МІТКА ПОЛІТИЧНОГО ПРОСТОРУ

Свого часу, пригадується, Дмитро Табачник — у період своєї тимчасової опали (після звільнення з адміністрації президента, яку він у 1994—1995 рр. очолював) — дав розлоге інтерв’ю опозиційній на той час газеті “День”, де дозволив собі, зокрема, пустити шпильку в бік свого екс-патрона

На запитання, хто тепер, після його відставки, має найбільший вплив на президента, п. Табачник не без іронії відповів: “Той, хто першим добіжить до його кабінету”.

Не знаю, чи був п. Табачник серед “групи товаришів”, котрі першими цього разу добігли до Президента Кучми з пропозицією відсвяткувати ювілей Щербицького, але підписати відповідний документик від імені Кабінету Міністрів йому таки довелося. Як і взяти участь у ролі гуманітарного віце-прем’єра у низці “святкових” заходів, у яких сам президент завбачливо (чи легковажно?) участі не брав.

Легенда каже, що головними чолобитниками у боговгодній справі пошанування останнього московського ґауляйтера в УССР були його давні однопартійні, цековські соратники й побратими Петро Тронько, Віталій Врублевський та Леонід Кравчук.

Скоріш за все, не Щербицький потрібен сьогоднішній владі і не його ювілей (якщо 85-ліття взагалі можна всерйоз вважати значним “ювілеєм”, а самого Щербицького “визначним діячем”), їй потрібное щось значно простіше і водночас істотніше: нагадати усім, хто в хаті господар; пояснити найбільш нетямущим, чия Україна; демонстративно плюнути в пику кожному, хто цього не розуміє, або розуміє та не погоджується. Святкування похапцем вигаданого квазіювілею Щербицького — акт суто символічний. Таке собі маркування підконтрольної території: так достоту ведмеді обдряпують пазурами кору дерев; собаки мітять паркани; зграї лосанжелеських підлітків вимальовують на стінах вибагливі графіті, зашифровуючи в них грізні послання суперникам із сусідніх ґанґів; а злодії в законі з’їжджаються на похорон чергового “хрещеного батька”, щоб демонстративно проїхатись кавалькадою через усе місто на своїх мерседесах, натхненно тиснучи на клаксони. Як правило, жодного практичного глузду в цих та подібних актах немає, крім одного: окреслити свій символічний простір, легітимізувати (а точніше — сакралізувати, бо ж про справжню “легітимність” у цьому світі не йдеться) своє панування на даних теренах за допомогою певних ритуальних магічний дій.

Фактично “святкуванням “ювілею” Щербицького нам дають зрозуміти, що влада сьогодні сильна, як ніколи”, і що демонстративна “гра з правилами, а не за правилами” триватиме й далі. Власне, в “грі з правилами”, а не “за правилами”, й виявляється специфічна “сила” української влади. Бо якщо під “силою” розуміти здатність влади налагодити ефективну економіку, правову систему, демократичні інституції й вивести Україну бодай на рівень інших східноєвропейських країн, то мусимо говорити, на жаль, не про силу влади, а про її подальшу нікчемність, дегенерацію та звиродніння. Проте, якщо розуміти під “силою” міру опанування державного апарату кримінально-бізнесовими кланами, то такої “сильної” влади в Україні справді ще не було.

В цьому контексті, гадаю, святкування ювілею Щербицького — це такий самий символічний акт, як і розсилання мільйонів провокаторських листівок від імені Віктора Ющенка, демонстративне підслуховування телефонних розмов, помешкань і кабінетів, хакерські напади на електронні поштові скриньки, послідовне знищення податковими терористами всякого бізнесу, пов’язаного чи бодай запідозреного у зв’язках з опозицією. Після скандального нападу убозівських головорізів на російського бізнесмена Григоришина та українського депутата Сивковича багато хто дивувався, чому влада діє так грубо і примітивно: адже розправитися з небажаним бізнесменом можна було й за інших обставин — без присутності “недоторканного” депутата, та й без вульґарного запаковування Григоришину до кишень наркотиків та новенького, ще в машинному маслі, пістолета. Лише кілька оглядачів зауважили — і, як на мене, слушно, — що та грубість і прямолінійність були зумисними: йшлося насамперед про демонстрацію м’язів, про виразний сигнал усім, хто ще не зрозумів або ще вагається: і з вами так буде; і ще не те буде, і що ви нам зробите?

