Юрій САЄНКО, доктор економічних наук

ПЛАНЕТАРНИЙ ЧОРНОБИЛЬ: ПРОБЛЕМИ СВІДОМОСТІ І МЕНТАЛЬНОСТІ

У XVII сторіччі ми зникнули в череві імперії, відомої в Європі Московії, що відібрала в нас ім’я Русь, назвавшись Русью-Россієй. І тільки недавно Україну почали вичленяти з Росії.

Вичленував нас вибух четвертого блоку Чорнобильської АЕС, яку Кремль устромив під саме серце Київської Русі — древній Київ. Відомі ми в Європі і як батьківщина київського “Динамо”, братів Кличків, екс-прем’єра Лазаренка і, звичайно, “героїв касетного скандалу”.

Але, крім цих відомих людей, у нас є ще й інші, чисельність яких катастрофічно зменшується. У тутешніх місцях людську одиницю не бережуть більше від грошової, а населення стає цінністю тільки в період виборів, і тоді його звеличують до висот електорату. Держава зводить свій людський потенціал до злиднів і безвихідності, світоглядного спустошення, а всю людську масу переміщає з постчорнобильського лепрозорію до лепрозорію соціально-політичного.

Примітна роль Заходу. Здавалося, що з падінням “імперії зла” ми миттєво перетворимося в демократів, оскільки Совєтський Союз переповнений дисидентами. Тепер же, коли разверзлась безодня скаліченої совєтської свідомості, що гальмує або вбиває будь-які демократичні інновації, Захід жахнувся і сторопів. Роблячи спроби допомогти вибратися нам із постсовєтської прірви, найчастіше невміло і, як правило, вигідно для себе, Захід зневірився в удачі і намагається, як кажуть, умити руки. Забуваючи, що він настійно і, як виявилося, досить успішно стимулював розпад СССР, і, виходить, відповідає за біду, у яку потрапили постсовєтські люди. Звичайно, ніхто не очікував, що доведеться мати справу з настільки осовєченою свідомістю. Всі західні моделі трансформації громадянського суспільства й економіки розраховані на реабілітацію, скажемо так, середньоєвропейської свідомості. Вони спрацювали там, де вона була і збереглася в живій пам’яті досвіду — у Чехії, Польщі, Угорщині, країнах Балтики. І не спрацювали, і ніколи не спрацюють там, де не було досвіду європейської свідомості у минулому і, природно, немає пам’яті про нього. Розраховувати на книжно-начотницьке навчання мізерної частини управлінців європейського досвіду, залишаючи решту 99,9 відсотка у глибині совєтської свідомості, звісно ж, наївно. Нам потрібні цілком інші моделі трансформації. І головне, чого не розуміють ні там ні тут: без попередньої трансформації суспільної свідомості, повороту її до демократії і ринку нічого не вийде. Всі десять років нашої незалежності демонструють колосальну живучість і опірність постсовєтської свідомості всьому новому на всіх рівнях соціуму — від президента до двірника. Це вона обертає реформи в риторику про реформи, свободу слова — у постанови й укази про свободу слова, конституцію і закони — у юридичні тексти, а не нормативи і керівництво до дії. Закупорки у свідомості заводять у безвихідь реальне життя.

Чорнобиль теж в останні роки укладають в якесь прокрустове ложе. І, схоже, не без допомоги Заходу, що із метою повернути спокій європейців у дочорнобильські часи змусив нас закрити ЧАЕС, зводячи суспільну свідомість у таку схему.

Так, були людські жертви серед пожежників-ліквідаторів, але це “якихось” 70-80 смертей. Так, був спалах раку щитовидної залози в дітей, але радіоактивний йод давно розпався, загроза зникнула. Так, велика маса людей одержала небезпечні дози радіації, але їхні організми вже давно очистилися від радіонуклідів. Так, величезні території України були забруднені радіонуклідами, але вони майже всі вже очистилися і стали безпечними для людей, фауни і флори. Так, існує дія малих доз, але немає доказів того, що вони небезпечні для здоров’я, а Чорнобиль не підтвердив згубного впливу радіації на імунну систему людини. Так, міркує далі Захід, Чорнобиль породив тривалі соціально-психологічні наслідки, але це вплив — отут поспішають на поміч Заходові російські вчені — “радіотривожності”, породженої передозуванням постраждалих негативною інформацією. А розвіяти цю, як ранковий туман, радіотривожність, підказують нам жалісливі сусіди, дуже просто — напхати постраждалих частіше і побільше позитивною, інформацією.

