Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, заступник головного редактора журналу “Сучасність”

РОСІЙСЬКА НОВОБУДОВА: НЕОТОТАЛІТАРИЗМ ХХI СТОЛІТТЯ

Підсумки виборів до Державної Думи Російської Федерації, схоже, приголомшили багатьох західних політиків та аналітиків, котрі останні п‘ятнадцять років намагалися переконати світ і себе самих, що Росія, мовляв, уже зовсім не та, що раніше, що в ній діє сильний струмінь демократичних настроїв, що політична еліта цієї країни щиро прагне модернізації, вестернізації та демократизації. Проте як перебіг виборчої кампанії — з цинічно відвертим використанням того, що зазвичай зветься евфемізмом “адмінресурс” і з дружними апеляціями практично всіх політичних сил до ідеї “відновлення імперії”, так і настрій виборців засвідчили зовсім іншу картину. Якщо коротко, то її можна охарактеризувати так: демократія в ряду цінностей усіх верств російського суспільства посідає чи не останнє місце, тоді як політична стабільність, велич держави і незалежні від якості праці соціальні гарантії належать до першорядних вартостей. Звичайно, існують у цьому суспільстві і навіть серед політиків люди, котрі налаштовані прозахідно (таких небагато), націоналістично (не варто плутати націоналізм із шовінізмом: нечисленні російські націоналісти на подих не терплять комуністичні ідеали, чекістів та імперські структури, справедливо вважаючи, що все це несло і несе смертельну загрозу самій російській нації) або мають елементарний здоровий глузд і розуміють, що економічна та наукова модернізація, яких так потребує Росія, щоб бути ефективними, мають іти поряд з модернізацією політичною. Але так налаштовані у Російській Федерації, за даними соціологів, максимально 12—15% громадян.

Відтак не дивно, що в такій атмосфері парламентські вибори у Росії відбулися напрочуд спокійно — і влада, і поміркована опозиція, і суспільство заздалегідь знали, що результати голосування будуть значною мірою “намальовані”, тому не варто надто нервуватися. А радикальна демократична опозиція в особ “Ліберальної Росії” просто не була допущена до участі у виборах. Щоправда, лідери правоцентристських сил після оприлюднення підсумків голосування впали-таки в істерику: вони були певні, що подолають 5%-й бар‘єр і потраплять до Думи. Але ж, як стало відомо незалежним (поки що) московським журналістам із поінформованих джерел, за три дні до голосування Путін, проаналізувавши внутрішні і зовнішні політичні розклади, вирішив покарати Союз правих сил і партію “Яблуко” за “неправильну” поведінку: перших — щодо “справи ЮКОСа”, других — щодо війни у Чечні. Натомість було наказано “підтягнути” догори показники блоку “Родіна”. Завдання було виконане, адже систему підрахунку голосів контролює ФСБ.

Але підсумки голосування не були б такими несподіваними для західного загалу, якби він уважніше ставився до висновків як знаних російських інтелектуалів, так і деяких власне західних аналітиків. Скажімо, The Wall Street Journal восени 2003 року надрукувала блискучу статтю “КҐБістська держава” пера Гаррі Каспарова. Цей не тільки шахіст, а й активний демократичний політичний діяч, як то кажуть, на пальцях пояснював читачам, на якого монстра вже перетворилася путінська Росія і які сюрпризи від неї слід чекати. А у розпал передвиборної кампанії у Росії The Times надрукувала статтю з промовистою назвою “Кредо Путіна: сталінізм без соціалізму”, у якій ішлося про те, президент Російської Федерації і його найближче оточення вважають, що вони вправі жорстко обмежувати політичну діяльність, зберігаючи монополію на владу. Анатоль Калецькі, автор цитованої статті, зауважував: “Путін, імовірно, хоче перетворити Росію на однопартійну державу, взявши під щільний контроль ЗМІ й усунувши можливість перетворення місць концентрації багатства на конкуруючі центри влади. Але повернення до комунізму у цій схемі не передбачене. Путін здатен зрозуміти: комунізм, як економічна система, повністю провалився... Він найменше прагне відновлення централізованого контролю за економікою і природними ресурсами в Росії”. А далі автор веде мову, що авторитарний режим, навіть диктатура можуть стати вельми сприятливими для прискореного розвитку економіки, хоча й за рахунок політичних свобод.

