“УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: ПЕРЕД НОВИМ ПРЕЗИДЕНТОМ”
“Круглий стіл” 20-21 березня 1999 року

Осип МОРОЗ, доктор економiки (США):

— Основними для держави є двi речi: забезпечення безпеки i добробуту для населення. Всi держави треба нацiлювати на виконання цієї програми. Я вiдчуваю, що багато чого дiється ніби збоку, поза державою, поза рамками держави. Для української ментальностi такі дії дуже пiдходять, бо вони є “проти”. Проти когось чи чогось. Ми в собi маємо багато такого елементу, який дає нам пiдстави часто-густо бути “проти”. Якщо потрiбно “за”, то такий порiг ми вже не в змозi переступити. Тобто, я думаю, що мусили б запрацювати сильнiше й ефективнiше науковi iнституцiї. Гадаю, що такi науки, як соцiологiя, економiка, психологiя мали б дiстати пiдтримку вiд суспiльства, бо тільки завдяки їм (пришвидшено і меншим коштом) можна збудувати нацiю. Нацiю в тому розумiннi, щоб я знав: чого я є частиною?

Що є моя цiль? Бо є проблема: існує 50 мiльйонiв людей, але важко сказати, “хто вони є.” Українця одразу видно. Якщо його запитати: “Хто Ви є, пан чи хлоп?”, то вiн чомусь обов’язково вiдповiсть: “Хлоп”.

Я думаю, що є багато речей, якi ми не обговорюємо. Ми не знаємо, де енергiя людей, що з нею можна зробити. Ми займаємося тавтологiєю дуже часто, вона нiчого не дає. Не дає молодi нiчого, i не може за собою молодь потягнути. Задумайтеся над тим, що слід зробити, аби з Америки в Україну приїжджали 20-ти, 30-ти, 40-річні люди. Щоб мiй син приїжджав, а не я. Гадаю, що система структур та органiзацiй, якi ми маємо, себе пережила. Ми вмiємо все будувати за пiрамiдною моделлю. Пора перейти на горизонтальну модель. На професiйні, функцiйні стосунки пора перейти. Я маю бути частиною чогось, але я не маю бути анi зверхником, анi пiдлеглим комусь. Так свiт розвивається тепер. Ми всi стаємо частиною чогось. А в цiй частинi є важливим: яке мiсце собi оберемо?

Мiй колега i Президент Української вiльної Академiї наук, що в Америцi, Олекса Бiланюк написав листа, в якому звертається до вас i просить вас вiдповiсти на запитання: “Як осягнути такий чи iнший стан, а не як утвердити його?” Не слід питати: що ми зробили за сiм рокiв? Треба думати: що робити в наступнi сiм рокiв. Українську ментальнiсть треба наставити на майбутнє, а не повторювати iсторiю, яку б мусили всi знати. Це, звичайно, також важливо, але важливiшим є завтра. Вчорашній день ви вже не змiните.

Євген СВЕРСТЮК, письменник, президент Українського Пен-клубу:

— Я хочу заперечити одну тезу, побiжно висловлену, хоч загалом менi дуже подобається напрям думок пана Осипа Мороза. Але почну iз заперечення: не говорити про сiм рокiв, що минули, а тiльки про тi сiм рокiв, що перед нами. Я думаю, що нам треба говорити i про тi сiм рокiв, що минули, i про тi сiмдесят рокiв, якi були перед тим, але говорити недовго, концептуально. Я думаю, що перед кожним суспiльством щодня i щоранку стоїть проблема самоусвiдомлення: “Хто ми є, де ми є, що ми зробили i що ми не зробили?” I перед нашим суспiльством теж стоять цi питання: що власне є це посткомунiстичне суспiльство, в якому ми живемо, чи воно справдi посткомунiстичне, чи воно справдi суспiльство? Чи то є справдi держава творення, а якщо нi, то що це є? Ми повиннi вернутися до тверезих i ясних понять. Чи нашi лiдери, якi граються в елiту — це елiта? А що таке елiта? Ми зовсiм не подбали про визначення цього поняття. У нас пiна, прищi, якi вискакують на обличчi держави, не скажу народу, бо вони поза народом, оголошують себе елiтою, влаштовують якiсь конкурси, як жiнки, якi виставляють себе на продаж i визначають собi цiну. Свого часу перед судовим процесом Василь Стус відмовився від послуг адвоката Віктора Медведчука, нинішнього заступника голови Верховної Ради України ...

Ми повиннi повернутися до якихось елементарних здорових понять. Щоби свiт не дивився на нас, як на папуасiв. Менi думається, що головна проблема в нас тепер, на всiх рiвнях: на державному, на соцiологiчному, на культурному — це катастрофiчне зниження рiвня культури. При цьому я хотiв би сказати, що є рiвень культури, який залишив нам совєтський режим, це був чисто полiцiйний рiвень культури, цензурований, абсолютно низький рiвень здеградованої культури, яка мала обслуговувати номенклатуру, i не бiльше. А зараз ми навіть втрачаємо тi структури, якi пiдтримували хоча б цей рiвень, отож маємо зараз дуже багато проблем, якi не розв’язуються, бо на цьому рiвнi культури не можна ставити навiть питання.

У світі влада боїться справедливої критики преси. Подивiться, що робиться у нас у тих жалюгiдних газетах, що видаються. Добре, що вони не перекладаються iноземними мовами! Люди добрi, уявляєте собi: до нашої “блискучої вiдсутностi” на мiжнароднiй аренi, коли б ще додати те, що у нас пишеться. Адже у нас якась самодiяльнiсть, i невизначенiсть людей видається за релiгiю, i з серйозним виглядом це подається у пресi пiд виглядом “Рун-вiри”...

Iснує Спiлка письменникiв. Iснує, але абсолютно нiякої реакцiї вiд них, наче вони не розумiють, що діється. I, мабуть, не зрозумiють.

