“СІОНІЗМ — ЦЕ ВСЕСВІТНЯ ПРОБЛЕМА, ЩО ПОТРЕБУЄ ВИРІШЕННЯ”

Георгій Щокін — президент Міжнародної кадрової академії та Міжрегіональної академії управління персоналом. Заслужений працівник народної освіти України. Має вчені ступені в галузі психології, соціології та ділового адміністрування, є почесним доктором та професором університетів Азербайджану, Білорусі, Киргизстану, Молдови, Польщі, США та ін. Дійсний та почесний член громадських академій і наукових товариств Англії, Росії, Румунії, України, член редколегій кількох наукових журналів. Автор понад 200 праць (підручники, монографії, навчальні посібники, науково-популярні книги та статті) з питань соціальної філософії, релігієзнавства, соціології, психології, соціального управління та ін. Нагороджений багатьма міжнародними, зарубіжними, церковними та відомчими відзнаками.

— Справді, і в моїй статті, і в багатьох інших матеріалах часопису “Персонал” ідеться саме про сіонізм як загрозливу для всього світу ідеологію. На цьому наголошувала і резолюція Генасамблеї ООН № 3151 від 14.12.1953 p., що засудила злочинний альянс між південноафриканським расизмом і сіонізмом, а також резолюція № 3379 від 10.11.1975 p., яка визнала сіонізм як форму расизму і расової дискримінації, спираючись на декларацію Об’єднаних Націй від 20.11.1963 р. про знищення усіх форм расової дискримінації і, зокрема, її твердження про те, що “будь-яка доктрина про расову відмінність або зверхність є науково фальшивою, морально засудженою, соціально несправедливою та загрозливою”.

Про це йшлося і в Декларації Мехіко (1975 p.), що вимагала “знищення сіонізму, апартеїду та расової дискримінації”, а також у резолюції № 77 Асамблеї глав держав та урядів Організації африканської єдності, яка вважала, “що расистський режим в окупованій Палестині і расистський режим у Зімбабве та Південній Африці мають схоже походження, форму, єдине ціле, становлячи ту ж расистську структуру...”, що “органічно пов’язана з їх політикою, націленою на розчавлення гідності та єдності людства”. Жорстоко засудила сіонізм і Конференція міністрів закордонних справ у Лімі (1975 p.), що сприйняла його як загрозу миру у всьому світі та закликала всі країни протистояти цій расистській ідеології.

Тобто сіонізм як ідеологія неодноразово засуджувався світовою спільнотою і її найвищими органами. Спостерігаються намагання сучасних сіоністів, у тому числі й в Україні, робити вигляд, що це не відповідає дійсності, хоча їм і вдалося відізвати одну з цих резолюцій, щоправда, без жодних пояснень. Послухаємо інтерв’ю з прем’єр-міністром Ізраїлю Арієлем Шароном, яке він дав у 1982 p. ізраїльській газеті “Давар” і яке, за свідченням американського дослідника сіонізму Д. Дюка, може бути підтверджене багатьма єврейськими джерелами: “Ми почнемо нову війну, будемо вбивати та руйнувати все більше і більше... Може, тоді світ урешті стане боятися мене... Може, тоді вони почнуть тремтіти від жаху перед моєю лютістю... Хай тремтять, хай називають нас оскаженілою державою. Хай зрозуміють, що ми країна дика, загрозлива для оточення, ненормальна, що ми можемо оскаженіти... Ми можемо озвіріти і спалити всі нафтові поля на Близькому Сході!.. Якби наші милі цивілізовані батьки приїхали сюди своєчасно, якби вони... вбили шість мільйонів арабів або навіть один мільйон, що б тоді сталося? Звісно, дві або три гидкі сторінки були б вписані в книги з історії, нас би обзивали усякими словами, але ми були б тут 25-мільйонним народом! Якраз сьогодні я готовий добровільно виконувати для Ізраїлю брудну роботу, вбивати стільки арабів, скільки потрібно, депортувати, виганяти та палити їх, аби всі ненавиділи нас, вирвати килими з-під ніг євреїв діаспори, щоб примусити їх з криком бігти до нас. Навіть якщо для цього потрібно буде підірвати одну-дві синагоги тут чи там, мене це не хвилює. І я не проти, якщо після всього ви поставите мене перед Нюрнберзьким трибуналом... Повісьте мене, якщо хочете, як воєнного злочинця. Чого ти, натовпе, не розумієш, так це того, що брудна робота сіонізму ще не закінчена, далеко не закінчена”.

