Ростислав ЯКУЦ, студент 5 курсу філософського факультету ЛНУ ім. Ів. Франка

“МОВЛЕННЄВИЙ АНТИСВІТ” В УКРАЇНІ

Насамперед хотілося б відповісти на запитання (які, можливо, виникли після прочитання назви статті) щодо визначення поняття “мовленнєвий антисвіт”. Звісно, не буду доводити, що це поняття має суто науковий статус, хоча, з іншого боку, в епоху постмодернізму сама постановка питання про науковий статус центрального поняття статті вже не зовсім доречна (адже назва статті — справа автора). Слушно чи ні — це вже іншого роду проблема. У всякому разі термін антисвіт узятий в лапки, що свідчить про певну образність у назві та про деякі суто суб’єктивні думки.

Не хотілось би, щоб у читача склалося враження, що під “мовленнєвим антисвітом” в Україні розуміється російська мова і що автор певним чином принижує російськомовне населення. Річ полягає в іншому. А саме в мовленні (дії, в якій реалізується мова як знакова система та засіб комунікації). Людина (носій мови) має як мінімум подвійний онтологічний статус: фізична наявність і буття у світі позначеному (інформаційному), у світі інформації, що виражається і передається за допомогою мовних засобів.

Звісно, що одна людина не є носієм усієї мови. Саме мовлення вже передбачає наявність елементарної схеми комунікації, тобто: “cуб’єкт-енкодер” — “канал” — “cуб’єкт-декодер”. Носієм усього багатства мови не є і суспільство, взяте в певний (малий) часовий період. Мова — історичне явище, що має свій початок, розвиток і завершення, тобто кожна історична епоха суспільства є водночас і мовно-історичною епохою, що виявляється через мовлення. Одні слова забуваються, стають архаїзмами, інші (що пов’язане з розвитком науки) з’являються. Таким чином мовлення суспільства в певну історичну епоху є відображенням стану культурного і наукового світу, в якому воно існує, більш того, самe мовлення є фактором існування “позначеного світу”, тобто “об’єктного світу”. Цікаво з цього приводу пише Сепір: “Факти засвідчують, щo “реальний світ” значною мірою несвідомо будується на мовних нормах даного суспільства. Не існує двох мов, настільки тотожних, щоб їх можна було вважати виразниками однієї і тієї ж соціальної дійсності. Світи, в яких живуть різні суспільства — окремі світи, а не один світ, що використовує різні позначення” (1). Таким чином, кожне суспільство, що має свою мову, є окремим та унікальним. Головною підставою ідентифікації в цьому суспільстві є національна мова, база, на якій будується інформаційний, знаковий світ.

Мовлення виступає гарантом існування мови та її подальшого розвитку. Саме в мовленні реалізується потенціал мови, тобто мова і мовлення пов’язані та співвідносяться між собою як знак та дія знаку. Отже світ, в якому (поза своєю волею) людина народжується, до якого адаптується та за правилами гри якого живе, є знаковим світом, а мовлення є одночасно і соціальною дією, і семіотичною. Кожна дія, як відомо, має свої наслідки — інші дії. Тому, коли порушується зв’язок між мовою і мовленням в певній соціальній дійсності (тобто в мовленні використовується знакова база національної мови лише частково), відбувається процес відмирання мови. Як правило, це стається тоді, коли різко зменшується кількість носіїв національної мови, а на їх місце в соціальній дійсності з’являються носії іншої мови, іншого культурного, знакового світу. Мертвою мова стає тоді, коли не залишається жодного її носія, тобто коли мова не здійснюється в мовленні і вмирає нація, вмирає “мовленнєвий світ”. Звісно, це надзвичайно складний та поліфазовий процес. Крім того, потрібно врахувати синергетичні дії мови як системи, дії, що спрямовані на самозбереження та самоочищення, які, знову ж таки реалізуються в мовленні як дії знакової системи. Отже, ми поступово підходимо до визначення поняття “мовленнєвий світ”, і в даному контексті воно означає соціально детермінований інформаційний простір, в межах якого здійснюється семіоз мови як знакової системи. Наслідком мовного семіозу є процес самоорганізації суспільства, інтеграції та консолідації, а крім цього, — процес розвитку самої мови (зростає потреба вираження думок за допомогою мовних “тонкощів”, а також запровадження нових слів за принципом норми опосередкування словами даної мови, що вже мають фіксоване значення).^*

Які ж ознаки має “мовленнєвий антисвіт”? Якщо із сказаного стає зрозумілою конструктивна дія “мовленнєвого світу”, то дією деструктивною характеризується “мовленнєвий антисвіт”; його дію можна розглядати як “десеміоз” щодо національної мови. “Мовленнєвий антисвіт”, таким чином, не є і не може бути якоюсь національною мовою; “мовленнєвий антисвіт” — не мова, а викривлена дія мови, яка згубно впливає на саму мову, на цілісність суспільства, знищуючи те, що ми звикли називати “духом нації”.

