МОЄ БАЧЕННЯ УКРАЇНИ У СЛОВ’ЯНСЬКОМУ ТА СВІТОВОМУ КОНТЕКСТІ

Правду кажуть: синам — далі іти. І Україна піде, якщо підтримуватиме природну екстравертність молодих, їх запал, їх чесність, їх глибоке почуття відповідальності за свою країну. Відповідальності, яку вони хочуть взяти на себе, але ж... старше покоління так легко не хоче її віддати. Чому? — запитуєте. Та тому, що вийшли з минулої епохи. Бо “розбудовують державу”, хоч насправді тільки імітують. Бо ще не все при(х)ватизували, переправили на “той бік”. Ще є “резерви”.

Молоді все це бачать. І не дивно, що студенти III курсу факультету журналістики (ЛНУ імені Івана Франка) так гостро, наче скальпелем, роблять “розтин” соціальної, політичної, економічної ситуації в Україні. Бо їх це болить. Згадаймо Франкове: “Не люблю русинів” і т.д. Але, кажучи це, тягнув ярмо з року в рік. І молодь нинішня потягне. Тільки не треба їй заважати, переконувати, що так має все бути, як є, намагатися й далі виховувати в глибокій повазі до всіх “навколишніх” ідеологій. Молоді схиляються до думки: Україна має йти своїм шляхом — не терплячим, не лінивим, не надто толерантним, а свідомим національне, солідарним. І через те так жорстко реагують на всі процеси, що відбуваються в нашій “коридорній” (поки що?) країні. Вислухайте їх!

Богдан ЗАЛІЗНЯК,
доцент факультету журналістики
ЛНУ ім. Ів. Франка

Так співає одна рок-група. І це чистісінька правда. Авжеж, прийде час. Ми всі в це віримо і чекаємо... Але скільки доведеться чекати? Хтозна, головне, що прийде час. Прийде час, ми нарешті станемо справді незалежними; прийде час, і ми перетворимося з об’єкта в суб’єкт геополітичного процесу; прийде час, і ми будемо там, де хочемо; прийде час — і все буде добре! А хто би сумнівався, адже надія вмирає останньою (ну, може, передостанньою — перед людиною). Отож, ми надіємося і тільки надією й живемо. А поки що (до бісиків остогидла фраза) маємо те, що маємо. Але не тільки. Ще й те, що заслужили.

Ми якщо чимось і переймаємося, то подоланням внутрішньодержавних проблем (тут результат — як горохом об стіну), однак не замислюємося над місцем фігури “Україна” на “Великій шахівниці”. Але що зсередини нічого не вдається зрушити з “мертвої точки”, то, може. варто спробувати щось змінити завдяки зовнішньому впливу?

Багатьом людям (особливо в умовах теперішньої свободи або “свободи” — кому як більше подобається) все одно, що про них думають і як до них ставляться інші. Цей принцип може з успіхом існувати в індивідуальному, приватному житті, однак у геополітичному ракурсі такий підхід до справи приречений на поразку. Адже в умовах теперішньої глобалізації, якщо ти залишишся сам — тебе просто з’їдять. У приблизно такій ситуації зараз перебуває Україна. Ми ніяк не можемо визначитися, чого, врешті-решт хочемо, тобто ніяк не можемо визначити напрям так званого зовнішньополітичного вектора. Наслідки цієї невизначеності вже є — все більша ізоляція від Заходу (в політичному, економічному, і вже, деякою мірою, культурному аспектах) і узурпація з боку Сходу. Ми тішимо себе надією, що Захід не віддасть нас на поталу Росії, що Україна є важливою для Європи. Але це не більше, ніж ілюзії. Думка про те, що сьогодні Європейському союзу, НАТО, Раді Європи цікава навіть найменша, найслабша країна, не говорячи вже про величезну Україну, — казка. Європа лише тоді зацікавиться нами, коли ми зацікавимось Європою. А наразі ми, напевно, щоб “не принижуватися”, чекаємо поки Європа прямим текстом в благальному тоні покличе нас до себе і буде всілякими способами домагатися нашої згоди. Але так не буде! Цього ніколи не буде! Захід вже продемонстрував, що він набагато потужніший за Росію, і Україна, яка підпаде під вплив Росії, на баланс сил вплине зовсім незначно. Це буде крапля в морі.

Так, Захід прагне прилучити до себе і найменшу країну, однак лише тоді, коли цього хоче й вона. В іншому ж випадку — “до побачення, ми вас тягнути не збираємося”. Отож, нам треба опам’ятатися і таки продемонструвати (шапка з голови не впаде) своє зацікавлення Європою, бо інакше нічого доброго не буде.

