Володимир ШКЛЯР, доктор філологічних наук

ГЛАСНІСТЬ І СВОБОДА СЛОВА

Сьогодні на порядку денному розвитку суспільства питання свободи слова чи не найпершому місці саме через його надзвичайну актуальність. Воно хвилює і вітчизняну, і європейську спільноту. Проте, навдивовиж, у політичному лексиконі якось загубилося, затерлося таке родове поняття, як гласність. Гласність як умова забезпечення свободи слова, як фактор життєздатності власне демократичного суспільства. Без неї не можуть бути забезпечені головні свободи демократизму — слова, совісті, зібрань. Не випадково за даними соціологічних досліджень, п’ята частина реципієнтів наголошує на свободі слова, а сьома — на праві отримання інформації. І те, і те не інакше як результат діапазону гласності, її ефективності.

Свобода слова — це соціальна угода між суспільством, владою і пресою на основі гласності. І вона (гласність) не просто еволюціонує у свободу слова, вона — її базис. Так трапилось, що цю тяглову силу і ангажували, і продавали, і егоїстично використовували, і, насамкінець, ЗМІ як головну трибуну гласності просто “вишикували”, і в суспільстві все голосніше заговорили про відродження цензури в усіх її іпостасях. По суті, в країні відновлюється професійна система сигнальної керованості ЗМІ: “покарання” якогось видання чи каналу — сигнал решті .

Головна причина такої ситуації — невибудовані відносини між трьома основними складовими: владою, пресою, суспільством. У нас цей рівнобедрений трикутник розвернутий таким чином, що “влада” стоїть над “пресою” і “суспільством”. В нормальній цивілізованій демократичній державі вершини цього трикутника розташовані інакше — верхню займає “преса”, а під нею “влада” і “суспільство”. Причому ця схема діє за принципом сполучених почудин. За ідеального варіанту преса не залежить ні від влади, ні від суспільства і виконує єдино властиву їй функцію: отримує інформацію і від влади, і від суспільства і постачає їх нею в обробленому чи чистому вигляді — в залежності від редакційної політики. Щоправда, і це не є секретом, в умовах фінансово-економічного диктату, “кланізації” преси, політичної заангажованості тощо смаки, симпанії чи антипатії “видавця” відіграють далеко не останню роль, якщо не є вирішальним чинником певної редакційної політики.

Практика гласності в країні модифікувалася. Змішана зі свободою слова вона іронічно-образно дефініціювалась: гласність — це можливість вигукнути з натовпу, що король голий. А свобода слова — це можливість сказати королю, що він голий до того, як він з’явиться на майдані перед народом. Принципова позиційна різниця!..

Гласність або прозорість політики — сьогоднішній лозунг влади. Але він, як і всі лозунги, не більш ніж декларація. Є важелі, на думку влади, яка все ще дивиться на пресу через окуляри — хамелеони, які здатні “репрезентувати” цю гласність, але зробити це по-своєму. Рецепт простий: дозування і фільтрація інформації (пригадайте славнозвісні “темники” для журналістів?!). Ще простіший варіант: немає газети/каналу — немає проблеми… Тому зараз на порядку денному питання свободи слова не значиться взагалі. Зберегти б гласність — ту саму можливість вигукнути з натовпу, що король голий. А то, дивись, натовп сам стане затикати рота “крикунам”. Варто замислитись: за повернення цензури виступає більше половини населення?! Минуле повертається?

Гласність — аура плюралізму думок, ідей, металозунгів (наприклад, “Україна без Кучми”), партійних програм, особистих амбіцій тощо. Однак цей плюралізм живе і діє у своєрідній площині, а саме у форматі медіа-бізнесу (державного і недержавного). Трохи перефразувавши назву відомої книги українського спікера В. Литвина, поставимо риторичне запитання: а хто дійові особи і виконавці на медіа-ринку України?