Напередоднi виборiв Президента нам треба усвiдомити поняття “лiдера нацiї”. Наша бiда в тому, i то не є наша нацiональна хиба, але бiда, що iншi, якi щось завойовували, починали з Четвертого Унiверсалу, а не закiнчували. I лiдер держави повинен, передовсiм, мати якусь вiзiю i мати лице, а не протягом шести, п’яти, чотирьох рокiв розбиратися в самому собi. Ми повиннi мати людину з лицем, i тiльки тодi вона зможе щось формувати у собi самій i навколо себе.

Якщо звести це до чогось конкретного i яснiше сформульованого, то я думаю, що перед нами стоїть питання самоусвiдомлення, яке було запрограмоване, i яке не є самоусвiдомленням, а просто рiзновидом розумового i морального конформiзму. Нам потрiбне ясне самоусвiдомлення, з ясним називанням речей своїми iменами. I з ясним називанням того стану, в якому ми опинилися — це не будування Української держави, а дальша деградацiя совєтської держави, дальша деградацiя усiх структур цiєї держави. З рiзними формами переiменувань, змiни вивiсок та iмiтацiї.

Менi пригадується, була така маленька група вiд Бi-Бi-Сi, яка знiмала кiнофiльм “Сталiн”. I якось вона вийшла на мене у 1987 роцi. Тодi кадебiсти не ловили вже усiх глобально, i була вказiвка — ставитись до тих, хто з Лондона запобiгливо, створювати перед ними якiсь “потьомкiнськi” села. В традицiї росiйськiй, вiковiчнiй, і в традиції совєцькiй. Я пригадую, як ми їздили слiдами Голодомору... Приходить на гадку група людей iз Полтавщини... Я був посередником: я розмовляв, а англiйцi записували. I там з’явилися одразу представники малого пiдприємства. Думаю: де вони взялися? Ну, Боже, країна-чудо. Виявляється, для окозамилювання ми вже у 1987 роцi мали мале приватизоване пiдприємство. Добре натренованi мужички починають розказувати... (А це — колгоспнi бригадири, парторги i т.д.). Починають розказувати, як вони органiзували мале підприємство. Ще у них немає технiки, щось вигадують. Англiйцi це записують. А я потiм їм кажу: “Це ви бачили прекрасний взiрець совєтської бутафорiї”. З цими людьми нiчого не зробиш, тому що вони, як в’юни. В даний момент вам вмить зiмiтують те, що треба. Вони не збираються змiнюватися. Це — колгосп замшiлий, який нiколи i не вилiзе з того, бо вiн не розумiє: куди вилазити i навiщо це робити. Це — лiнивi люди, якi хочуть виконати свiй трудодень найдешевшим способом, а потiм запити горiлкою. Ми маємо цю саму iмiтацiю i досi, на рiзних рiвнях. Нам бракує, нашiй пресi бракує цiєї виразної людської мови, яка є хоча б, вiзьмiть, в тiй паршивiй “Комсомольской правде” чи “Известиях”. Там, принаймнi, коли була вiйна проти Чеченiї, малювали карикатури на Єльцина. Там були дуже серйознi карикатури на уряд. Хоч якась, але опозицiя там є. У нас навiть такої опозицiї нема, у нас одразу провiнцiйне холуйство з’являється. Який би маленький чоловiчок не з’явився на чолi держави, одразу навколо нього є зграя холуїв, одразу з’являється вiдповiдна преса, i одразу ми починаємо iмiтувати щось.

Отже, я хочу ще рiзко кинути погляд на те, щоб ми ясно навчилися називати речi своїми iменами. Хай тут буде i помилка, може, це не дуже точно ми називатимемо, але нам треба прагнути називати речi своїми iменами. На тому рiвнi здеградованої абсолютно культури, на якому ми перебуваємо, не можна нiчого робити, i не можна навiть визначити: що це навколо нас? — ота росiйська мова, росiйська мода i мода на iноземнi вивiски? Це — примiтивнi люди з кримiнальною психологiєю, якi хочуть вживати iноземнi слова. Тому, що в “лагерi” (зонi) є приказка: “Люблю непонятное”. I вони хочуть “ето непонятноє” вивiсити на вивiсках, на собi (на плечах i на грудях), вони хочуть вживати цi незрозумiлi слова.

Наша iнтелiгенцiя чи напiвiнтелiгенцiя заражається цими напiвзрозумiлими словами. У нас обов’язково українське слово буде замiнене на англiйське слово. Ще немає нiякої вiзiї на те, що вiн вiдкриває тут, але вже вiн знає, що це буде офiс. От i так далi, без кiнця.

Олександр СКІПАЛЬСЬКИЙ, заступник мiнiстра МНС, генерал-лейтенант:

— Ті питання, яких маємо намiр тут торкнутися, охоплюють, на мiй погляд, весь спектр сьогодніших проблем. Ми мусимо на нашому зiбраннi дати оцiнку становища, в якому перебуваємо, визначитися, як iти далi. Безумовно, що роки, якi минули, свiдчать, що багато можливостей було втрачено. Про це можна написати багато дисертацiй, знайти винних. На жаль, в Українi не знайшла достатньої реалiзацiї нацiональна, а головне державницька iдея, державницька iдеологiя в широкому спектрi наших реалiй. I тут можна запитати: “Де наш Мойсей?”

Людина і природа пов’язанi. Там треба шукати рецепти. Природа показує всьому людству, що треба вирощувати своїх Мойсеїв. Скажiть, будь ласка, якiй партiї (це стосується і дiаспори) вдалося виростити i захистити або хоча б втримати при владi в Українi талановиту людину, вiддану державницькiй iдеологiї? Ми за сiм рокiв не утворили команди, яка б називалася урядовою командою. Справжньою, патріотично налаштованою. Тому, обговоривши винесені на “круглий стіл” питання, гадаю, ми все ж зможемо визначитись: “Хто ми є i куди йдемо, i по якiй дорозi нам треба йти далi”.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академiк НАН України:

— У нас поставлено тему круглого столу: “Українське суспiльство: перед новим Президентом”. Я хотiв би висловити кiлька своїх вражень з надiєю на якесь продовження цiєї розмови. Мусимо аналiзувати: в якому станi ми сьогоднi перебуваємо i що нас чекає? Ми бачимо сьогоднi, що вiдчуження суспiльства вiд влади наростає. Воно набуває катастрофiчних форм. I в цьому винна, передовсiм, влада. Останнi вибори до Верховної Ради показали — який механiзм гри був задiяний владою. Механiзм гри передбачав за всяку цiну потрапити у вищi ешелони влади для того, щоб забезпечити собi той капiтал, який був здобутий упереваж нечесним шляхом i дуже чiтко вiдкрив просту формулу: “Маєш грошi — будеш мати владу. А матимеш владу — матимеш грошi”. На жаль, на цей механiзм гри i клюнули люди, але це ще не означає, що вони сприйняли цi правила гри. Ми бачимо також дуже чiтко, що соцiальна база пiдтримки демократiв дуже невиразна. А тi процеси, якi зараз вiдбуваються, тобто нестримний подiл партiй нацiонал-демократичного, демократичного спрямування говорить про те, що соцiальна база i далi звужуватиметься, як та “шагренева шкiра”. Ми бачимо також, на мою думку, що нiчого, по сутi, не було зроблено для утвердження демократiї. Начебто формальнi iнститути демократiї створювались, але вони все-таки створилися з прицiлом на те, що влада їх контролюватиме. Так це i вiдбувається сьогоднi, хоч є iлюзiя так званої незалежностi. З прицiлом на контроль владою. Приклади: Конституцiйний суд, Верховний суд. Влада зробить усе, щоб зберегти владу. Олiгархiв влаштовує нинiшнiй Президент. I вони зроблять усе, щоб зберегти його. Чому Конституцiя не працює навiть упiвсили? Начебто ми будуємо ринкову економiку, але нашим монополiстам не потрiбно вiльної конкуренцiї. Створюється iлюзiя ринкової економiки. Прикупили декого з демократичного крила. Лiвi: “Чим гiрше, тим краще”. А олiгархи не хочуть мiняти полiтику, щоб не втратити впливу. Економiка компрометує полiтику й навпаки. Двох коней норовистих (економiку й полiтику) впрягли у воза. Змiни на краще чекати важко.

Вiдбувається соцiально-полiтична мiмiкрiя. Iмiтувати любов до Шевченка, Гiмну, Герба, аби тiльки себе зберегти при владi. Залишимось тим же ж суспiльством, тiльки з iншими номерними знаками. Свiт вирiшує проблему: хто має бути гарантом прав людства. Вiльний ринок не задовольняє усiх цiлiсних потреб людства.

Михайло СИРОТА, народний депутат України:

— Україна досягла того, чого нiколи не мала. Песимiсти-критики проголошують садомазохiзм, нiчого не роблячи. Це — люди з комплексом меншовартостi. Я сам збитий з нiг ситуацiєю. Ми маємо високу освiту. Чому не розвинута мова, культура? Лiвi сьогоднi не здатнi взяти владу. У них страшенний розкол. А правi центристи вже давно розколотi. Iншi не пройшли у серйозну полiтику. Розколотий Рух посприяв комунiстам. Все керiвництво Верховної Ради — лiве. Мусить домiнувати лiнiя на консолiдацiю державних сил.

Варто згадати прогресивнi позитиви: Перша Верховна Рада, “Народна Рада”.

Тепер гiрше. Не можна заплющувати очi на сформування кланiв. Вони вибудовують подальшi механiзми розвитку. Що сьогоднi можуть зробити нацiонально-демократичнi партiї? У 2004 роцi в кого є найбiльше перспективи брати вiдповiдальнiсть за те, що дiється? Україна розвиватиметься, незважаючи нi на що. Парламентськi вибори проводитимуться в 2002 роцi, президентськi — у 2004 роцi. I це тi вiхи, якi не слiд пасивно пережити.

Ярослав ЯЦКIВ, академік НАН України:

— Я вступив би у дискусiю з деякими попереднiми доповiдачами, але почну з iншого: журнал “Унiверсум” знайшов своє мiсце на елiтарнiй поличцi українських журналiв. Адже пiднятi ним проблеми футурологiї — проблеми вищого рiвня. Це — виникнення i розвиток Всесвiту. Як виникло життя? Що це таке? Чи чекає нас глобальна катастрофа? Бог, людина i Всесвiт. Матерiалiстичний пiдхiд майже повнiстю витравив iдеалiстичний.

Нашi молодi талановитi люди нині можуть працювати у свiтi. Вiдбувається iнтеграцiя української науки у свiтову науку. Якщо людина не цурається свого походження, то це є позитивним. Чи є майбутнє в української науки? Довгi розмови не дають очiкуваних результатiв. Президент у Києвi, а проблеми на мiсцях... Серед позитивiв сучасностi те, що недавно вiдкрито Український дiм поблизу Вiдня. Крим залучено до Київського часу через Конституцiйний суд. Щоб Крим жив за київським часом. Багато шкоди консолiдацiї демократiв завдав В’ячеслав Чорновiл. Сумновiдомий лист вiд Симоненка до Зюганова ходить по руках. Повага до України в свiтi зростає, навiть незважаючи на весь iснуючий негатив. Вiдбулись мiжнароднi астрономiчнi з’їзди у Гаазi, Кiото (Японiя) за участю науковцiв України. Слід наполегливо шукати можливостей гiдно представити державу на свiтовiй аренi. Молодь нинішня прагматична, космополiтична. Я особисто втратив уже 4-х чоловiк зi своєї наукової установи. Молодi треба допомогати.

Юрiй САЄНКО, доктор економіки, соціолог:

— Слід повернутися обличчям до майбутнього. Якими потенцiалами ми можемо послуговуватися? Iнтелектуальний потенцiал. Духовний потенцiал. Iнтегративний потенцiал: воля до життя. Власне результати. Нам бракує єднання, спрямування. Звернiть увагу на безперервний процес програмування. Ще одна важлива особливiсть: не звернена увага на суспiльну свiдомiсть. Соцiальний спротив будь-яким новацiям. Психологiчний спротив буде найсильнiшим. Суспiльство дуже консервативне. Треба передбачати соцiальнi тромби. Долати їх силою, чи як? Звернiть увагу на силу науки, вiри, релiгiї. Треба шукати об’єднання зусиль науки, мистецтва, релiгiї.