Висновок очевидний — допомога Україні в ліквідації наслідків Чорнобильської трагедії недоцільна. А постчорнобильська ситуація, посилена постсовєтською, непереборна без сторонньої допомоги. Але сказано ж у народній мудрості: “Варто допомагати лише тому, хто пнеться”.

Свідомість, розірвана ХХ віком

ХХ сторіччя — це сторіччя тектонічних струсів людської свідомості.

Перший — большевицький переворот 1917 року. Потім прокотилася потрійна канонада: комуно-фашизм Сталіна — соціал-нацизм Гітлера — Друга світова війна. А під завісу сторіччя знову потрійний залп. Перший — катастрофа на Чорнобильській АЕС (кінець ери мирного атома). Другий — розпад Радянського Союзу (кінець комуністичного раю і “холодної війни”). Третій — своєрідний авіатаран нової ідеї земного раю, тобто загальної глобалізації (кінець короткочасного однополюсного світу).

Здавалося, людство знайшло під самий кінець сторіччя нову модель співіснування — модель діалогу і консенсусу. Але 11 вересня 2001 року повернуло нас у багатовікову модель протистоянь, боротьби і взаємознищення. Чи надовго? Або вже назавжди?

От і прогнозуй після цього майбутнє...

Не полегшує цього заняття навіть життєвий досвід. У тому, що були і ще будуть злами свідомості, коли немов провалюєшся в пустоту і зринаєш у світі інших цінностей і вимірів, — сумнівів немає. Але коли і як це повториться? І з якими наслідками?

Принаймні я тричі пройшов через ці злами. Так було з Чорнобилем, коли ми всією сім’єю з 30 квітня по 3 травня 1986 року простоювали біля законопачених вікон перед вимерлим, цілком пустим і, здавалося, назавжди онімілим дитячим майданчиком на подвір’ї. Так було біля телевізора 19 серпня 1991 під акомпанемент “Лебединого озера”, у вир якого занурювався Совєтський Союз. Так було знову біля телевізора 11 вересня 2001, коли в тиші онімілих коментаторів “Боїнги”, як “у масло”, втикалися в хмарочоси.

Після таких зламів не час, а світ, не пам’ять, а свідомість діляться на ДО і ПІСЛЯ.

Інвентаризація суспільного болю

Найперша нерозв’язана проблема Чорнобиля — чітка реєстрація усього, що відбулося. Скільки ядерного палива в череві IV блоку — теперішнього “Укриття”? Число ліквідаторів і доза їхнього опромінення? Які сумарні втрати в грошовому виразі? Зокрема, і від закриття ЧАЕС?.. На ці питання немає точних відповідей. Є припущення і приблизні оцінки з багатьма застереженнями. Забули уроки Ілліча — Лєнін закликав не тільки до суцільної електрифікації, але і до точного обліку. Виходить, у “капіталістів” є і те й інше, а в його нащадків — суцільний дефіцит і в головах і в справах.

Здоров’я — найвища цінність для постраждалих, яке, за їхніми спостереженнями, з року в рік погіршується. І у дорослих і в дітей. Медична статистика фіксує те ж саме в порівнянні з іншими жителями України.

Найціннішим — життям і своїм здоров’ям — жертвували ліквідатори. Україна жертвувала своїм золотим людським генофондом — молодими чоловіками. Комунобольшевики і цього разу, як завжди, щедро жертвували живим людським матеріалом — сотнями тисяч.

“Як зараз влада ставиться до ліквідаторів?” — запитали ми в 800 чорнобильців. Лише 9% сказали: “як до героїв”, а більшість — 47% відповіли: “вони герої, яких влада не оцінила і забула”.

