Микола ТОМЕНКО, голова Комітету з питань свободи слова й інформації Верховної Ради України

ЗАКОНОДАВЧА, ВИКОНАВЧА ТА СУДОВА ВЛАДИ УКРАЇНИ ДО І ПІСЛЯ ВИБОРІВ 2002 РОКУ

Парламентські вибори 2002 року могли ввійти в українську історію як приклад успішного мирного демократичного розв’язання конфлікту між владою і опозицією кінця 2000 — початку 2001 року, який за рік до виборів почав набувати непарламентських форм. Тоді сваволя з боку влади, а також застосування насильницьких методів боротьби вуличної опозиції на тлі пасивної поведінки основних владних акторів зупинили перетворення політичного конфлікту в суспільний.

Суспільство виявилося неготовим підтримати владу або опозицію у застосовуваних ними формах політичної поведінки. Таким чином, політичний конфлікт набув відкладеного статусу. Відтоді як влада, так і опозиція сподівалися досягти остаточної перемоги внаслідок єдиної можливої на сьогодні форми політичної боротьби — демократичних виборів. Саме така форма подолання політичного конфлікту залишає останнє слово не за владою чи опозицією, а безпосередньо за суспільством. Однак брак належної політичної культури і готовності з боку протиборчих сторін визнавати свою поразку, а також відсутність у влади традиції рахуватися з результатами волевиявлення громадян призвели до низки негативних наслідків.

По-перше, до нетолерантної політичної дискусії між блоком влади і радикальною опозицією.

По-друге, до спроб грубого маніпулювання громадською думкою через державні й підконтрольні ЗМІ, а також адміністративного тиску на виборців і опонентів.

По-третє, до післявиборчих спроб перегляду результатів голосування як в окремих мажоритарних округах, що виявилися у невизнанні результатів виборів лише в тих з них, де перемогли опозиційні кандидати, так і в загальнонаціональному масштабі через нав’язування суспільству думки про перемогу владного блоку “За єдину Україну!”.

I. Адмінресурс як визначальний чинник українських виборів 2002 року.

Задовго до початку виборчої кампанії 2002 року, оглядачі схилялися до думки про домінування адміністративного ресурсу як виборчої технології. Українські парламентські вибори-2002 проходили в прямій конкуренції західної та російської політтехнологічних шкіл між собою і з українським бюрократичним ноу-хау — адміністративним ресурсом.

Адміністративний ресурс — пострадянський політологічний термін, що вживається для пояснення використання органами державної влади та місцевого самоврядування чи кандидатами в народні депутати, що є державними службовцями, своїх повноважень для досягнення політичних чи корпоративних інтересів шляхом порушення норм чинного законодавства.

Перебіг виборчої кампанії показав, що саме адмінресурс став визначальним чинником українських парламентських виборів. Вперше в історії України Президент держави відкрито дав чітку вказівку всім структурам виконавчої влади зайняти найактивнішу позицію у передвиборчому процесі. Вперше в сучасній історії України неформальна “партія влади” (симбіоз бюрократичної, олігархічної та регіональної еліт) виступила єдиним передвиборчим списком, очоленим главою Адміністрації Президента та Прем’єр-міністром. Перед-виборчий список блоку “За єдину Україну!” на 22% складався з працівників держадміністрацій та рад різних рівнів, міських голів та керівників податкових інспекцій. 20% учасників списку були підприємцями, 12% представляли директорський корпус, а 9% — це міністри Уряду, їх заступники та працівники урядових структур.

Головні важелі адмінресурсу зосереджувалися, насамперед, в руках голів обласних та районних держ-адміністрацій, які вже мали успішний досвід проведення Всеукраїнського референдуму 2000 року за розширення президентських повноважень. Цього разу вони за дорученням Президента не лише займали активну позицію, безпосередньо агітуючи за виборчий список і кандидатів-мажоритарників “партії влади”, а й часто самі брали участь у виборчій кампанії як кандидатів. Очевидно, що в українських реаліях у такий спосіб вони могли розраховувати на використання у виборчій кампанії своїх підлеглих у виконавчій владі. Непоодинокими були випадки, коли перед виборами деякі губернатори примушували своїх підлеглих, зокрема голів районних держадміністрацій, подавати заяви про звільнення з посади за власним бажанням без зазначення дати. Це давало губернаторам можливість безкарно звільнити їх з роботи після виборів, якщо ті не забезпечать потрібні результати виборів.

