ПОЛІТИЧНІ ПІДСУМКИ 2001 РОКУ

Микола Гоголь
“Зачароване місце”

Рік 2001 — це рік діагнозу для України за десятиріччя незалежності. Це визначення стану політичного режиму та суспільних настроїв, адже лише в екстремальних умовах — коли в суспільстві відбувається політична криза — можна з’ясувати, хто є реальними політичними гравцями і чим живе суспільство. 2001-й увійшов в історію як рік політичних скандалів, його цінність у тому, що він чітко сфокусував найслабші місця, те, що треба лікувати.

Ми, дослідники, не помилялися, коли казали, що наше суспільство характеризується олігархічними й охлократичними рисами, де політики під егідою демократії намагаються використати суспільство в своїх вузько корпоративних цілях. Нинішній режим діє неконституційним шляхом: ми живемо насправді в сильній президентській республіці, хоча, за Конституцією, вона має бути президентсько-парламентською. Під кінець року стало зрозуміло, що глава Адміністрації президента — в нас ключова політична фігура, і Леонід Кучма тільки йому може довірити підготовку наступних парламентських виборів. Усі кадрові зміни, які зараз відбуваються, фактично робляться “під главу Адміністрації президента”: саме Володимир Литвин підбирає нових посадовців, а не прем’єр-міністр Анатолій Кінах.

Ми побачили, що в цьому режимі силові міністерства та система правоохоронних органів повністю виведені зі структури влади, і цим вони є дуже небезпечними. Формально підпорядковані президентові, а реально діють як автономні одиниці, які інкорпорувалися в систему олігархічного режиму, відтак ні уряд, ні парламент, ні суспільство не здатні їх контролювати. Навіть зміна міністра вже не може допомогти, оскільки необхідна корінна перебудова системи правоохоронних органів України. “Касетний скандал” і катастрофа літака Ту-154 довели необхідність таких змін.

Це стосується правлячої еліти, але нічим не кращою є ситуація в середовищі опозиції. Наразі в Україні немає системної опозиції, яка б чітко, стратегічно мислила та діяла. Наша опозиція поділена на кілька груп, які мають різну ідеологію і тактичні установки. Відтак поки ми живемо в такому “атомізованому” суспільстві, не можна буде говорити про чітку лінію конфлікту між владою й опозицією. Як влада поділена на достатньо різні конкуруючі олігархічні угруповання, так і всередині опозиції внутрішні конфлікти та конкуренція не є меншими.

Останній висновок грунтується на тому, що суспільство усвідомило неможливість дуже короткого радикального революційного шляху зміни політичного режиму. У лютому-березні був пік, коли суспільство сприймало ймовірність оксамитової революції: ми зафіксували, що 60-65% громадян підтримали акцію “Україна без Кучми”. Сьогодні ж настрої української громади свідчать про те, що революційних потрясінь найближчим часом не буде, а влада оновлюватиметься традиційно — через парламентські та президентські вибори.

Гадаю, що треба було вирішити дві проблеми. По-перше, проблему діалогу опозиції та суспільства. Опозиція зробила одну дуже велику помилку: вона почала говорити суспільству, що ключова проблема — це зміна прізвища президента. А суспільство в якийсь момент зрозуміло, що для опозиції принципово важливо лише захопити владу, а що далі буде — залишалося невідомим. Опозиція мала б роз’яснити, яким буде життя після Кучми, тому що суспільство потребувало цієї відповіді. По-друге, в різних сегментів опозиції були розбіжності щодо тактики конкретних дій, у цьому контексті головною вадою була відмова від переговорів чи “круглого столу” з владою. Юлія Тимошенко допустила серйозну помилку (я розумію, що вона дивилася на все “тюремними” очима): складалося враження, що вона була переконана в завершенні революції, як усі, ніби чекала стати біля прапора переможеної влади. Насправді ситуація була складною, я вважав би тоді за потрібне вимагати під час переговорів від влади (а вона була б готова йти на поступки) серйозних змін в інформаційній системі; виборчого законодавства — зокрема, запровадження пропорційної системи виборів. Такі передумови створили б грунт для оксамитової революції через парламентські вибори, бо переконання, що Кучма сам напише заяву про відставку, було абсолютно хибним, — для цього вся територія України мала б “горіти” революцією, тоді президенту та його оточенню не було б де стати. Натомість локальні протести і дії радикально налаштованих крайніх правих дозволили владі показати суспільству тваринне обличчя опозиції. Народ побачив, що опозиція не надто відрізняється від влади, і тому відмовився допомагати опозиції брати владу. А загальний висновок такий: якщо програє опозиція — зміцнюється влада.