Поставлено прогностичне питання: “А якщо, не приведи Господь, станеться щось подібне до Чорнобиля, Ви підете в ліквідатори?”. “Нізащо” — відповіли 57% усіх постраждалих. “Тільки за високу винагороду” — 18%. “Добровільно” — 6%. Отже, у ліквідатори може піти 23% постраждалих, а серед колишніх ліквідаторів ще менше — тільки 19%. “А чи згодні Ви, щоб Ваші діти стали ліквідаторами?” — було й таке питання. “Нізащо!” — відповів 81% опитаних, а серед колишніх ліквідаторів — 91%.

Україна повинна готувати фахову армію ліквідаторів і спеціально навчених волонтерів. До речі, система НАТО забезпечує не тільки військову, але й екологічну безпеку. У складі НАТО є спеціальні підрозділи з ліквідації екологічних і техногенних катастроф.

Якось так у нас склалося, що ми розглядаємо людину переважно як фізичну субстанцію, як тіло. Людину фізичну треба годувати чистими продуктами, її треба лікувати, вивозити з “нечистих” територій, дати їй житло, оздоровити дітей... А що відбувається з розумом, душею і серцем особистості? Адже постраждалі пережили цілу серію шоків. І не тільки вони. Постраждало і страждає все населення України. Чорнобильська катастрофа погіршила екологію, економіку і соціум всієї України. На ліквідацію її наслідків ми витрачаємо з бюджету колосальні гроші — кожний українець повсякденно відчуває цей збиток на собі і на своїй сім’ї.

Перший шок — страх в інформаційному вакуумі, довічне відчуття прихованої катастрофи і недовіра до влади. Людей депортували у повній ізоляції від інформації, відривали від домівок, запевняючи, що завтра повернуть на місце, хоча люди відчували, що “рідного” у них уже ніколи не буде. Шок “тихого жаху першотравневого параду”.

Другий шок, не меншої сили, а може, навіть більшої, — обнародування всієї правди про Чорнобиль: люди повторно пережили трагедію наприкінці 80-х років.

Третій шок — державне “пограбування сторіччя”: у державному ощадному банку (тоді касі) в один момент обнулились усі заощадження громадян. Держава пограбувала власний народ. Здавалося б, нічого дивуватися: що там гроші! — совєтська держава “обнуляла” десятки мільйонів життів свого народу.

Четвертий шок — розпад СССР, що розробив програму і виступав гарантом ліквідації наслідків катастрофи, виділивши солідне фінансування. Раптом цей гарант зникає, й Україна залишається з катастрофою віч-на-віч. Упродовж одного року суспільна свідомість українців робить запаморочливий кульбіт, у який її катапультував серпневий комунобольшевицький путч, — у лютому 1991, до путчу, населення України голосує за “оновлений” СССР , а після путчу, у грудні — уже 92% за незалежну Україну поза всякими союзами.

П’ятий шок — обвальна системна криза, раптове збідніння народу і всієї держави і цілковита невіра в те, що це незабаром закінчиться, — менше 10% населення бачить лідера або партію, спроможних вивести нас із кризи.

Маємо людські маси без вольової соціальної енергії, 95% представників яких заявляють, що від них не залежать ніякі рішення в цій державі. Їх не стрясають, як західний світ, “касетні скандали”. Що ж здатне сколихнути їхню свідомість, щоб розбудити енергетику особистості, енергетику нації, народу?

Чорнобиль назавжди?

“Чорнобиль назавжди зруйнував наше здоров’я і долю”. Раніш так вважали 45% потерпілих, тепер — більш як 60%. Не відпускають постраждалих і тяжкі думи про здоров’я і майбутнє дітей. Гадаю, що навіть при поліпшенні життя синдром зруйнованої долі “постраждалих назавжди” не зникне при мізерних темпах зрушень, на які буде спроможна економіка України в найближчі 10—15 років. Контингент постраждалих старіє, з віком болячки додаються, а патерналізм і песимізм зростають.