Юрко ПОКАЛЬЧУК, голова Асоцiацiї українських письменникiв:

— Ситуацiя загальна в Українi є погана. Але ситуацiя в культурi — катастрофiчна. Ми перетворюємося на резервацiю, де українська мова стає не те що на другому, а й на третьому мiсцi. Серед присутніх є люди, якi наближені до уряду. На мою думку, в тому, що нинi дiється з мовою, культурою, позицiя уряду є просто злочинною. Я бачу, що наш Президент продовжує ту ж лiнiю на двомовнiсть, яку вiн декларував перед виборами. На порозi закриття журнал “Дзвiн” у Львові. На порозi закриття журнал “Березiль” у Харковi. Уже документи поданi. На порозi закриття “Вiтчизна” у Києвi. Журнали не витримують, нема жодної державної дотацiї. Книжки не виходять, бо надрукувати українську книжку українською мовою в Українi видавцевi не вигiдно. Книжки в Росiї друкуються набагато дешевше. Чому наш уряд неспроможний зняти з української книжки непомiрний податок? Був же в 1992 роцi закон, який надавав пiльги книговидавництвам на україномовну друковану продукцiю. А в 1994 роцi цей закон був скасований. Через позицiю уряду Україна переживає момент, коли самоiдентичнiсть (нацiональна i державна), яка щойно з’явилася, починає знову розмиватися. Люди купують росiйськомовнi перекладнi та оригiнальнi твори. Паралiзована, дистрибутована система преси в Українi. Нагорi саботують українське слово: “Ето нє ідьот, ето нє пользуєца спросом”. Улюблена теза нашого спiкера О.Ткаченка про об’єднання слов’янських держав. Але чекайте. Росiя — це не слов’янська держава. Там є 150 мiльйонiв удмуртiв, татарiв, марiйцiв i т.д. Чи є сенс об’єднуватися з такою “слов’янською” державою? У Бiлорусi на протести проти офiцiйної позицiї уряду з’являється цiлий пласт культури. У нас же забагато лукавлять, толерують уряд. Треба питання ставити категорично. Бо якщо будемо керуватися принципом: “А може?”, то нiчого не доб’ємось. Вже минуло 4 роки президентства Л.Кучми, а прогресу в розвитку культури нема. Завершуючи, хочу сказати таку рiч: потуги української iнтелiгенцiї великi, але вони розмитi. Культура — обличчя держави. Наша держава цього не розумiє.

Наприклад. Є культура Францiї: лiтература, мистецтво тощо. Париж — богемне мiсто, центр європейської та свiтової культури. За цим i успiхи в економiцi, мiжнародний престиж. Культура є передумовою економiки.

Олег БОРИСЕНКО, доцент університету “Львівська політехніка”:

— Українське суспільство — хворе суспiльство. Є причина i наслiдок. У нас лiкують наслiдки. Одна з причин — комплекс меншовартостi. Всi страждають: вiд полiтика, адмiнiстратора до студента. Номiнацiя “Людина року”. Чому велася росiйською, а не англiйською, наприклад? Треба впливати на середовище. Дуже багато вчених виїжджають за кордон. Якщо молода людина їде з метою вдосконалення професiйного рiвня, то це, звичайно, треба пiдтримувати. Виховувати у вчених, у молодих людях краще. Спостерiгати за свiтоглядом студентiв.

За совєтських часів була чiтка система виховання. Зараз нема навiть концепцiї. Є можливiсть виховання пiдростаючого поколiння гордим за свiй народ. Є мовна проблема. Що робити? Чому б не відкрити у Луганську українську елiтарну школу? Туди пiде маса дiтей. Всi тягнуться до знань. Слід робити бодай маленькi кроки до соціального одужання, як кажуть американцi: “Step by step” (крок за кроком!). У Львовi є чудова гiмназiя, бо дiти там дiстають чудовi знання.

Богдан ЯКИМОВИЧ, директор наукової бібліотеки Львівського державного університету ім. І. Франка:

— Нашi проблеми вiд того, що ми самi їх породжуємо. “Розхристанi павуки” парубочать на нашому владному олiмпi. Сiрятина породжує сiрятину. Крик душi закарпатських українцiв: що роблять угорцi в Закарпаттi? За останнi 7 рокiв ними встановлено в 10 разiв бiльше пам’ятних знакiв, нiж у себе в Угорщинi. Держкомнац сам винен у закарпатських неподобствах. Як і в грудні 1991 року жовтень 1999-го має стати концентрацією вольового потенцiалу народу.

Яку книжку написати i хто її має написати, щоб всi прочитали? Андрiй Чайковський у своїх “Чорних рядках” пiсля падiння ЗУНР ставить у заключнiй частинi проблему виховання через вiйськову справу. Нам нав’язали тимчасовi військові статути. Зруйнована українська термiносистема. Мова фактично не створена пiсля так званого Емського або Валуєвського указу. Має проводитись полiтика, яка б не руйнувала українську лiтературу, журналiстику. У Краковi, приміром, книжка, яка має ISBN, звiльнена вiд податкiв.

Тарас ВОЗНЯК, головний редактор журналу “Ї”:

— Референдум передбачав, що все стане нашим. Але так не стало. Держава — це i мова, і суспiльнi стосунки, вираженi в структурi соцiуму. Те, що є нинi, дискредитує саму iдею державностi.

Що таке українська нацiональна iдея? Їздити на “Таврiї”, ходити в шароварах? Нi. Є спроби вiдновити форми старих iдей i запустити їх сьогоднi. Є рiзнi форми самоiдентифiкацiї. Ми повиннi знайти форму для об’єднання. Росiйський аналiтик Чернов бачить Росiю як корпорацiю. Великобританiя, наприклад, також корпорацiя. Росiя є також корпорацiєю. I в Українi, i на Брайтон-Бiч вибудовується самоiдентифiкацiя. Процес тривалий. Змушувати до самої iдентифiкацiї: щоб людина, яка поїде з Донецька аж до Португалiї, з гордiстю говорила — “Так, я українець”.