Незважаючи на те, що український політикум і суспільство жваво обговорювали проблему використання адмінресурсу, даючи йому однозначну негативну оцінку, упродовж усієї виборчої кампанії так і не було жодного випадку покарання за використання адмінресурсу. На активність у цьому питанні виконавчої та пасивність судової влади та Центральної виборчої комісії вплинуло відоме висловлювання тодішнього глави Адміністрації Президента Володимира Литвина про те, що термін “адміністративний ресурс” є законодавчо невизначеним, тож і покарати за його використання посадових осіб неможливо.

Але хоча даний термін у законодавстві й не використовується, правове визначення “адміністративного ресурсу” представлено у п. 16 ст. 56 “Обмеження щодо ведення передвиборної агітації” та ст. 85 “Відпо-відальність за порушення законодавства України про вибори депутатів” Закону України “Про вибори народних депутатів України”.

Виключний перелік засобів використання адміністративного ресурсу представлено у Кримінальному кодексі України та Кодексі України про адміністративні правопорушення.

Чинний Кримінальний кодекс України визначає три спеціальні складові злочинів проти виборчих прав громадянина. Це:

1) перешкоджання здійсненню виборчого права (ст. 157);

2) неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів (ст. 158);

3) порушення таємниці голосування (ст. 159).

Кодекс України про адміністративні правопорушення ст. 184-1 визначає перелік неправомірних дій щодо використання державних коштів та іншого державного майна.

Найбільш поширеним способом застосування адміністративного ресурсу є перешкоджання здійсненню виборчого права, а саме:

1. перешкоджання насильством, обманом, погрозами, підкупом або іншим чином вільному здійсненню громадянином права обирати і бути обраним народним депутатом України;

2. перешкоджання вести передвиборну агітацію.

Використання адміністративного ресурсу, що супроводжується порушеннями виборчого законодавства, є злочином і, відповідно, карається:

за перешкоджання здійсненню виборчого права в залежності від впливу на результати голосування або виборів,

— обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на строк від двох до чотирьох років,

— позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років,

— позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років;

за неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів:

— обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років (мінімальне),

— позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років (максимальне);

за порушення таємниці голосування:

— штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк від одного до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років;

за неправомірне використання державних коштів і державного майна:

— якщо збитки не перевищують 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, настає адміністративна відповідальність;

— якщо збитки становлять 100 і більше неоподатковуваних мінімумів доходів громадян настає кримінальна відповідальність за ст. 364 Кримінального кодексу України, згідно з якою зловживання владою або службовим становищем карається виправними роботами на строк до двох років, арештом на строк до двох місяців (мінімально) чи позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

Проте судова влада та виборчі комісії не прийняли жодного рішення, яким би вживалися санкції проти порушників. Більше того, виявилося кричуще протиріччя у трактуванні оскаржень результатів виборів в окремих мажоритарних округах у місцевих судах, Верховному суді та Центральній виборчій комісії. Остання, зокрема, виконуючи одні рішення Верховного суду, фактично відмовлялася виконувати інші. Наприклад, незважаючи на те, що Верховний суд України визнав підрахунок голосів на 8 виборчих дільницях в/о №18 сфальсифікованими, Центральна виборча комісія не ризикнула назвати переможцем голову спеціальної тимчасової комісії Верховної Ради України у справі Гонгадзе Олександра Жира. Саме відсутність прецеденту покарання за використання адмінресурсу, а також прецедент невідповідності рішень Верховного суду і Центральної виборчої комісії на цих виборах може негативно позначитися під час проведення наступних президентських виборів.

Передвиборчі мотивації

Головною стратегічною особливістю минулої виборчої кампанії були передвиборчі мотивації як різних груп електорату, так і різних політиків. Голосуючи за якусь партію чи виборчий блок, виборець так чи інакше ототожнював їх з лідером списку, якого в свою чергу розглядав як імовірного претендента на президентську посаду в 2004 році. Одночасно й імовірні учасники майбутньої президентської кампанії розглядали парламентську кампанію як підготовчий етап і можливість зайняти найвигідніші позиції напередодні головної баталії. Саме цим продиктоване бажання лідерів виборчих блоків згуртувати довкола себе не лише своїх прихильників, а й навіть ворогів своїх майбутніх конкурентів, що призвело до ідеологічної розмитості більшості виборчих списків.