А от питання про місце України в слов’янському ракурсі — цікавіше. Хоча б тому, що не таке заяложене, як попереднє, щодо місця України в світовому контексті. Тут і відповідь буде трохи іншою. Слов’янським країнам так просто “спекатися” України буде важко. Що стосується Росії та Білорусі, то тут усе зрозуміло — мир і дружба навіки (за найгіршого для нас “розкладу”). Решта ж слов’ян не зможе одразу викинути Україну на смітник. Дуже сильним є фактор традиції. Адже впродовж усієї історії Україна була чи не найактивнішою серед слов’янських народів. Часто саме ідеї, які походили з України, диктували моду в інших слов’янських державах. Згадати б, наприклад, не надто результативну ідею слов’янської єдності, великими пропагандистами якої були “кирило-мефодіївці”. Отож, Україна буде “більмом на оці” тієї ж Чехії чи Польщі куди довше, ніж на оці країн Західної Європи. Однак, і тут не варто себе тішити ілюзіями. Стосунки зі слов’янськими країнами (які вже зробили європейський вибір) просто подовжать термін “для роздумів” Україні, але й вони рано чи пізно (скоріше — рано) позбудуться тягаря України. Хоча б тому, що традиції держав, які стали рівноправними членами європейської спільноти, дуже швидко забуваються, а їм на зміну приходять нові — загальноєвропейські. А поки що нам потрібно добре подумати і таки визначитися зі своїм вибором. Може, у цьому допоможуть слова з пісні іншої української групи:

Захар ФЕДОРАК

Характерною рисою ментальності української нації є мрійливість, романтичність, незворушність та інтровертивність. Особливо актуальні з цього погляду слова відомого національного поета Петренка: “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...”. Дивиться український народ на небо замріяно й очікує небесного дива. Від держави, від міжнародних фінансових організацій, світової спільноти, економічно розвинутих країн світу. Ми звикли мріяти, а не йти до мети. Прагматичність та жорсткий реалізм як панівна філософі” англосаксонців нас лякають, бо ми надто толерантні, терплячі й нерішучі. Безумовно, перехід від тоталітарної до демократичної системи залишив епатажні сліди в нашій ментальності. Ми стали більш прагматичними, але тільки з матеріального боку. Для нас неекспансивність і надалі залишається провідною ідеологемою, яку ми оберігаємо так, як бережуть священну корову в Індії. Історія справді засвідчує, що екстравертивність українцям не була притаманна. Хмельницький побоявся йти на Варшаву, бо злякався реакції західноєвропейських країн, Виговському не вистачило духу й витримки, щоб покорити “корінь зла” Російської імперії — Москву. Обертання між двома орбітами, як показує історія, не принесло нам добра і не приносить тепер у часи так званої геополітичної невизначеності, а точніше — “багатовекторності”.

Неекспансивність національного менталітету українців також полягає в тому, ідо за десять років незалежності ми тик і не навчилися відстоювати свої права та інтереси на внутрішніх та зовнішніх ринках, захищати та поважати права громадян як всередині держави, так і ззовні. Слушними у цьому випадку є слова: “Нас почнуть поважати тоді, коли ми навчимось поважати себе”. Будьте певні, є чим. Тим, що за всю історію ми ніколи не вели загарбницької зовнішньої політики, першими в історії людства добровільно відмовилися від ядерної зброї, за всіх часів і народів були надзвичайно толерантними до нав’язуваних нам західних та східних цінностей. Таким чином, українці — абсолютно неекспансивна, толерантна, терпляча нація. І це, мабуть, є нашим головним... гріхом, який ми зобов’язані виправити перед прийдешнім поколінням.

Українці отримали демократію і не зрозуміли її суті та призначення. “Влада народу” перетворилася в нас у “владу вибраних”. Квазіеліта, тобто вибрані з-поміж народу, за словами однієї відомої української журналістки, перебуває нагрівні інфузорії-туфельки, проте твердо тримається елітарного бренду. Причому критерії добору вибраних дуже часто дозволяли старій номенклатурі залишатись на своєму місці, змінюючи тільки почергово маски. Сталіну приписують слова, що кадри вирішують все. Ми кадрами не розкидаємось, заявляє багато хто з високопоставлених українських політиків, і триває безконечне переставляння політичних фігур на владній шахівниці. Нового гравця з високим інтелектуальним рівнем, умінням відстоювати інтереси народу, який він репрезентує, не потерплять. Хіба що в невеликій кількості. Та й вона в короткостроковій перспективі розчиниться в українській політиці, яку в народі вважають брудною річчю.