Політологи і медіа-спеціалісти серед відомих медіа-бізнесменів і медіа-політиків дійовими особами основного складу називають В. Пінчука, В. Медведчука, А. Деркача, Г. Суркіса, І. Плужнікова, В. Рабіновича. У кожного з них свій медіа-ареал і виконавці: 1) ICTV, СТБ, “Новий канал”, “Факты”; 2) “Киевские ведомости”, “День”, “2000”; УТ-1, ТРК “Альтернатива”, “Інтер”, “1+1”; 3) “Кіевский Телеграфъ”, ТРК “Ера”; 4) “Киевские ведомости”, “День”; 5) “Інтер”; 6) “Столичные новости”, “Столичка”, “Деловая неделя”. Прізвищ редакторів-виконавців, думається, немає потреби називати — вони усім відомі… За цієї ситуації чи є сенс говорити про об’єктивність і неупередженість плюралізму? No comment…

Перманентні конфлікти, що виникають між владою і мас-медіа, між ЗМІ, в редакційних колективах змусили політологів, соціологів, журналістів шукати третейського суддю для їх розв’язання. За пропозицією С. Васильєва і В. Піховшика в авторській програмі О. Савенка “Четверта влада” жваво обговорювалась ідея створення “Великого журі”. Нічого не скажеш — проблема є, як і різні погляди на неї. Свою точку зору ми висловили ще в далекому 1996 році у книзі “Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра”. Суть нашого погляду така.

Враховуючи ситуацію у сфері ЗМІ (наявність низки управлінських структур) — є сенс організувати в країні експертно-координаційну раду інформаційної політики, яка буде мати науково-моральне і арбітражно-апеляційне призначення. Вона діє як “інстанція істини” під час підготовки законодавчих актів, рішень державних структур, спорів між органами місцевого самоврядування і ЗМІ, розгляду скарг фізичних і юридичних осіб на дії редакційних колективів і окремих журналістів, коли це не стосується компетенції судів, бореться проти економічного тиску на ЗМІ, втручання державних органів у журналістський процес, проти спроб зазіхнути на конституційне право — свободу друку, передачі інформації аудіовізуальними засобами.

У разі потреби ЕКР проводить експертизу офіційних документів і рішень, бере участь у судових справах як громадський обвинувач чи адвокат, стежить за дотриманням норм кодексу журналістської етики (кодекс розробляється спільно з НСЖ України), дає експертну оцінку журналістської діяльності і творчості.

Основними завданнями ЕКР є:

— на основі чинного законодавства виробляти рекомендації щодо вільного доступу до джерел інформації, вільного інформування і формування громадської думки;

— виявляти недоліки в журналістській діяльності і сприяти їх усуненню;

— перевіряти скарги громадян та громадських установ на газети, журнали, студії, програми, інформаційні агентства, прес-служби і, якщо вони виявляться обґрунтованими, засуджувати дії винних гласно;

— захищати статус журналістів перед працедавцями та рекламодавцями, сприяти процесу саморегулювання в секторі ЗМІ через регіональні ради преси, творчі об’єднання тощо;

— стежити за дотриманням основних параметрів колективних угод (контрактів) журналістів. ЕКР в оцінці журналістської продукції керується, окрім законодавчих норм, такими професійними принципами-критеріями: точність, об’єктивність, коректність, аргументованість, цілісність інформації. Не менш важливими є і такі принципи-критерії: своєчасність, корисність (некорисність) інформації, які деталізують родові принципи — коректність, аргументованість, цілісність.

ЕКР проводить професійну експертизу журналістико-публіцистичних робіт, висунутих на здобуття державних та галузевих премій, бере участь у підготовці та проведенні науково-практичних конференцій з проблем діяльності ЗМІ в суспільстві, заохочує і підтримує меценетство та інші благодійно-комерційні акції в означеній сфері.

У складі ЕКР — сім незалежних членів ради, які обов’язково мають ступінь доктора наук: журналістики, політології, права, економіки, соціології, етики, психології. Персональний склад ЕКР за погодженням з ВР України затверджується Указом Президента України терміном на три роки. Матеріальний бік діяльності ЕКР забезпечує Держкомінформполітики.