Чорнобиль породив ще один феномен — синдром рідних коренів, рідної картини світу: рідні стіни, рідні могили. У 30-кілометровій зоні, де заборонене поселення людей, дотепер мешкають сотні самоселів, не в силах відірватися від усього рідного: “Радіацією даремно лякали, тут можна жити”. Та й більшість жителів 2-ї і 3-ї забруднених зон уже не хочуть переселятися. Тому що на це і грошей немає і сенсу.

Складна картина світу переселенця в чужорідних реаліях — старий світ зруйнований, а в новий так і не вжилися, особливо старше покоління. Так і живуть у дихотомії між старим, котрого немає, і новим, у котрому “усе не так”. Проблеми з робочим місцем, професією, із соціо-культурним середовищем нових сусідів та інші не розв’язуються дочорнобильським досвідом. Виявилося, а цього ми точно не очікували, що своїм песимістичним і патерналістськи-безініціативним настроєм переселенці заражають ще й місцевих жителів! Найвищий рівень соціального самопочуття в самоселів. А найнижчий — у переселенців і місцевих жителів. Якась психологічна інфекція безвихідності!

Соціальне самопочуття, як показали розрахунки, не пов’язане з матеріальним забезпеченням, яке у місцевих жителів і переселенців краще, ніж в інших, а напряму — із рівнем здоров’я. У безініціативності і безвір’ї сподіваються тільки на те, що хтось за них повинен розв’язати усі їхні проблеми.

Якийсь парадоксальний трикутник, в одній з вершин якого — недовіра до влади і сумнів у тому, що вона може істотно допомогти. У другій, як результат першої, — замикання на сім’ї і на примітивній моделі натурального господарства (кози, корови, коні, по дві-три ділянки). Грошова допомога копійчана. Але в третій вершині трикутника, здавалося б, повинно народитися бажання самому взятися за діло, стати незалежним від держави... Ні! — держава усе повинна дати. І не дивно. Саме так ми виживали за комунобольшевицького режиму.

Субкультура знедолених

Сформувалася певна “чорнобильська” свідомість. Вона не розмивається. Не розмиває її держава, не включаючи людей в активне життя. І вони в атмосфері бідності і безнадії ніколи не відмовляться від копійчаної допомоги. Наприклад, на питання: “Ви одержуєте компенсацію на себе і дітей. Чи не краще було б організувати спеціальне страхування, і ці гроші йшли б у страховий фонд, а в разі матеріальної потреби або за станом здоров’я Вам буде виплачуватися істотна допомога?” — відповідають негативно. Якщо в українського селянина гине корова, — це трагедія, на Заході ж — просто прикрість, там усе застраховане. Наші люди добре пам’ятають, як “згоріли” їхні трудові заощадження, бачать, як нині “згоряють” внески не тільки в трастах і приватних, але навіть у державних банках. Гроші небезпечно вкладати в підприємництво, податковою петлею душиться будь-яка ініціатива.

Люди замкнулися в колі “ближнього світу” родичів і друзів. Виходити за це коло дуже небезпечно, там потрібно будувати зв’язки не на відкритих, легітимних принципах соціального партнерства, а на основі соціальної змови. Потрібно “уміти домовитися” із чиновниками, мафією, міліцією, податківцями, пожежниками, санепідслужбою та іншою корумпованою компанією.

Тому я бачу єдиний шлях формування моделі соціального партнерства і зміцнення її в суспільній свідомості чорнобильської спільноти й українського соціуму в цілому — це виховання власника. Власника в найширшому плані — самого себе, свого інтелекту, духовності, професійності, ініціативи, відповідальності за дім, а не тільки квартиру, територію навколо нього, поселення... Власність, якщо хочете, на державні служби — вони повинні бути “моїми”, “для мене”, тому що я їх утримую за рахунок податків на результати “моєї” праці.