Коментарі, я гадаю, зайві.

— Мало того, ми ці матеріали надрукували у 2—3 номерах часопису “Персонал”, а у № 4 подали детальну хронологію палестинської проблеми, первинні причини якої майже не висвітлюються засобами масової інформації. Чому ж і скаженіють сіоністи, бо вважають, що у них уже “все під контролем”. Але в Україні є ще багато чесних та принципових видань, для яких головне — це об’єктивне висвітлення події. На згаданій конференції у Дурбані порушувалося питання “про расистське ставлення до палестинського народу”, про “холокост”, а також про поняття семітизму, що, наприклад, на думку представників від імені ОАЕ, Бахрейну, Катару, Кувейту, Оману та Саудівської Аравії, не може бути монополізоване якоюсь однією етнічною групою, оскільки всі араби (у тому числі й палестинські) — це семіти. Справді, нині поняття антисемітизму, як на мій погляд, потребує перегляду та розширення через багаторічні криваві події на Близькому Сході, а також інші прояви дискримінації арабів-семітів, які становлять абсолютну більшість семітської (афразійської) макромовної спільноти.

Всесвітня конференція з боротьби проти расизму, расової дискримінації і ксенофобії у Дурбані, як Ви правильно відзначили у своєму запитанні, була зірвана, а її матеріалам не було надано належного розповсюдження. Та й ще наче зумисно, майже на третій день після її закінчення відбулася сумнозвісна трагедія у США.

Нещодавно подіям на Близькому Сході було присвячено Парламентську Асамблею Ради Європи, що прийняла відповідну резолюцію (документ № 9421), в якій, зокрема, відзначається, що “Асамблея глибоко стурбована повідомленнями про порушення міжнародного гуманітарного права, що його здійснила Ізраїльська армія під керівництвом Прем’єр-міністра Арієля Шарона на палестинських територіях, особливо у таборі біженців Дженін”. Парламентська Асамблея підтримала рішення Ради Безпеки ООН про створення міжнародної комісії для розслідування, встановлення фактів і покладення відповідальності за скоєне. Асамблея також вважає, “що існування 59 таборів палестинських біженців, в яких у неймовірних умовах перебуває 1 мільйон 250 тисяч біженців, залишається головною перепоною на шляху до встановлення довгострокового миру та безпеки на Близькому Сході”. Весь текст цієї резолюції (про яку, до речі, теж майже не було повідомлень у ЗМІ) надруковано у № 5 “Персоналу” за цей рік, що також, мабуть, розізлило в Україні послідовників А. Шарона, якого бельгійський суд, наприклад, за повідомленням згадуваного вже Д. Дюка, хоче судити за його злочини проти людства у Лівані.

— Людину, яка звинувачується у злочинах і на сьогодні є керівником нашої держави, намагаються підтримувати в Україні й відповідні особи, однією з яких є сумнозвісний “діяч” В. Рабинович — особа з кримінальним минулим, яка, за багатьма повідомленнями ЗМІ, відсиділа багато років у тюрмі за свої злочини та водночас перебувала у психіатричних лікарнях. Сьогодні Рабинович, громадянин Ізраїлю, є головою Всеукраїнського єврейського конгресу, якого у газетах В. Кацмана (теж цікава особа) називають “лідером усіх євреїв України”, хоча я впевнений, що більшість тих, хто себе поважає з українських євреїв, не має нічого спільного з подібними особами. Найближчим часом, подейкують, планується вже друге видання біографічної книжки автора В. Кацманенка (?!) “Вадим Рабинович: мелкий лжец в большой политике, или этапы большого блефа”. Але і без цієї книжки є багато публікацій в українській і зарубіжній пресі про минуле і про сучасне цього “діяча”, що не залишають жодного сумніву стосовно його справжнього, так би мовити, обличчя.