Найпринадливіша здебільшого зона конфліктності в так званій авторській журналістиці. Професіонали справедливо ставлять питання про розвиток власне “журналістики імен”. І у нас вона, хоча і кволо і по-українськи, але все ж таки розвивається. Ми “пережили” її квазімодель, приміром, “ТСН з Аллою Мазур” і т.д. Дедалі частіше появляються авторські проекти (В. Піховшик, О. Савенко, О. Марченко та інші), які раніше називались в журналістській науці спеціалізацією, а в сучасній журналістській практиці — колумністикою тощо.

Немає нічого дивного в тому, що в авторському проекті тематика, селекція фактів і доказів, акценти суб+єктивні. Це і стає каменем спотикання, конфліктності в тому чи іншому середовищі з різними векторами: преса — суспільство, преса — влада, внутрішні “розбірки” між мас-медіа, видавець—журналіст, журналіст—герой і т.д. Бездіяльні (бо немає важелів впливу і корегування) комісія з журналістської етики, “Репортери без кордонів” вгамувати, розрядити конфліктність не в змозі. Можливо, що експертно-координаційна рада, маючи чинні юридичні повноваження, могла би більш ефективно впливати на перебіг подій у медіа-просторі як вітчизняному, так і світовому, забезпечуючи достатній рівень гласності і свободи слова.

Відстоюючи ідею незалежності преси, ми фактично оберігаємо її від узурпації владними структурами, підтверджуємо незалежність ЗМІ як міжнародно визнану норму демократії, дбаємо про внутрішні гарантії свободи преси в суспільстві.

Водночас держава, суспільство в цілому мають захищати особистість від зловживань преси наданою свободою, владні структури здійснювати регулятивну функцію взаємовідносин ЗМІ та суспільства, контроль за інфраструктурою національних ЗМІ, особливо залучення приватного, а ще більше — іноземного капіталу в сферу діяльності преси.

Інформаційно-культурний простір, який головним чином забезпечує преса, повинен мати плюралістичний характер як одну з основних умов демократизації.

Без державно-суспільної підтримки преса не зможе повнокровно функціонувати в суспільстві, що добре розуміють владні структури, оскільки вона — оловний канал управління державою і суспільством. Проте ця умова не може домінувати (“хто платить, той і замовляє музику”) у стосунках ЗМІ і держави, бо суспільство резервує за собою демократичні свободи. По суті справи, преса — не тільки соціально-політичний іститут, а й інститут соціального контролю за владними структурами, оскільки її діяльність базується на таких провідних і визначальних принципах, як гуманізм, демократичність, орієнтація на загальнолюдські цінності. Очевидним є і те, що всі сторони повинні дотримуватися узвичаєних правил гри в демократію, їхні зусилля мають концентруватись на забезпеченні нормальних, цивілізованих умов життя республіки.

Як інститут соціального контролю преса, насамперед, виховує повагу до прав людини та її основних свобод. Зрозуміло, що держава має створити легітимні засоби забезпечення таких прав: на життя (особистості, народу); на особисту безпеку; на справедливе судове розслідування; на захист від всіляких форм дискримінації в суспільстві за національною ознакою; на вільне об’єднання, організацію і самоуправління; на рівноправну політичну участь, в тому числі і в розподілі влади; на свободу самовираження духовно-моральної (культурної) самобутності; на працю; на освіту.

Здійснюючи соціальний контроль за правами та свободами особистості, преса з такою ж наполегливістю відстоює: політичну стабільність і цілісність держави; єдиний економічний ринок (захист свободи пересування осіб, капіталів, товарів та послуг); правові гарантії та інтеграцію.

Парадокс, але й досі журналістський корпус країни розмірковує над дилемою: що він отримав — свободу у кредит, який треба повертати, чи кредит (довіру) свободі засобів масової інформації. Враховуючи реалії, однозначну відповідь дати важко. З одного боку, владні структури публічно заявляють про свободу преси, розглядають її як суспільний барометр, навіть оцінюють як “четверту” владу, прагнуть створити правове поле її діяльності, з іншого — триває процес заангажованості, регламентації, рефлексації до часів минулих. Можливо, точніше було б казати, що зараз іде пошук компромісу між можливостями і потребами. Нова національна ситуація, нові геополітичні умови, в яких утверджується самостійність, суверенітет, незалежність Української держави, диктують це.