У статті мова йтиме не про існування та шкідливу дію однієї мови на іншу, а про семіотичне явище, яке спостерігається в Україні і яке ми назвали “мовленнєвим антисвітом”.

Розглянемо тепер безпосередньо це семіотичне явище, причини його існування та наслідки його дії.

Звісно, що причин можна навести надзвичайно багато, але більшість з них пов’язується з історичним минулим України. Поразка українців у перших визвольних змаганнях ще 350 років тому дала відчутний поштовх до “розчинення” національної ідентичності в межах Російської імперії. Весь цей час, аж донині, ведеться “мовна війна” між українцями та росіянами. Особливо важкого удару українській нації, а отже українській мові, завдало панування радянської влади, яка радикальніше продовжила війну ще царської Росії проти українського народу. Три сплановані голодомори, розст-ріли, репресії та еміграція українців у Канаду, США та інші країни — все це зменшило до потрібних радянській владі розмірів кількість носіїв української мови на території України. “Вакантні місця” займали неукраїномовні. Звідси маємо великий відсоток росіян та російськомовного населення в Україні. Так, на прикладі Львівської області І. Терлюк зазначає, що “в 1945 р. число прибулих в область росіян було у 7 разів більшим, ніж у 1944-му, а в 1946-му — більш ніж у 10 разів. Керована урядом міграція спрямовувалася головним чином до Львова (близько 20%)”.(2) Цікаві та вражаючі дані наводить Н. Шульга у статті “Русские Украины: объективные характеристики и проблемы самоидентификации”: “Ряд об’єктивних показників, що характеризують росіян на Україні, не змінився (курсив мій — Р. Я.) До них відносяться кількість осіб з вищою освітою на 1000 чоловік, кількість росіян, що проживають в містах, зайнятість росіян у сфері розумової та фізичної праці та інші. Причому за даними показниками в порівняльних таблицях українці явно поступаються росіянам. Так, на тисячу зайнятих в 1989 р. серед росіян вищу освіту мала 201 особа, а серед українців — 117 осіб. У містах проживало 87,56% росіян і 60,32% українців. Серед росіян службовців було 36%, а серед українців — 23,5%”. (3)

Таким чином існування двомовності в Україні не є чимось дивним, причому не варто розуміти двомовність (або білінгвізм) як “мирне” співіснування мов. Двомовність в Україні є джерелом непорозумінь між населенням Західної України та Східної, русифікованої, адже “русифіковані українці” не можуть ідентифікуватись як частина української нації на підставі національної мови, яка є основною у національній ідентифікації (після мови йдуть звичаї та релігія). У цій ситуації конфліктують не українська та російська мови, а їх носії, серед яких є не лише росіяни та українці, а й “русифіковані українці” та “українці нерусифіковані”. Трагічнішу ситуацію і придумати важко. За понад сімдесят років радянської влади з її денаціоналізаційною політикою було створено своєрідний феномен — “радянську людину”, що повірила у псевдонаукові твердження про історично необхідну ліквідність національних мов та націй. Замість рідної, національної мови партійний апарат пропонував свою мову. “Визначальна її риса, — як пише Л. Масенко, — антикомунікативність. Вона не призначена для спілкування, не передбачає обміну думками, дискусій, роздумів. Це мова, якою авторитарна влада, впевнена у власній непомильності й неконтрольованому праві нав’язувати іншим свою “єдино правильну” ідеологію, диктувала соціумові всі норми суспільної поведінки”.

“Лицемірство радянської політичної мови полягало в тому, що вона широко експлуатувала традиційну лексику на позначення загальнолюдських цінностей. Партійні вожді полюбляли маніпулювати словами з родинної сфери — найбільший тиран ХХ ст. називався “батьком народу”, російський народ був для всіх інших “старшим братом”, комуністична партія іменувала себе “рідною”.(4)