Сьогодні можна констатувати, що в Україні відбулися швидше “передпрезидентські” вибори, аніж парламентські, бо на них майбутні кандидати в президенти випробовували свої передвиборчі блоки. Вже сьогодні можна назвати чотирьох опозиційних кандидатів, які так чи інакше можуть відіграти помітну роль у наступній президентській кампанії, і блоки, які за ними стоять — Віктор Ющенко (“Наша Україна”), Петро Симоненко (КПУ), Юлія Тимошенко (Блок партій “Батьківщина”, УРП “Собор” та УСДП), Олександр Мороз (СПУ).

Складніше виглядає справа з визначенням кандидата “партії влади”, а також із продовженням самого її існування як єдиного політичного утворення. Віктор Медведчук зі своєю партією (СДПУ(о)) з мінімальною кількістю голосів знову пройшов до парламенту, але фактично втратив шанси на статус єдиного кандидата “партії влади”. У найцікавішій ситуації опинився блок “За єдину Україну!”, оскільки його лідером Президент Л.Кучма призначив главу своєї Адміністрації Володимира Литвина. Це зробило його більш відомим серед українських виборців, однак Володимир Литвин так і не набув протягом виборчої кампанії статусу вірогідного єдиного кандидата в Президенти від “партії влади”. Вже післявиборчі соціологічні дослідження фіксують президентський рейтинг В.Литвина на відмітці лише 1,2%.

Таким чином неформальним лідером блоку був сам Президент, який за українською Конституцією не може балотуватися на третій термін. Це означає, що Леонід Кучма у ході минулої парламентської виборчої кампанії не ставив собі завдання визначитися стосовно свого наступника, а лише намагався уникнути процедури імпічменту. Це значною мірою пояснює безпрецедентне застосування адміністративного ресурсу на користь блоку “За єдину Україну!” як під час виборчої кампанії, так і після неї, вже в парламентських стінах під час формування керівництва Верховної Ради.

II. Дискусія про результати виборів

Ключову роль у визначенні результатів виборів зіграло і активне втручання Президента у виборче законодавство. Новий виборчий закон, який вступив у силу з моменту підписання Президентом України 30 жовтня 2001 року, зберіг виборчу систему минулих парламентських виборів, де половина депутатського корпусу обирається в мажоритарних округах, а інша половина — за партійними списками. Протягом 2001 року президент Кучма п’ять разів накладав вето на всі варіанти виборчого законодавства, прийняті парламентом, які передбачали або чисто пропорційну систему, або збільшення пропорційної частки у змішаній системі виборів.

Усі попередні вибори до Верховної Ради відбувалися за щоразу новими виборчими правилами. Тож можна говорити, що новий закон виявився значною мірою зорієнтованим на збереження існуючої в минулому складі парламенту розстановки політичних сил і консервації політичних відносин в державі. Саме збереження змішаної моделі виборів дозволило “партії влади” не лише зберегти свої позиції в парламенті, а й нейтралізувати загрозу імпічменту Президента внаслідок обрання спікером її лідера — Володимира Литвина. Реально зайнявши у загальнонаціональному багатомандатному виборчому окрузі лише третє місце (менше 12%) і програвши навіть радикальній опозиції (СПУ і Блок Юлії Тимошенко разом здобули симпатії понад 14% виборців), блок “За єдину Україну!” позиціонує себе як переможця виборів через створення найбільшої фракції в парламенті внаслідок залучення депутатів-мажоритарників, величезна частка яких йшла на вибори як самовисуванці, а не кандидати блоку.

Таким чином, влада знову, як і у радянські часи, демонструє суспільству, що останнє слово залишається за нею, а не за тими, хто її обирає. Це може мати виправдання лише з точки зору самовиживання нинішнього політичного режиму, але аж ніяк не сприяє подоланню тієї соціально-психологічної депресії, розв’язанню соціально-економічних проблем і подальшій демократизації суспільства, стабільності та злагоді, про які говорить сама влада.