На певному етапі протистояння опозиція мала б сказати, що прізвище президента – це непринципове питання, а президентом стане будь-хто, обраний демократичним шляхом. Або ж можна було домовитися про єдиного кандидата. Опозиція пішла іншим шляхом: кожна тусовка говорила, що наступник президента — це найбільш чесний Мороз, найбільш принципова Тимошенко або найбільш професійний Ющенко. Таким чином з’явилася N-на кількість кандидатів, що, на мою думку, вдало використала влада: мовляв, усі вони хочуть бути президентами. Саме так це зрозуміло суспільство.

У період скандалів усі впливові країни, зокрема Росія та США, вирішили скористатися ситуацією. Америка на першому етапі симпатизувала опозиції за виступи проти корупції, олігархічного впливу тощо, але не вдавалася до якихось серйозних кроків, щоб не втручатися у внутрішні справи України. А Росія намагалася допомогти президентові (хоч зі скепсисом ставиться до Леоніда Кучми), оскільки розуміла, що потім матиме і політичні, і економічні дивіденди, що спостерігаємо вже сьогодні.

Позиція президента щодо представників олігархічних груп була завжди достатньо скептичною, він завжди боявся монополізації себе якоюсь однією фінансово-політичною групою. “Касетний скандал” став, звичайно, випробовуванням для олігархів. Виграла насамперед фінансово-політична група, сконцентрована в “Трудовій Україні” (Пінчук—Тигипко), вона найбільш віддано працювала на президента; якоюсь мірою виграв “донецький” клан — Азаров, Янукович, Ахметов. Натомість “київська” група — Суркіс, Медведчук, Бродський — допустила низку тактичних помилок. Ці політики почали використовувати “касетний скандал” для вирішення своїх проблем і дуже активно підтримали деякі вимоги опозиції, зокрема відставку міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, оскільки завжди вважали його своїм політичним ворогом — ланка Литвин—Кравченко боролася із впливом СДПУ(о) на Закарпатті. “Київський” клан активно використовував ситуацію і проти глави СБУ Леоніда Деркача, оскільки ланка Марчук-Радченко для СДПУ(о) була більш політичне вигідною; вони практично “дотиснули” президента змінити генерального прокурора Михайла Потебенька, який активніше працює з Компартією, на Юрія Гайсинського, більш близького для СДПУ(о). Виглядало так, що вони ніби підтримали президента, а насправді були страшно задоволені в цій справі тим, що можуть вирішити свої проблеми, Думаю, що президент і його оточення помітили це. Принаймні маємо історію з відставкою Віктора Медведчука: президент, звичайно ж, не ініціював цього питання, але й не боровся за Медведчука. Просто Кучма в непрості для нього часи побачив, що його врятував швидше апарат виконавчої влади, а не олігархи, які в певний момент засумнівалися, чи треба боротися за главу держави.

Зараз відставка Леоніда Кучми і перспектива дострокових президентських виборів, на мою думку, є третьою за ймовірністю альтернативою. Другим шляхом розвитку подій є створення пропрезидентської більшості, зміцнення інституту президента через внесення змін до Конституції і, можливо, продовження повноважень Леоніда Кучми на третій термін. Третьою і найбільш імовірною альтернативою є створення прагматичної некомуністичної та майже неолігархічної більшості, яка сформує сильний, максимально налаштований на вирішення економічних проблем уряд. Цей варіант розвитку подій, на мою думку, передбачає також проведення президентських виборів у відповідний час — у 2004 році.

