ВИБОРИ СКІНЧИЛИСЯ... ЗАБУДЬТЕ?

Ніна Карпачова, Уповноважена з прав людини

Леонід Кучма, (з виступу перед активом УСПП 10.04.2000 р.)

Українському виборові на користь незалежності й демократії передували бурхливі дискусії “перебудовної” доби, що в них одним із основних аргументів прихильників змін була жахлива неефективність імперської командно-адміністративної системи. Отже, вибір був зроблений, і він як нас запевняють, незворотний. Що ж ми отримали навзамін? Якою є ефективність сучасної української демократії? Чому тепер не робимо зіставлень?..

За даними газети “Експрес” (№40), цьогорічну виборчу кампанію деякі експерти оцінюють майже в 2 млрд... ні, не гривень навіть, а таки зелених доларів! (Йдеться лише про парламентські вибори, а були ж ще й обласні, міські, мерські...). Цифра зіставна з бюджетом держави, та аж ніяк не зі здоровим глуздом; можливо, що знавці фінансових секретів української демократії припустилися в ній деякого перебільшення. Але неозброєним оком видно було, що деякі “одномагнатні” округи засіваються грішми з воістину купецьким розмахом, а сейфи окремих партій та блоків тріщать від надлишку готівки. Мимоволі закрадалися терпкі думки про соціальну систему, яка уможливлює подібні капіталовкладення на тлі стагнації виробництва, фінансового голодомору освіти, медицини, соцстраху, комунальної господарки тощо. Але заспокоювали бадьорі запевнення наших західних учителів у тому, що справжня демократія мусить бути недешевою.

А ось партія влади чудово врахувала цей злопощасний фактор! І потрудилася виплекати цілу купу партій-клонів і партій-кланів з облудними брендами, краденими гаслами й пристойними, а інколи й завидними фінансовими можливостями. Потрудилася щедро засіяти псевдокандидатами мажоритарні округи. З урахуванням людського фактора, адже вибір між 20 — 30-ма позиціями означає, власне, неможливість свідомого й адекватного вибору. Не кажемо вже про трьох Стецьківих та трьох Чорноволів в одному списку та інші “новинки сезону” з царини брудних технологій. Цього всього видалося замало — опозиційні списки кишма кишіли агентами все тієї ж усюдисущої “партії влади”... “Гарант” вимагав гарантованого висліду народного волевиявлення, оскільки стихійний процес міг принести вельми прикрі несподіванки.

Як вербувалися “кадри”? Був собі, приміром, у Галичині успішний бізнесмен. Сіяв пшеницю, переробляв усяку пашницю — й розумівся на тій справі, вочевидь, незле. Аж раптом під прапором “позапартійності” рушив широкою магнатською ходою в похід за нардепівським мандатом. Дивно ставало: невже на галицьких пісних ґрунтах, селянськими мозолями доробилася людина до таких статків? А якщо справді доробилася, чом тринькає нажите на агітки й прямі ефіри? Нащо ґазді той клопіт із депутатством, законотворчістю, в якій розбирається, певна річ, гірше, ніж у рільництві та сівозмінах?.. За тиждень до виборів надходить до окружної комісії довідка про те, що “принципово позапартійний” бізнес-кандидат є насправді ветераном Аграрної партії. А ще згодом знаходять у штабі “мажоритарника” агітки явно “заєдушного” походження. Аж тоді посвяченим у ці нюанси стає зрозуміло, що і бізнес пана “підприємця” виплекано під “патронатом” обласної влади, і кампанію він розкручував не на свої кровні, й у парламенті в разі проходження мусив би грати чітко визначену роль.

Звідки-бо взятися незалежним кандидатам у країні, де нема незалежного бізнесу? Крутий він, крутий — а президентські “хлопці” ще за нього крутіші!

Був собі Мер. Пописував вірші, навчався по закордонах нелегкої мерської справи, на мить не перестаючи плекати в рухівському серці заповітне “Ще не вмерла...” Й навіть від нардепівського мандата, належного йому за рухівським списком, чемно відмовився: вдома, мовляв, ще праці й праці! Так він собі працював — а Місто занепадало, й снило в своєму занепаді правдивими реформами: ринковими, антикорупційними, живильними для міської господарки. Не дочекалося воно тих реформ — тільки почуло з уст пана Мера заклик голосувати на президентських виборах за чинного “гаранта”. Здивувалося Місто — за того самого, що для нього рідна мова “типа иностранной” і в “корефанах” — запеклі русифікатори? Та бути того не може! Хіба почулося нам або пан Мер, того... перетрудився на президентському фуршеті? А пан Мер собі поводився чемно, коли Містові, замість звичних 31% фінансових надходжень, лишили на прожиток тільки 17%. І коли Міськрада майже в повному своєму складі поїхала до Києва підтримати гнаного Прем’ра, пана Мера серед “підтримувальників” не було й рішення їх законним він не визнав... Аж ось напередодні парламентських перегонів прибуває до Ратуші рухівський лідер і привселюдно нарікає зрадливого Мера улюбленим висуванцем “Нашої України”. (За що Рух так не любить своє Місто?) А той невзабарі освідчується в коханні не “Нашій Україні”, а президентському блокові...