Федiр МЕДВIДЬ, кандидат філософських наук:

— Йдеться про консолiдацiю української модерної нацiї, про проблему безпеки. Процес консолiдацiї — стягнення докупи українського органiзму, удосконалення конституцiйної полiтики, витворення цивiлiзованої партiйної системи. Економiка має бути не базарна, а ринкова, сучасна. Елементи громадянського суспiльства вже є, але треба завершити процес консолiдацiї: вiд концепцiї балансу сил до концепцiї балансу iнтересiв. Про це є вiдома робота Тараса Кузя.

Багато ще не прийнято важливих законiв. Прiоритетнi нацiональнi iнтереси українцiв чітко не визначені, не вiдшлiфована нацiональна доктрина. Ментальнiсть швидко не мiняється. Сукупнiсть цiннiсних орiєнтирiв стійка. Нацiональна iдея прагне до iдеального самовлаштування. Як об’єднуюча, вона не може не бути iнтегративною. Елементом її має бути екологiчний аспект. Досягнення пана Смолiя — “80-рiччя ЗУНР”. Ідея соборностi i державностi має бути нарiжною. Її необхідно впроваджувати у систему освiти, виховання.

Нині панують два компоненти: влада i грошi. Третiй компонент — громадяни. Українська iдея, основи держави чiтко викладенi в Конституцiї. Об’єднуюча сила: Євген Марчук.

Олександр ФЕДОРУК, голова Нацiональної комiсiї з питань повернення в Україну культурних цiнностей:

— Ми знаємо, якою загрозою є експансiя Росiйського iмперiалiзму. Нас роздiляють на “западникiв”, “москалiв”, “кацапiв”. Ми не маємо єдностi. Народжується безмiрна кiлькiсть релiгiй. Але навiть релiгiя нас не об’єднує. З цього приводу є добра книжка професора Янiва.

На кожному рiвнi бачимо безвiдповiдальнiсть. Коли людина провалює роботу на одному мiсцi, її ставлять на iнше. Давайте зiнтегруємось на нацiональнiй iдеї, як колись робив Миколайчук. Спостерiгається неприхована мадяризацiя на Закарпаттi, румунiзацiя Чернiвеччини. Поляки, на вiдмiну вiд нас, цiнують все своє нацiональне. Сили, якi є лiвими, — об’єднані. Нинішній “круглий стіл” — перша серйозна спроба “Унiверсуму” об’єднати правi сили. Ми сьогоднi тут, щоб об’єднати сили правих.

Ярослав ДАШКЕВИЧ, член-кореспондент НАН України:

— Я не помiтив, щоб Україну поважали бiльше у часи її незалежностi. До 91-го року боялися i поважали. Невже на Заходi наївнi люди? Повага падає, вона практично зведена до нуля. Почуття неповновартостi панує. Воно пов’язується з атавiстичним страхом. Вiдсутнiсть державного становлення. Доки ми витискатимемо з себе рабiв? Не треба нинішню ситуацію порiвнювати з 1913 роком, коли не було жодного телевiзора, а тепер мiльйони. Справа не лише у виборах, а що буде пiсля. Вибiр тоталiтарного диктатора чи демократичний вибiр. Народ хоче сильного президента.

При системi розвалу економiки лише пропагандою порядку не наведемо. Хiба це не пiдкуплений народ, коли на Закарпаттi в березні минулого року під час виборів до Верховної Ради за 1 гривню голос виборця купували? Народ хоче розумного, сильного, чесного президента. Частина електорату прагне нацiоналiстичного диктатора. Але одна людина нiчого зробити не може. Непроста справа вибирати мiж авторитаризмом i демократiєю.

Джефрi Сакс сказав про радникiв України iз закордоння: “Зробили все, щоб розвалити її”. Якою має бути та демократiя? Фантом-держава зi справжнiм громадянським суспiльством? Яка держава є еталоном справжньої демократiї? Чому в нас досi не можна злiквiдувати “телефонного права”. Вибiр мiж диктатурою або демократiєю за нами.

Борис ГРИВАЧЕВСЬКИЙ, журналіст (Українська національна телекомпанія):

— Державностi i соборностi у нашiй державi оголошено вiйну в теле- i радiоефірі. В iнформацiйному просторi “п’ята колона” дiє зухвало, знищується нацiонально орiєнтована журналiстика. Жоден не виступив на захист репресованих програм. У 1991 роцi пiсля радіопрограми “Незалежнiсть” працює радiо Рабiновича. В архiвах УТН сльози народного депутата Михайла Сироти пiсля прийняття Конституцiї вже не знайдеш! Вiце-президенти телекомпанії — колишні кадебешники. Один з них, Васильєв, казав, що все, що стосується нацiонального вiдродження, буде знищено. Колосально деструктивна позицiя електронних ЗМI. Засилля примiтиву, моя передача “Щасливий дзвiнок” два роки не могла пробитися в ефiр. Не дають виступати як полiтичному оглядачу. Головна iнформацiйна служба УТН держави платить за сюжет 50 коп. Термiново показують лише сюжет, як Людмила Кучма вручає ляльку Барбi дiтям. Спiлка журналiстiв має виробляти нацiональну iдею, а не як минулого разу — всi напiвп’янi на кораблi “Ватутiн”. Має прозвучати наша позицiя щодо бiди в нацiональному iнформацiйному просторi.

Павло ШУНЬКО, головний редактор газети “Флот України”, капiтан 2-го рангу:

— Газета “Флот України” — єдина україномовна газета у Севастополi. 7 рокiв виповнилося газетi “Кримська свiтлиця”, що видається українською мовою в Сімферополі. Всього ж у Криму зареєстровано 200 російськомовних видань. Мер Москви Лужков поводить себе в Криму провокацiйно: “Ми вiдкриваємо росiйську школу, щоб Севастополь залишався росiйським мiстом”. Лютують з приводу виходу української преси i Севастопольське ТБ, i газета Росiйського флоту. У мiськiй радi Севастополя засідають українофоби. Головує там онук вiдомого революцiонера Пархоменка. Одна лише українська школа у Севастополi. За сiм рокiв жодної копiйки не видiлила держава на нашу газету. Друкарня “Флоту України” розташована у казармi. А “Флаг родины” — в центрi мiста. Севастополь як база Чорноморського флоту — дестабiлiзуючий фактор. “Союз совєтських офiцерiв” проводить провокацiйнi зiбрання. “Севастопольская правда” знущається над державними символами України.