До питань, чи можливе у політично-економічній новобудові, яку зараз зводять Путін та російська політична еліта, якесь “економічне диво”, чи прагне Кремль тотально контролювати природні ресурси, чи ймовірне витворення якоїсь форми тоталітарного соціалізму у сучасній Росії, ми повернемося трохи пізніше. А зараз зауважимо, що тільки дуже наївні люди можуть щиро вважати, що Владімір Путін має певні “реформаторські тенденції”, які зрештою втіляться у створенні в Росії цивілізованої ринкової економіки і відкритого суспільства. Так, Путін реформатор — але у тому сенсі, у якому реформаторами були Сталін чи Гітлер. Підполковник КҐБ (організації, об’єктивно куди страшнішої за СС), який підіймає тости за Сталіна, який говорить, що клятву “органам” дають на все життя, який організовує геноцид чеченців та вбиває близько 200 людей при штурмі Театрального центру на Дубровці, а потім бреше всьому світові, що смертоносний газ був абсолютно нешкідливим — невже ж це “прогресивний реформатор”? Лідер держави, котрий цинічно-відверто фальсифікує підрахунок голосів на виборах з тим, щоб ліквідувати всіляку опозицію, котрий не гребує ставити при владі в регіонах “соціально близьких” представників криміналітету, котрий не приховує прагнення до територіальних загарбань — це політик, здатний забезпечити економічні свободи?

Іншими словами, в особі Влідіміра Путіна маємо не авторитарного, як здавалося ще два роки тому, а відверто тоталітарного лідера, який має у своїх руках потужний державний апарат, зданий виконати будь-яку його волю. З іншого боку, саме тоталітарний лідер імпонує абсолютній більшості російського суспільства, “підігрітій” до того ж вмілим маніпулюванням масовими настроями через ЗМІ. Команда Путіна, власне, не приховує своєї мети: евфемізм “контрольована демократія” є синонімом поняття тоталітарного ладу, так само, як у 30-х роках синонімами цього ладу були “пролетарська” та “трудова арійська” демократії.

Отож для того, щоб ближче роздивитися чинний стан новобудови “контрольованої демократії”, почнемо саме з економіки, де, на думку навіть тих аналітиків, хто наразі відзначає ліквідацію в Росії політичної свободи, все ж таки зберігаються ринкові правила гри. Понад два роки тому, за деякими повідомленнями, президент Путін зібрав найбагатших людей Росії (простіше кажучи, олігархів) і ненав’язливо порадив їм перевести свої активи до рідної країни. Практично негайно по тому Березовський і Гусинський негайно по тому встигли втекти на Захід, втративши чималі гроші, але зберігши власну свободу; Абрамович трохи згодом почав розпродавати всі свої російські активи. Інші ж, у тому числі і Михаїл Ходорковський, слухняно виконали президентське “побажання”. Ба більше: так само слухняно олігархи легалізували свої статки і почали фінансувати різноманітні структури “партії влади”. Щоправда, Ходорковський паралельно вирішив вкласти гроші і в лояльну опозицію: в Союз правих сил, в партію “Яблуко” і, за деякими даними, в комуністів. А також у різноманітні структури громадянського суспільства. Схоже, саме це — тобто несанкціонований владою рух фінансових потоків — і стало причиною демонстративного “наїзду” влади на олігарха, який був не кращий, але і не гірший за інших.

Власне, якби західні аналітики добре вивчали історію тоталітарних режимів ХХ століття, вони одразу зауважили б типологічну схожість того, що робить режим Путіна в Росії з тим, що робив режим Гітлера у Німеччині. Йдеться про побудову “правильного бізнесу”. І справа не в тому, що більшість російських олігархів за походженням євреї. Адже Гітлер спрямовував свої удари не тільки проти “єврейського капіталу”, а і проти “неправильних”, “антинародних” бізнесменів на загал. Міра ж “правильності” (незалежно від чистоти “арійської крові”) визначалася мірою лояльності до влади, до фюрера німецької нації особисто і до регіональних фюрерів зокрема. Наслідком стала ситуація, коли за номінального збереження у нацистській Німеччині приватної власності (в тому числі й великої) вона вся фактично перебувала під тотальним державно-партійним контролем. Із конфіскацією нерухомості і грошових активів у разі “невірних” дій того чи іншого бізнесмена. Ба більше: разі смерті селянина-бауера його спадкоємця затверджував місцевий партком: чи гідний цей син успадкувати ґрунт — чи його слід передати більш благонадійному іншому синові або навіть далекому, але партійному родичеві.

