Ярослав ІСАЄВИЧ, академік НАН України

ПЕРЕД 1943 РОКОМ БУЛИ 1930-й і 1938-й
Польсько-українські відносини до і під час війни

Громадськість України, крім хіба що дуже нечисленних екстремістів, розуміє важливість польсько-українського співробітництва. Саме тому всіх, хто думає про наше спільне майбутнє, дуже стурбували плани урядових кіл сусідньої держави вшанувати пам’ять польських жертв міжнаціонального конфлікту на Волині без одночасного вшанування українців, убитих польськими збройними формуваннями на тій же Волині, а також на Холмщині, Надсянні, Лемківщині. Не може не турбувати й намір спорудити у Варшаві чисто реваншистський пам’ятник у вигляді карти Волині з гербами міст і повітів цього українського краю. В той же час в Польщі не популяризуються і, по суті, замовчуються факти спільних антибільшовицьких акцій польського національного підпілля і УПА в перші післявоєнні роки.

Спроба використання подій часу війни, щоб спровокувати протистояння в наш час особливо прикра, радше поляки й українці — народи, жертви яких у ті важкі роки були найбільшими. Втрати України, незадовго перед тим знекровленої голодомором, внаслідок терору нацистських окупантів становили понад 5 млн. серед цивільного населення, 2,5 млн. українців загинуло на фронті, сотні тисяч стали жертвами більшовицьких репресій у післявоєнні роки. Дуже великими були і втрати польського народу в Другій світовій війні — щонайменше 4 млн. цивільного населення і 350 тис. вбитих на фронтах. До цього слід додати примусові депортації: понад 550 тис. українців з Польщі до УРСР, близько 150 тис на колишні німецькі землі, 800 тис. поляків з України до Польщі. Ці надзвичайно жорстокі депортації проведено з санкції або й за ініціативою держав-переможниць. Так само, як і вигнання з Польщі понад 12 млн. німецького цивільного населення, з якого понад 2 млн. загинуло, головно з голоду.

На тлі гігантських за масштабами злочинів щодо цілих народів кількість жертв територіально обмеженого польсько-українського збройного протистояння 1943—1944 рр. на західноукраїнських землях може видатись порівняно незначною. Але пам’ять про ці жертви також дуже болісна, до неї долучаються згадки про катування й знущання, почуття кривди сотень тисяч українців і поляків, депортованих зі своїх осель. На жаль, слушне обурення жорстокостями, яких припустилися обидві сторони, останнім часом використовують саме ті сили, які не бачать згубних наслідків ескалації напруги в польсько-українських взаєминах або свідомо прагнуть зашкодити співпраці сусідів.

Справжній характер і значення подій 1943—1944 рр. неможливо адекватно зрозуміти, якщо їх не розглядати в контексті подій Другої світової війни й у контексті всієї історії польсько-українських взаємин. Українці не мали іншого шляху до незалежності, як боротьба з державами, що панували на українських землях. До того ж українці не претендували на чужі землі, а лише на ті, де вони становили більшість. Натомість поляки прагнули зберегти владу Польщі в регіонах, де польське населення було меншістю. Позбавлена елементарних прав більшість українців вважала польське панування окупацією. На Волині національний конфлікт ще тісніше, ніж у Галичині, поєднувався із соціальним: життєві інтереси зумовили ворожість безземельного і малоземельного українського селянства до привілейованих польських поміщиків та колоністів-осадників. Суперечності загострювалися внаслідок спрямованої на асиміляцію урядової політики і через зверхнє ставлення значної частини поляків — особливо низового апарату влади — до загалу українців.

Продовження в журналі