Осип МОРОЗ:

— Хто в Українi голосуватиме в жовтні? Хто робитиме аналiз: чого хоче виборець? Має бути якась програма. Хто має її розробити? Можна про це говорити, а можна робити. В Українi творять структури без змiсту. Так i державу створили, а змiстом не наповнили. Україна має проблему ставлення людини до часу i простору. Негри в США досягли багато чого важкою, наполегливою працею. В українцiв нема довготермiнового плану, сама Конституцiя резолютивного плану. Ми не здатнi творити, а тiльки реагувати на проблеми, i то не завжди конструктивно.

Олександр СКIПАЛЬСЬКИЙ:

— Дванадцять поставлених перед нами питань дають багато пiдстав для роздумiв. Кому належить iнформацiйний простiр? 30 відсотків Росiї, Рабiновичу, решта — Кулику, Волкову. Полiтичнi партiї... Якi вони у нас? Тема для письменникiв на прикладi порiвняння полякiв i українцiв. Я ще не бачив поляка, який би сказав: “Я не знаю, чи буде Польща незалежною”. За iнформацiйний простiр потрiбно боротися! Я мав службове вiдрядження у Донецьку область. Не було спротиву з приводу того, що доповiдь я робив українською мовою. Народ хоче роботи i заробiтної платні. На обiцянках цього виграє i Симоненко. Ейзенхауер, де Голль — прототипи майбутнього лiдера України. Я вважаю, що гiдний претендент на цей найвищий пост — Євген Марчук. Я нiчого не маю проти Удовенка, але вiн не прохiдний. Вимогам часу вiдповiдає Марчук. Він здатний зробити те, чого чекаємо: зробити економiчне зрушення, побороти органiзовану злочиннiсть, проводити полiтику державного примирення.

Михайло СИРОТА:

— Полiтики жонглюють iдеями, як декорацiями. Викладення позицiй на сторiнках преси — це частина такого жонглювання. Полiтичнi холдинги у нас створенi. Пройшовши школу полiтичного цинiзму, ми йдемо до полiтичного прагматизму. Треба знайти союзникiв у фiнансових колах для пiдтримки демократичних рухiв. Розробляючи програму дiй, треба враховувати християнськi цiнностi, соцiально-демократичнi цiнностi, екологiчнi цiнностi, прiоритетнiсть освiти i науки, розвиток газет, радiо, телебачення, вирiшення мовного питання на користь державної мови. Погано тепер, але буде ще гiрше, якщо не зрозумiємо, що дiється. Якщо ми занепадемо духом, хто дасть людям надiю? Я не хочу бути марiонеткою, i вiдмовився вiд усiх виконавчих посад. Ми Президента ще нi разу не вибрали по-справжньому. Претендент на владу Вiтренко на феноменi Жириновського набере 10 відсотків голосiв. У нас із 50 мiльйонiв 20 мiльйонiв хочуть бути президентами. До президентських виборiв уже, образно кажучи, “вiдра з помиями пiдготовленi”. Ера полiтичного романтизму переходить у еру полiтичного прагматизму. Ми не матимемо iдеального президента. Треба обрати компромiсного кандидата.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ:

— Примiтивна позицiя — голосувати за Вiтренко, бо вона криє i одних, i других. Нема постатi, яка б привабила всiх. Тотальна критика приваблює людей. Згасає вольовий iмпульс. Засiдання “Злагоди” — новина дня. Люди хочуть авторитарного керiвника. Тiльки нацiонально-патрiотичнi сили пiдтримують Євгена Марчука. Правоцентристськi партiї ще не визначилися. НДП розкололася. Проблема виборів нового Президента: два лiдери лiвого крила або Кучми i ще когось. Невходження у структури влади — не на користь демократiв. Щоденно треба щось робити. Неактивне українство в Українi, зате активнi росiяни. Як створити активну солiдарну силу? Кучма не є сильним лiдером. Кравчук — лiдер хитрий. Рiшучого, сильного потрiбно.

Приєднання до Києва, як до чистого вiзантiйського тiла плекається в Росiї. Синдром троянського коня: Сорос дає 800000 доларів на банки Росiї, 1 млн. доларiв — на Севастополь. Нема спроби протистояти цiй експансiї. Мирослав Попович якось сказав про двомовнiсть. Пiсля того всi заговорили про двомовнiсть. Чому зволiкають з “Законом про мови”? Немає шансiв у правоцентристiв. Треба думати, як не передати владу лiвим силам. МПА не є невинною забавою Верховної Ради. З допомогою яких сил зберегти Україну? Як це зробити?

Юрiй САЄНКО:

— Що нас може врятувати? Об’єднуюча суспiльна iдея. Багаторiвневiсть iдей. Як це розумiє наука? Третій рiвень: повсякденна свiдомiсть. Наростання ностальгiї за СССР — 60 відсотків населення. Справа в тому, що людська свiдомiсть не витримає невизначеностi. Добробут i безпека громадян на повсякденному рiвнi занедбанi. Хто запропонує нову модель стабiльностi? Всi претенденти дають гарантiї нестабiльностi. Залишається обирати той чи iнший вид невизначеностi. Вiд нацiонально-патрiотичних сил має бути тiльки один кандидат. Як говорив Едгар Морен: “Треба сiяти, щось проросте”. Податкова полiтика душить всiх, хто сповiдує нацiональну iдею.

Зараз надзвичайно невизначена ситуацiя. Чи вибори проходитимуть за правилами гри? Треба буде визначатися по ходу. “Дойче банк” у своїх прогнозах припустився 1990 року помилки. На першому мiсцi була Україна за цим прогнозом. Оцiнювали iнтелектуал i матерiальне. А не врахували соборну волю. Людина має стати господарем i не надiятися нi на кого.