Влада і суспільство й надалі знаходяться по різні боки прірви, яка рефлективне то звужується, то розширюється зі зміною складу парламенту, уряду, президентської адміністрації. Зростають аполітичність та апатія населення, які часто-густо переходять у летаргійний сон. Посилюються громадянський цинізм, недовіра та індиферентність, які загрожують переростанням у цілковите дистанціювання від держави. Який сприятливий ґрунт для глобалізації!

Ми синхронно соціалізуємося та інформатизуємося, проте лише незначно. Українці індивідуалізуються під впливом глобалізації, яка в нас воістину є, за визначенням західних політологів-міжнародників, “вестернізацією”. Західна демократична парадигма розвитку нарівні з ринковою економікою здалась нам такою ідеальною, що ми проігнорували особливості національних архетипів і почали ревно руйнувати старе. Але без старого нового не збудуєш.

Як сказав один з модерних філософів, українці й загалом слов’яни надто швидко здійснили перехід від комуни (общини) до індивідуальної парадигми, яка передбачає насамперед розвій особистості. Вислів, який є панівним у громадській спільноті розвинутих капіталістичних країн світу — “Homo homini lupus est”, пустив глибокі корені в нашій ментальності. Ми зрозуміли філософію Ніцше у буквальному сенсі і почали свій шлях до влади та індивідуалізації (надлюдини) необдуманою заміною старих стереотипів новими ідеологемами, які в нас зводяться до спільного знаменника “плюралізм та демократія”. Дуже часто ці ідеологічні доктрини є руйнівними для нашої держави. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова, стверджує Основний закон України. Проте ще в 1996 році Президент України Леонід Кучма сказав: “У державі повинна існувати ідеологічна домінанта як ідеологія державного будівництва на природних, високих і загальногуманних цінностях”. Тобто де-факто всі ідеологеми в Україні повинні мати спільний корінь “в ім’я державотворення, добробуту та гуманізму”.

Свого часу відомий український політолог Микола Томенко цілком точно виділив три перспективні ідеології в Україні: лібералізм, консерватизм та соціал-демократія. Українці обожнюють лібералізм тому, що нашому серцю близькі ідеї свободи та ліберальної думки. Хочеться навіть зазначити, що теперішній лібералізм, який активно просувається в багатьох сферах державного життя України, це насправді неолібералізм, і він є логічним наслідком глобалізаційних процесів у світі. Соціал-демократична ідеологія близька нашому серцю спорідненістю з вічними ідеалами української нації: свободи, рівності, справедливості, соціальної захищеності. Однак, якщо називати речі своїми іменами, нинішня соціал-демократія в Україні не є соціал-демократичною за суттю і духом. Взагалі, однією з вічних проблем українського народу є, як показує історія та сучасність, невміння розглядіти сутність ідеологічних доктрин партій та політичних об’єднань. Однак треба підкреслити, що більшість з них запозичено ззовні, а тому простому народові важко зрозуміти їх реальну суть. За аналогією до Чеслава Мілоша, хочеться іронічно назвати теперішню політичну книгу України “Обдурений розум”. Або — ошуканнй. Як кому подобається.

Сьогодні багато провідних політологів та політичних експертів України твердять, що основний конфлікт сьогодення в нашому суспільстві — це конфронтація модернізації та фундаменталізму. Микола Томенко називає фундаменталізм консерватизмом. Однак у нас він більш відомий як український націоналізм, який в різні епохи мав свої модифікації: ідеї “хуторянства” та відособленості української нації П. Куліша (Бог украяв Україну), міфічний панукраїнізм М. Міхновського (“Україна для українців”), націоналістична ідеологія Д. Донцова, український національний комунізм М. Скрипника й Хвильового та особливо радикальний український націоналізм в репрезентуванні ОУН-УПА.

У протистоянні фундаменталізму та модернізації все більше відчувається превалювання модернізації, точніше — “вестернізації”, під впливом всеосяжної глобалізації, яка передусім не поважає фундаментальних цінностей. Треба зазначити, що явище переважання глобалізаційних настроїв в українському суспільстві цілком закономірне і логічно обґрунтоване, оскільки має для цього всі передумови: толерантність та терпимість української нації до насаджуваних зовнішніх принципів та цінностей, орієнтація на західну “єдину і скеровуючу” модель демократичного та економічного розвитку, свідоме ігнорування національних стереотипів (традиційної сім’ї, моральних норм та взаємної допомоги). Підкреслимо: модернізація в Україні відбувається не в інтересах української нації, а в інтересах економічно розвинутих країн Заходу (США, Німеччини, Великобританії, Франції) і Росії.