Різке заперечення: виховання власника розв’язується автоматично становленням середнього класу, тобто піднесенням ринкової економіки. Згоден. Але найближчим часом в Україні ні ринку, ні масового середнього класу не буде. Самооцінюючи свій рівень життя, 70-80% населення відносять себе до бідних. Обстеження домогосподарств показує, що в нас бідних 94% — саме стільки людей мають щомісячний сумарний прибуток менше 300 гривень, менше мінімального прожиткового мінімуму. Хто повірить, що Україна з теперішніми “реформаторами” у найближчі 15-20 років вибереться зі злиднів?

Проте вже зараз суспільну свідомість можна зрушувати у бік свідомості середнього класу не тільки зростанням економіки, але й структурними зсувами в розподілі бюджетних засобів.

Відповідно до “Статистичного щорічника України” середньомісячна зарплата в 1998 році становила 153 грн. А витрати в бюджеті України дорівнювали 31196 млн. грн., що при 22,3 млн. працюючих становило 1399 грн. на рік, або 117 грн. на місяць на одного зайнятого. Додамо це до середньої зарплати й одержимо 270 грн. Тоді середньостатистичний працюючий знатиме, що він із зароблених ним 270 грн. віддає щомісяця 117 грн., або 43,3 % свого заробітку на утримання всіх державних служб і структур. Зокрема: на державне управління — 5 грн.; органи правоохоронні і безпеки — 5,8 грн.; освіту — 17,1 грн; охорону здоров’я — 13,6 грн.; соціальний захист — 15,8 грн.; культуру і мистецтво — 1,5 грн.; засоби масової інформації — 0,5 грн.; фізичну культуру і спорт — 0,5 грн.; транспорт, дорожнє господарство, зв’язок, телекомунікації й інформатику — 6,5 грн.; житлово-комунальне господарство — 5,2 грн.; національну оборону — 5,3 грн.; ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи і соціальний захист потерпілих — 5,3 грн. і т.п.

З усвідомлення цього у безликому населенні почне формуватися свідомість громадянина. З’явиться повага до себе — “я їх утримую”; вимога до них — вони повинні “працювати на мене”; контроль за ними — вони повинні звітувати “переді мною” про зроблене. Людина перетворюється з прохача і гнаного в соціального замовника. Це кроки до соціального партнерства, що кардинально змінюють стосунки між громадянином, громадянським суспільством і владою.

Роздмухаємо полум’я пригаслого життя!

Зараз переглядається програма переселення. Будували мало і мало переселяли. Немає коштів. Люди залишаються і залишаться жити на забруднених територіях. А туди ми нічого не вкладаємо, школи і дитячі садки розвалюються, дороги розмиваються, виробництво й економіка стагнують, отже там — атмосфера гаснучого життя, у якій виховуються діти і формується молодь. Та й більшість жителів цих регіонів не бажає переселятися. Виходить, туди треба вкладати гроші, відроджувати там соціальну інфраструктуру, піднімати економіку. Тим паче, що багато регіонів “очистилися”. Радіонукліди спускаються вглиб, а, досягнувши підземних вод, колись повернуться до нас через джерела, струмки, криниці, ріки, озера і водопроводи. Але так чи інакше, статус забруднених поселень зміниться. Потерпілих треба включати в активне життя, утім, ще з перших днів аварії. Людину “потрібно зайняти справою”. Тільки активною діяльністю можна розімкнути рамки соціальної виключеності і реконструювати суспільну свідомість. Соціальна допомога — річ пасивна. Здатну до роботи людину вона руйнує.

Візьмемо проблему міста Славутича. Це люди особливого складу, особливого загартування. Всупереч усьому вони відродили і реконструювали ЧАЕС. Честь їм і хвала. Але з іншого боку, це люди соціально тепличні. Бракує їм досвіду і загартування у соціальних бідах і кризах. Це застає їх зненацька. Виключеність, замкнутість і тепличність не сприяють еластичності, адаптації і переорієнтуванню. Тому там давно потрібен соціальний моніторинг. Ми його почали ще в 1997 р., але нове керівництво ЧАЕС зарубало його на корені.