Перед парламентськими виборами всі повертаються до ідеологічних “квартир”, бо ідеологічно українське суспільство поділене дуже чітко. Тому об’єднання Мороза, Тимошенко, Ющенка в єдиний блок — це фантасмагорична ідея зі сфери якоїсь політичної арифметики. А в політиці арифметика не діє, діє геометрія. Якщо політики домовляються між собою, то це не означає, що їх виборці автоматично конвертуються і стають спроможними сприймати протилежні ідеології. Усі наші дослідження показали, що прихильники Віктора Ющенка й Олександра Мороза є абсолютно неконвертованими, прихильники Соцпартії бояться Руху, а прихильники Руху переконані, що прихильники Мороза ходять із червоним прапором і ніколи не підтримають національної ідеї.

Цьогорічна виборча кампанія до Верховної Ради буде, як ніколи досі, складна і брудна. “Другий касетний скандал” — запис начебто розмови між міським головою Києва Олександром Омельченком і Віктором Ющенком — ще один приклад виборчої кампанії як гри в середовищі політичної “тусовки”. Насправді поява розшифрування телефонних розмов двох політиків може мати лише один наслідок — остаточне завершення минулорічної “касетної справи”. Вона значною мірою сприймалася як трагедія, оскільки була пов’язана з життям людей. Тому спроба повторити в такому фарсовому виконанні записів політиків зможе привести суспільство до розуміння, що це сфера, яка не потребує серйозного аналізу чи розслідування.

Хоча цілком зрозуміло, що на суспільні настрої виборців озвучений сьогодні “компромат” принципово не вплине. Коли суспільство вже цілком втратило цікавість до “касетної справи”, де йдеться про можливість замовлення убивства конкретних людей вищими посадовими особами, то смішно і наївно було б сподіватися на те, що виборців зацікавить, як по телефону розмовляють два політики з приводу необхідності проголосувати проти іншого політика.

Для мене зрозуміло, що певні конкретні особи в олігархічній Україні вирішили зробити подарунок нашому Президентові й створити виборчі проекти для того, щоб забрати по кілька відсотків голосів у того чи іншого виборчого блоку. Самі автори проекту не приховують, хто фінансує і хто працює з цим проектом. Назвавши партію “Центр” як ключового партнера Народного руху Б.Бойка, вони назвали і прізвища власних інформаційно-фінансових донорів – Андрія Деркача та Вадима Рабіновича. Я мав змогу переглянути кілька документів різноманітних проектів, що їх готували українські та заїжджі експерти. Тому вважаю, що між ними є тільки один найбрудніший і найцинічніший проект, який запланований на кінець виборчої кампанії. Йдеться про активне публічне обговорення інтимного життя відомих політиків, про проблеми жінок, коханок, дітей.

Тим часом серйозні протистояння відбуваються і між фінансово-політичними групами. Як правило, перед парламентськими виборами з “обойми” випадає одне з угруповань — і страждає його лідер, наприклад, Павло Лазаренко. Зараз є дві групи, які можуть бути серйозно понищені — це “Демсоюз” Олександра Волкова та СДПУ(о) Віктора Медведчука.

Натомість об’єднавчі процеси, пошук єдиного фронту матимуть місце вже у переддень президентських виборів. Перший етап консолідації політичних сил проходитиме впродовж творення парламентської більшості, наступний — перед президентськими виборами. Тоді олігархи назвуть свого кандидата в президенти, а опозиція повинна домовитися щодо свого кандидата.

Найзапекліша ключова боротьба відбуватиметься в мажоритарних округах — той, хто пройде в мажоритарній частині, той переможе на виборах. На лідерство тут претендує блок “За єдину Україну”, який зараз практично відмовився ділитися округами: ще два місяці тому йшлося про те, що “За єдину Україну” збирався брати собі три чверті округів, а останню — віддати “Демсоюзу” та СДПУ(о). Зараз ситуація виглядає так, що “За єдину Україну” збирається охопити всі округи, а голови обласних та голови районних держадміністрацій персонально відповідатимуть (мабуть, своєю посадою) за показники в кожному з них.

Микола ТОМЕНКО, директор Інституту політики