Це мусульманин на шляху до свого раю мусить долати міст Сірат, тонший за волосинку й гарячіший за полум’я. А шляхи до “За єдУ” є широкими, як Хрещатик і численними, як ордени небіжчиків-генсеків. І стрічають там мандрівців гурії кучмівського раю — “Жінки за майбутнє” з усмішками а ля Людміла Нікалавна.

Була в нашому окрузі й кандидатка до міськради від комуністів — немолода грубенька жіночка, яка за п’ятдесят років львівського життя не спромоглася освоїти початкового курсу місцевої говірки. (Чому “комуняки” ніби навмисно виставляють у Галичині абсолютно непрохідних кандидатів, спроможних хіба підтвердити непривабливість їхнього іміджу в очах місцевого населення?) Попри це “червоні” таки взяли на дільниці свої сталі кількадесят голосів. Ще десятком “галочок” у бюлетенях розжився “Русский блок”...

Але переважна більшість російськомовних виборців, як можу судити з побаченого й почутого, однозначно орієнтувалися на постаті Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко. Читали їх програми, шукали їх імена у списках, обговорювали перебіг подій гарною й правильною “державною” мовою. Українська політична нація потрохи стає реальністю. Принаймні тут, у Галичині — таки стає!

Правознавець Зорислава Ромовська до часу була далекою від політичних розкладів. У 1998-му за підтримки ПРП пройшла до Верховної Ради, однак політично самовизначатися не поспішала, віддаючи перевагу кропіткій праці “шліфування” законодавчих актів. Записи президентських розмов вразили її навіть не злочинними намірами та дебільною “логікою” найвищих посадовців держави, а передовсім кримінально-блатною лексикою “гаранта”. “Невже саме так вони й розмовляють?” — пренаївно допитувалася в колег. А коли над головою Ю.Тимошенко згромадилися чорні хмари, і з корабля “Батьківщини” почали тікати випадкові пасажири — беззастережно стала на бік лідера партії. Сьогодні вона теж балотується в нашому “одномагнатному”.

Коли за стінами Верховної Ради вирішувалося питання про відставку В.Ющенка, Майдан Незалежності був малолюдним. Прихильникам прем’єра-реформатора не вдалося зібрати масове віче на його підтримку. Втім, що там віче, коли навіть жоден з міністрів “кабінету реформ” не пішов у відставку слідом за своїм шефом. Тож іміджмейкерам “Нашої України” не лишалося нічого іншого, як знов і знов педалювати світлий образ Віктора Андрійовича — до повного ототожнення блоку з особистістю. Справді-бо, в авгієві стайні “нашоукраїнців” краще не заглядати...

Натомість лави прокучмівської раті є численними й глибоко ешелонованими. Відставленого Кравченка, посланого на губернію, одразу ж заступає Смірнов, “герой” березневої розправи над студентами. За спиною Потебенька чатують на вакансію Обиход і Баганець, цілком гідні свого теперішнього шефа. Коло тіла “гаранта” — юрба олігархічних партій, що шукають нагоди пропхатися ближче... Жодна демісія, персональна чи групова невдача Систему не похитне та її ординських традицій на йоту не порушить. Глибоким і міцним є коріння цих традицій в українському ґрунті.

А як голосувала решта України? Нібито теж непогано. Хтось уже чув по радіо, що “Наша Україна” впевнено тримає лідерство, а “комуняки” вдовольнилися своїми “заброньованими” 20-ма відсотками. “Харчоблок” дістав близько 12% — очевидна поразка, враховуючи масштаби їх кампанії та безмір задіяного адмінресурсу. “Юля” пройшла (!), прорвався О. Мороз, перескочила “планку” СДПУ(о). А всякі там “зелені”, “яблука” й “жінки за майбутнє” піймали облизня, й світить їм тепер, з усього судячи, хіба політичне небуття.