Отже відбулось не лише руйнування української мови, а й спотворення шкали цінностей народу, наслідки якого бачимо сьогодні: те, що по суті є “чорним”, часто називаємо “білим” і пояснюємо це звичкою. Моральні, духовні та релігійні цінності замінювались (разом із заміною мови) на цінності “радянської людини”, яка існує ще сьогодні. А це і є одним із аспектів існування “мовленнєвого антисвіту”. “Радянська людина”, що зреклася своєї національної мови (в нашому випадку це — зросійщений українець), одночасно зреклась своєї культури та “аксіології”. Цим можна пояснити те, що в багатьох східноукраїнських містах ще досі стоять пам’ятники Лєніну, більше того, їх ніхто й не думає ліквідовувати, доводячи, що вони є історичною цінністю для них. Пам’ятники як “аксіологічні символи” продовжують діяти і впливають на формування шкали цінностей молодого покоління. У наслідку маємо такі ознаки великої частини молоді, як байдужість, відсутність духовних цінностей, дезадаптованість, постійне зростання рівня алкоголізму та наркотманії, злочинності. Саме на ґрунті дії “мовленнєвого антисвіту” та в умовах нігілізації загальнолюдських (не кажучи вже про своєрідні національні) цінностей серед молодого покоління пострадянської доби поширюється так званий “кримінальний культ”. Цінністю для багатьох молодих людей стала девіантна поведінка. Бути рекетиром, грабіжником, вбивцею — це “крутo”.Багато хто бажає зовнішньо ідентифікуватися з образом “авторитета”, який характеризується перш за все дуже короткою стрижкою (майже бритістю), татуюванням та ін. Коли молода людина максимально уподібнюється до уявної зовнішнішності в’язня та злочинця, це також свідчить про дію “аксіологічних символів”, якими молодь зомбується через телебачення. Така “тюремного зразкa” молодь спілкується певним жаргоном, у якому переважають матюки, полісемантичні перформативи та вирази, які не існують у жодній мові. Характерною ознакою такого жаргону є словникова обмеженість.

Людина, що спілкується таким жаргоном, більшість своїх думок може висловити кількома десятками слів та виразів. Це лише один з прикладів “мовленнєвого антисвіту”, адже подібний жаргон — не що інше, як перейменовані та звульгаризовані слова російської та української мови. Жаргон як “символ, що діє” — не просто знущання над рідною мовою, це нігілізація будь-яких духовних цінностей, культури та людської гідності. І першою жертвою його є сам носій жаргону (як правило, він занадто мало думає та читає, щоб це зрозуміти). Жахливо, що багато “понять” з такого жаргону перейшло в студентський лексикон, в розмовну мову не лише міста, а й села. Це свідчить про масове зомбування молоді та про її духовний, ідеологічний декаданс. Виникає запитання: чи може релігія протистояти духовному занепаду молодого покоління, чи здатна церква відновити найвищі цінності у свідомості молоді? Ні для кого не є таємницею те, що за останні десять років побудовано та відкрито багато церков. Більше того, церков як інституцій є декілька (УПЦ, УГКЦ, УАПЦ, УПЦ Московського патріархату, РКЦ). Ще більше іншого роду релігійних організацій та сект. Нібито всі релігійні організації мають за мету подолання духовної кризи суспільства...

Та факти засвідчують одне: “аксіологічний декаданс” як наслідок дії “мовленнєвого антисвіту” продовжує існувати в душі суспільства, а особливо молоді. Тому мовлення як реалізація національної (і ніякої іншої) мови є надто важливим чинником на шляху до національного та культурного відродження. Тобто, коли в Україні буде розв’язана мовна проблема, тоді й національна, культурна, духовна проблеми, а також проблема єдності народу сходу та заходу держави, єдності церкви знайдуть розв’язання.

Багато хто з політиків пропонує як вихід із ситуації діалог, “стіл переговорів”, але ніхто з них не враховує такого фактора, як нерозуміння. Адже коли діалог ведеться між суб’єктами мовленнєвого світу та суб’єктами мовленнєвого антисвіту, відбувається конфронтація, навіть якщо перед початком цього діалогу були консолідаційні наміри. Суть проблеми не зводиться до того, що україномовні люди не розуміють російської мови, і тому діалог неможливий. Проблема в мовленнях як діях, у яких відбувається “аксіологічна боротьба” культур, яка виявляється конотативно. Можна навести багато прикладів того, що в мовленні реалізується не лише сама мова, а й історично складена система цінностей. Наприклад, українською мовою говорять: “одружитись з ким”, що передбачає певне “горизонтальне поєднання”, кожен з елементів “системи поєднання” є рівноправним (сім’я, таким чином “конотативно” — рівноправне, добровільне поєднання людей. Тому сім’я та родина в шкалі цінностей українського народу посідає чи не найвище місце). Російською мовою — можна лиш “жениться на ком”; тут конотативно передбачається існування системи за принципом підпорядкування одним елементом іншого, “вертикальне поєднання” елементів. “Рушник” для українця має високу культурну цінність, є символом, чого не скажеш про “полотенце”, яке служить росіянинові для побутової потреби.