Отож чи не наближається сучасна Росія, де далеко не витравлений сталінський колгоспний дух, де місцева влада тримає під міцним ковпаком дрібний і середній бізнес і де тільки олігархи донедавна були бодай трохи незалежними, до нового тотального контролю за власністю? У цьому сенсі варто згадати, як викинули Джорджа Сороса з російського бізнесу. Можна по-різному ставитися до цього фінансово-політичного діяча, але факт в іншому: він не став би грати за правилами, встановленими чинною кремлівською адміністрацією. Наслідок: Сорос втратив у Росії близько $1 млрд., і більше жоден західний інвестор, навіть якщо йде до Росії, мовчить про підтримку незалежних від влади ЗМІ та структур громадянського суспільства. Варто нагадати, що і в нацистській Німеччині діяли до аж початку Другої світової війни іноземні інвестори — але теж “правильні”. Тому відповідь на запитання, чи прагне Путін контролювати через держапарат природні ресурси Росії може бути тільки ствердною; при цьому на російському і світовому ринку можуть діяти номінально приватні корпорації та концерни.

А тепер від констатації емпіричних фактів рушимо до теорії. Свого часу болгарський філософ-дисидент, потім — перший демократичний президент Болгарії Желю Желєв коротко сформулював чільні ознаки всіх тоталітарних режимів, незалежно від їхніх прапорів і офіційних політичних доктрин. Отже: щільне зрощення партійних і державних органів в єдину владну структуру; поліційно-репресивні функції, виконувані всіма силовими і “правоохоронними” структурами, включно із судами; перетворення ЗМІ на підпорядкований владі інструмент пропаганди; потужний, аж до тотального контроль з боку державних органів за приватним життя громадян; використання пенітенціарної системи в політико-економічних цілях. Як з усім цим у сучасній Росії? Щодо останнього чинника найпростіше. Російська система “виправних” таборів ще з часів розквіту ҐУЛАҐу лишилася важливою економічною потугою; а політична функція цієї системи, схоже, успішно відновлюється. З підпорядкуванням ЗМІ владі теж усе О’К: скажімо, з того часу, як до редакції ліберального “Нового времени” вдерлися люди в масках та одностроях й узяли під контроль будинок редакції, публікації цього видання стали відчутно стриманішими: нікому ж бо не хочеться шукати нове редакційне приміщення. Що ж говорити про майже всі інші видання, які і раніше коливалися хіба що між гаслами “русскій, православний, коммуніст” та “русскій, православний, каґебіст”? Що говорити про державне телебачення, яка вихваляє “скромного” і “людяного” Сталіна та оспівує ідеї “возз’єднання України з Росією”?

До речі: у нацистській Німеччині влада зовсім не одержавлювала всі ЗМІ; вистачило так званої “уніфікації”, після чого де-юре незалежні видання в один голос заспівали осанну Гітлерові і компанії. Чи не те саме спостерігаємо в Росії?

Тепер — один із найяскравіших прикладів спроб установлення тотального контролю за приватним життям. Держбуд Російської Федерації восени 2003 року видав інструкцію щодо того, як росіяни мусять упорядковувати своє житло. Скажімо, залізні двері можна поставити, тільки одержавши згоду всіх сусідів, а на додачу ще й пожежної інспекції. Ба більше: за скаргою сусідів, ці двері можуть демонтувати. І вірно: а якщо хтось за цими дверима ховатиметься від пильного ока ФСБ? Квіткові горщики, виставлені на балкон, мусять бути одного для всього багатоповерхового будинку кольору; для встановлення у квартирі автоматичної пральної машини житель Росії мусить одержати дозвіл трьох різних інстанцій; а у самому помешканні слід підтримувати температуру, не нижчу за 18 градусів Цельсія. А от для того, щоб мати законне право поскаржитися на сантехніка, відтепер треба, щоб останній понад добу відмовлявся усунути несправність. Отож, якщо ви росіянин, 23 години 59 хвилин ваша квартира може на законних підставах потопати у хвилях фекалій — і жодних претензій до держави бути не може.