Пропорційна частина виборів

Виборча кампанія 2002 року для звичайного виборця була значно зрозумілішою у порівнянні з попередніми парламентськими виборами, коли йому вперше довелося голосувати за партії та виборчі блоки. А тому й політичний вибір суспільства в пропорційній частині голосування був значно прискіпливішим, виборчий бар’єр вдалося подолати лише 6-м з 33-х учасників парламентських перегонів. Одним з уроків виборів 2002 року може стати усвідомлення виборцями безпосереднього зв’язку між партійною належністю кандидатів і політичною відповідальністю за передвиборчі обіцянки.

Результати голосування по загальнодержавному багатомандатному виборчому округу виглядають таким чином:

Отож, якби парламентські вибори відбувалися в Україні за чисто пропорційною виборчою системою, то за збігання коефіцієнта перерозподілу виборча квота на один мандат становила б 43 615 отриманих голосів виборців. Тож фракційний склад парламенту виглядав би таким чином:

Таким чином блок Віктора Ющенка “Наша Україна”, блок Юлії Тимошенко та Соціалістична партія Олександра Мороза отримали б майже половину парламентських мандатів — 224, а разом з комуністами вони б мали 343 голоси за імовірний імпічмент (більше половини голосів у Верховній Раді).

Пропрезидентські “Єдина Україна” та СДПУ(о) мали б лише 107 (зараз — 208).

Мажоритарна частина виборів

У мажоритарній частині виборів кандидати від політичних партій і виборчих блоків склали значно більшу конкуренцію безпартійним кандидатам, ніж на виборах 1998 року. Причому, навіть декларуючи в округах свою безпартійність і політичну незаангажованість, значна частина обраних депутатів-мажоритарників вже в стінах парламенту приєдналися до фракції пропрезидентського блоку “За єдину Україну!”. Саме така тенденція виявилася на минулих виборах, коли багато бізнесменів-депутатів одразу ж записалися до фракції “партії влади” НДП.

Місцева та регіональна влада змушена була підтримувати пропрезидентськи налаштованих кандидатів з умовою, що вони, будучи обраними, поповнять лави фракції блоку “За єдину Україну”. До того ж, навіть кістяк фракцій “Трудової України” і Партії регіонів у минулому складі парламенту становили депутати-мажоритарники з переважними шансами на повторну перемогу.

Мотивація голосування в багатьох мажоритарних округах залишилася суттєво іншою, ніж за партії та виборчі блоки. Зокрема, це стосується ідеологічної мотиваційної складової. У багатьох регіонах України виборці або не вбачали необхідності одночасної підтримки і списку, і кандидатів-мажоритарників, висунутих партіями чи блоками, або не пов’язували ідеологічну мотивацію з конкретним представником партії (блоку) у своєму окрузі.

Ідеологічно найпослідовнішими в цьому плані виявилися виборці Західної України та Києва, які голосували за список і кандидатів в округах від блоку “Наша Україна”, а також Донецької області, де було віддано перевагу кандидатам від блоку “За єдину Україну!”. Цікаво, що найнепослідовнішими показали себе прихильники КПУ, список якої переміг у 100 виборчих округах, але депутатами в них стали лише шестеро комуністів.

Крім шести партій, які подолали виборчий бар’єр, через мажоритарні округи до парламенту змогли потрапити представники ще п’яти дрібних партій. Таким чином, висуванці партій і блоків перемогли лише в 129 з 225 мажоритарних округів.

Ще 27 партійців-самовисуванців також отримали депутатські мандати. Найбільше таких також серед членів партій-учасниць блоку “За єдину Україну!”. Тож не дивно, що у створеній фракції “Єдина Україна” кількість депутатів-мажоритарників у 5 разів перевищує кількість депутатів, обраних за списком.

Формування парламентських фракцій

Проте неприродно виглядає ситуація, коли найбільшу парламентську фракцію створив виборчий блок, який за виборчими списками переміг лише в 16 округах Донецької та 2 округах Сумської області (8% округів). Хибність тези представників влади стосовно того, що голосування за їхніх кандидатів-мажоритарників означає також підтримку блоку “За єдину Україну!”, найкраще ілюструє ситуація в окрузі № 36 на Дніпропетровщині, де переміг колишній голова Служби безпеки України Леонід Деркач, офіційно висунутий цим блоком. У цьому ж окрузі ті ж самі виборці цього ж дня віддали свої голоси за партійний список радикально опозиційного блоку Юлії Тимошенко, що аж ніяк не може свідчити про їхню підтримку “партії влади”.