Знецінення “рушника” у свідомості та душі українця відбувається тоді, коли він починає називати “рушник” “полотенцем”. В даному випадку слово “полотенце” лише формально можна віднести до російської мови. Насправді це вже елемент “мовленнєвого антисвіту”, який нищить свого відповідника серед елементів мовленнєвого світу, тобто передусім духовно-націо-нальну цінність.

Діалог може відбутися лише на одній мові, діалог як консолідація. Суспільство, яке складається з людей із роздвоєною мовною (а отже й культурною) орієнтацією, не може бути консолідованим. З цього приводу досить влучно зазначає В. Сталкін: “Якщо в історично створеному анклаві проживають носії лише двох мов, “переможцем” в цьому змагальному функціонуванні може вийти лише та мова, якою (як рідною) розмовляє не менш як 65-70% носіїв. Якщо в місці компактного проживання постійно контактує ряд етносів, що зберегли свою мову, для “запуску” тенденції виживання однієї мови достатньо, щоб її природних носіїв було всього 45-50%”.(5) Якою ж буде доля української мови, якщо, за даними Сталкіна, російською мовою розмовляє близько 52% всього населення України, а в такому місті, як Одеса, більш ніж 73% жителів? Схоже на те, що україномовна Україна — це на 80% західні області, а цей факт не може не створити сепаратистських настроїв на заході.

Населення східних регіонів втрачає (якщо ще повністю не втратило) Україну як культурний феномен, зливаючись з росіянами та російськомовним населенням і становлячи з ним все ще живий “радянський”, денаціоналізований народ з червоним прапором у душах. “Як відомо, — пише І. Терлюк, — у східних областях України мав місце інтенсивний процес переходу на російську мову навіть українського населення. І сумнівно, чи він зупинений вже в умовах незалежної України”. (6)

Україна є незалежною вже десять років, але процес інтеграції суспільства не відбувся. Натомість — деградація та моральний декаданс, що стало характерною ознакою сьогодення. Українську фольклорну музику та пісню витіснила російська “попса”, українських художників швидше визнають та цінують в Японії, ніж на рідній землі, українські музиканти і композитори, які дійсно можуть творити і творять культуру, існують на рівні “підвалу”, а не на сцені. Більш того, українського митця можуть фізично знищити, як це сталося з Ігорем Білозором (до того ж в його рідному Львові). На жаль, “радянська людина”, яку російський поет та музикант Гліб Самойлов образно назвав “гномом-канібалом”, продовжує жити, і це — найстрашніший спадок, який залишив нам Радянський Союз. “Міф” радянського народу, що так довго закладався в масову свідомість, діє, можливо, ще сильніше, ніж в часи Союзу. Як пише В. Лісовий, “...все це — наслідок відповідної політики — політики, спрямованої на знищення націй і витворення єдиного “радянського народу”. Вже в так звані часи застою стали очевидними страшні наслідки інтернаціонального виховання: рівень нетерпимості між націями різко зріс — це виявлялося не тільки в коридорах шкіл, а й в армії, на вулицях зрусифікованих міст і т. д. Доки “дружні взаємини” між націями тримались на насильстві, панувала “гармонія” і “злагода”. Але те, що знищувати нації задля створення єдиного російськомовного радянського народу можна було лише в умовах крайнього насильства, — стало страшним чинником деморалізації”. (7)

Замість національної культури народові була запропонована псевдокультура. В. Лісовий зазначає: “...російськомовна культура — це псевдокультура, бо вона не має глибшого підтексту. Вона не є російською культурою: російськомовне населення не почуває себе пов’язаним ані зі звичаями, ані з фольклором, ані з етнопсихологією росіян. І єдиний розумний вихід з цієї ситуації — повернути кожного до своєї культури, тобто, аби національні меншини в Україні повернулися до культур своїх націй: зрусифіковані українці — до української, росіяни — до російської, вірмени — до вірменської і т. д. Існування російськомовного населення як людей, не пов’язаних з жодною культурою, завжди буде джерелом деморалізації і політичної нестабільності. Пора це усвідомити чітко і ясно: лише культурне відродження національних меншин, їх звільнення з полону денаціоналізації чи русифікації — це шлях до підвищення ролі культури в нашому суспільстві”. (8) Людина, яка не поважає чужої мови та культури, не може поважати своєї, тому моральність людини нерозривно пов’язана з національною мовою та національною свідомістю. “Моральність” радянської людини, еталоном якої для дітей став відомий Павлик Морозов, по суті, була антиморальністю, “антисвітом” до будь-якої моралі, який руйнував національний дух суспільства, а слово “національний” взагалі стало політичною лайкою.