Корній ТОВСТЮК, член-кореспондент НАН України:

— Комунiсти залишилися при владi. I ось при такiй ситуацiї, коли влада у лівих, вони лише 24 відсотки голосiв спромоглися набрати — факт більш ніж промовистий. Слід заборонити тим, хто займав за часів СССР високi номенклатурні пости, займати їх тепер. Ми залишили владу в руках людей, які вперто шукають вчорашнього дня. Чого нам боятися на своїй землi? Давайте будемо творити українську нацiональну полiтику! Треба вставати з колiн. У нас є чудовi технологiї. Росiяни пiднiмають питання про належнiсть їм багатьох українських ноу-хау. Слід передавати ці новітні технологiї за кордон. Це — грошi. Ми в своїй державi.

Кучма i його команда будують адмiнiстративну Україну. Виборчі технології і фіскальна система готові до придушення думки. Голосують у нас люди, як хочуть, а результати пiдраховують так, як потрiбно владі. Телерадiоканал “Ера” діє за методом: “Мнє так хочєтся”. У спектрi правих немає сили, яка б поставила потужну перепону свавiллю президентських васалiв.

Богдан ГАВРИЛИШИН, доктор економіки, член Римського клубу (Швейцарія)

— Зроблені деякі реформи, хоча більше було імітації, а ще більше — різних програм, конференцій, робочих зустрічей, статей і президентських указів. Трансформація адміністративно-командної системи на вільну ринкову економічну систему вимагає по можливості паралельних дій в трьох напрямах: монетарна стабілізація; лібералізація ринків; приватизація засобів виробництва.

Монетарну стабілізацію було фактично здійснено влітку 1996 року коли було поборено інфляцію і до певної міри закінчено з впровадженням гривні у вересні того ж року. Якби не сталася світова фінансова криза, а опісля криза в Росії, гривня дотепер зберегала б свою вартість і зменшувала б бартерізацію.

Лібералізація цін і ринків почалася скромно в 1992 році. Більш серйозний прогрес в цій ділянці був зроблений після подання президентом Кучмою в основному доброго плану економічних реформ з б пунктів 11 жовтня 1994 року.

Приватизація проходить заповільно, особливо через політичну опозицію до неї у Верховній Раді та неефективно, бо замало прибутку іде до державного бюджету і замало іноземних інвестицій з контрольними пакетами акцій в ключових підприємствах.

Загалом для успіху трансформації економічної системи потрібно доброї законодавчої бази, якої в нас ще немає, компетентної і нескорумпованої адміністрації (чого ще в нас теж немає), незалежної і сильної судової гілки і десятків тисяч менеджерів з сучасним знанням методів управління і з щирим бажанням сприяти цій трансформації, а не тільки шукати способів особистого збагачення навіть через обкрадання підприємств, в яких вони працюють. На все це нам ще треба буде добрих кілька років почекати.

На мою думку, нам обов’язково треба налагоджувати добрі взаємини з нашими прямими західними сусідами, особливо з Польщею, з країнам Західної Європи, зокрема з Європейським Союзом, до якого Україні треба якнайбільше зближатись, щоби колись інтегруватись в нього. Добрі взаємини потрібні також із США, які бодай ще якийсь час залишатимуться найбільшою економічною, політичною та військовою потугою і матимуть великий вплив на світову політику і економіку і тому можуть бути певним гарантом для безпеки України, з Канадою, яка через велику питому вагу української діаспори залишається природним політичним партнером.

Закордонна політика України осягнула досить помітні успіхи в розвитку західного вектора. Це є бажанням і потребою. Наше приречення — це встановити і зберегти нормальні відносини в сенсі відносин між незалежними рівними державами з Російською Федерацією. Причини очевидні: мільйони українських громадян російського походження і багато мільйонів російськомовних ураїнців, кілька мільйонів українців, розпорошених по території Російської Федерації. Незважаючи на гірке минуле, контакти між Україною і Росією повинні бути багатогранні і близькі. Друга причина — це залежність від Росії як джерела імпорту енергоносіїв і для експорту великої частини наших виробів. Цю економічну співзалежність треба зменшувати якнайшвидше. Росія має величезні природні багатства, особливо нафти і газу. Вона може їх експлуатувати без зайвого тиску на свої підприємства, щоб вони виробляли товари високої якості і низької собівартості для експорту. Україна в іншій ситуації. Ми мусимо все більше і більше входити в світові ринки, наша промисловість мусить досягти рівня найкращих у світі, тому що ми не маємо зайвого природного багатства. Чим довше ми залишатимемося в економічній взаємозалежності з Росією, тим важче нам буде підвищити якість наших промислових товарів і зменшити їх собівартість. Через потребу пошуків експорту Україна мусить встановлювати добрі торговельні взаємини з іншими країнами, і в цьому не зашкодять добрі політичні стосунки з країнами на всіх континентах, зокрема в Східній і Південно-Східній Азії, яка невздовзі вийде з кризи і матиме велику питому вагу в світовій економіці.

Реанімації СССР в Україні бажають багато пенсіонерів, деякі безробітні, профспілки, частина російськомовного населення і компартія України. Найбільше цього бажають російськомовні пенсіонери чи безробітні, члени компартії України. Немає, одначе, зорганізованої політичної структури, яка б змобілізувала всю ностальгію і потягла за собою більшість населення України.

В Росії, мабуть, більшість населення думає не так про реанімацію СССР, як про відновлення в який-небудь спосіб Російської імперії, в крайньому разі в звуженому варіанті, себто як слов’янського союзу. Домінуючими в цьому бажанні є не аналіз або логіка, а радше почуття, базовані на спотвореному знанні історії і навіть сучасної реальності та на ідеї “місії великого російського народу”. Сентименти ці мають глибокі історичні корені. Російська держава створювалась не як держава-нація, а як держава-імперія. Тяжко цьому народові знайти себе тепер у рамках держави-нації, якою, фактично, Російська Федерація ще навіть не є. На цих почуттях грає більшість російських політиків, бо в такий спосіб легко бути популярним. Якщо б до такої реанімації якось дійшло, то була б справжня катастрофа для України, але теж для Росії і Бєларусі як з економічного, так і з політичного погляду.