Чому ж почувається переможцем не Ющенко, а Литвин?.. У Володимира Литвина з політичною математикою все гаразд. Так, за партійними списками “нашоукраїнці” здобули 70 місць у Верховній Раді, а “За єдУ” — лише 36. (Ще 59 — у “комуняків”, по 21 — в БЮТі та СПУ, 18 — у есдеків). Але тут-таки розпаковує головний президентський адміністратор мажоритарну “колоду” й дістає з неї ще 66 депутатських мандатів. (Ось де знадобилися “незалежні” газди-аграрії!). А в “Нашої України” таких — лише 42, в СПУ — 3 і в БЮТі — наразі жодного. Отже підсумок: 112 “багнетів” “Нашої України”, 102 — “заєдушників”, 66 — комуністів, 24 — соціалістів О.Мороза, 23 — “соціалістів” Медведчука-Суркіса й 21 — соратників Ю.Тимошенко. Але це ще не весь литвинівський розклад! Безперечно, керманичі “За єдУ” активно “допомагатимуть” визначитися багатьом із 93 самовисуванців (за найсвіжішими даними, п’ятнадцятеро вже визначилися “правильно”) і нагадуватимуть численним кучмонавтам з “Нашої України”, якого вони роду-племені. Владно так нагадуватимуть, із притиском... Та й у справі блокування реформ можуть розраховувати на беззастережну підтримку “вірних ленінців” симоненківського опортуністичного гарту.

А всяких там збанкрутілих КОПів, бойко-рухівців, прогресивних соціалістів та інших вірнопідданих опозиціонерів чого жаліти? Мавр зробив свою справу — тепер мусить піти. Благо московські політмейкери завтра ж принесуть на Банківську повні портфелі нових проектів “для України”.

Мусимо визнати, що більш уміла, більш якісна розкрутка додала б опозиціонерам щонайбільше ще кілька відсотків голосів. Антикучмівські сили дістали майже максимум того, на що за даного співвідношення сил і стану суспільної свідомості могли б реально сподіватися від цієї кампанії. Й це майже межове їх досягнення нічого суттєво в країні не змінило! Парламент далі перебуває в патовій ситуації, а відтак ключовою фігурою на політичному коні продовжує залишатися Президент. Той самий, чия ненормативна лексика так спантеличила пані Зориславу... Зрештою, “соціалістична демократія” теж лише підтверджувала непорушність суспільних засад, але в незрівнянно дешевший для суспільства та менш цинічний спосіб. А деякі режими взагалі обходяться навіть без фіктивного народного волевиявлення, забезпечуючи при тому громадянам принаймні не нижчий рівень добробуту, соціальної та правової захищеності, ніж той, яким тішаться сучасні українці... Це до питання про ефективність української демократії.

Висновки для опозиції? В найзагальнішій формі їх сформулював журналіст С.Чалий. “Якщо опозиційні лідери,— писав цей автор, — прагнуть працювати на довготривалу перспективу, а не задля проведення двох десятків депутатів до Верховної Ради, їм потрібно основні ресурси витрачати на підтримку структур громадянського сус-пільства. За 5-10 років це спрацює. І це значно дешевше, ніж змагатися з адмінресурсом за встановленими ним же правилами гри”.

Історія знає чимало прикладів того, як нечисленна й “фізично” слабка опозиція успішно поборювала партію влади з її адмінресурсом, необмеженими матеріально-фінансовими можливостями й потужними силовими структурами. Що ж протиставляє у таких випадках опозиція всемогутній владі? Зазвичай тільки два чинники: згуртованість своїх лав і правоту своїх ідей. В обидвох цих позиціях сучасна антикучмівська опозиція виглядає майже безборонною.

Авторові цих рядків свого часу довелося багато намандруватися з рюкзаком. На гірському перевалі чи тайговій стежині зустрічав людей звідки-небудь із Челябінська чи Караганди, які за кілька хвилин ставали надійними друзями, що їм сміливо можна було довірити кермо на плоту, розвідку переправи, страховку в скелях... Абсолютно нічого подібного до цього духу “єднання душ і доль” не доводилося зустрічати в офісах національно-демократичних формацій, штабах опозиційних сил! Тут панують бюрократизм, підозрілість, байдужість; тут править бал своя, “опозиційна” номенклатура, а висока патріотична мета часто-густо просто губиться в строкатому переплетінні групових та індивідуальних інтересів. Тому в цьому війську так мало волонтерів і так багато дезертирів.

Але передовсім бракує свіжих ідей! Рік тому опозиція не спромоглася відповісти суспільству на питання про ширшу мету антирежимної революції: яким має бути життя після Кучми? Це питання є справді дуже складним, надто з урахуванням специфічних реалій “третього світу”, до якого має нещастя належати сучасна Україна... І якби хоча б десята частина витрачених у виборчій борні ресурсів була спрямована на пошук правильних відповідей, поширення в суспільстві тривких, некон’юнктурних ідеологій!.. Утім, це тема окремої серйозної розмови, яку сподіваємося продовжити на шпальтах “Універсуму”.

Володимир ВІТКОВСЬКИЙ
4.04.2002 р.