Ще одним елементом “мовленнєвого антисвіту” є суржик, який слід відрізняти від обласного діалекту, міського койне (розмовної мови міста), різного роду жаргонів — соціальних, вікових, субкультурних, молодіжних та інших. З цими формами існування живої мови суржик поєднує те , що він існує лише в мовленні, в побутовому, повсякденному спілкуванні. Словникова мова або літературно-публіцистична та наукова існує лише на письмі. Тому питання, яким є усне мовлення, наскільки воно використовує багатство мови, — досить важливе сьогодні, адже “писемні різновиди мови не можуть нормально функціонувати без підґрунтя, без постійного підживлення з рухливого усного мовлення, в якому, власне, відбувається реальне життя мови, постійний її, хоч і непомітний у щоденному спілкуванні, рух” (9), як наголошує Л. Масенко.

Суржик, що сьогодні заполонив значну частину “мовленнєвого світу”, не є формою існування мови, а скоріше “злоякісною пухлиною”, адже механічна мішанина двох (рідше трьох) завдає великої шкоди обидвом мовам. Суржик не відзначається своїм постійним словником, він має певний імпровізований характер. Людина, що послуговується суржиком, не замислюється над проблемою перекладу. Суржиковий текст формується без будь-яких правил, стихійним добором слів з пам’яті, незалежно від того, до якої мови — російської чи української — вони належать. Під час мовлення людині важко вживати одне слово українською мовою, а інше — російською, тому відбувається інтерференція мов: українські слова вимовляються з російським акцентом, мають російське закінчення, явно виражені наголоси російського мовлення або російські слова вимовляються з українським акцентом. Граматика та синтаксис мовленнєвого тексту стають змішаними. Суржик не може мати своєї граматики, оскільки сам є “неграмотним” мовленням. В Україні існує кілька видів суржику, залежно від території, де він побутує, та від національності його носіїв. Навіть людина, що не має філологічної освіти, може відчути значну різницю між ними. Наприклад, суржик, яким спілкується українець, що проживає у російськомовному середовищі (часто це виходець із села, що переїхав до великого міста, скажімо обласного центру), буде відрізнятися від суржику росіянина, що живе в україномовному середовищі (і ніяк не хоче вивчити мову країни, в якій живе). У суржику людини, рідною мовою якої є українська, буде переважати “проукраїнська граматична тенденція”, адже базовим матеріалом мовлення є все-таки українська мова. І, відповідно, в суржику росіянина, що намагається адаптуватись до україномовного середовища, переважно будуть збережені мовленнєві конструкції російської, рідної йому мови. Людина не може думати суржиком, а лише рідною мовою, тобто тією, яку найдосконаліше знає. Суржик — це своєрідний засіб пристосування до чужомовного середовища, і згубна його дія очевидна. Людині, що мовить суржиком, часто буває важко висловити свою думку. Крім того, на письмі така людина робить багато помилок, граматичних і лінгвістичних. Суржик у всіх своїх різновидах не має такого функціонального навантаження, як “посередник для розуміння” іншої мови. Як пише Т. Кознарський, “...носій суржику гіпотетично розуміє і українську, і російську мови (принаймні у найпростішому спілкуванні). Суржик виникає не задля власне “розуміння”, а для певних соціальних потреб, передусім відокремлення від села з його “неотесаною” мовою (українською, діалектом) і переходу в “нормальне” (міське) суспіль-ство з “нормальною” (російсь-кою) мовою — ситуація, характерна для радянських часів, але актуальна й тепер”.(10) Важливо також відмітити вплив суржику на спосіб мислення та поведінку людини. Той, хто послуговується суржиком, постійно почувається невпевнено, усвідомлює неповноцінність свого мовлення, а мислення його не відзначається особливою глибиною та абстрактністю. Суржик — це той мовленнєвий бар’єр, що породжує непорозуміння та унеможливлює самоідентифікацію особи на підставі мови, адже носій суржику постійно перебуває у стані вибору мови та культурних цінностей, йому важко віднести себе до того чи іншого культурного світу, прийняти ті чи інші цінності. Особливо це стосується вихідця зі села (рідною мовою якого є українська), що намагається адаптуватись до мовленнєвого середовища русифікованого міста. З одного боку, такій людині досить важко викорінити природно закладену рідною мовою та культурним середовищем ціннісну орієнтацію на свою належність до української нації, з іншого — “культурне” середовище русифікованого міста не приймає людини з “провінційними” поглядами та цінностями. Щоб не бути “селюхом” в очах міської “еліти”, вона вдається до суржику, що ніби зближує її з “культурою” міста, головною рисою якого є, звісно, російська мова, а точніше російськомовно подібне мовлення, яке, своєю чергою, для жителів Москви та Петербурга є типово провінційним, нижчим мовленням підлеглих, а не панів. З цього приводу Л. Масенко пише: “...витворений у надрах імперії мовний бар’єр між українським містом і селом перетворив міські центри підросійської України, з Києвом включно, у провінцію Москви, викривив почуття національної ідентичності, що послабило до критичної межі почуття націо-нальної гідності й національної солідарності в українському соціумі”.(11)