Усе логічно: за умов тоталітарного ладу кожен мусить відчути свою ницість перед державою, а населення повинне бути зв‘язане своєрідною круговою порукою. Навіть у дрібницях. І, звичайно, у великому: у геноциді чеченців. Як свого часу у Німеччині всіх зв‘язали співучастю у Голокості або бодай мовчанкою з цього приводу. А те, що у Чечні діється геноцид, зокрема, аргументовано стверджують такі знані французькі мислителі, як Андре Ґлюксман і Ален Безансон. Власне, тільки перелік тортур, найпопулярніших серед російських окупантів Чечні (чи, згідно з терміном офіційних ЗМІ, “федералів”; це ще одна ознака тоталітаризму—називати речі не своїми іменами), засвідчує: йдеться про тоталітарне суспільство, тоталітарну армію і тоталітарних державних лідерів, оскільки більш-менш нормальне суспільство давно вже унеможливило б подібні речі. Отже, тільки деякі тортури з-поміж описаних міжнародними правозахисними організаціями, тортури, застосовувані не тільки до так званих “бойовиків”, а і до всіх підозрілих — в тому числі й осіб російського походження. Отже: “федерали” чіпляють електроди до найчутливіших місць людини — статевих органів, носа, вух, прямої кишки — і вмикають струм. Або на голову підозрюваному вдягають протигаз і перекривають дихальну трубку. Або кілька днів в‘язням не дають їжі та води, потім знесиленим жертвам плоскогубцями розчавлюють язик; під ударами дубців їх змушують їсти гарячу пересолену і переперчену їжу. Або, за традиціями путінського ЧК—НКВД—КҐБ, спилюють терпугом зуби жертвам. Все це коять зараз повноважні представники Російської держави з десятками тисяч новітніх “ворогів народу”. Для порівняння: масштаби діяльності Гестапо та СС до початку Другої світової війни були меншими.

Таким чином, сучасна Росія вже має низку засадничих рис, які наближають її до класичної тоталітарної держави. Навіть зрощення владної партії з держапаратом уже є достеменним фактом. Власне, ЛДРП і “Родіна” є неофіційними філіалами тієї ж “партії влади”, тому можна вести мову про формування якщо не однопартійної, то “півторапартійної” політичної системи (де роль “офіційної опозиції” грають комуністи, котрих реально більше єднає з путіністами, ніж роз‘єднує). Але ліквідація партійного плюралізму тільки-но почалася; в Італії після приходу до влади Муссоліні перехід від багато- до монопартійності зайняв п’ять років, так що у Росії все ще попереду. Втім, чи справді обов’язкова офіційна монопартійність для тоталітарного ладу? В КНР навіть за часів розпалу маоїстської “культурної революції” юридично існувала багатопартійність; така сама номінальна багатопартійність була і в низці європейських країн комуністичного табору. Під цим оглядом Путін у межах “керованої демократії” цілком може зберегти кілька філій “Єдиної Росії”.

І, до речі, щодо того чи іншого варіанту державного соціалізму; блок “Родіна” виступав на виборах до Думи саме під гаслом посилення соціального захисту на ґрунті “справедливого розподілу” доходів від природної ренти. Якби така ідея була “художньою самодіяльністю” лідерів блоку Роґозіна і Ґлазьєва, то він ніколи б не одержав свої 9%. Отже, слід чекати посилення соціального захисту, вкрай очікуваного значною частиною населення, пограбовано “диким” капіталом та олігархами, — і таке посилення істотно зміцнить путінський режим, а водночас дасть йому до рук ще один батіг: якщо котрийсь лояльний олігарх почне фрондувати, у нього заберуть під виглядом “доходів від природної ренти” значно більше, ніж у його колеги.