Що стосується посла Ізраїлю А. Азарі, то вона справді кілька років носила звання Міжнародної кадрової академії і була не найпасивнішим її членом. МКА об’єднує представників 55 країн світу і завжди з повагою та толерантністю ставиться до всіх без винятку народів, рас та національностей. Була неодноразово А. Азарі і в МАУП, де навчаються студенти з 20 країн світу. Тому її образливі заяви щодо діяльності МАУП або МКА цілком на її совісті. Яка вона — побачимо далі.

А сіонізму нам нічого боятися, бо ми ж живемо на своїй землі і працюємо на свою державу Україну, що, на моє глибоке переконання, зовсім не потребує ніяких загрозливих ідеологій.

— За висловом радянського письменника єврейського походження Цезаря Солодаря, “сіоністи ніколи нічого не прощають”. Деякі євреї, за повідомленням уже російської письменниці Фаїни Ґрімберґ (теж єврейського походження), не хочуть “самовизначатися як громадяни держави, що веде війну з корінним населенням цієї території” (тобто Палестини). До речі, термін “іудо-нацизм” належить саме євреям, які перші побачили небезпечність для людства цього страхітливого явища. Наприклад, російсько-ізраїльський письменник Ізраель Шамір каже, що “сьогоднішній Єрусалим — нещасне місто, його неєврейська більшість виселена, викорінена, виштовхувана в гето і підконтрольна деспотичній єврейській прикордонній поліції”. На його думку, євреї у Палестині “створили отруйне, нелюдяне, націоналістичне і релігійно-фанатичне буття, засноване на гітлерівських законах”. “Євреї, — каже цей письменник, — почали об’єднуватись у таких масштабах, яких не було з часів Христа, і об’єднуватись з доброї волі, з єдиною метою і відчуттям сходження на верхівку впади. Сп’яніння владою та єдністю примусило, звичайно, обережних людей скинути маски, перестати прикидатися. Це й визначає єврейський заклик: “Убий його — як дві тисячі років тому”.

Інша письменниця та громадська діячка Евелін Кайє, яка виросла в ортодоксальній єврейській родині, свідчить в одній зі своїх книг, що “ознакою істинно правовірного хасида або ортодоксального єврея, як і багатьох інших євреїв, є безсумнівна ненависть до неєвреїв”. А ізраїльський професор Ізраель Шаак у своїй останній книзі “Єврейська історія. Єврейська релігія” наводить і таке: “Фактично єврейських дітей вчать, щоразу проходячи повз цвинтар, промовити молитву, якщо це могила єврея, і наслати прокляття матерям померлих, якщо це не євреї...”. І таких свідчень досить багато, хоч деякі газети в Україні і намагаються нав’язати читачеві зовсім іншу думку про “виховання по-іудейськи”.

А книга українського вченого-історика, учасника минулої війни Матвія Шестопала, передмову до якої написав професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка В. Яременко, за визначенням самого автора — історична довідка, написана на підставі багатьох наукових джерел. І намагання певних “етнополітичних експертів”, які постали з учорашніх істориків КПРС і сьогодні отримують свою заробітну плату в українських академічних інститутах за рахунок українських же платників податків, навісити на працю українського вченого та ветерана війни всіляких ярликів, багато про що говорить. За моїм переконанням, кожний народ має право знати історію, а також право на її висвітлення з різних боків.

— Якщо вже створена Всесвітня сіоністська організація, а нещодавно — й українська, то чому не може бути антисіоністська? Головне не змішувати певну ідеологію з тим або тим народом. А то так ми ніколи не перестанемо кричати німцям чи італійцям: “Фашисти!”. Сіонізм — це ідеологія, яку дуже велика кількість людей і впливові міжнародні організації та установи визнають загрозливою всьому світу. Тобто є проблема, яку треба ретельно вивчати, про яку треба голосно говорити і напрацьовувати шляхи її вирішення. Завдання ж сіоністів та їх свідомих чи несвідомих послідовників полягає в тому, щоб ніхто, ніде і ніколи навіть не порушував цю тему, оскільки саме її висвітлення є для їхньої ідеології дуже небезпечним. Ми будуємо демократичну Україну, Конституція якої дає вистраждане нами та нашими батьками “право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань”. Зрозуміло, що у цивілізованій, загальноприйнятній формі, а не в тій, якою користуються відомі вже захисники сіонізму в Україні.

Розмову вів Ярослав ОРОС