Умов для поширення суржику в Україні, половина населення якої розмовляє російською мовою, є багато. Антикультурна та соціально деструктивна дія суржику не лише понижує інтелектуальний рівень його носіїв та негативно впливає на функціонування національних мов (у нашому випадку — української та російської), а й робить суспільство більш піддатливим для маніпулювання. Сус-пільство, в якому активно діє “мовленнєвий антисвіт”, елементом якого є суржик, стає легко керованим та надзвичайно сепаративним. Тому єдність суспільства починається зі здатності людей домовитись, а гарантами цієї здатності є одна національна мова та породжене нею почуття національної гідності, а також те, чого в Україні майже не існує, — національної гордості.

Іншим соціально деструктивним фактором в Україні є дія “мовленнєвого антисвіту” в інформаційному просторі, а це в свою чергу не що інше, як безпосередній вплив на масову свідомість. Парадоксально, але порівняно з 1991 р. кількість друкованих одиниць (книг, газет, журналів та ін.), що видаються українською мовою, сьгодні катастрофічно зменшилась. Натомість існує безліч друкованої російськомовної продукції. Студентам, які навчаються вже в незалежній Україні, бібліотеки і надалі пропонують здебільшого літературу не лише російськомовну, а й стару, радянську та ідеологічно заанґажовану. І хоч у нашій державі вже не існує масового партійно-ідеологічного примусу і такі “культові” для радянського суспіль-ства постаті, як Ленін, Маркс та Енгельс, втратили свою авторитетність, дія цих імен (цитат з їхніх творів, висловів) при читанні радянської літератури відчутна, зомбування триває. Щодо пострадянської літератури, яку пропонують бібліотеки й книжкові магазини, то ситуація поліпшилась не набагато (якщо взагалі не ілюзорно). Більшість творів іноземних письменників, науковців та філософів, які пропонує читачеві бібліотека чи книгарня, перекладена російською мовою, що на підсвідомому рівні пробуджує ставлення до російської мови як до більш досконалої, аніж українська. Мізерна кількість професіонально виконаних українських перекладів творів іноземних авторів не заспокоює “інформаційної спраги” людей, особливо студентів. Щоб стати освіченою людиною в умовах сьогодення, потрібно досконало знати, крім рідної, чужі мови, і чим більше, тим краще. Але в нашому випадку, молода людина змушена вивчати саме російську (а не, скажімо, польську, чеську), тобто мову східного сусіда, а не західного. Ось де початок небажання людей жити в європейській державі, ось звідки спротив європейській орієнтації. Нове покоління інтелектуалів виховується не на національних цінностях, що генетично закладені в мові, не в руслі суто національної культури, а на інтернаціональних цінностях радянської псевдокультури. Боротьба проти української мови триває, хоча формально Радянського Союзу вже не існує.

А яку людину виховують телебачення та преса? “Інформаційну спрагу” людей, які не мають часу читати книжок чи можливості їх купувати за шалені ціни, телебачення заспокоює низькопробною продукцією та по-радянськи відшліфованою інформацією. Саме в перші роки незалежності України телебачення атакувало свідомість численними багатосерійними серіалами. Майже всі глядачі жили у світі по суті безглуздого серіалу замість того щоб будувати свою державу. В цей час у пресі з’являється маса інформації про всякого роду “чуда”, НЛО, екстрасенсів та ін. Робилось усе можливе і неможливе, щоб відвернути увагу мас від реальних проблем і завдань, що постали перед народом у новій державі. Що це, як не масове зомбування населення? Глядачі “ковтали” майже все, що пропонувало телебачення, тому так знизилась зацікавленість політикою. Сьогодні ми бачимо, за яким сценарієм розгортались події, суспільство не встигло отямитись, як вже більша частина інформаційних джерел стала російськомовною.