Внаслідок такого перерозподілу мажоритарних кандидатів фракції, які підтримують Президента, значно зміцнили свої позиції. “Єдина Україна” з третього місця піднялася на перше, а СДПУ(о) — з останнього на четверте.

III. Особливості політичного режиму України

Разом з тим парадокси українських парламентських виборів лише вкотре підтвердили висновки політологів про неконституційність політичного режиму. Показово, що питання необхідності зміни системи влади в державі в своїй передвиборчій риториці вживали практично всі учасники виборчої кампанії, які подолали 4%-й бар’єр. Усі вони, хіба що це не стосується блоку “За єдину Україну!”, говорили про невідповідність Конституції системи призначень на ключові посади у сфері виконавчої влади і виступали за більшу самостійність Уряду, вплив парламенту на його формування і таке інше.

Розподіл влади

Від часу введення посади Президента (1 грудня 1991 року) співвідношення сил у трикутнику Президент-Верховна Рада-Кабінет Міністрів неодноразово змінювалось. Причому, якщо значення та роль Президента України, а також його Адміністрації поступово, але неухильно зростали, то престиж парламенту так само неухильно падав. Основним мірилом значимості парламентського та президентського інститутів влади в Україні є вплив на формування та діяльність Уряду.

Конституційний статус Уряду як головного органу в системі виконавчої влади до останнього часу не врегульований окремим законом. Принцип та правила формування, а також сама діяльність Кабінету Міністрів, що не мають законодавчого забезпечення, незважаючи на те, Верховна Рада неодноразово приймала законопроекти “Про Кабінет Міністрів” — Президент України на кожен з них накладав вето. Ситуація законодавчої невизначеності блокує будь-які спроби здійснення адміністративної реформи і дозволяє Адміністрації Президента формально і неформально втручатись у діяльність Уряду, призначати на ключові посади в ньому власні кандидатури і звільняти їх часто без будь-яких пояснень і консультацій з парламентом. Лише кандидатура Прем’єр-міністра має бути схвалена більшістю парламенту. Така нелогічна з першого погляду ситуація стала можливою тому, що фактично Україна сьогодні живе з політичним режимом, який не визначений чинною Конституцією, і Уряд є головним заручником невідповідності реальної і конституційної систем управління державою.

Сьогодні система центральної виконавчої влади в Україні функціонує за схемою, коли існує щонайменше 4-5 центрів прийняття рішень, а тому відсутній єдиний центр контролю за реалізацією і відповідальністю за ці рішення. Самодостатніми структурами з невиправдано розширеними повноваженнями стали Державна податкова адміністрація, Рада національної безпеки і оборони, Адміністрація Президента тощо. Окрім того, на відміну від усталеної в державі практики, з Конституції України не випливає те, що система правоохоронних органів в Україні є автономною політичною і управлінською одиницею. Вона мусить бути інкорпорована в систему виконавчої влади, однак на практиці фактично підконтрольна лише Президенту. З Конституції не випливає, що Податкова адміністрація є автономною квазіурядовою структурою і функціонує самостійно від Уряду. А на практиці керівник цього органу виконавчої влади дозволяв собі не лише не погоджуватися з Урядом загалом, але й публічно критикувати власний Уряд. З української конституційної моделі влади не випливає також, що обласні й районні державні адміністрації є майже самостійними щодо виконання управлінських рішень і орієнтуються виключно на позицію Адміністрації Президента, а не Уряду. Отож, залишається від-критою проблема приведення у відповідність до Конституції системи державної виконавчої влади.

Формування останнього Уряду — Уряду А. Кінаха однозначно засвідчило те, що Прем’єр-міністр сьогодні є лише формальним радником у кадрових призначеннях. Остаточне рішення з цих питань ухвалює Адміністрація Президента і сам Президент. І якщо на призначення членів Уряду Прем’єр хоча б частково впливає, то до призначення голів обласних адміністрацій він практично не причетний. Але згідно з Конституцією, обласні та районні державні адміністрації створюють єдину з Урядом систему виконавчої влади.

За такої системи керування державою, коли призначає на посади один владний інститут, а відповідає за діяльність цих людей на їхніх посадах зовсім інший, рано чи пізно може настати критичний момент для всієї системи державної влади, всі інститути якої одночасно демонструватимуть безпорадність у вирішенні невідкладних проблем, а деякі навіть некомпетентність і безвідповідальність.

