевальє, лицаря, кавалера чи кавалерственої дами.

У добу середньовіччя у Західній Європі були такі собі барони — васали королів (baro в перекладі з старонімецької означає вільний воїн), траплялись серед них і справжнісінькі розбійники. Існували навіть клани лицарів з великої дороги (зараз в Україні також маємо різноманітні фінансово-політичні клани, щоправда озброєні не мечами, а комп’ютерами). З бігом часу цей феодальний титул перетворився на шляхетськивй, дворянський — граф, як на мене, звучить дещо краще, ніж якийсь там барон-лиходій. І ще. Ніхто ж нині не закидає нащадкам Генрі Морґана, що їхній предок був знаменитим піратом. Нікого ж зараз не цікавить яким чином у сімействі сера Френсіса Дрейка, корсара на службі її величності володарки морів, був акумульований перший стартовий мільйон для майбутнього бізнесу…

Аналогії аналогіями, але… Не міг же голова СБУ перш ніж стати під руку Його Превосходительства Великого Пріора Ордену Святого Станіслава в Україні шевальє Вялова не поцікавитись що ж це за організація, яку очолює колишній член виконкому Ліберальної партії України в 1996 році, колишній голова Кримської організації ЛПУ, а з січня 1999-го голова ЛПУ (оновленої). Бо, судячи із своєрідного досьє, зібраного Олександром Матюшенкм і Ярославом Грушевським та опублікованого в Інтернеті (www.grani.kiev.ua/gr1.htm) під назвою “Метаморфози Павла В’ялова” (частини 1 і 2), у пана Радченка таки мали б виникнути певні сумніви і щодо міжднародної діяльності Великого Магістра графа Юліуша Новіни-Сокольницького, що мешкає в Лондоні.

На наш погляд, український варіант Ордену Святого Станіслава — це не просто такий собі “клуб за інтересами”, не такий собі закритий клуб на кшталт славнозвісних англійських, куди можуть потрапити лише нащадки древніх аристократичних родів (до титулів у туманному Альбіоні ставляться з пієтетом).

У нашому випадку, гадаємо, маємо дещо іншу ситуацію. В Україні чимало достойних людей, які сповідують гуманістичні, загальнолюдські принципи служіння Добру, котрі декларує Орден і які викладені в його Статуті. Є серед українських громадян і чимало грошовитих, для яких вступний внесок — суща дрібниця. Але тут чітко простежується певна тенденція — з якого добра-дива близько ста представників силових структур України (Спілка офіцерів України, очевидно, не вписується в ієрархію СИСТЕМИ) поповнили ряди заморського Ордену? І річ навіть не в тому, що перш ніж такий жаданий титул був пожалуваний кандидатам на шляхетство, їм треба було скласти присягу на вірність Ордену. Головне в іншому: простежується чіткий принцип клановості добору, відчувається певна тенденція, помічається режисура СИСТЕМИ.

На світі ж є чимало різноманітних структур для втаємничених — приміром, Мальтійський Орден, усілякі французькі масонські ложі. Вони існують, мають своїх представників, либонь, і в Україні. Ніхто нікому не боронить бути масоном. Це справа виключно особиста. Хочеш задовольнити своє марнославство, ставши членом Великої Ложі Франції — будь ласка. Ставай “вільним каменярем” і роби добрі справи на благо людства як це робили Вольтер, Пушкін, Котляревськивй, Петлюра…

У випадку з новітньою українською “аристократією”, “шляхтою” маємо дещо інше. Прочитавши текст звернення до Кавалерів і Кавалерствених Дам — “Кожного, хто бажає мати зображення свого родового герба чи дослідити генеалогічні корені свого роду, просимо звертатися до канцелярії Великого Пріорату Ордену Святого Станіслава в Україні за телефоном (044) 4688485. З питань розробки гербів та патентів на шляхетність звертатись також безпосередньо до шевальє Ігоря Вікторовича Коптілова (тел. 2286114). А з питань генеалогічних досліджень — до пані Тетяни Юріївни Лютої, кавалерственої дами (тел. 4501754)” — можна, звичайно, щось голосно сказати або ж мовчки іронічно всміхнутись. Краще помовчимо. Бо, зрозуміла річ, йдеться не про ігриська дорослих людей, “патомкав славнава актября” (це ж бо про них свого часу напрочуд точно висловився Павло Тичина: “Чорнозем піднявся і дивиться в очі”), що поставили за конечну мету знайти у своїх жилах “голубу кров”. І не про пошуки спадкового аристоратизму тут йдеться, і мовиться не про набуття шляхетності чи інтелігентності (риси ці бувають вроджені або ж набуті, але не наданні явочним порядком за певну плату — жоден документ не може дати право на шляхетність чи інтелігентність). У контексті нинішнього державотвореня мова тут, цілком ймовірно, йде про кругову поруку владної верхівки, яка долю народу прагне вирішувати келейно або ж на балах для “обраних”.

“З тим всім треба скінчити! — закликав Дмитро Донцов. — Провадити націю не сміють “жебраки при дорозі”, або ті, кого Шевченко звав “донощиками і фарисеями”. Підставою творення “еліти” мають бути — як у старовину — вимоги морального характеру. Чесні, мудрі, відважні, шляхетні і характерні люди — можуть лише вести націю до перемоги, а не до ганьби і розкладу. Писав ще Костянтин Острозький: “Достойними — достойная созидатися і чесними — чесная совершатися обиче і через годних людей годния річи бувають справовані”. В доборі отих “чесних”, “достойних і гідних” є таємниця сили всякої організації”.

Але, певна річ, не імпортованої, додамо від себе. Чужинецький Статут вимагає дотримуватись правил Великої Гри. Чужинецької. Непослух тут аж ніяк не заохочується.

Разом з тим слід усвідомити, що народження будь-якої держави не може обійтись без “олігархічного періоду” (подобається це комусь чи ні). Ми припізнились із створенням власної держави. Нині процеси державотворення (самоорганізації) в світі відбуваються значно швидше, ніж в епоху середньовіччя. Але принципи, логіка самоорганізації новітніх держав, така ж як і п’ятсот років тому. Історичних паралелей можна навести безліч — це й методи накопичення первісного капіталу (звісна річ, з урахуванням того, що на календарі ХХІ століття), надприбутки, небажання ділитися грішми й владою з сюзереном, вивіз грошей за кордон, війни (у нашому випадку — інформаційні, “чорний піар”, кримінальні розбірки), стихійне творення кланів з числа нахабніших і відважніших, сильніших і меткіших, а згодом формування з них новітньої еліти (іноді це набуває карикатурних рис і форм — але ж ми запізнились…). Поступово цей процес стабілізується — СИСТЕМА так чи інакше прагне до рівноваги.

Але ми про інше. Річ у тім, що нинішній так званий український істеблішмент, який повсякчас демонструє світові брак політичної волі, захланність і аморальність, позбавлений не тільки розуміння української культури, а й розуміння політичної культури взагалі. Такі речі його мало хвилюють. І тому, замість формування української політичної нації, справді національної, патріотично налаштованої еліти він заглибився у формування власних статків. Зійтися ці два сьогодні непримиренні полюси — політична культура і культурна політика — у майбутньому, звичайно, зможуть. Але за умови, що здолаємо інертність і провінціалізм. Вибору у нас нема: або українці витворять висококультурну модерну націю, або зникнуть не тільки з етнографічної, а й політичної карти Європи.

Процес самоорганізації триває…

Олег РОМАНЧУК