Особливо слід відзначити “культурні” впливи Росії на Україну. Саме в пострадянський період телебачення та преса активно популяризували новоспечених зірок російської естради. Як наслідок в Україні з’являються свої “зірки” поп-музики, що (як і російські) здебільшого не мають вищої музичної освіти. Їхні продюсери добре знали невибагливість маси щодо стилів та смаків. Українська “поп-еліта” і сьогодні мало чим відрізняється від російської, адже 90% пісень співають російською мовою (хоч це важко назвати піснями чи музикою взагалі). “Гопняцька”, висловлюючись субкультурним сленгом, культура стала і продовжує бути спільною цінністю молоді не лише східних областей України, а й усієї України. “Мовленнєвий антисвіт”, що представлений низькопробними, часто беззмістовними текстами, подається масовій (позбавленій стилю та смаку) свідомості разом із примітивними ритмами, простою і часто низькопробною мелодикою, що лише сприяє його деструктивній дії на молодь, яка і без того існує в умовах відсутності національної ідеї, націо-нальних цінностей. Тому не дивно що українська (як і ро-сійська) фольклорна музика, народна пісня асоціюється не просто з провінцією, селом, а з чимось нижчим, несучасним, нецивілізованим, зрештою “некультурним”. Напевно, ще жодна нація настільки вражаюче себе не принижувала, як українська. Щоб не поринути у крайній песимізм, зазначу, що за останні два — три роки можна помітити невеличке позитивне зрушення щодо національної свідомості молоді, особливо в західних областях України. Це свідчить, що інстинкт “культурно-мовного” самозбереження ще не втрачений. Здається, пострадянський семіотичний шок починає минати, але це лише перші, слабкі та несталі кроки культурного відродження країни. Річ у тому, що старше покоління надзвичайно важко “перевиховати”, базуючись на національних цінностях, які були знігільовані радянською партійною політикою. Набагато складнішою є ситуація на сході України: старе прокомуністичне, прорадянське покоління готує собі молоду заміну. Так, першого травня біля пам’ятників Леніну в Києві, Харкові, Донецьку та інших містах можна побачити жовтенят, піонерів та комсомольців. Радянські аксіологічні символи (пентаграма, червоний колір, як колір крові, пам’ятники Леніну, герби СРСР та УРСР, гімни та ін.) вкорінюються у свідомість нового покоління. І якщо навіть для молоді ці символи вже не мають такого ціннісного значення, як для старших “будівників комунізму”, дія символів дає про себе знати у вигляді політичної апатії, пасивності та невизначеності. Пам’ятник Леніну, який дитина бачить ( не важливо, був цей Ленін хорошим чи поганим), стає елементом духовного світу молодої та потенційно здатної людини. З ним багато що може асоціюватись, пам’ятник може бути символом, образом певних фрагментів життя, навіювати спогади про диитинство, про якісь щасливі миті та інше. Тобто автоматично пам’ятник Леніну стає таким самим елементом духовного світу людини, як, наприклад, рідне подвір’я, “дерево, на яке я любив залазити”, “клас, в якому я слухав уроки”, “парта, за якою я сидів”, та багато інших предметів, що стали своєрідною аксіологічною системою в психіці людини. І тому зрозумілий (здавалося б, абсурдний) духовний біль людини, яка бачить руйнування пам’ятника, біля якого, наприклад, “я перший раз зустрівся з коханою дівчиною”. Адже людина жалкує не за Леніном як таким, а за предметом, що став елементом духовного світу та образом спогадів. Ось яким чином антинародна партія ставала “рідною”. Вся справа, як бачимо, полягає в знаках та їх дії, в семіозі, в позначенні та інтерпретації (як повторному знаковому нашаруванні).