Ясно, що відтворити централізовану, планову командно-адміністративну систему вже неможливо, бо це вимагає абсолютного автократичного ладу. Політично ясно, що відтворення такої великої держави з географічним розпорошенням і з культурним, мовним різноманіттям вимагає надто складного управління, а це, в свою чергу, надмірно великих людських і фінансових ресурсів. На додаток, добровільно така реанімація не може відбутись. З іншого боку, Росія надто ослаблена, щоби зробити це через військову агресію, що до того ж небезпечно, позаяк західний світ проти цього б зреагував. Думаю тому, що, незважаючи на політичні настрої в Росії, того величезного кроку назад зроблено не буде.

Вважаю, що найближчим часом від української культурної та політичної еліти не можна багато чекати. Наша культурна еліта дуже зубожена, і це обмежує її можливості. Не можна забувати, що наша культурна еліта не така вже й численна, бо її за останні півстоліття кілька разів нищили. Політичної еліти у нас ще фактично немає. В моєму розумінні політична еліта — це люди, які щиро хочуть служити інтересам свого народу, які тягнуть на себе велику відповідальність, а не шукають великих привілеїв. Щоби стати нормальним суспільством, Україна потребує доброї законодавчої, виконавчої та судової влади. Не можна сподіватись на успішний процес законотворення, коли в країні є забагато партій, багато їх голів, але небагато справжніх політичних лідерів. Багато передвиборних обіцянок, а замало солідно опрацьованих програм. Без реструктуризації політичного її життя ми не можемо мати ефективної Верховної Ради. Це вимагає гострого зменшення кількості політичних партій, збільшення кількості їх членів, солідних і логічних програмних баз.

Виконавча влада повинна бути і компетентна і нескорумпована. У нас виконавча влада і державна адміністрація — це в основному залишки з совєтського періоду. Деякі люди тоді багато чого вже навчились, але, як кажуть, чим гарнець накипів, тим смердіти буде. Діставати накази згори і передавати їх вниз, а потім інформацію знизу вгору, спотворюючи і в одному напрямку, і в другому — це одне. Робити аналіз проблем, творити альтернативні розв’язки, формувати незалежну політику і знаходити добрі методи її реалізації — це щось зовсім інше. Судова влада в нас мусить стати ще більш незалежною і компетентною, а найважніше — мати інструменти для того, щоби забезпечити виконання рішень судів на різних рівнях.

На мій погляд, нам треба почекати приблизно десять років, щоби люди, яким тепер 25-35 років, мали змогу політично активізуватись, перебрати владу і створити справжню політичну еліту. Я вважаю, що навіть тепер можна було б передати всі гілки влади людям цього віку. Вони надзвичайно багато навчились, вони сучасні. На жаль, це фізично неможливо, доведеться почекати.

Володимир ВОЙТЕНКО, доктор медичних наук, лауреат Державної премії України

Найбільших успіхів у XX ст. досягли країни, суспільство в яких спиралося на чотири засадничі позиції: християнську філософію, соціал-демократичну ідеологію, природоохоронну (“зелену”) етику і комп’ютеризацію виробництва та освіти. Дещо відмінні реалізації цих чинників маємо, скажімо, у ФРН і США, але це не підважує загальної схеми.

Україна у XXI ст. змушена тягти за собою вантажі іншого ґатунку. Це, по-перше, деморалізований народ, схильний водночас і до анархії, і до безмежного конформізму (“зсученості” на тюремному жаргоні). Це, по-друге, інтелігенцію, яка значною мірою втратила роль духовного стрижня нації, перетворившись на посередника між народом і номенклатурою. Це, по-третє, сама номенклатура, більша частина якої у радянські роки не мала розуму й совісті, а нині позбулася ще й страху.

Четвертим, найнебезпечнішим тягарем є найвищі державні посадовці, які народу не бачать, інтелігенцію зневажають, а номенклатури бояться.

Знаємо народні пісні про Байду Вишневецького, Дорошенка й Сагайдачного, але ніхто й ніколи не оспівував Богдана Хмельницького. Історична ціна його державницьких здобутків була завеликою для України ще за життя гетьмана, а Руїна після смерті Богдана остаточно “стерла його образ з емоційної пам’яті народу. Сьогодні історичну ціну нашої незалежності засвідчують жебраки, безпритульні діти, безпритульні собаки і вщерть заповнені тюрми. А також ненароджені діти — це демографічна рана, яка не загоїться ніколи, бо ненароджені вже не народяться. Хто годуватиме пенсіонерів через п’ять п’ятирічок? Стратегічні плани розвитку на 10 чи 17 років є фарсом у країні, бюрократична верхівка якої зубами тримається за Ради (які ефективні лише за умов партійної диктатури) і колгоспи (які не можуть бути ефективними за будь-яких умов).

Держава і народ потребують термінової соціальної реабілітації. Вона можлива за умов зустрічного руху народу до влади і влади до народу. Саме такий рух відрізняє ефективний державний менеджмент від безплідного адміністрування. Чуємо, одначе, багато розмов про два народи — “правобережний” і “лівобережний”. Маючи однакову душу, послуговуються різними мовами і слухають різних пророків. Розкол України по Дніпру має історичні витоки, але не має історичної перспективи. Об’єднання є не лише бажаним, але й можливим. Проте — так сталося — ні гасло, ні ідеологія, ні партія не можуть його спричинити. Народ чекає особистості — інтегратора (президента), світогляд якого органічно поєднує християнську філософію, соціал-демократичну ідеологію, природоохоронну етику й розуміння сучасної інформатики. Маючи такого лідера, знаючи, що він не продається і не боїться, можемо йти в XXI ст.

Шаровари й булава заслуговують на почесні місця в українських музеях. Але етнографічне малоросійство не є і не буде чинником історичного поступу. Принципово іншою є ситуація, коли йдеться про українську мову. В ній наша сила — потенційно необмежена і незалежна від політичної кон’юнктури. Чекаємо на президента, який триматиме видання рідною мовою часописів, підручників і віршів під особистим контролем. І не будемо забувати, що для розвитку українських культурних інституцій генерал — гетьман П. Скоропадський зробив більше, ніж гуманітарії, які очолювали УНР.