Життя української нації сповнене суперечностей, еклектики та діалектизму. Можливо, основна вина у цьому споконвічне насаджуваних нам чужих цінностей, суті яких ми часто-густо не могли зрозуміти. Парадоксально, але 70 років монопольного царювання матеріалістичної філософії Маркса виховало в нас більше прагнення до ідеалізму, ніж до матеріалізму, а ореол омріяної ідеальної демократи гіпертрофував наші матеріальні прагнення до крайнощів. Ми так прагнемо матеріалізувати наше життя, що іноді ризик в умовах теперішнього бізнес-життя не виправдовує мети. Точніше — української мрії.

Сергій БЛАВАЦЬКИЙ

Наша Батьківщина, безумовно, належить до найбільших слов’янських та європейських країн на політичній карті світу (звичайно, лише географічно, йдеться про територіальні показники). Але аж ніяк її не можна назвати однією з найрозвинутіших та найцивілізованіших держав — ні у слов’янському, ні у світовому контексті (якщо брати до уваги лише соціальне — економічне та геополітичне становище).

Зрештою, маючи таку політичну систему державного управління та вище чиновницьке керівництво, яке її очолює, нам доведеться ще багато років “наздоганяти невпинний плин часу”. Ну що ж, така наша доля — бути постійно останніми і водночас мати найкращих представників у науці, культурі, спорті! Тому й доводиться їм шукати справжнього заробітку за океаном. Невже ми дозволимо й у XXI столітті (коли нам ніхто не заважає “жити” в демократичному середовищі упродовж останніх десяти років) використовувати наші “здобутки” та маніпулювати нашими “втратами”?! Врешті-решт потрібно щось кардинально змінювати в нашому менталітеті, мисленні, поглядах та світогляді. Якщо не змінимо, тоді й результатів треба чекати відповідних, і не думайте, що “час виліковує рани”. В нашій ситуації навіть час — безсилий. Україна, яка до нового тисячоліття виконувала роль “колиски” слов’янської культури, поступово скочується в прірву “слов’янської культури” (пробачте за тавтологію), де головні орієнтири спрямовані лише на економіку, політику та військову могутність. Повірте, саме ці фактори й призведуть невдовзі до абсолютного зникнення слов’янської культури, і не без допомоги іноземного впливу. Чого лише варта посилена “американізація” слов’янського суспільства! Таке враження, що незабаром на земній кулі залишиться одна нація — американська, котра проголошує себе вищою над усіма іншими. Під посиленим тиском тероризму, кровопролиття, насильства та порнографії, які активно пропагує т. зв. “американська культура”, слов’янська культура (з характерними ознаками духовності, моральності, любові та злагоди) підлягає глобальному знищенню. Дуже неприємно, що поляки (яскраві представники серед слов’ян) потрапили в американську пастку і намагаються знищити у своїй нації останні паростки слов’янщини (наприклад, вступ до НАТО). Однак, є велика надія, що Польща стане членом Європейського Союзу, де її проамериканська орієнтація зміниться на європейську.

В європейській інтеграції Україна активної участі не бере, що дуже сумно (ми знову останні серед останніх). Додає оптимізму лише те, що наші чиновники не обрали курсу на зближення з НАТО, хоч декілька років залишимось слов’янами. Нехай ми не перебуваємо в товаристві найрозвинутіших слов’янських держав, але зберегли хоч трохи слов’янських якостей та рис і не продались американцям за півціни.

Щодо світового контексту, то Україна втратила останній шанс бути в епіцентрі міжнародної уваги ще на початку 90-х років. Відмову від ядерної зброї у світі, налаштованому на мілітаризацію, я розцінюю як найбільшу помилку української дипломатії. Після такого вчинку нас уже десять років ніхто “не поважає”, ми стали нецікавими для Заходу, ми — територіальна зона між двома світами. Тепер у нас роль тільки одна — спостерігати і не втручатись, бо жодних військових засобів для цього не маємо.

Настрої, безперечно, песимістичні, але залишається ще одне випробування на політичну витривалість — не стати рабами великих імперій — США та Росії. Якщо щось подібне станеться, — помре остання надія на виживання на жорстокій планеті, де панують “закони джунглів”.

Можливо, через два-три століття ми досягнемо неабияких результатів у геополітичному плані, але це вже буде інша епоха — високих комп’ютерних технологій та віртуальної реальності. Хочеться, щоб науково-технічний прогрес не став сурогатом та замінником справжніх людських почуттів (добра, миру, любові та взаємоповаги) та не пропагував антигуманних ідеалів. Врешті-решт, годі вже воювати! Нехай хоч наші діти заживуть у такому суспільстві, яке не знатиме, що таке тероризм, насильство та війна.

Володимир ТИРАВСЬКИЙ