Отже, найбільшою проблемою для України є існування у свідомості людей міфу Радянського Союзу, що виявляється у різноманітних формах: масова двомовність, псевдокультура, відсутність моральних цінностей, брехня та корупція, поневолення преси та інших ЗМІ, придушення свободи слова, пасивність громадян, права яких щоденно порушуються, втрата національної гідності та гордості. Побороти “мовленнєвий антисвіт” та антикультуру можна лише мовною та культурною боротьбою. М. Маринович пише: “Максима нової моделі розвитку могла би бути сформульована таким чином: антикультура — це неуникнене зло, справитися з яким можна лише засобами культури. Старий заборонний стереотип тільки гальмує пошук у напрямку профілактики антикультури” (12) і має, як на мене, рацію. Адже заборона російської мови на території України утворила б таку величезну прірву між східними, центральними та західними областями, що питання про якусь суспільну інтеграцію одразу б відпало. Викорінення “мовленнєвого антисвіту” — справа непроста. Неможливо самою лише забороною знищити те, що існувало довгі десятки років. Потрібно розуміти, що це повільний, поступовий процес і, врешті-решт, те, що “мовленнєвий антисвіт” буде знищений зі смертю його носіїв, тобто потрібен час, щоб змінились покоління. Принаймні це природий шлях “лікування” нації. Але це не означає, що історія без нас все поставить на свої місця. Повернення до української мови відбуватиметься на хвилях конфліктів та непорозумінь, і уникнути цього етапу в історії мови практично неможливо. Адміністративне впровадження рідної національної мови у державні структури, систему освіти, створення в містах молодіжних центрів української культури, українізація ЗМІ, а особливо телебачення, — ось шлях поступу української мови (і про це слід пам’ятати урядовцям та політикам). “Позиція невтручання влади у мовно-культурні процеси, що відбуваються в країні, знайшла виправдання у концепції “ненав’язування свого”, яка виникла ще в часи президентства Л. Кравчука внаслідок хибного перенесення антитоталітарних засад ідеологічного плюралізму відкритого суспільства на завдання побудови суверенної держави, що потребують передусім активації об’єднуючих чинників, а серед них державній мові належить чільна роль. Тому концепція “ненав’язування свого” в мовно-культурній сфері країни з тяжкою спадщиною тривалого розмивання основ національної своєрідності є хибною у самій суті”. (13) Толерантність щодо чужої мови дуже швидко стає байдужістю до рідної. Тому питання про національну мову слід остаточно розв’язати. Більше того, саме це питання — перше, яке треба було поставити після проголошення незалежності України. На жаль, ми зволікаємо вже десятий рік, хибно вважаючи, що мовна проблема — далеко не є основною. Давно настав час зрозуміти, що держава з її економікою, фінансовою системою, політикою починається з національної мови, а отже національної, духовної культури, моралі, самоідентифікації, із суспільства врешті-решт. Адже духовну основу суспільності можна пізнати за мовленням. Будь-яка моральна настанова, будь-який закон починається з мовлення, що в єдності з мисленням спонукає до відповідних дій. Мовлення нашого закону, конституції не має своєї енергії, духовного та морального підґрунтя, тому сила закону мало відчутна. І хоч світлу мрію І. Канта про те, щоб закон збігався з внутрішньою волею, бажанням людини-громадянина, практично втілити неможливо, зате можливим є духовне відродження суспільства. Допомогти подолати “мовленнєвий антисвіт” повинні також національні, прадавні символи — прапор, герб, аксіологічні символи — храми, пам’ятки архітектури, пам’ятники харизматичним лідерам та героям нації. Внаслідок дії цих символів повинен відродитись “міф” України.

Таким чином, основну ставку сьогоднішня проукраїнська політика повинна робити на мовно-культурну сферу і максимально сприяти її розвиткові. Врешті-решт, кожен, хто бажає жити в європейській розвинутій державі, а не провінції Росії, повинен чітко усвідомити, що доля української мови, а отже культури, нації та держави взагалі, перебуває в руках народу, його волі та бажання, його стійкості та запалу. Будь-яка слабкість, страх, нерішучість, комплекси неповноцінності, що ховаються за маскою толерантності, невтручання, “цивілізованого підходу до таких складних соціальних проблем, як національна, мовна, етнічна”, ведуть до поступової деградації та сепарації суспільства, яке згодом стане жертвою асиміляції. І це цілком природно, адже нація, яка хоче і надалі залишитись собою, поважає саму себе, приречена на запеклу боротьбу за існування серед інших націй.

Бібліографічні посилання

1. Сепир Э. Положение лингвистики как науки. — История языкознания ХIХ и ХХ вв. В очерках и извлечениях. Ч 2. М., 1960. С. 177.

2. І. Терлюк. Росіяни західних областей України. Львів, 1997 р. С. 115.

3. Н. А. Шульга. Русские Украины: объективные характеристики и проблемы самоидентификации. Стаття в зб. Русская культура в контексте социально-исторических реалий Украины. (Конец ХХ в.). Материалы международной научно-практической конференции (22-23 октября 1993 г.) Киев, 1993.

4. Л. Масенко. Мова і політика. Київ., 1999 р. С. 38.

5. В. Л. Скалкин. Язык и права человека. Русская культура в контексте социально-исторических реалий Украины. Киев, 1993.

6. І. Терлюк. Росіяни західних областей України. Львів, 1997 р. С. 119.

7. В. Лісовий. Культура — ідеологія — політика. Київ, 1997 р. С. 329.

8. Там само. С. 330-331.

9. Л. Масенко. Мова і політика. С. 23.

10. Там само. С. 28.

11. Там само. С. 32.

12. М. Маринович. Україна. Дорога через пустелю. Харків, “Фоліо”, 1993. С. 30.

13. Л. Масенко. Мова і політика. С. 97.

Примітка