Системна криза посилюється своєрідним компромісом у трактуванні положень Конституції: Президент не є главою виконавчої влади, а парламент не формує Уряду. За такої розстановки політичних сил у державі та нормативного невитлумачення взаємин у трикутнику Президент—парламент—Уряд подвійне трактування нинішньої конституційної моделі організації влади і в найближчому майбутньому залишатиметься джерелом напруженості та нестабільності.

Центр прийняття всіх оперативних економічних рішень зміщено з Кабінету Міністрів в Адміністрацію Президента. Окрім кадрової ініціативи Президент Л.Кучма перебрав на себе від Уряду і Верховної Ради ще й прерогативу розробляти і приймати рішення, пов’язані з визначенням принципів формування виконавчої влади. Прем’єр-міністр, всі віце-прем’єри та міністри за характером повноважень, за порядком призначення на посади і звільнення з них належать до політичних призначенців, але фактично призначаються на ці політичні посади з числа держслужбовців.

Трансформація політичного режиму

Президент, парламент і політична опозиція єдиним способом подолання системної кризи в державі вважають інституційні зміни. Всі учасники політичного протиборства неодноразово висловлювалися на користь внесення змін до Конституції. Імплементація результатів всеукраїнського референдуму 2000 року для суттєвого розширення повноважень Президента не отримала підтримки у парламенті. Незважаючи на це, Президент і його команда продовжують агітувати за необхідність конституційного унормування президентської республіки в Україні. В свою чергу, спроби парламентської опозиції на хвилі загострення політичної кризи змінити модель державної влади на парламентсько-президентську або навіть просто парламентську успішно нейтралізовані адміністративною і олігархічною складовими політичного режиму. З огляду на те, що обидві сторони визнають необхідність внесення змін до Основного Закону, нових спроб слід чекати одразу ж після парламентських виборів 2002 року.

Імовірне право Президента розпускати Верховну Раду майже автоматично буде компенсоване обов’язковою формалізацією статусу парламентської більшості.

Контрпропозиції, нещодавно озвучені блоком Віктора Ющенка “Наша Україна” у формі пропонованого політичного договору, передбачають проведення державно-правової реформи з внесенням необхідних змін до Конституції, а саме:

1) Законодавче врегулювання діяльності парламентської більшості та парламентської опозиції.

2) Запровадження пропорційної моделі виборів до Верховної Ради України, а також до обласних, районних і міських рад.

3) Розведення в часі парламентських та місцевих виборів, а також виборів президента.

4) Введення представницького принципу формування Центральної виборчої комісії.

5) Формування Кабінету Міністрів парламентською більшістю.

6) Підпорядкування Урядові Державної податкової адміністрації та Державної митної служби.

7) Запровадження виборності керівників виконавчих органів місцевого самоврядування та передачі їм окремих функцій місцевих держадміністрацій, за якими залишиться функція нагляду.

8) Запровадження призначення на посаду та звільнення з неї Генерального прокурора та голови Служби безпеки України Верховною Радою за поданням парламентського профільного комітету.

Новий парламент, незалежно від того, які політичні сили у ньому остаточно переможуть, буде більш активним суб’єктом у процесі формування Уряду. Поки що цьому заважає, насамперед, внутрішня боротьба за ключові парламентські позиції. Таким чином складна конфігурація парламентських сил і конфлікт інтерпретацій результатів виборів фактично унеможливили на даному етапі створення стійкої ідеологічної парламентської більшості. Не може бути створена і виразно пропрезидентська більшість, так само як і виразно опозиційна. Тобто, мова вкотре в українській історії йде лише про ситуацію нестійкої політичної рівноваги, адже ситуативна коаліційна більшість навряд чи зможе гарантувати створення і діяльність сильного коаліційного Уряду.

Внаслідок політично некоректних дій влади політичний конфлікт відразу після виборів призвів до виникнення справжньої парламентської кризи, від способів розв’язання якої залежить, яким чином буде розвиватися політична ситуація до президентських виборів. Вкотре в українській політиці постає питання про перерозподіл владних повноважень між Парламентом, Президентом та Урядом. Ця парламентська криза внаслідок неможливості розв’язання основного політичного конфлікту цілком може перерости в кризу конституційну. Проте, практика політичного процесу останнього десятиріччя засвідчує, як правило, ситуативне, а не стратегічне вирішення базових суспільних проблем.

ДЕ-ФАКТО