Воістину, ця влада “сильна”, себто свавільна і аморальна, як ніколи.

Було б, однак, спрощенням зводити все це обдряпування дерев та обпісювання політичних парканів до суто символічного, ритуального дійства. Влада готується до президентських виборів 2004 року, яких із відомих усім причин не сміє програти і за перемогу на яких боротиметься всіма можливими й неможливими засобами. Частково ми вже бачили ці засоби в 1999, 2001 та й інших роках, частково вже чули про них із сумнозвісних Мельниченкових записів. Знаючи специфічну “силу” чинної влади, можна припустити, що це ще далеко не межа доступного їй цинізму та беззаконня. Навіть коли уявити малоймовірне — що забракне власних мерзотників, — не забракне московських.

Святкування “ювілею” Щербицького (як і річниці Переяславської угоди, як і “Року Росії в Україні”, як і багатьох інших пропагандистських карнавалів, кількість яких лавиноподібно наростатиме в найближчі півтора року) окреслює не лише символічну, а й цілком реальну територію, де, за здогадом маніпуляторів, проживає їхній потенційний електорат, їхня головна надія й опора, об’єкт їхнього багатолітнього пропагандистського піклування — homo sovieticus. Саме для нього, спраглого дешевої ковбаси, стабільності і священного права нічого не знати й ні за що не відповідати, мерехтітимуть на телеекранах ностальгійні “огоньки” й “кавеени”, парадуватимуть московські “брати” і “мєнти”, мочитимуть “ворогів” у своїх п’ятихвилинках ненависті незліченні хаповшеки та джанґінські, надриватимуться “шансони” і лягатимуть тілом за права “упослідженої” російської мови її фахові плакальники. Все буде, як у 1994-му, тільки — з огляду на розміри “общака” та послужний список “батьків” — значно цинічніше, брутальніше та безсоромніше.

Святкування “ювілею” Щербицького, та пов’язані з цим офіційні заходи — лише крапля лайна у порівнянні з тим океаном, який іще виллється на нас у найближчі півтора року. Продуценти цього лайна по-своєму мають рацію: тридцять відсотків прихильників Ющенка — це ще не вся Україна. Є ще й чимало таких, що його не люблять, не довіряють, побоюються. А ще більше таких, що не визначилися, що тупцюють розгублено між звичним минулим і незвичним майбутнім, між Європою і Євразією, між гідним, але відповідальним життям та нікчемним, але щасливо-бездумним. Саме за них і боротиметься панівна пропаганда, яка вже давно збагнула: підтримувати в людині тваринне і рабське набагато простіше, ніж вичавлювати з неї раба і плекати громадянина.

“Гомо совєтікуса” не образиш ані “ювілеєм” Щербицького, ані пам’ятником Лєніну на центральній площі, ані днем невідомо якого “захисника” невідомо якої “вітчизни”, ані навіть цинічними балачками бандитських “еліт” на Мельниченкових плівках.

Можливо, цей люд і справді заслуговує тих правителів, яких має, і тієї злиденної, занедбаної й усіма зневаженої країни, яку тільки й можна порівнювати з “братніми”, не менш “совковими” Росією та Білоруссю. Але мені щиро жаль тієї меншини, тих тридцяти відсотків, котрі прагнуть іншої України і готові за неї боротись, а не гибіти все життя під щербицькими-кравчуками-кучмами та іншими персонажами нашого малоросійського паноптикуму.

Микола РЯБЧУК