Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук

МОВА — ДУХОВНИЙ ОРЕОЛ КРАЇНИ

Нині найважливішим, нагальним завданням журналістів в Україні є формування державницького мислення людей як мислення національно-морального, демократичного, патріотично-громадянського, відповідального за особисту долю, долю родини, України. Українському народові треба повернути національну історичну свідомість, дати, за словами Григорія Сковороди, духовний меч як найвищу духовну, моральну, патріотичну, естетичну цінність. Святий обов’язок журналістів — донести до всіх людей повний гуманістичний зміст української національної ідеї, всебічно розкрити, показати, що незмінною її складовою сутністю є державна незалежність, самодостатня цінність особистості, розвинена національна самоповага, господарська дбайливість, чесність, порядність, патріотизм, взаємодопомога, матеріальний добробут.

Українська журналістика в сучасних умовах повинна займати конструктивну державотворчу позицію. Кожному працівникові ЗМІ має бути притаманне болісне відчуття справедливості, глибоке знання соціально-економічних, політико-ідеологічних, духовно-культурологічних, морально-психологічних проблем, правова і громадянська відповідальність за кожне написане, мовлене в ефірі слово. Адже слово, як відомо, виконує три важливі функції: біопсихічну, розумову, трансцендентну. Усі три присутні в журналістиці.

Щоб слово вбирало в себе високі християнські, національні й загальнолюдські ідеали, журналістське мислення має бути моральним. Добрі слова — це хліб душі. Брудні слова — що отруйний бур’ян. Тому зі словом треба поводитися обережно, виважено. Професіоналізм, сумлінність, покликання журналіста полягають в об’єктивному служінні Свободі і Правді. На ньому лежить величезна відповідальність за долю людей, громадян його країни, людства. Брехня завжди шкідлива, бо дезорієнтує, засмічує розум, притуплює чисті почуття. Брехня веде у прірву, лише Правда висвітлює шлях до порозуміння і злагоди у світовому співтоваристві, духовного і національного самоусвідомлення кожного народу, збереження і розвиток його економіки, духовності, культури, мови. Адже одночасно з глобалізаційними процесами яскраво вираженими є регіоналізація і національна відокремленість. Кожний народ — численний чи нечисленний — може внести в культурну скарбницю людства вагомий доробок, якщо забезпечить умови створення національного інформаційного потенціалу. “Наша цивілізація зуміє створити воістину загальносвітову культуру, коли навчиться цінувати всі без винятку суспільні й духовні надбання людей як різноманітні варіанти вираження єдиної для всіх людяності, — підкреслив всесвітньо відомий японський філософ Дайсаку Ікеда. — Культура аж ніяк не повинна формуватися як головна одиниця, одержана в результаті уніфікації й знищення множини окремих національних і традиційних пріоритетів, хоч які б малі території ними були охоплені. Перли не міцніші від діамантів, але від цього не менш прекрасні. Соловей дрібніший від орла, але не гірший від нього. І культура жива лише тоді, коли світ сповнений багатоманітності”.

Продовження в журналі