Але все ж неототалітаризм початку ХХІ століття має риси, відмінні від класичного тоталітарного ладу середини ХХ століття. Ці риси стали предметом дослідження сучасного білоруського науковця Андрія Санникова. Отже: до класичних ознак, таких, як монополія влади на ЗМІ, масована пропаганда “переваг” тоталітаризму над демократією, фактична відсутність поділу влад, ідеологічний тиск на свідомість і підсвідомість населення з метою маніпулювання ними, пошук ворогів, зовнішніх та внутрішніх і побудова розгалуженої системи терору, дослідник додає й інші. Серед найважливіших — вибіркове ставлення до історії (що в сучасному інформатизованому світі набуває особливої ваги), заперечення (словесне і практичне) самої можливості існування системної опозиції, всеохопна суспільна апатія (недавня пасивність російських виборців довела еврістичність праць Санникова, написаних на самому початку 20-х років), і найголовніше — можливість побудови й існування неототалітаризму за відсутності партійної форми правління. Справді: яка різниця, чи є “керівна і спрямовуюча” партія чи її немає, якщо вся влада і без неї зосереджена в руках певної групи, відповідальність котрої перед вільно обраними органами відсутня (разом із такими органами)? Якщо ця група не може бути позбавлена влади інституційними засобами (власне, такі засоби можуть бути взагалі не передбачені чинним у країні законодавством або існувати тільки на папері)? Якщо вслід за політичним плюралізмом (а він де-факто у Росії вже ліквідований) відбувається ліквідація суспільного плюралізму (80% підтримки Путіна, яку фіксують не тільки провладні, а і незалежні російські соціологи — це і є симптом процесу зникнення такого плюралізму; люди або бояться говорити, що вони проти Путіна, або байдуже кивають: “підтримую, бо всі підтримують”).

Хоча, з іншого боку, схоже, що зараз Кремлем узятий курс на таку собі “половинну” партизацію режиму; оскільки переважна більшість російського населення схвально відгукується про часи, коли всім керувала КПСС, цим масам подарована повністю пропрезидентська “Єдина Росія”; сам глава держави при цьому лишається номінально безпартійним, що дає йому більші можливості для принагідних політичних маневрів. Кількість же знакових постатей мистецького світу, які стали за 2003 рік членами “Єдиної Росії”, засвідчує: в Російській Федерації мистецтво знову стає партійним, і партквиток є додатковою (чи знову головною?) перевагою митця в очах влади.

Андрій Санников виділяє, утім, ще одну рису неототалітаризму — прагнення до експансії і месіанські настрої. Якщо тоталітарний лад ХХ століття віддавав перевагу збройній силі для реалізації таких настроїв, то неототалітаризм у цьому дещо тонший: він вдається до непрямих форм агресії, головним чином економічно-фінансової та інформаційно-пропагандистської. Хоча, з іншого боку, не виключені й воєнні дії, згадаємо ухвалену на початку осені 2003 року нову військово-політичну доктрину Росії, що передбачає, зокрема, перший ядерний удар та обстоювання економічних інтересів за кордоном силою зброї. Відтак нагадаю основні завдання для Росії, поставлені Путіним навесні 2003 року у його президентському посланні: подвоїти ВВП, модернізувати армію та відновити роль держави у міжнародній політиці. І все це — за дуже стислий термін. І жодного слова про права людини, повагу до інших народів, про демократію. Власне, Гітлер та Сталін ставили свого часу перед собою ідентичні завдання. Наслідком виконання цих завдань було ствердження в СССР та Німеччині “розвинутого тоталітаризму”, Голокост євреїв та Голодомор українців, “мирні” аншлюси та загарбання низки сусідніх країн (при млявій реакції з боку світової демократії) і врешті-решт початок Другої світової війни.

Можуть сказати: світ початку ХХI століття значно порозумнішав і за сучасної зброї тільки параноїк може думати про нову війну. Але звернімо увагу на цікавий факт: нещодавно уряд Москви ухвалив комплексну програма розвитку системи цивільної оборони до 2008 року. Один із головних заходів цієї програми — побудова нових бомбосховищ та реконструкція чинних, Наявних семи тисяч, на думку московського мера Юрія Лужкова, “на випадок чого для всіх не вистачить”. Відтепер під всіма житловими будинками, офісами, торговельними та розважальними центрами Москви, як і у часи Сталіна, будуватимуть бомбосховища. Цікаво, на кого збирається в похід неототалітарна Росія?