Я є членом державної комісії з розв’язання соціальних проблем Славутича, а Інститут соціології НАН України — головною організацією соціального моніторингу в зв’язку із закриттям ЧАЕС. З липня 2000 по жовтень 2001 мене ніхто не запрошував на засідання комісії. А Інститут соціології вже рік як не має зведень про хід цих робіт. У червні 2001 я подзвонив відповідальному працівникові ЧАЕС із соціальних питань, поцікавившись долею моніторингу. Вельмишановна дама відповіла здивовано: “Я до цього ніколи не чула вашого прізвища, тому нам ні про що говорити”. Не тільки говорити, а конкретно діяти давно пора, готувати людей до кардинальних змін, працювати на запобігання соціальній напруженості при плавному, безкризовому пошуку нового обличчя міста.

Нормальне життя як учинок

Чорнобиль вчить: треба робити вчинки. Інновації будять соціум. Я розвивав би комплексну програму відродження життя. Люди зайняті самовиживанням і самопорятунком, виробнича діяльність загасає, а коли заходить мова про можливість розпочати власну справу, вони скаржаться на відсутність умов, підтримки. Опір треба ламати або обходити. Заздрість народжується першою: “Петро такий-сякий крутий, йому треба хату спалити”. Але згодом почнуть приходити і думки інші: “А я нічим не гірший від Петра...”. Тому цьому суспільству потрібні позитивні приклади: “Роби, як я. Роби краще,ніж я”. Потрібно робити вчинки. Позитивним прикладам властиво обростати сніжною грудою імітації.

“Українське вино” розриває європейські міхи?

Нещодавно я був у Гельсінкі на 3-й конференції Європейської соціологічної асоціації. Європейцям там був цікаво — нагода побачитися “на живо”, а не віртуально поспілкуватися. Наші проблеми їх мало хвилюють. Європейська соціологія занурена в дрібниці стабільного життя. Відбуваються неймовірні катаклізми і непередбачені кризові повороти — ламаються долі людей і соціальних систем, усе полетіло в тартар, а моделі іншого, нового ледь уловимі. Постсовєтські соціуми киплять в пекельному казані біфуркації. Але нас не можуть зрозуміти, ми інші, ми надто складні шумовинням минулого і слов’янською ментальністю.

А зрозуміти нас куди вже там чужим, коли свої не завжди розуміють: “Я б не розмовляв, не мав би справи з етнічним українцем, якщо він не знає рідної української мови” — дуетом обурювалися русифікацією два вчені мужі української діаспори. “А хто ви такі — большевики чи фашисти? — не роздумуючи різонув я. — Адже з людиною треба починати розмову мовою і поняттями, що їй доступні”.

А західна свідомість досить різко відреагувала на мій подив у винному магазині: “Хто б міг очікувати такої екзотики! У Гельсінкі раптом аргентинські вина! Давайте купимо на вечірку”. Європейці мене остудили: “Навіщо в Європу через моря й океани возити вино з Аргентини, коли тут у надлишку відомі французькі та інші вина”. “А раптом воно смачніше від європейських?” — не здавався я. “Принципово ніколи не купимо і ніколи не спробуємо”, — була відповідь. “А якщо на європейських полицях з’являться українські вина і товари?..” Відповіді не було.

Точніше, відповідь є. Вона просто не вимовлена уголос. І мої і промови моїх колег на наші гарячі теми часто чекає доля “українського вина”.

Вудка і рибка

Постчорнобильська і постсовєтська ситуації дуже схожі. Вони однакаво посилюють негативи і послаблюють позитиви. Обидві тривалою стагнацією деструктують суспільну свідомість, звертаючи думки людей у минуле совєтської стабільності, — за ці роки їм не показали нічого кращого.

Чорнобильців ми підгодовуємо убогою соціальною допомогою, не показуючи їм ні вудки, ні озера. А решті люду не даємо взяти в руки вудки та підійти до озера вільного підприємництва. А тих, кому це вдасться, боляче б’ємо по руках, відбираємо улов і відбиваємо не тільки нутрощі, але й охоту до самостійності. Одним тільки дозволено ловити рибку в каламутній воді — наближеним до влади олігархам. Але не об’єднуватися ж усім навколо керманичів народу в ім’я нового “світлого майбутнього”.